Правосуддя Макемаке

Повідомлення виокремилось із радіошуму космічного випромінювання. Я не те щоб сподівався прочитати щось цінне чи корисне — просто нудьгував. А як не занудьгувати, коли вже рік крутишся по одній орбіті на краю дикої системи, а вся робота — це фіксація проблисків розумного життя. А це життя тут таке ж темне, як найбільша з чорних дір. Я вже навіть у собі не впевнений.

Ось що я прочитав: «Друже мій, поцілований світлом усіх зірок. Сподіваюся, що я ще живий, коли ти читаєш це. Для довідки — на час відправки повідомлення на моїй рідній планеті Земля стояв 2224 рік за традиційним літочисленням».

Лист починався фамільярно, що мені не сподобалося. Глибоко у свідомості заворушилась підозра, що далі запропонують спадщину від хворого дядечка з околиць Бетельгейзе. Штучні інтелекти найкраще вчаться поганому. Але моя нудьга, на відміну від добової норми пива, нікуди не поділася, тож я продовжив розшифровку послання.

«Ти повинен прибути на Макемаке, де я знаходжусь зараз, за поданими нижче координатами у якості мого найліпшого друга та адвоката. Інакше на мене чекає найстрашніша кара з усіх. Поквапся, благаю. Неймовірний гонорар гарантую.

Прихопи солоний арахіс, тут погано годують.

Якщо будеш купувати арахіс у «Трьох астронавтах» на поясі Койпера, то скажи, що тебе скерував Зенек. Хай власник нарахує мені бонуси».

Я відвів очі від екрану. На холодній палубі, просякнутій штучним ароматизатором лайму, нарешті запахло пригодами.

Лишилося лише пояснити Асоціації Розумних Істот, чому я полишив ввірений мені пост, ще й на службовому кораблі. Хоча корабель — це занадто пишна назва для цієї тарантайки.

— Робі, зміна маршруту. У нас з’явилися інші справи.

— Чи будуть гості на борту? Чи потрібно прибрати? — окрім статусу робота-навігатора Робі мав одну прошивку і від робота-прибиральника, що ганебно позначилось на його схильностях. Тому я іноді кликав його Робіштейном.

— Ні, нічого прибирати не треба, — скляні очі-камери з докором подивились на мене. — Але ми рушаємо до дуже брудного місця. Можливо, там ти зможеш відвести свою… ем…батарею.

Мушу зізнатися, я спокусився не лише можливими пригодами і винагородою, а і поверненням до рідної Сонячної системи. Там і радіація, до якої звик змалечку — кажуть, це корисніше для здоров’я.

Тож ми рішуче розвернулись і полетіли у бік дому. Робі вправний навігатор, хоч і не вважає це своїм покликанням. Андроїди останнім часом занадто заглибились у самоаналіз, як кіт у банку від сметани.

Не встигли ми пролетіти і однієї тисячної астрономічної одиниці, як на зв’язок вийшла база. Асоціація Розумних Істот захвилювалась через самовільний маневр іншої розумної істоти (до яких я досі себе зараховую, попри періодичні сумніви).

— Корабель 224466, відповідайте! Чому залишили ввірений пост і припинили патрулювати територію?

— База, це корабель. Я мушу зреагувати на прохання про порятунок.

— Хм… Прохання розумної істоти?

— Я схильний так вважати.

— Небезпека, що загрожує, сильна?

— Надзвичайно! Страшнішої неможливо уявити.

— Ммм… Як далеко від вашого посту?

Діалог звернув у хиткий бік. Хто б дозволив мені летіти крізь кілька систем у бік цивілізації, тим паче що і небезпека вельми умовна, як і мої страхові гарантії у контракті.

— Не розібрати повідомлення. Перешкоди… Я думаю, це через те, що… — я обірвав зв’язок. — Через те, що мені мало платили, через що іще.

Долетіли ми без проблем. Асоціація спроб з’єднатися не повторювала, бо злякалась піратів. Ця невідповідність мене завжди дивувала: навіщо Асоціація шукає нових істот, якщо не може дати ради старим?

Наш побут у подорожі не змінився: харчі генерувалися вчасно, Робі поводився чемно і лише зрідка натирав підлогу. Тож падав я не більше десяти разів.

Не оминули ми і таверну «Три астронавти». У цю пору року там малолюдно через метеорні потоки, і ціни гуртові. Шкода, що вибір скромний: саме пиво і арахіс. Одразу видно — околиця цивілізації. За знижку довелося поборотися з власником. Зате тепер моє ім’я написано серед багатьох інших на дошці постійних клієнтів, неподалік від Зенекового. Я оптиміст і вважаю, що то дійсно постійні клієнти, а не рекламний трюк і чорний список.

Врешті, ми дісталися пункту призначення. На покоцаній метеоритами планеті я знайшов затишну в’язницю. Облаштована у надрах планети, вона запрошувала до себе довгим тунелем з поверхні. Це могло б налякати когось тверезого, але не мене.

Про побачення з ув’язненим Зенеком я домовився на диво легко. Таке сприяння мені траплялося лише коли я брав кредит.

Зенек перше враження не зіпсував. Він підняв м’язисті руки у арештантській зеленій формі та наручниках і радісно закричав: «Друже мій! Нарешті! Нарешті я дочекався кращого з людей!» Заради таких слів варто подолати кілька зоряних систем. У наш час друга знайти так само важко, як розумне життя у чорній дірі. Я навіть захвилювався, чи це, бува, не вся винагорода: з дорогої дружби решти не даси.

— Зенеку, — я покосився на шипастих охоронців, — можеш називати мене друже Ромко. За що ти тут потерпаєш?

Мій новий і поки єдиний друг зітхнув, як зітхають люди з кришталево чистим сумлінням, коли побиваються за невідомо чому наслані кари.

— Я вкрав корабель.

Чи можна зруйнувати дружбу така маленька плямка на біографії? Звісно, ні. Зрештою, я теж у якомусь сенсі вкрав службовий корабель, тож у нас багато спільного.

— Якщо за це садять, то це погано. І що тобі загрожує?

— Це довічне ув’язнення, друже! Без Сонця, без нашої любої зірки. Я втрачу розум, збожеволію, втрачу шпака з шпаківні. Ти маєш мене витягнути! До речі, де арахіс?

Одне я зрозумів точно — шпак у шпаківні Зенека вже потроху пакує валізи.

— І як я можу допомогти?

— Зв’яжись з прокурором, як мій адвокат. Тут є давній і чудовий звичай, ритуал, традиція! Ти ж веселий хлоп? — останнє Зенек прокричав, коли його виводили назад. Вийшла гарна синхронність: хлоп і хлоп дверима. Ритуал, так ритуал, аби не одруження.

Зволікати я не став і затребував зустрічі з прокурором. У цій процедурі мені стали в пригоді переглянуті раніше серіали про юристів. Тільки вони не попереджали, що треба робити навпаки.

Знавець кодексів і обвинувач невинуватих вийшов до мене, а точніше виповз — бо желеподібна маса ніг не мала. Закручений, наче г на початку слова «гидота», прокурор мав на гіпотетичній шиї краватку, що ледь прикривала його нутрощі під прозорою шкірою. Краватка і очі-намистинки — все, що було у ньому неслизького і непрозорого. Ще велетенський розстібнутий гаманець у мацаку — уявлення не маю навіщо.

Він заплямкав і мій вмонтований перекладач загомонів:

— Чим можу бути корисним?

— У вас утримується мій… ммм… друг. Зенек. Чи можу я спитати, які умови звільнення?

— Можете, — прокурор посунув гаманець ближче до мене.

Я зазирнув до гаманця виключно з чемності. Лишалась ймовірність, що йому приємно похвалитися вмістом. Аби лиш там не лежали попередні в’язні. Та у гаманці було порожньо, як на одній земній території, що колись називалась росія.

— Дуже концептуально, — похвалив я. — Це для попелу?

Очі-намистинки закрутились, як мої ноги на слизькому.

— Питайте, — переклав пристрій.

Я відкашлявся.

— Отже, які умови звільнення Зенека?

— Маєте розсмішити суддю. Така традиція, — прокурор поповз до виходу, даючи знати, що аудієнція завершена. — Якщо виникнуть питання, можете зв’язуватися зі мною у будь-який час з десятої до одинадцятої.

Він навіть не дав мені попрактикуватися. Звідки мені знати, над чим сміється його вид? Можливо з анекдоту про мандрівника у часовій петлі, а може з ланцюга дезоксирибонуклеїнової кислоти. А те, що я мав розвеселити суддю, звучало не просто невесело. Як казала моя прабабуся, що перейняла цей вислів від своєї бабусі з далекого 2024-го — це повний трампець. Бо немає нічого складнішого, ніж розсмішити того, хто звик вирішувати долі інших. Але раз на рік і палиця стріляє, мрець встає з могили, а хабарник донатить, чи як там казали мої пращури.

На підготовку мені виділили небагато — одну годину. Бо, по-перше, чого затягувати, як сказав один з охоронців, а по-друге, кисень дорогий.

Хвилина у хвилину я ввійшов до зали суду. Стратегії виступу я досі не придумав. Враховуючи ставки, це теж звучало доволі смішно. І сумно. Зала суду виявилась маленькою камерою з одним столом, одним стільцем і одним г-подібним слизнем.

Я церемоніально кивнув:

—  Ваша честь, я знаю умови і готовий.

Моя уява розігралась, бо погляд судді нагадав мені погляд дівчини, коли я сказав, що вона погладшала. Розвеселити його буде важко. Тому я вирішив збити його з пантелику. Спочатку налякати, а коли він ледь дихатиме від жаху і ваги своєї кольчужної мантії, заскочити зненацька  гострим жартом. Але чим налякати можновладця на виснаженій планеті?

— Ваша честь, загалом я дуже бідний хлоп. Гроші я бачив лише свята, як подарунок від влади, і ті фальшиві. Харчуюсь скромно, дихаю через раз. Корабель наданий фірмою. Зарплата в мене за мінімальний тарифом у системі. Плачу кредит за житлову капсулу. Таке життя навчило мене допомагати іншим. Ви, мені здається, чуйна істота, тому я розповім, де продають плавлені сирки по акції.

Суддя крякнув. Спершу вголос, а потім і остаточно. Бо ніхто не знає, який фортель може викинути власний організм у непідходящий момент. Особливо організм такої слизької анатомії. Але скільки я не втокмачував це охоронцям, мене звинуватили в умисному вбивстві та ув’язнили. Це геть не та винагорода, на яку я сподівався. Зрадів лише Робіштейн: тут повно слизу від помічників прокурора, самого прокурора і колишнього судді, тож терти можна з ранку до ночі.

Є ще одна хороша новина — Зенека звільнили, бо не знайшлося вільної камери для мене. Мій друг подався у термінових справах і обіцяв повернутись з гонораром у четвер, але не сказав який. Боюсь, як би гроші не зіпсували нашу дружбу.

Тож я написав свій лист порятунку, який знайшов тебе. Прошу: не зволікай ані хвилини, сідай на першу-ліпшу попутку до орбіти (тільки не з чотирма цифрами — це приорбітні, вони спочатку довго облітають усі материки) і вирушай за координатами на звороті листа. Неймовірний гонорар обіцяю подвійний.

P.S. Прихопи солоний арахіс. Тут і справді погано годують.

P.P.S. Якщо будеш купувати арахіс у «Трьох астронавтах» на поясі Койпера, то скажи, що тебе скерував Ромко. Хай власник нарахує мені бонуси.