Потойбіччя наступає

– Магнусе, котячий ти писку! – я відштовхнула вугільну пухнасту котячу дупцю від свого обличчя, куди улюбленець намагався її прилаштувати. – Встаю, я вже! Встаю! – і закуталась у ковдру з головою.

– Ня-а-а-а-а-а-а-ур-р-р! – Магнус не здавався, натякаючи, що порядні господарі давно вже мали б погодувати своїх домочадців.

– Ти годинник бачив? – я завжди зверталася до кота так, ніби він мене абсолютно розумів. – Ще й чорти навкулачки не билися, а ти вже розрепетувався. Будь проклята та лиха година, коли я дістала тебе зі смітника в тому атебешному пакеті. 

– М-р-р-р! – примирливо муркнув кіт і зашкрібся, намагаючись протиснутись до мене під ковдру.

Я роздратовано встала з ліжка і почалапала на кухню. Холодні кахлі обпікали ноги, в раковині височіла гірка немитого посуду, а Магнусова тарілка зяяла пустотою.

– Що ж поглянемо, що в нас тут лишилося… – сказала я, сягнувши рукою в картонку з кормом. – Не густо. 

В коробці зоставалося всього два пакетики мокрого корму.

Магнус обвивався довкола моїх ніг, щедро вкриваючи холоші піжами чорними шерстинками.

– Доведеться урізати пайку, – сказала я, висипаючи пів пачечки в котячу тарілочку. – Решта на обід! – суворо додала, помітивши невдоволену Магнусову морду. Іноді я раділа, що той не вміє говорити. Впевнена, те що він міг би сказати – мені не сподобалося б.

– Мря-а-а-а-а-о! – протягнув кіт, підозріло втупившись у найближчий куток.

 Це було дивно. Зазвичай задоволення базових фізіологічних потреб було у цього чорного, мов сама пітьма, чортяки на першому місці. 

Може павука якого забачив. Газдиня з мене була ще та, то ж усяке могло бути. 

Мов загіпнотизований, Магнус не зводив погляду з однієї точки. Шерсть його здибилася, а в голосі прорізалося загрозливе гарчання. 

Я мерзлякувато повела плечами. На кухні було прохолодно. Весна на носі, то ж комунальники намагалися трохи зекономити. 

– Їж, дурню, бо скисне, – сказала я, не надавши значення його поведінці. Кіт є кіт. Що з нього візьмеш?

Свої базові потреби я вдовольнила підсохлим окрайцем батона та кавою без молока. Фу, гидота! Щоб пом’якшити гіркий смак сипнула в каву дрібку солі. Скривилася. Якщо так далі піде, скоро доведеться зїжджати. Квартиру відберуть за борги. Магнуса прийдеться відвезти у село. Прибється до когось і житиме як у Бога за пазухою, а не це от усе… А я? Та якось уже не пропаду, раз досі не пропала.

Зітхнула, згадавши, що в маркеті, де працювала раніше, зарплату давали щотижня. Лафа була: акційні товари, уцінка, дешева просрочка… Ми з Магнусом тоді шикували. 

Та мені бізнесу захотілося…

Це все Валька винувата. Одна з касирок новеньких. Повновида та огрядна. Відверто негарна, з грубими рисами обличчя та вибіленим із відрослими коренями волоссям. Приходить вона якось і хвалиться нам, що була в однієї екстрасенски та спадкової відьми, на консультації. І що та з неї вінець безшлюбності зняла. Валька за цю процедуру пів зарплати, в тому числі з підробітками, віддала. А за другу половину замовила в тої амулет, який судженого притягне. Бачила я той амулет потім. Камінець, дротом обплутаний і пір’ям та волоссям прикрашений. І сили ні крапельки. Я такі речі змалечку відчуваю. Як є які чари то пальці лоскоче, мороз поза шкірою та сироти по всьому тілу виступають.

А Валька, дурепа, його під одягом біля серця носила. Та от що дивно – її хто мов підмінив: стала займатися спортом, на дієту сіла, схудла, волосся пофарбувала в каштановий колір і виявилася нічогенькою собі дівчиною. А згодом і суджений намалювався – один із постійних наших клієнтів. Дівчата навперебій почали у Валі контакти екстрасенски випитувати. І тут у мене народився геніальний бізнес-план.

Справа в тому, що таке-сяке відношення до магічного світу я мала. Мама розповідала, що її свекруха була найсильнішою “бабою” на селі, а може й у всьому районі. Привороти-відвороти, навороти-заворототи – все їй було по силі. Тож, коли у років зо дванадцять мені почало ввижатися всяке, мама мене не до психологів та психіатрів повела, а до місцевої “бабки”. Я, мале-дурне, візьми та й розкажи найближчій подружці, що бабуся моя – відьма, а я тепер бачу привидів. Якби ж то у тої Наталки були звивини в мозку довші чи язик коротший… В той же день усій школі розпатякала… Як мене тільки не називали: і притрушеною, і зачарованою, і психованою. Через жорстокі кпини однокласників (і не тільки) наді мною, нам із мамою довелося переїхати до міста. Після того я нікому не розповідала, коли бачила чи відчувала щось дивне. А коли навіть бачила чи відчувала, то списувала все на свою багату уяву та фантазію. 

Тож, після недовгих роздумів, я облишила роботу касирки в маркеті й відкрила власний відьомський кабінет. А що такого? Якщо люди самі напрошуються, чому б цим не скористатися?

Допивши пересолену каву, я прилаштувала чашечку на вершину посудяної гори. Магнусова тарілка залишилася нечепаною, а сам кіт все так же сидів, чатуючи на щось у кутку. Образився чи що?

Подумки пообіцяла собі викластися сьогодні на всі 150% і купити йому смаколика у якості вибачень. 

Що ж, до роботи!

Я відкрила свій сайт і отетеріла. На сьогодні були записи на всі (ВСІ!!!) мої сеанси. Я кілька разів кліпнула і перевірила ще раз. Так, я не помилилася. Всі 6 лакунок були акуратно заповнені даними клієнтів. Більше того! Я відкрила вікно тижневого планувальника – всі(!) лакуни на весь(!) тиждень були заповнені.

– А-а-а-а! Ну нарешті – поперло! – застрибала я від радості. Схопила Магнуса на руки і закружляла з ним по кухні. На емоціях ледь не вступила в його тарілку та мало не зруйнувала чашко-тарілковий Еверест у мийці.

– Ми будемо багаті! Чуєш, писку волохатий? – я чмокнула кота в ніс і побігла готуватися. Зустріч із першим на сьогодні клієнтом вже зовсім скоро. 

Я повернулася у спальню і діловито застелила постіль. А тоді всілася перед косметичним столиком і почала чаклувати, інакше це і не назвеш.

Тільки-но відкривши свій бізнес, я щиро вірила, що бідолахи-клієнти потечуть до мене рікою. Та їх було – що Магнус наплакав. І ті розбігалися, коли бачили перед собою худющу юну зеленооку дівчину з рудим волоссям та ластовинням. 

– Ну яка з тебе відьма? Не сміши, дитино! – так мені сказала одна ошатна пані, яка прагнула повернути свого чоловіка від молодої коханки. 

І тоді мені сяйнула ще одна геніальна ідея. Тож мій робочий день починався з перетворення звичайної Дарки у справжнісіньку містичну і могутню відьму Дарію.

Я рішуче оглянула столик перед собою, на якому були розкладені косметика та баночки з фарбами, різноманітні пензлики, щіточки й спонжики. Вже звично почала з основи: легкого тонального крему, який зробив мою шкіру блідою та безжиттєвою. Далі темним контуром підкреслила щоки та вилиці, роблячи їх більш виразними та кутастими. Довкола очей намалювала глибокі зморшки, додала червоного кольору до повік, щоб створити враження втоми і легкого безумства. А тоді закріпила образ масивними обвислими бровами, які надали мені суворого та зловісного вигляду. Для губ сьогодні обрала темно-бордовий відтінок помади, що ще більше підкреслив мою блідість. Наостанок над губою прималювала циганську родимку та одягла чорну кучеряву перуку.

Далі прийшла черга костюма: широкої яскраво-картатої блузи та довгої плісованої спідниці з секонд-хенду. Зі звороту до них уже підшиті округлі подушечки, що імітували розкішні телеса її відьомськості Дарії.

Завершивши перетворення, задоволено всміхнулася у дзеркало. Навіть мама рідна не впізнала б, якби побачила. Як завше з новим образом прийшли нові відчуття: впевненості, зухвалості та сили.

Перед тим як йти у робочий кабінет, розташований у сусідній кімнатці одразу навпроти входу в квартиру, ще раз забігла на кухню. Магнус стовпцем сидів на холодильнику, все ще медитуючи на куток. Його хвіст нервово смикався з боку в бік.

– Все-все! Зрозуміла! – Я схопила віник і провела ним по периметру кухні. – Бачиш, усіх павуків зібрала. Не сумуй тут і не бешкетуй! Я працювати. А ввечері обов’язково смачненького поїмо.

Щоб викликати довіру в клієнтів, над оздобленням кабінету теж довелося добряче попрацювати. На стінах темно-зелені з ефектом шовку шпалери, вікна затягнуті важкими червоними шторами. На круглому столі із золотистою плюшевою скатертиною з хрензлями розмістилися мої магічні інструменти: товсті кольорові свічки, бутафорські старовинні книги з потертими обкладинками, які я навіть не розкривала, під хустинкою на масивній мідній підставці у вигляді левових лап кришталева магічна куля (насправді дешева підробка з інтернет-магазину). Поруч моя гордість – давня чорнильниця з пером, знайдена колись у селі на горищі. 

Я запалила свічки і простір кімнати пронизав гострий аромат трав. Тут дуже добра звукоізоляція, тож тиша, яка тут панувала, відчувалася зловісною та тривожною.

Всі ці речі мали викликати у відвідувачів трепет і захоплення, створювати ілюзію магії та таємничості.

Я сіла в крісло, очікуючи клієнтів. Ну що ж, я готова використати їх слабкості, страхи і сподівання, знаючи, що кожен з них — це ще одна можливість для мене заробити.

Зазвичай відвідувачів було негусто. Часто одна-дві масні оборудки перемежалися днями, а то і тижнями, коли не було жодного звернення. То ж я досі не могла повірити, що на сайті висіло вже близько 30 заявок. Хоча ще вчора там не було жодного, навіть жартівливого чи знущального допису.

Загалом люди зверталися до мене з найрізноманітнішими запитами. Найчастіше пов’язаними з нещасливим коханням. Для них я направо і наліво клепала амулети приворотів, відворотів та оберегів сімейного щастя. Були і такі, які просили допомоги у фінансовій сфері: притягнути роботу, удачу в бізнесі, спонсорів і партнерів. На такий випадок я використовувала кільканадцятеро видів безневинних ритуалів, які до магії жодного відношення не мали.  З одної вельми іпохондричної пані якось здерла кілька тисяч за “містичний еліксир”, який зцілює від усіх хвороб (насправді то була просто вода з медом та лимоном – читала десь, що то дуже корисно). Найбільше запам’ятався письменник із творчою кризою. Його я відправила пройти “шлях натхнення” – відвідати різні “магічні” місця, де його муза обов’язково повернеться. Недавно, здається, в нього вже третя книга вийшла.

Були, правда, і клієнти, яких дурити було трохи совісно. Наприклад, одного разу приходили батьки з проблемною дитиною. То, замість вигнати з малого злого духа, довелося відправити їх до дитячого психіатра.

Сьогодні ж запити, всі до одного, були як під копірку – про різноманітні прояви потойбічного та магічного. Немов у світ раптово випустили десятки домовиків, привидів та чупакабр, які перелякали домашніх улюбленців і малих дітей. Без жодного докору сумління, я продала клієнтам обереги від нечистої сили та кілька дзбаночок свяченої води, настояної у буковому лісі при світлі повного місяця високосного року.

Я ледь дочекалася, коли за останнім на сьогодні клієнтом зачиняться двері й мерщій кинулася перевіряти рахунок, який поповнився кругленькою сумою.

Першим ділом, сплатила за комунальні послуги. Побачивши, як червоні циферки боргу змінилися на  рахунку платежів зеленими нуликами, я полегшено зітхнула. Віднедавна, через несплату, я почала отримувати попередження, що незабаром квартиру відключать від електро- та газопостачання. Цього мені ще тільки не вистачало!  Залишок заробленого, майже весь, закинула на кредитну картку. І, нарешті, знявши макіяж та костюм, помчала в магазин за смаколиками: для себе та нахабної чорної котячої морди.

Повернулася з двома пакетами, доверху наповненими всілякими шкідливими смакощами. 

– А вгадай, що в мене є для твого волохатого писка? – сказала я, зайшовши на кухню, і взялася розбирати покупки. Магнуса, на мій превеликий подив, ніде не було видно.

– Киць-киць-киць! – злякано покликала я його. Невже він вискочив з квартири, поки я працювала. – Магнусе, де ти? Я тобі смачненького принесла? Все як ти любиш. Киць-киць!

Приглушене і жалібне “Няв” долинуло з-за холодильника.

– Ходи сюди, дурбецало! – я вхопила його за шкірки і почала витягувати з вузького простору між холодильником і стіною. – Чого ти туди поліз? Іди краще гостинчиком почастуйся. Кіт, що впирався усіма лапами та несамовито верещав, нарешті здався, і я змогла дістати його зі схованки. Тоді міцно пригорнула до себе і заспокійливо погладила:

– Чого це ти?

Магнус знову почав видиратися і засичав на щось за моєю спиною. Я обернулася і з переляку впустила кота на підлогу (добре, що ці тварини завжди на лапи приземляються).

Над столом, прямісінько у кутку, на який сьогодні майже цілісінький день вирячався Магнус, знаходилася якась туманна проЯва. Спочатку я подумала, що це просто гра світла і тіні. Та чим більше я придивлялася, тим ясніше ставало, що це щось… інше. По спині пробіг холодок, шкіра вкрилася сиротами. Серце забилося швидше – страх змагався зі здоровим глуздом. У пам’яті підступно зринали забуті спогади, які зараз перестали здаватися витворами буйної дитячої уяви.

– О Божечки, це що – при-и-и-вид? – вирвалося у мене.

Магнус вигнув спину, засичав і позадкував до холодильника. А я почала кидати у прояву свої покупки, та вони лише пролітали крізь неї, гепалися об стіну і падали на стіл.

Далі, я миттю метнулася у свій кабінет, де тримала запаси амулетів та “свяченої водички”. Повернувшись, щедро линула водою у привида, та лиш намочила стіну і без того вже заплямовану масними відбитками сосисок, якими кидалася раніше. Тоді схопила амулет, наставила його на прояву і видихнула:

– Згинь, нечиста сило! 

Так у силу своїх чарів я ще ніколи не вірила.

Туманний згусток, схожий на хмаринку, заклубочився, перетікаючи з місця на місце, і утворив обриси повнявої жінки, одягненої в український народний стрій: вишиту сорочку, плахту з фартушком та жилетку. Голова покрита наміткою, що обрамляла виразне відкрите обличчя з посмішкою. Тільки очі дивилися суворо, із докором. Я зі всіх сил намагалася зрозуміти, що відбувається, але мої думки були паралізовані страхом і відчуттям абсурдності.

– Що за… гик!.. чортівня? – з переляку я почала гикати.

– Це так онука вітає свою рідну бабусю? – сказав привид.

– Що? Гик! Я ма… гик! …буть сплю. Гик! Що… гик! …тут відбувається?

– Це ти мені скажи, Дарко, що витворяєш? – суворо запитала проява, яка назвалася моєю бабусею.

– Я?

– Ну не я ж…

Я так і сіла на підлогу, де стояла. А “бабуся”, знай собі, далі мене шпетила: 

– Ти скажи, хто тебе навчив так людей дурити? Маєш дар, то навіщо його марнуєш і ці непотрібні цацки ліпиш? – привид презирливо махнув рукою на мій амулет. – Одне ганьбисько, очі б мої того не виділи.

Я сиділа підлозі в кухні, спираючись спиною на холодильник, і відчувала як реальність махає мені ручкою.

– А кіт у тебе хороший, справжній, відьомський. Одразу мене зачув, як тільки я проявлятися почала, – продовжувала бабуся. – Тільки ляканий якийсь.

– Так, стоп, – сказала я, чіпляючись за залишки здорового глузду. – Або поясніть мені негайно, що тут відбувається, або забирайтеся на всі чотири сторони.

– Іч яка борза? Впізнаю свою кров, – самовдоволено відказав привид.

– То ви справді моя бабуся Одарка, мамина мама? Та, яка відьмою була? – запитала я, навмисно викривлюючи факти. 

– Ну відьма – не відьма, а дещо відала, – відказав привид, насмішливо примруживши туманні очі. – Тільки не Одарка, а Дарина. Тебе ж на мою честь назвали. А дочок у мене ніколи не було. Тільки син – твій батько.

Все сходилося. Якщо це був чийсь злий жарт, то жартівники добре підготувалися.

– Давайте опустимо сантименти від возз’єднання родини і перейдемо до справи, – сказала я, намагаючись зберегти спокій. – Навіщо ви тут? Чого вам на тому світі не сиділося?

– Світ змінюється, – дуже реалістично зітхнув привид. – Твориться новий світоустрій, у якому Яв і Нав переплелися. Саме тому я тут. Як і багато інших душ, які проявилися, щоб навідати своїх рідних. Ти що не слухала, що тобі люди розповідали?

Я спробувала згадати і узагальнити, що сьогодні почула від клієнтів: дивна поведінка домашніх тварин, особливо котів, і маленькі діти, які бачили домовиків чи привидів.

– Зрозуміла? – підбадьорливо запитала бабуся. – Саме так. Як тільки реальний світ і потойбіччя переплелися, вони стали існувати поряд. Діти та тварини найбільш чутливі до тонкого плану, і саме вони першими помітили прояви потойбічного. Тепер їх почали помічати обдаровані: екстрасенси, маги та відьми. А зовсім скоро й інші, менш чутливі люди, почнуть бачити прояви потойбічного. Яв і Нав все більше зливатимуться і проникатимуть один в одного, аж поки новий світоустрій не встановиться. Поки не пізно, потрібно це зупинити…

– Стоп, стоп, стоп! – перед моїм внутрішнім поглядом, як на табло ігрового автомату, закрутилися циферки моїх потенційних заробітків. – Тобто це справжні привиди з потойбіччя?

– Ну звісно. Ти ж мене бачиш, а я справжня, – бабуся, схоже, не дуже зрозуміла, що я маю на увазі.

– А захист є від цього? – правила своєї я. – Можете навчити мене робити справжні амулети проти привидів? Це ж просто золота жила!

– Ах ти ж, Іродова дитино, – бабуся намагалася ляснути мене по дупі, але тіло тільки холодком обдало – її нематеріальна рука безперешкодно пройшла крізь мене.

– Ви ж самі казали, що мій дар не можна марнувати. Так навчіть мене ним користуватися і допомагати людям. Якщо при цьому я ще зможу грошиків заробити, що в тому поганого?

Привид бабусі скрушно зітхнув.

– Ні, ви нічого не подумайте, – чомусь почала виправдовуватися я. – Може ви, привиди, і не потребуєте матеріального. А ми, прості смертні, маємо щось їсти, пити і чим платити за комуналку. Тож розкажіть мені, як виготовити дієвий амулет проти гостей із потойбіччя.

Одним вухом я слухала бубоніння привида про історію і закономірності магії, тоді як пальці пурхали над клавіатурою ноутбука: я оформлювала величезне замовлення в інтернет магазині відьомських товарів, трав та еліксирів. Бабуся надала мені детальну інструкцію з виготовлення захисних амулетів, тож я поспішала поповнити свої запаси інгредієнтів. Немов передчуваючи потойбічне нашестя, постачальники добряче заломили ціни, тому на моїй кредитці знову утворився чималий мінус.

Кур’єр термінової доставки приїхав вже за годину. Якийсь знервований та смиканий, підскакував від кожного шороху і злякано крутив головою навсібіч. Я подарувала йому свій перший, трохи кривий-косий амулет, змайстрований з підручних матеріалів під керівництвом привида, і взяла з нього обіцянку розрекламувати мене, якщо той подіє. 

В дієвості амулету я, правда, сильно сумнівалася, але бабця запевнила мене, що він не підведе.

До самісінької пізньої ночі я майструвала амулети один за одним. А тоді, під насмішливе хихотіння привида, розвішала їх у своїй спальні, найбільше на стіні, що межувала із кухнею.

Магнус на привида все ще підозріло косив оком, а, коли я забралася у ліжко, довірливо вклався у мене під боком: чи то захищаючи, чи шукаючи захисту. Я міцно його обійняла і мрійливо заусміхалася. Із захопленням уявляла, як відтепер зміниться моє життя. Куплю собі двоповерховий будиночок із басейном, машину червону, з відкидним верхом, і ті сережки-конюшинки, про які давно мріяла. Я фантазувала як подорожуватиму та відвідаю екзотичні місця. Для Магнуса ж замовлю величезну багатоярусну лежанку у вигляді дерева з усілякими котячими прибамбасами: затишними хованками, зручними кігтеточками, іграшками та гніздечками. З такими думками я поринула у глибокий сон і щасливо проспала до самісінького ранку.

На наступний день привид бабусі став ще більш виразнішим, чи то, може, мені здалося. На моє запитання вона відповіла, що це через те, що Яв і Нав все тісніше проникають один в одного.

Спершу я погодувала Магнуса, який, нанюхавши свій улюблений (і досить дороговартісний) корм, до привида почав ставитися значно лояльніше. Принаймні перестав на бабцю шипіти та никатися від неї за холодильник. Тоді я випила кави з вершками (!) та закусила її авокадо(!)-тостами і знову прийнялася за виготовлення амулетів. Коли у двері подзвонили, я злякано роззирнулася. До першого клієнтського сеансу було ще довго (зазвичай я раніше 11 не приймала). Глипнула у вічко на дверях і побачила жінку з дитиною на руках. Вона настійливо натискала на дзвінок, аж поки я не відчинила двері.

– Дарусю, допоможи! – запричитала вона з самісінького порогу.

Я заледве впізнала у зашореній, наляканій і зарюмсаній змореній жінці свою колишню подругу Наталку. Так-так, ту саму, яка всій школі розпатякала, що я можу бачити привидів. Дитина на руках – її син Данило, який почав чути і відчувати щось потойбічне у їхньому домі.

– Я тільки про це почула – одразу про тебе згадала. Адже точно знаю, що ти не шахрайка, а дійсно маєш дар. І бабця твоя відьма була.

Бабуся у кутку зневажливо пирхнула. Малий підозріло покосився у її бік, і запхинькав.

Я потай пригрозила привиду кулаком і продовжила слухати свою кривдницю, якій довго мріяла відомстити, і слова якої зараз були єлеєм для моїх вух.

– Ти пробач, що я тоді так вчинила, – шморгала носом Наталка. – Мале-дурне було. Тепер от розумію, що твій дар дуже потрібний людям. Порятуй малого. Третю ніч не спить, по кутках заглядає.

Хлопчик дійсно мав змарнілий хворобливий вигляд, темні кола під очима та якийсь приречений і затравлений погляд.

– Всі гроші віддам тобі, що маю, – продовжила скиглити Наталка. 

Я зітхнула. Образа, яка здавалося пекла роками, насправді виявилася розміром з макове зерня.

– Ну, облиш! – зупинила я її, коли вона намагалася стати переді мною на коліна. – Хто давнє пом’яне, той хай лиха не мине. 

Взяла амулети і почепила на шию Наталці та малому.

– Грошей не треба! – ніяково сказала я. – Не чужі, все-таки, люди…

– Моя кров, – почулося вдоволене з кухонного кутка над столом. Хоч бабця і заховалася від гостей, та могла чути і бачити все, що довкола відбувалося. Ще й коментувати.

Не встигла я провести гостей, як у двері знову подзвонили. На порозі стояв вчорашній кур’єр. Він мав відпочилий вигляд, схоже, виспався, і перестав смикатися та нервово роззиратися.

– 17! – випалив він, посміхаючись. – За любі гроші!

Я віддала йому 17 амулетів і задоволено усміхнулася, коли в телефоні бренькнуло повідомлення з інтернет-банкінгу. О так!

Коли на порозі з’явився перший клієнт, який здивовано на мене поглянув, тільки тоді я зрозуміла, що забула замаскуватися. Зі словами “вам ефект потрібен чи видовище?”, я втюхала недовірливому клієнтові оберіг. А вже за годину він повернувся і попросив ще 7 штук для своїх рідних.

Тоді остаточно знахабніла і скоротила період сеансів до 15 хвилин. Таким чином я  змогла прийняти вчетверо більше клієнтів і, відповідно, продати більше амулетів. Я вже навіть не встигала слідкувати за тим, як змінювався баланс мого банківського рахунку. Амулети розліталися як гарячі млинці з лопати на Масляну (у дитинстві якось в соцмережах бачила відео з одної дикунської республіки). Довелося навіть дозамовляти інгредієнти, тому що потік клієнтів і не думав зменшуватися.  

Отримавши замовлення, знову засіла за роботу. Амулети самі себе не зроблять. А залізо треба кувати, поки гаряче. 

Бабця, дивлячись на мої потуги трудоголізму, скрушно хитала головою, шмилила тонкі туманні губи і втирала мені філософію про баланс і порядок речей у світах.

– Не можна допускати, щоб звичний світоустрій зруйнувався, – наполегливо проказала вона.

– Ой, бабцю, не бубніть під руку, – відмахнулася я. – Це ж золота жила. Треба собі самому ворогом бути, щоб цю дійну корову прирізати.

Наступного ранку я прокинулася від того, що хтось тарабанив посудом на кухні. 

– Магнусе, волохата ти тварюко! – крикнула я.

Але кіт виліз з-під мого ліжка, усім своїм видом демонструючи, як я глибоко травмувала його своїм недостойним припущенням.

Ми з ним розгублено перезирнулися. Я прожогом кинулася на кухню. Біля мийки стояла цілком матеріальна, хоч і все ще напівпрозора, бабуся Дарина і мила посуд.

– Що тут коїться іще? – зацитувала я один давній мізкодробильний мультфільм із далекого-далекого дитинства.

Бабуся споліснула останню чашечку, протерла рушником мийку від крапель води і повернулася до мене, дивлячись як на маленьку.

– Я ж тобі вже другий день це намагаюся втовкти, – сплеснула руками вона. – Наші світи все більше проникають один в один і потойбіччя стає все реальнішим. Скоро Нав проявиться повністю. Це треба зупинити. 

– Ба, ну навіщо це зупиняти? – заперечила я. – Гляньте, скільки користі від усього цього. Ви прийшли до мене і змогли передати загублені знання. Завдяки цьому, я можу нарешті розбагатіти і реалізувати свої мрії. Рідні можуть зустрітися. Давайте краще сходимо кудись сьогодні. Може у парк розваг, кафе чи кінотеатр. Ви були у кіно? Вам сподобається, – підморгнула їй я.

Привид тільки похитав головою. Магнус підійшов і потерся об бабусині ноги, залишивши на її примарних литках жмутики чорної шерсті. 

– Зголоднів, маленький? – вона нахилилась над ним і почухала за вухом.

– Мг-р-р-р! – пророкотів кіт.

– Зараз ми тебе погодуємо, – защебетала вона, насипаючи йому корму.

А я, оглянувши чисто прибрану кухню, плиту, на якій закипала кава та накритий до сніданку стіл, подумала, що ця зміна світоустрою ще більше мені до вподоби.

Я саме допивала каву, коли у двері настійливо постукали. Я закотила очі. Ці надокучливі клієнти ніяк не хотіли чекати. Твердо намірилася провчити їх і навмисне проігнорувала стук. 

В двері загрюкали сильніше. Розлючена, я фурією примчала в коридор, готова висказати все, що я думаю про нетерплячих людей.

Однак, відчинивши двері, отетеріла. За ними стояло кілька однаковісіньких молодиків у чорних костюмах та темних окулярах. Махнувши перед очима якоюсь “ксивою”, вони заполонили мій і без того вузький коридорчик.

– Дарина Заліско? – запитав один з них. – У нас до вас справа державного значення…

Я істерично засміялася, але ніхто крім мене більше не сміявся.

– Що тут смішного? – запитав він. – В світі коїться страшне. Через це по всій країні загинули сотні, якщо не тисячі людей. Ці потусторонні феномени влаштували цілковитий мстивий апокаліпсис. Перевірені джерела повідомляють, що ви володієте засобами захисту від цієї загрози. Заради безпеки ви маєте співпрацювати з урядом і передати наявні засоби у користування вищих структур керівництва держави.

– Що? – я ніяк не могла второпати його чиновницький лексикон.

– Забирають вони твої амулетики, – хихикнула бабця. – Експропріація, одним словом. Як у двадцятих-тридцятих, – і її обличчя посмутніло.

Амулети, звісно, було шкода, та мене більше схвилювали його слова про смерті людей. Як тільки ця гоп-стоп компанія пішла геть із плодами моєї вчорашньої допівнічної праці, я тремтячими руками вхопила телефон і почала скролити новини. Все було навіть гірше. Стріми, дописи, рілси та сторіси – з усіх усюд на мене ринули розповіді про те, як померлі поверталися, щоб помститися своїм кривдникам та їх сім’ям.

Новини були просякнуті болем та людськими стражданнями. Я знеможено сповзла по стіні на підлогу, причавлена важезним тягарем почутого і побаченого. Серце калатало, було важко дихати, а сльози градом котилися по моєму обличчю. Дзенькнув інтернет-банкінг, повідомляючи про чергове зарахування коштів. Я гидливо відкинула телефон геть і заридала вголос. 

– З часом все ставатиме тільки гірше, – сказав бабусин привид, коли я трохи заспокоїлася. – Коли потойбіччя проявиться повністю, світ вже ніколи не буде такий як раніше. Люди стануть здобиччю і поживою для духів. 

– Розкажіть, як так трапилося, що наші світи переплелися? – попрохала я.

Я відчувала величезний тягар провини, а від власної нещодавньої корисливості страшенно нудило.

І бабуся розповіла, що один із могутніх чаклунів Яву на ім’я Мартинус забажав безроздільної влади над усіма сферами буття. Він провів стародавній ритуал і зміг вийти на виворіт світу. Там він зумів якимось чином пов’язати реальність та потойбіччя. Тепер звичний потік життя зруйнувався, енергії та сили цих площин світового буття змішалися, і все більше проникають одне в одного. І так буде доти, доки вони перестать бути ні тим, ні іншим, ні світом живих, ні світом мертвих, а стануть чимось інакшим. Чаклун же отримає безроздільну владу над новоутвореним світом, залякуючи одних та підживлюючи інших.

– Чи є спосіб їх роз’єднати? – запитала я. – Ви постійно повторювали, що це слід зупинити, та я вас не слухала.

– Не знаю чи ще не пізно, – зітхнула бабуся. – Та й конкретної протидії цьому немає. На виворіт світу можуть потрапити лише обдаровані, а духам туди шлях заказаний. Саме тому ніхто з нас, вже померлих, не може цьому зарадити. Тільки людина, наділена магічним даром, може пройти на виворіт світів і  все виправити. Та за це мусить заплатити величезну ціну – пожертвувати власним даром. Ніхто з нині живучих відьом та чаклунів не погодиться на таке, адже магія настільки вкорінена в них, що вони без неї загинуть.

– Саме тому ти і прийшла до мене? Бо я маю дар, але не використовую його? – аж образливо стало, що мене на вселенському рівні вирішили зробити розмінною монетою. – А я, може, тільки роздухарилася.

Бабуся посмутніла. 

– Пробач. З нашого боку це було не дуже чесно. Але щоб зберегти звичний лад світу, ми мали спробувати все можливе.

Перед моїми очима постали картини, побачені в новинах.

– А чисто теоретично: яким чином я могла б допомогти? – запитала я задумливо.

– Як я вже казала, – зітхнула бабуся, – потойбічні істоти не можуть виходити на виворіт світів. Тому, що тебе там чекає, важко сказати. Я можу тільки провести тебе до місця де відчуваю переплетення Яву та Наву. Виворіт світів показується кожному по своєму, тому невідомо, яким ти його побачиш. Дехто бачить його як в’язане полотно, дехто як фруктовий сад, лабіринт, чи розгорнуту книгу. Комусь він може показатися у вигляді річки чи велетенського дерева, а може тобі він покажеться ще якось інакше. Там, на звороті світу, ти зможеш побачити місце, де Мартин зумів переплести енергії наших світів. Ти одразу впізнаєш його. Це буде щось незвичне, неприроднє, негармонійне. Може, два рукави річки, які дивним чином зливаються, чи переплетені гілки дерев. Все, що завгодно…

– Досить, – обірвала я привида. – Нумо, зробімо це. Гайнемо на виворіт світів, а там подивимося, що можна вдіяти.

Бабуся казала мені, що виворіт може проявитися у будь-якому образі, та я все одно виявилася неготовою до того, що побачила. Як тільки туман від переходу розвіявся, я опинилася на порозі кімнати з дерев’яними, грубо обробленими стінами. Холодні руки протягу пробіглися мені поза спиною. Пахло вогкістю і старим деревом.

Майже одразу мій погляд прикипів до широкого столу посеред кімнати, на якому лежав напівзібраний пазл. Однак малюнок був якийсь неправильний. Я підійшла ближче, придивилася пильніше і зрозуміла, що це два різних пазли, які хтось своєю волею переплутав. Верхня та нижня частина були зібрані правильно і складали цілісну картину, тоді як в середній частині стали помітні вкраплення окремих чужорідних деталей, кількість яких ближче до центру збільшувалася, аж поки малюнок не переростав у суцільну хаотичну мішанину. Мене охопило почуття безвиході. Вуха заполонили глухі звуки мого дихання та серцебиття. Я зрозуміла, що виворіт проявився саме так – двома переплутаними пазлами, які я нині мала роз’єднати і зібрати кожен окремо, щоб розділити реальність і потойбіччя.

Я подумки засукала рукави і взялася до роботи. Деталі сиділи міцно і важко діставалися. Спершу я розібрала переплутану частину, а тоді скурпульозно і неквапливо почала збирати образи, відчуваючи як крапля за краплею мене облишає магічна сила. Виворіт світів забирав свою плату. Десь на денці душі плюскотів жаль за втраченим можливостями. У світі, де потойбічне стало б буденним, моїм здібностям не було б ціни. Однак, перед очима знову поставали побачені картини з новин, а у вухах лунали слова коментаторів. Може я і не єдина, хто міг би виправити ситуація. Та єдина, хто готовий був пожертвувати своїм даром, щоб, як це не пафосно звучить, урятувати світи. Я собі посміхнулась. Хто б міг подумати, що долю світу триматиме в руках звичайнісінька дрібна шахрайка. 

Час ніби застиг. Я не знала скільки пробула тут і скільки ще залишилося. Деталь за деталлю, залишаючи в кожній дрібку себе, я перезбирала картини світів. Перша, образ Яву, була сповнена яскравих кольорів і світла: зелені трав, що коливалася під легким вітром, блакитного неба, яке обіймало землю, і сонця, що щедро розсипало свої промені. Нижня ж картина була темною і похмурою, наповнена сірістю і пітьмою.  Це був безмежний та безжальний світ втрат і болю, де надія розчинялася в темряві відчаю.

На столі залишалася вже зовсім вузька смужка переплутаних пазлів, коли раптово за спиною знову війнуло холодком.  Я скоріше відчула, ніж побачила як біля мене проявилася постать Мартинуса. Мої думки почали плутатися, частини пазлів ледь вгадувалися, перед очима виникали спогади про жахливі події, які ніколи не відбувалися. Я бачила обличчя своїх близьких, їхні очі сповнені страху та відчаю. Це було так реалістично, що я ледве могла зосередитися на тому, що роблю. Відьмак злісно хихотів  і нашіптував, що я ніколи не зможу справитися з тим, що роблю. Та я вперто не здавалася.  Кожен шматочок пазла, якому я знаходила місце, ставав маленькою перемогою над цією жахливою потворою, яка викривила саме буття всесвіту. 

– Здайся! – хрипів він. – Тобі мене не здолати. Ти бездарне слабкодухе дитя і тобі не стане сили тягатися з моєю могутністю. Ти не можеш побачити, але за моєю спиною сотні тисяч потойбічних духів. Здайся, ти все одно нічого не вдієш.

Переміщення кожної маленької деталі давалося мені із надзвичайними зусиллями. Я буквально відчувала як дар полишає мене. 

– Йди до пекла! – виплюнула я, із зусиллям втискуючи чергову деталь у картину реального світу. На мить мені здалося, що я побачила в його очах страх і розгубленість. Він зайшов з іншого боку.

– Ти можеш приєднатися до мене. Невже ти ніколи не мріяла про владу, гроші та розкіш? Я зможу дати тобі все це. Ми разом правитимемо новим світом і ти матимеш все, що захочеш, все, про що тільки насмілишся мріяти. А старий світ, наповнений болем, несправедливістю і брудом залишиться у минулому.

Він кружляв довкола мене, але так і не зміг мене торкнутися. Певно, знаходився у іншому вимірі і площини нашого буття не пересікалися, як і казала бабуся. По моєму обличчю котилися краплі поту, дихання збилося, а в очах тьмарилося.

– Ні! – видушила я з себе, викликаючи в спогадах перелякане обличчя Наталчиного сина та страшні кадри з місць звірських убивств привидами. – Може, я ніколи не була хорошою людиною… І завжди шукала вигоди та наживалася на страхах і нещастях інших. Може, мені не дуже добре жилося у реальному світі, але я ніколи не пристану на твою пропозицію і не дозволю знищити реальний світ, яким би несправедливим він був.

Я рішуче вставила останню деталь пазлу, і світ довкола мене  вибухнув.

***

– Магнусе, котячий ти писку! – я відштовхнула вугільну пухнасту котячу дупцю від свого обличчя, куди улюбленець намагався її прилаштувати. – Встаю, я вже! Встаю! – і закуталась у ковдру з головою.

– Ня-а-а-а-а-а-а-ур-р-р! – Магнус не здавався, натякаючи, що порядні господарі давно вже мали б погодувати своїх домочадців.

– Ти годинник бачив? – я сягнула рукою по телефон і завмерла, побачивши дату. Час дивним чином повернувся на кілька днів назад, коли перші потойбічні прояви лише почали з’являтися.

Я кинулася на кухню – жодних слідів потойбічного. 

Магнус запитально вирячився на мене, натякаючи, що корм сам себе в тарілочку не насипле.

Попиваючи пересолену каву без молока, відкрила свій сайт і полегшено зітхнула. Всі лакуни запису на сеанси були порожніми. Набрала номер адміністраторки з маркету, в якому працювала раніше.

– Алло, це Дарина Заліско, у вас ще є вакансії?