Робінзон

Під ногами потріскують сухі гілочки, прикриті килимом жовто-бурого листя. Повітря тут таке свіже, що аж п’янить – занадто багато кисню, в порівнянні з містом. Угорі, поміж верхівками дерев, сіріють низькі дощові хмари. Здається ще трохи і вони, наштрикнувшись черевами на ліс, проллються холодним дощем. Десь вдалині лунає пронизливий зойкіт чи то птаха, чи то звіра.

Я мимоволі зіщулююсь: ходити в таку глушину та ще й пізньої осені, коли нормальні люди сидять в теплі на м’якому дивані – ще та авантюра.

Але, що не зробиш заради друзів?

 

***

 

– …Розвельський інцидент – задокументований факт. І після нього накопичилось вже стільки тисяч публікацій, фото та відеоматеріалів, що ігнорувати їх просто безглуздо! Навіть якщо там присутня дещиця вигадки – все-одно суть зостається незмінною: прибульці з космосу таки відвідують нашу планету!

Ми троє сиділи у затишній кав’ярні. Відвідувачів було мало, тому мій друг, як правило сором’язливий на людях, розпатякався не на жарт. Одначе на нас його аргументи не діяли. Мар’яна та я ставились до ідеї існування чужопланетян, тим більше їхніх прильотів на Землю, як до кумедної вигадки, яку слід розташувати в одному ряду з феями, гобітами, вампірами, домовиками та іншими людськими фантазіями.

– Андрійові у першому класі замість «Букваря» підсунули книжечку про НЛО, – доброзичливо всміхнулась Мар’яна. Вона частенько полюбляла кепкувати з нас, однак робила це завжди влучно і так по-доброму, що й ображатись на неї не хотілось. – Це мило, та чом би тобі не прочитати й іншу фантастику? Наприклад, романи про Середзем’я Толкіна чи про Нарнію Льюїса. Спробуй, не пошкодуєш!

Наша подружка настільки полюбляла художню літературу, що у її сумочці поряд зі звичними для дівчат засобами гігієни, косметикою чи солодощами завжди мешкала одна, або й кілька книжечок, а на пам’ять телефону була записана чималенька бібліотека. Часто складалося враження, що вигаданих героїв, зображених у романах, вона знала набагато краще, ніж реальних колег по роботі, з якими щодня мала справу.

Обличчя мого друга почервоніло, долоні стиснулись в кулачки. Звичайно, він не полізе в бійку, але упертюх, яких мало. Навіть якби його завезли в «Зону 51» чи ще кудись, де на думку таких як він зберігаються уламки НЛО, – і там нічого би не було: він все-одно стверджуватиме, що його обдурили, а літаючі блюдечка та муміфіковані трупики їхніх пілотів переховали в іншу, ще більш секретнішу місцину.

– Ти занадто довірливий, – звернувся я до друга з таким скепсисом, від якого мала би вкисатися сметана. – А що як усе, чим займаються уфологи – суцільна маячня й містифікація? Бажання пройдисвітів здобути легкої слави та грошенят?

– А що, як все те – щира правда? Не можуть же тисячі свідків безсовісно брехати? Ти просто повторюєш риторику таких організацій, як «Маджестік-12», з метою відвернути інтереси широкої громадськості від цієї вкрай важливої для всього людства теми!

– Ну, не знаю… – знизив я плечима, відсьорбнувши кави. – Я не настільки компетентний, щоби розбиратись у такому. І ти, по моєму, теж.

Раніше, коли ми заходили у глухий кут, я переводив теревені на інше, але тоді, коли Андрій всерйоз почав обговорював поїздку до ймовірного місця падіння інопланетної тарілочки – це не працювало. З іншого боку, відпускати товариша у пошуки наодинці – теж небезпечно: такий слабак неодмінно втрапить у халепу.

– Грандіозність подібного відкриття важко переоцінити. Не купка бюрократів матиме доступ до неймовірних знань, а всі ми! Нові технології допоможуть нам перемогти війни, голод, посуху, соціальну нерівність! – натхненно ігнорував мої слова Андрій.

З моєї точки зору це була демагогія вищого ґатунку. Навіть якщо припустити існування братів по розуму в глибинах космосу, то контакт з ними не означав автоматичне вирішення проблем нашої цивілізації. На місці прибульців, з огляду на агресивність багатьох землян, – я б остерігався потрапляння могутніх технології до наших рук: або самі себе знищимо, або тих, котрих знайдемо на інших планетах.

– Але й дядьків записник тридцятирічної давності з описом невдалих пошуків місця аварії чужинського зорельоту – теж не привід стрімголов бігти по слідам мандрівки покійного родича! – злорадно парирував я запал друга.

– Він бачив корабель прибульців на власні очі! Ось тут, у щоденнику, все записано! – Андрій підняв догори й потрусив пошарпаним блокнотом, сторінки якого були помережані дрібними каракулями та нерозбірливими малюнками. – Тільки потім повернутись назад, на те ж саме місце, не зміг! Вздовж і впоперек ті кляті ліси сходив – все дарма! Наче чужопланетна техніка крізь землю провалилась! Так до кінця життя на дно пляшки з відчаю і заглядав, бідолаха…

– Тоді на що ти сподіваєшся? – в очах Мар’яни поблискували бісики. – А як твоєму любому дядечку, царство йому небесне, та вся космічна машинерія на п’яну голову привиділось? Хіба нам слід розраховувати на таку ж удачу?

 

***

 

Ми рухаємось ланцюжком: попереду енергійно шкутильгає дід Захар, опираючись на замашний ціпок. За ним із невеликим рюкзаком на плечах човгає Андрій. Далі – граціозно, наче кішечка, простує Мар’яна з біноклем на шиї та телефоном у руці. Я ж замикаю наш гурт, несучи їстівні припаси, спальні мішки та палатку для ночівлі. В мої обов’язки також входить прикривати товаришів з тилу.

– Відсутня геолокація та покриття мережі стільникового зв’язку. Навіть компас не працює, – вголос роздумує дівчина. – Це якась аномалія, не інакше!

– Таке ж казали багато туристів, яких я водив сюди раніше, – хрипко озивається наш провідник голосом, що нагадує скрегіт заіржавілих петель на дверях його халупи. – А серед них були й журналісти, професори та навіть один башковитий академік. Ходили тут, цокали язиками. Датчиками всякими щось міряли. Та нічого пояснити так і не змогли. А потім, щоб не виглядати повними дурнями – успішно забували про все це.

– Нам ще довго? – питає Андрій, голосно посапуючи. Для його кволого організму подібна прогулянка – подвиг. Коби ще не довелось його на собі назад волокти.

– Ще трохи, хлопчики й дівчатка. Доведу вас, а там вже й відпочинете, – каже дід Захар, явно не бажаючи, щоб ми гаяли час на бутерброди з гарячим чаєм. А сам, як я кілька разів помічав, тихцем прикладається до пляшки, яку тримає за пазухою.

Скільки років старому – того ніхто не відає. Супроти нього ми й справді наче діти. Сусіди дідугана розповідали: він найстарший за всіх, хто живе нині в довколишніх селах, а може і в цілому районі. Й справді, на вигляд провідник – мов опудало, яким лякають малолітніх неслухів: довге сиве волосся та борода, яку наче ніколи не підстригали, й просторий одяг, який недолуго теліпається на худому, як кістяк, тілі.

– Агов, дідусю! Будь-ласка, зізнайтесь: ви – чарівник чи лісовик? – гукає Мар’яна. – Без карти, без супутникової навігації – я би тут заблукала через хвилинку!

– Дорогенькі мої! Та я у цих краях кожний кущик, кожний пеньочок, кожну нірку знаю! Навіть із заплющеними очима відшукаю те, що потрібно!

Порив вітру доносить до мене разом зі словами провідника смерід від міцного напою. Я – спортсмен, принципово не п’ю алкоголь, тому аж кривлюсь від огиди.

Те, що дід Захар нас дурить із самого початку – не викликає жодних сумнівів. Якби він виглядав хоч трішки охайніше, та жив у більш пристойних умовах, а не в кімнаті де попід стінами нерівними шеренгами стовбичать пусті пляшки з-під вина, горілки, коньяку і ще чогось, подібного, – напевно й враження би справляв інакше. А так – п’яничка з багатолітнім стажем, який за оковиту вигадає будь-які побрехеньки. На мою думку, попрохай ми його відвести нас до Ґотем-Сіті, печери Алі-Баби чи замку Гоґвортс – він все пообіцяє. Тільки наперед плати! Та ще й чималі гроші!

Підозрілим є й те, що ми цілісінький день тиняємось клятими лісами, втрачаючи останні сіли, а до потрібного місця все не доходимо, незважаючи на регулярні запевнення провідника, що скоро туди потрапимо. Кілька разів мені здавалось, що я вже бачив подібні галявини, чи переступав через такі ж стовбури повалених вітром дерев. Та чи то було дежавю, викликане втомою, чи то старий алкоголік нас умисно водить по колу, набиваючи ціну за шахрайські послуги – є питанням, на яке я не маю відповіді.

Болять ноги, ниють від вантажу плечі, а в голові пульсує лиш одна думка: переконатись, що все це – ошуканство і з чистісінькою совістю відправитись додому, маючи до кінця життя адамантієвий аргумент супроти уфологічних вподобань Андрія.

Мені так і ввижається, що на всі спроби мого друга в майбутньому побазікати про чужинські зорельоти та контакти першого роду я, єхидно посміхаючись, відповідаю: «А пам’ятаєш нашу мандрівочку по лісах у пошуках НЛО? Що ми знайшли? Правильно! Нічого! Значить ця тема нічого більше і не вартує!»

 

***

 

Зненацька провідник завмирає. Сторожко водить головою, наче у щось вглядається або до чогось прислухається. Ми також зупиняємось, тихенько кладемо наші речі на землю. Довкола сутеніє та холоднішає. Починає накрапати дощик. По обличчі Андрія видно, що і він утратив значну частину мотивації до великого відкриття. Мар’яна мерзлякувато поправляє шарфика. Напередодні я довго відмовляв дівчину їхати з нами, та не зважаючи на увесь скепсис – в її душі, ймовірно, такі жевріла віра в чудо.

Роздивляюсь попереду здоровезну прогалину, вільну від дерев. Там росте лиш густий очерет. А ще повільно клубочаться біляві пасма туману.

– Ось то, – тицяє ціпком вдалину дід Захар, – болото. Майже суцільна трясовина, вам туди неможна. Поткнетеся – втопитесь, мов сліпі кошенята.

– Що ж нам далі робити? – в мене виникає нехороше передчуття: а що як старий волоцюга хоче нас зі світу звести? Завдаток він отримав, а решту грошенят потім з кишень наших втоплених тіл повитягує. Чим не прибутковий бізнес?

Хтось запитає куди ми ділися, а він відкаже, що… пес його знає. Начебто збирались додому, а куди насправді гайнули – невідомо! Може волохате Єті шукати, може у Бермудський трикутник навідатись чи до Атлантиди зазирнути. Крім того, не потрібно перед нами виправдовуватись за те, що не показав НЛО. Знову пияч досхочу та чекай на інших, таких як ми, прителепкуватих шукачів чужопланетних артефактів.

– Те, до чого ви прагнете – десь поряд. Просто в тумані не видко, – каже провідник, переходячи на зловісний шепіт, який більше притаманний літературним злим геніям, аніж нормальним людям. Розумію, що дід справно грає роль з метою занурити своїх клієнтів, себто нас, у потрібну атмосферу. – Я піду на розвідку в болото один. А ви – очікуйте тут. Тримайтеся купи й не галасуйте, навіть якщо побачите щось дивовижне. І не тікайте нікуди, бо розшукувати вас потім у мене немає сили.

Стариган повільно суне в напрямку трясовини, перевіряючи ціпком міцність поверхні перед наступним кроком. Ще трохи і його постать зникає в очереті.

– Справжнісінький сталкер! – в захваті шепче Андрій. – З нами відбувається все те, про що писав у блокноті мій покійний родич! Саме цей чудний дід і його перший раз привів до болота тридцять років тому! Потім, мій дядько самостійно шукав сюди шлях та дарма… Друзі, якщо ми скоро побачимо інопланетний зореліт – я просто помру від щастя!

– Головне, щоб ти не вмер від горя, якщо нічого такого не побачиш! – відповідаю я роздратовано. Мені й справді остогидла наша пригода до такої міри, що хочеться поїсти, розкласти палатку й дати хропака, навіть якщо поруч з пекла чортяки вилазитимуть. – Давайте перекусимо, бо невідомо коли  наш провідник вернеться.

Я розпаковую їжу, розливаю в одноразові стаканчики ледь теплий чай. Ми з апетитом вгризаємось у холодні бутерброди. Апетит – найкраща приправа, як казали древні мудреці. Було б добре розпалити багаття, але про всяк випадок вирішуємо не робити цього. Андрій перебуває в такому піднесеному настрої, якого я в нього давно не спостерігав. А от Мар’яна чомусь дуже мовчазна, її щось сильно непокоїть.

І це не острах від перебування у лісових хащах та очікуванням на щось невідоме. Ми з нею та іншими друзями вже багато разів у літню пору займалися пішим туризмом і забиралися у такі дикі локації, які місцеві жителі прагнули обходили стороною. Одного разу навіть від зграї голодних вовків успішно відбились.

Та запитати про міркування дівчини я не встигаю. Зненацька порив вітру розсіює туман й ми бачимо, що за очеретом є щось велике й овальне. Його поверхня вкрита дрібними пластинками, мов риб’ячою лускою. На класичну літаючу тарілку проява не схожа. Швидше вона нагадує здоровезне яйце якогось прадавнього ящера. На жаль сутінки не дозволяють розгледіти об’єкт більш детальніше.

У Андрія випадає з пальців недоїдений бутерброд. Він та Мар’яна хапаються за телефони. Фото чи відео такого контенту вартує наших поневірянь.

Я ж чую неподалік кроки й повертаю туди голову, готовий захистити друзів від непроханих гостей. Рука само собою лягає на кобуру травматичного пістолету.

– Не хвилюйтесь, це я, – голосно шепче старий.

Він повагом шкандибає до нас, також роздивляючись чудасію.

– Шкода, та ближче підійти неможливо. Я перевіряв, – каже дід Захар винуватим голосом. – Там таке трясовисько, що і стадо корів на дно затягне.

– А як же цей… апарат не втопився? – виникає у мене слушне запитання.

– Напевно, потрапив на мілину, – з ентузіазмом шукає пояснення Андрій. – Або дрейфує по поверхні за рахунок якоїсь антигравітаційної подушки.

Ще з хвилину ми спостерігаємо за дивовижним чужинським артефактом, поки туман та темрява ховають його з-під нашого погляду.

– Давайте тут переночуємо, а по дню зробимо кращі світлини, бо на цих важко щось розібрати, – пропонує наш друг. – Та спробуємо ще хоч трішки до тієї чудасії наблизитись. Може кілька колод сюди перенесемо, пліт змайструємо…

– Ці болота такі непередбачувані, що на завтра я вам нічого гарантувати не можу, – глухо відказує провідник. – Тільки те, що відведу вас назад у село.

 

***

 

Ми троє знову сидимо у нашій улюбленій кав’ярні. Щоправда, відвідувачів тепер багато, майже всі столики зайняті, тому мій друг поводиться сумирно. Крім того, у нього кепський настрій. І я його розумію: бути за якусь сотню метрів від чуда, й упустити його! Адже на наступний день скільки ми не вдивлялись в очерет, скільки не бігали по периметру болота – нічого вартого уваги вже не побачили. Навіть Мар’янин бінокль не допоміг. Інопланетний корабель наче в повітрі розтанув.

Старий був правий, коли передбачав саме таке закінчення нашої експедиції. Що ж до того куди подівся корабель прибульців і коли він покажеться знову – наш провідник тільки плечима знизав. Андрій благав зостатись там ще на кілька днів, але у нас закінчувались харчі, та й дідові треба було вертатись у село.

– У мене з’явилась теорія про те, що чужинський апарат періодично затягується на дно, а потім виринає на поверхню, – каже мій друг. – Отже маємо туди поїхати ще раз! Десь після Водохреща, коли настануть сильні морози, болото замерзне, і по ньому можна буде безпечно ходити. Наберемо більше консервів, вдягнемося тепліше…

– Нічого не вийде, – таємниче всміхається Мар’яна. – І взимку, і весною, і навіть у літку наші шанси дорівнюють нулю. Повір мені на слово.

– Чому? – Андрій здивовано витріщає очі.

– Хочеш змарнувати життя, так само як і твій дядько?

– Те, що він мій родич, ще не значить що і я буду таким же безталанним, – ображається Андрій. – Не хочете допомогти – без вас обійдусь! Теж мені друзі!

З цими словами він різко встає із-за столу і простує до виходу.

Я й собі підвожусь.

– Наш друзяка занадто впертий,  – констатує Мар’яна, знічев’я помішуючи ложечкою залишки кави. – Хоч би не загинув у тій трясовині, шукаючи те, чого немає…

– Що? Ти ж бачила все на власні очі. І на телефоні у тебе залишились світлини.

– Зображення – ще не дійсність. Нам показали те, що ми хотіли.

– Тобто… – я не можу нічого второпати.

– Вмикай макітру, спортсмене! – веселиться дівчина.

– Та де вже мені, якщо і академік з професорами даремно над тим мізкували! – іронізую я. А тим часом в голові стрімко прокручую всі події нашої мандрівки.

На нас косо поглядають. Можливо відвідувачі кав’ярні, які звернули увагу на те, як швидко покинув наш столик Андрій, очікують на сварку, чи щось подібне. Однак мене важко вивести з рівноваги. Тим більше, якщо я точно знаю: Мар’яна так просто, без попереднього зважування, базікати не буде. Вертаюсь на стілець.

– Коли ти виключиш неможливе, те, що залишається, скільки б неймовірним воно не було, мусить бути правдою, – цитує Мар’яна одного зі своїх улюблених авторів.

Раптом моя свідомість спалахує здогадом.

– Ти… ти про це ще там, у лісі, здогадалась? – стишую я голос, щоб нас випадково не підслухали. – Про те, що дід Захар – не дід. І, напевно, не Захар. І взагалі не людина.

– Ага! Стало дуже шкода нашого провідника-прибульця… Залишитись на чужій планеті з чимось на зразок голографічного проектора, та приладом для глушіння частот наших телефонів  – не те саме, що перетаскати на свій острів усі інструменти та припаси з поламаного корабля, як те вчинив головний герой роману Даніеля Дефо.

– Мене найбільше вразило, що дід пив горілку, наче воду та навідріз відмовився від наших бутербродів. А ще вдягався, як опудало.

– Особливості метаболізму та маскування, – відсуває чашечку Мар’яна.

– Чому ж він не звернувся по допомогу до нашої влади?

– А в тебе, корінного землянина, є до неї довіра?

– Ні, – щиро зізнаюсь. – Ніколи не мав такого збочення.

– То чому їй має вірити прибулець із далеких світів?

Вміє ж ця тендітна любителька літератури відповідати питанням на запитання, що й ні до чого не прикопаєшся. Ото буде якомусь чоловікові радість, коли на ній жениться.

– А що з Андрієм? Його також шкода!

– Зробимо так, як всі добрі та розумні люди до нас, – очі Мар’яни знову іскряться. – Вигадаємо новий Розвелл та рожевих гуманоїдів в іншій місцині, щоб Андрій, і такі як він, мали чим зайнятись, і цим спасемо спокій, свободу та життя справжнього чужинця. Той академік, що приїздив на наші болота, так і вчинив. Я знайшла в архіві багато його публікації. Ну і буйна ж фантазія у нього була! Шкода, та людству ніколи не зрозуміти скільки мальовничих вимислів маскують істину.

– Тоді й нам доведеться стати пройдисвітами? – зауважую я, чухаючи потилицю. – Якісь не такі я мав уявлення про правильний духовний розвиток…

– На що тільки не погодишся заради спасіння реального чуда! – сміється Мар’яна. – Сподіватимемося, що в майбутньому на інших планетах для робінзонів із Землі хтось із місцевих тубільців зробить так само, а не здаватиме їх уряду на лабораторні дослідження. Справжні брати по розуму мали б допомагати один одному!