Ба

Розділ 1.

— Ти привіз мені “Верховинку”?

— Нє, ще не прийшла, — я вивантажив з багажника гостинці для ба: молоко, пармезан, зелень. “Верховинки” нині не привіз. Моя баба Алька завше замовляла лише цей збір, його спеціяльно для неї передавав якийсь її знайомий з Косьова. Чай паскудно заварювався, смердів якимось лайном і на смак був не кращим, але бабця вперто вимагала лиш його.

— Ба, це ж гімно, а не чай! Давай я тобі нормального привезу наступного разу?

— Сам ти гімно мале, Василю! — передбачувано заперечила Алька. — Навіть не вздумай мені шось єнче привозити!

— От скажи мені: як ти умудряєшся за місяць вицмулити десять пачок чаю?

— Ти ж сам кажеш: він гімняно заварюється… — знизала плечима баба і закурила люльку.

— Ба, десять пачок! То ж серце може стати…

— То ж не кавіль. І навіть не чорна гарбата. То трав’єний збір з полонин, таке тіко Зеник з Косьова вміє збирати. Він корисний, як шляк: оно видиш, мені вже сімдисеть п’єть літ, а мнов ше орати мож.

 Сперечатися з моєю бабою Алькою — то як пояснювати козі квантову механіку. 

— Будеш шось їв? — Примирливо мовила ба. — Маю зупу, можу закалатати скоро налисники. Чо ти не подзвонив, шо приїдеш? Я би шось ліпше зладила…

— Нє, дякую. Я не голоден.

— Мо’ чаю?

— Ото точно нє, — відмовив я, пригадуючи бабину “Верховинку”.

— Та нє, я тобі нормального завару. Маю тутво їкийсь чорний з бергамотом.

— Ну то давай, — погодився я. — Я тут десь вафлі якраз привіз…

Бабця залила два горнятка чаю. Собі в знак солідарності теж заварила “нормальний”, а не ту бурду. Ми сиділи на кухні і неквапно сьорбали.

 — Слухай, ба, — я зрештою перейшов до суті, — ти ж читаєш новини?

— Читаю, — невдоволено, але стримано відповіла ба. Вона знала мене, як облупленого, тож відразу просікла відки дме вітер.

— Цицька скоро тойво…

Баба мовчки затягнулася файкою і пустила димові кільця. Я дивився на її профіль, на гачкуватий ніс, на меридіани зморшок, на сиве волосся, заплетене нині в два “колоски” і дивувався, як ця стара чітко вміла читати людей. Ось і зараз вона добре знає, чого я приїхав і шо від неї хочу, але не ведеться на мої кволі провокації і просто собі вичікує, шо буде далі.

— Ба, тре евакуюватися.

Вузлуваті старечі пальці піднесли різьблену файку до тонкої насмішкувато викривленої смужки вуст. Стара випустила їдкий дим ніздрями.

— Бляха, де ти береш ту труйку? — невдоволено скривився я. — В Україні се лайно вже сьомий рік заборонене! — Ба безневинно стенула плечима і знову затягнулась. — Скажи чесно, це словацький контрабас?

— Так, — так само безневинно кивнула моя сива співрозмовниця.

— Але звідки, ба? Село вже рік ніхто не їздить через вулкани, пошта не працює, автобуси не їздять!

— Та то в мене старі запаси лишилися…

— Навіть не вздумай вести їх з собою до Львова. Я не збираюся платити дві штуки штрафу, якшо нас спинять поліцаї!

— Ой, та шо ти кіпішуєш, малий! Маєм ще купу часу.

— Аліно Миколаївно, — мій терпець вривався, тож я перейшов на більш офіційний тон, — за тиждень сране виверження! Ви, бляха, будете драпати звідси, чи нє?!

— Єк на такого поважного львівского дохтора ти вобше не вмієш спілкуватисе з людьми, — їдко відпустила ба.

— В суботу я приїду з Юрком фурою. — Я важко зітхнув. — Загрузимо всі твої габаритні пожитки. Все, що ти хочеш перевезти до Львова. Вистачить місця в двокімнатці?

— Вистане, — махнула рукою стара. — Я ж все не потєгну зо собов. З меблів то лишень куфер, один бамбетель, той, котрий новіший, і креденц. Лужко я вже замовила си нове, з тим модним матрацом з Триндилки. — Так, не зважаючи на свій поважний вік, моя ба була активною користувачкою не лише такого нафталіну, як Інста чи Тік-Ток, але і цілком молодіжної Триндилки. — Ше, звісно, лахи і таке дешо з дрібного.

Отже, ба не опиралась переїзду. Я полегшено зітхнув. Вона, як завше, прочитала мої думки і лукаво всміхнулася.

— Ти думав, раз я стара, як дідові кальсони, то лишуся тутай вмирати і лишу вам свою шикарну квартиру в центрі Львова? Ага, юш…

— Ба, я лікар, — пирснув від сміху я, — при моїй нинішній зарплаті я легко можу купувати собі таку квартиру щороку.

— Ага, а мені на штраф за тютюнові вироби зажав! Ех, повезло тобі, Василю, вродитисі в такий чєс. В роки моєї молодости лікарі в державних лікарнях зароблєли смішні гроші. Короче, буду чекати тя в суботу. І “Верховинку” не забудь.

 

Розділ 2.

— Ніколи до двиготів не був на Закарпатті, — почав бесіду Юрко за кермом фури, що за Стриєм повернула на Сколє. — Разок в дитинстві катався з батьками на лижах у Славському і ше двічі з друзями в Буковелі, а з того боку гір — то жодного разу. А тепер, відколи вулкани розбушувалися, то частенько сюди направляють. — Ідеально рівна дорога і вдосконалена автоматика фури цілком дозволяли відволікатися на розмови. — Пам’ятаю ще Гимбу в 47-му. Любко Кривий, напарник мій на власні очі бачив. То ж перше виверження було. Журналістів хмара була: і наших, і міжнародників. Геологи, екологи… Воно ніби і йшло до того, і попереджували ще з тридцятих, по вОйні, але люди все одно не вірили, шо за якихось 20 чи 25 років гора може набрати, як чиряк на сраці.

— Ну так воно ж не за 25 років набрало, — відповів я, вдивляючись у знайомі з дитинства краєвиди. — Там, кажуть, взагалі ще з нульових, з румунських землетрусів, той процес пішов. Просто не обстежувалось нічо нормально. Вже аж як Пилипець в 33-му трусонуло, тоді прочухалися.

— Та хз, може. Але все одно, знаєш: за Старуню, ту що на Франківщині, хоч знали, а тут… Слухай, а шо твоя баба реально сама на ціле село живе?

— Ну та. Якраз під самим Воскресенським Верхом має котеджик. Колись, до Гимби, селила там собі туристів.

Стовп сірого диму на вершечку Воскресенського крізь автомобільну шибку підказував, що ми вже близько. Осиротілий Воловець позаду лишав гнітюче вражіння. Ошатний двірець, лискучі вивіски, презентабельні дерев’яні вілли, чепурний ринок, ідеальні дороги, добротна бруківка і жодної живої душі. Навіть бродячих собак давно забрав “Зооевак”. В мене прострибнула якась асоціяція зі старими фільмами про Чорнобиль, але Прип’ять була сірим радянським містом, а Воловець таким яскравим, туристичним, живим… Він ніби застиг в широкій неприродній посмішці, наче обличчя гламурної фіфи після забагатьох косметологічних втручань з якогось старого фільму десятих чи нульових. Вже за селищем, ближче до гір, дорога хитким дерев’яним містком перетинала невеличку річечку.

— Баба казала, шо той потічок раніше протікав не тут, — озвався я, щоб перервати надокучливі флешбеки, — він змінив русло після двиготу 33-го.

Фура хвильку поторохкотіла дерев’яними дошками і виїхала на кавалок ґрунтовки, що за якусь сотню метрів вперлась в різьблений дерев’яний паркан остатньої воловецької зрубної садиби. Остання в ліпші часи вабила постояльців шикарними краєвидами з вікна: з одного боку на Воскресенський Верх, а з другого на Воловець.

Різьблена ліса протяжно рипнула, впустивши нас до обійстя. Мало цілковито привабливий для постояльців вигляд: пістряві клумби, різьблена альтанка, кований мангал, стрижений газон, садові ліхтарі, велика зрубна гойдалка. На східцях сиділа моя ба в допотопних бігудях, футболці з “Maneskin”, шортах та кроксах і курила люльку. 

— Слава Йсу! — здалека голосно привітався Юрко.

— Слава навіки! — задиристо одповіла ба і майстерно пустила кільця з диму.

— То ви тота знаменита баба Аля? — ляпнув Юрко, аби ляпнути.

— Ну та певно, же не Петро, — насмішкувато мовила стара. — Трудно переплутати з кимОсь кобіту, яка ся сама лишила на ціле село.

Я пирснув від сміху. 

— “Верховинку” мені привезли? 

— Є, — озвався я і вивантажив з багажника величеньку коробку.

— Люкс, красно дєкую! Ходіт в хату! — діловито мовила стара і понесла коробку в дім.

 

Розділ 3.

На сей раз баба пририхтувала порєдну гостину: бограч, голубці в виноградному листі і до них підбивані біли гриби. Ми з Юрком їли, аж за вухами тріщало. Ні, ви не подумайте, ба не була з тих ортодоксальних добропорядних ґаздинь, в яких завше було зварено перше, друге, десерт і компот, а хата блистіла від чистоти. Вона без жодних докорів сумління могла заснути з срачем на кухні і повною мийкою брудного посуду, не раз годувала нас, внуків, якимось хімозним фаст-фудом. Але коли Алька мала настрій, то готувала неперевершено. Сама була гуцулкою з Косьова по материній лінії і бойкою з Турки по татовій, а пів життя прожила у Воловці, тож знала всю автентичну карпатську кухню, як свої п’ять пальців.

— Мммм… — задоволено промуркотів Юрко. Ба зацінила комплімент і затягнула коломийку:

— Сидит Юра коло мура, а я коло него. Юра, мамко, файний хлопіць, пішла би’м за него… Шо, Юрасю, взяв би’с ня заміж?

З несподіванки таких залицянь від сімдесятип’ятирічної баби Юрко поперхнувся і бограч пішов йому носом. Я подав бідоласі серветку, а ба розреготала на весь писок так щиро, що я побоявся, щоб в неї не вилетіла вставна щелепа (не думаю, що Юрко був готовий це зараз побачити), тож спитав про коломийку, щоб розрядити обстановку:

— Шось знайоме… То Фіїнка?

— Нє, то давня народна співанка. Ти юж гет чисто позабував, шо я тобі в дітоцтві співала.

Файно пообідавши, ми взялися вантажити бабині пожитки до фури. Аля, звісно, командувала парадом:

— На креденц вважайте, би шиби не повилітали. З бамбетлем можете не патичкуватиси, він моцний, дубовий, але пантруйте, бисти спини не понадривали, бо то тєжке. В тихво ящиках начиння, то не порозгаратуйте. Я троха глиняного, свекрушиного ше, віддала на стрийский музей, там ним мій один колишній кавалір завідує. А тотово то косівська кераміка, то я собі лишаю.

Стара трималася бадьоро, жартувала, але ледь вловимий сум сидів у неї в міжбрів’ї. Ба, на відміну від мами, майже не колола ботокс, тож її емоції легко було зчитувати. Зрештою справа дійшла до одягу. Я ще в житті не бачив такого дивного поєднання в одному куфері старомодних луївітонівських сумок, футболок з мукачівського секонду, дорогущих мештів люксових українських брендів і дешевих косух від Zara. Вишенькою на цьому торті гардеробного сюрреалізму були унікальні народні строї різних карпатських регіонів від борщівських сорочок і лемківської крисані до буковинського весільного вінка і розкішного чересу з підвішеною гуцульською барткою.

— Ба, де ти то всьо нагребла? — зачудовано спитав я. — Виміняла в того свого стрийського каваліра на глиняні макітри?

— Та по-всякому, — затягнулась файкою ба. — Шось купила за грубі гроші, шось мені люди самі віддавали в поганім стані, а я вже реставрувала потихонько. Тотіво сорочки то сама вишивала.

— Коли ти то встигла? — здивовано здійняв брови я, розглядаючи густі візерунки хрестиком. Я не надто уявляв свою вічно двіжуючу Альку за рукоділлям.

— Мені сімдесєть п’єть літ, — нагадала ба. — Я знайшла троха часу для того. Тутво і для тебе дещо є.

Вона подала мені прегарну новеньку сорочку, розшиту дубовим листям, і великий добротний ліжник.

— Ба, ти просто чудо… — розлився в щирій усмішці я.

— Один ліжник ще лишаю собі, заберем потім. А тіво два передасьте до Сколього, до музею. Давно обіцяла їм то. То ткала моя баба. Була правдивов гуцулков з Косьова.

— Ого! — захоплено здійняв брови Юрко.

Ба криво всміхнулася і взялася шукати щось в телефоні. За хвилю показала Юркові відео, де старша жінка в хустині працює за ткацьким верстатом.

— То вна, баба Текля. Маю про неї таку памнять.

На остаток Аля винесла знайому мені ще з дітвацтва прегарну різьблену скриню зі своїми коштовностями і строго наказала:

— Ото пильнуйте, воно дороге, як шляк.

— Золото? — здивовано шепнув Юрко.

Ба розреготала, трусячи сивою головою в бігудях.

— Бери вище, — пояснив я. — Чистий корал. Там реально на цілу квартиру стане.

— Єк Цицька вистигне, — ба вказала вузлуватим пальцем на стовп диму на горі. — планую назбирати там їкихось вулканічних мінералів і замовити собі в одного знайомого мосяжника з Надвірної якого перстеня.

— Чуєш, Вась, — шепнув мені Юрко, — шо то за цицька, шо про неї твоя баба вже кілька разів згадує?

— То так місцеві називають Воскресенський Верх, — пояснив я. — Бачиш, та гора має форму, як цицька з соском.

— Сосок то виходить там, де той хрест? — примружив очі Юрко.

— Так. Ба завше каже, що Карпати — то танок грішного з праведним…

— То шо, Василечку, коли до ня приїдеш? — гірко всміхнулася моя Аля, дивлячись на мене сумними очима.

— В суботу зранечка. — Я ніжно обійняв ба за плечі. — В обід виїдем. Добре?

— Давай не в обід, — прохально дивились на мене старечі очі. — Лишайся на вихідні, виїдемо в неділю спозарання. Зара єкраз яфени доспіли. Назбираємо мамі з татом.

Я ніколи не міг їй відмовити. Це ж була моя Аля…

 

Розділ 4.

Ба босоніж сиділа на порозі в літньому леопардовому комбінезоні і чистила бульбу. Як вчула скрип ліси, затулилася від сонця дашком долоні, в якій тримала цізорика.

— Сходисі дорога родино! — здалека гукнула мені і випросталася в повен свій невеличкий зріст. Я обійняв Альку руками з пакетами.

— Шо’с вже приволочив в тотих торбах? — докорила мені стара.

— Взяв нам суші на вечерю. “Філадельфія”, як ти любиш.

— О, се файно! — втішилася ба і повела мене до хати.

Пообідавши товченою бульбою (ба ще пропонувала по келішку витриманої наливки, але зрештою ми погодили, шо в таку спеку то зайве), ми зібралися на полонини.

— Зачекай, наб’ю си файку, пофайкочу в дорозі, — мовила ба. Я став зацікавлено спостерігати, звідки вона візьме тютюн. Ба швидко вичислила мою цікавість, але критися не стала. Вона відчинила одну з кухонних шафок і на моє превелике здивування дістала звідти… Останню пачку карпатського збору “Верховинка”. 

— Серйозно?! — Мабуть мої очі округлились, як сливки-дички. — Ти весь цей час курила той гімняний чай?!

— Так, це тютюн, — невинно стенула плечима стара аферистка. — Зеник сам його вирощує, сушить, меле і трошки, як бачиш, ділиться зо мнов.

— Тютюн ж не можна вирощувати ще з середини сорокових, там штраф захмарний!

— А він по периметру грєдки сіє кукурудзу. Вона висока, то ніц і не видно. То я його навчила, моя баба так колись мак сіяла.

— Ба, ти крейзі…

— Отак-то, Василечку. Ти вже два роки займаєшся нелегальним постачанням заборонених речовин немічній пенсіонерці. Дилер і контрабандист, яке позорисько! — Аля вчергове розреготала так, що аж затряслась вставна щелепа.

Збирати яфени на схилах діючого вулкану — справа вельми ризикована, особливо враховуючи той факт, шо от-от мало настати виверження. Якби моя мама про то взнала, то певно би зомліла. На самій Цицьці збирати ягоди було неможливо через пластівці попелу, що густо вкривали землю і все живе на ній. Та й то все живе висохло від високої тепмератури. Виглядало, наче вічно молода гора різко посивіла за цей рік, ніби від якогось страшного горя. Я пригадав, як зелено було на Боржавських полонинах, коли ми малі збирали тут яфени. Якась неприємна звивиста істота заклубилась мені десь в проєкції щитовидки. Після довгих блукань ми з ба таки знайшли чистий зелений клаптик землі десь аж за Темаником. Я пам’ятав це місце з дитинства: колись тут навіть влітку можна було надибати латки снігу. При згадці про сніг я гірко усміхнувся. Востаннє бачив його три роки тому на Говерлі. Глобальне потепління дало своє: зими в Україні стали геть зовсім безсніжними. Ягід було не багато — ми на двох назбирали лишень не цілу дволітрову кав’ярку. Зате великі і солодкі, майже як лохина. Я усвідомив, що це востаннє збираю їх тут — вулканічна лава залиє все довкола, як колись Гимбу.

Находившись по горах, ми ледве приволокли ноги додому, вмилися, закинулися суші і зібралися спати. Перед сном ба несподівано вирішила подарувати мені свою файку:

— Хочу тобі в спадок лишити. Видиш яка вона ладна, різьблена, з Косьова. Будеш мав памнятку про бабу.

— Дякую, — я зачудовано крутив продимлений артефакт в руках. — А ти чим файкуватимеш?

— Я кидаю. Сімдесєть п’єть літ — то юж серйозні роки, пора би вже і про здоровлє подумати.

Я пильно недовірливо глянув на стару, тож вона усміхнено додала:

— Ну і Зеник осьо відправив мені остатню партію “Верховинки”, більше садити не буде, боїться.

Я подякував Алі за дарунок і пішов спати, не чуючи ніг від походу в гори.

Прокинувся, коли сонце вже високо піднялося над молодим вулканом. В хаті було тихо, як при небіжчику. Я вийшов у вітальню, загляну в кухню — Алі ніде не було. Недобре передчуття молоточком затенькало по скронях.

— Ба! Бабцю! Аля! — кликав я, шукаючи по хаті та по обійсті, але ніхто не озивався. Я сів на порозі, де ба ще вчора чистила бульбу і закрив обличчя руками. Клята карга мене намахала. Обіцяла, що поїде зо мною до Львова, а сама втекла в ліси. Я відразу побоювався, що може таке втнути, але стара аферистка пустила мені в очі манкА перевезенням своїх нажитків. Батьки казали, що її не так легко викурити з хати, але я думав, що мене Алька послухає — я ж її любий онук. Дідько, я ж пів року до неї їздив, обробляв помаленько, і все на пси!

Я зайшов до хати. У вітальні на другому, старому бамбетлі бракувало ліжника. Ось чому вона не відправила його фурою — щоб забрати з собов. Я заплющив очі і уявив, як моя ба з ліжником на плечах блукає між діючих вулканів. Ходить і згадує минувшину: туристів, коханців, колєґ, яфени, шипітські фестивалі… Око зачепилося за наливку, яку ба вчора пропонувала до бульби. Я відкоркував пляшку і до дна вицмулив міцне солодке пійло з горла натщесерце. Потім вийняв подаровану вчора файку. Покрутив в руках. Знайшов в шафці залишки “Верховинки” і сірники. Перша затяжка викликала спазматичний кашель, друга пішла легше. Мій геть незвикший до алкоголю і тютюну організм почало нехило ковбасити. Спершу зватяніли ноги, потім кухонні меблі покривало чудернацькою параболою. Візерунок на кахлях п’єцу чомусь здався мені QR-кодом і я намагався телепатично його зачитати. Потім перевів затуманений погляд на гори за вікном і їх нерівності видались мені схожими на запис кардіограми. Я гарячково намагався розшифрувати діагноз, але не встиг, бо з верхівки Воскресенського з гуркотом вибухнула лава і разом з землетрусом понеслася на бабин дім. Я не мав сили кудись тікати і просто відключився, коли в горлі задерло горілим. Остання згадка, яка в мене промайнула — люди при виверженнях не згорають заживо, вони безболісно вмирають від удушшя газами…

 

Розділ 5.

Світло торкнулось моїх повік і я розплющив очі. Не знаю, рай це чи пекло, але візерунок на кахлях тут теж нагадує QR-код. Чи може мені здається. Дико болить голова і досі дере в горлі від їдкого диму… Я озирнувся навколо. Біля мийки спиною до мене на двох лапах стояв леопард з людською головою. Я не зміг пригадати з дитячих уроків катехизму де саме — в раю чи в пеклі — живуть крупні представники родини котячих, тому, про всяк випадок, протер очі і підвівся. Леопард обернувся до мене і замахнувся мокрою обгорілою фіранкою:

— Шо, прочуняв, горе-алкоголік? Ти в курсі, шо чуть мені хату не спалив? Ну хто курить коло фіранок?! З такими внуками і вулканів не треба, згоримо до фраса!

— Ба! — радісно крикнув я і кинувся в обійми леопарду. — Де тебе носило?

— Ходила робити собі останні світанкові селфі на фоні Цицьки. А далі постелила си ліжник, дримбала на дримбі і грілася. Хочу потім всім у Львові хвалитися вулканічнов засмагов.

— Я думав, що ти пішла в гори, щоб лишитися тут назавжди.

— Ти тут точно вчадів! — скривила писок ба. — Мене у Львові чекає новий ортопедичний матрац і Петя з Тіндеру!

— Ба, ти крейзі… — розчулено похитав головою я і раптом згадав: 

— От дідько, я ж випив! Доведеться відкласти поїздку до завтра.

Ба кинула потушену смердючу фіранку в мийку, підійшла до вікна і глянула на посивілий Воскресенський Верх. Схрестила руки на грудях і мовила з нахмуреним міжбрів’ям:

— Ми не маєм часу. Я була на Цицьці. Тре виїхати нинька. — І після довгої паузи безтурботно додала: — До того ж я вже записалася на пів шестої в один файний львівський сальон на отой трендовий екоманікюр. В них там покриття без полімерів, всьо натурпродукт. Мушу то спробувати. Так і бути, я поведу.

— Потрафиш? — недовірливо перепитав я.

— Ну а чо нє? Шо там в тебе? “Део-сокіл”? Там ж нова автоматика, шо там керувати… Бачив би ти, як я в дві тищі семому без прав вишивала дідовою “шестьоркою” по гірськім бездоріжжю!

— А зараз ти маєш права?

— Ясно шо маю! — обурилась ба. — І вони прострочені всього на шість років.

— Дійсно, шо то є… — змирився я. — Може хоч поснідаємо?

— Не маю настрою шось рихтувати, — відрубала ба. — Перехопимо шось в Скольому, там є одна годна закусочна з дієтичним фаст-фудом. То люкс штука, дивуюся, чо раніше такого було.

Сидячи на пасажирському, я міг як ніколи добре роздивлятися краєвиди через шибу. Гори, вкриті вулканічним попелом, виглядали наче сірі мертві оболонки, з яких вийняли їх живу кольорову душу. А душа ця пританцьовувала поряд мене за кермом і наспівувала щось з “Maneskin”.