І буде день, і буде ніч, і буде кава

— Кінець світу чи ні, а кави зварити треба, — сказав Ясь, хоча в кімнаті з ним на позір був лише кіт Хамон — пухнастий антидепресант і надійний друг, але до кави геть байдужий.

Чатовий підвівся з-за столу, де зміїлися кабелі й громадилися системні блоки, окремі диски, додаткові кулери та дисплеї — все разом нагадувало техно-монстра з якогось психоделічного аніме дев’яностих, — і пішов до кухоньки в кутку. Мимохідь визирнув у вікно: смереки на схилі протилежного горба палали, мов смолоскипи, у світлі призахідного сонця. У горах, тим паче в грудні, вечір наставав рано. Ясь заступав на зміну, коли Ворохта вже готувалася відпочивати.

Звичними рухами хлопець поставив кип’ятитися воду, дістав пуровер, фільтри й банку з шафки, а коли підняв кришку, скрушно зітхнув.

— Няв? — озвався з підвіконня Хамон.

— Кава скінчилася.

— А я попереджав тебе вчора, — прогудів техно-монстр на столі, аж Ясеві здалося, що він невдоволено ворушить кабелями, як старий дід  — вусами.

Головним обов’язком ШІ на ім’я «Мольфар» було спостереження за всім, що відбувається у світовій мережі — добряче покоцаній після останньої кібер-війни, але все-таки живій — і прогнозувати поведінку суспільства на основі зібраної інформації, але на те він і штучний інтелект, щоб добре вміти в багатозадачність, тож Ясь замість високотехнологічного інструмента, яким мав би керувати, отримав няньку.

— А я запрацювався, — знизав плечима Ясь. — Три Армагеддони і чотири Судних дні за одну ніч — тут не лише про каву забудеш.

— У людей надто слабка пам’ять, — пробурчав «Мольфар». — До речі, про Судні дні. На третій лінії переляканий дядько — 55 років, професор літератури, Солт-Лейк-Сіті. Тут потрібен людський підхід. Я перекладу.

— Доброго… що там у них?

— Ранок.

— Доброго ранку, пане. Чим можу допомогти?

— Рятуйте! — заверещав хрипкий голос у динаміках. — Йде жаб’ячий дощ. Я маю на увазі справжніх жаб, що падають з неба. Це кінець. Хто-небудь, допоможіть мені, будь ласка!

Ясь докірливо зиркнув на «Мольфара», мовляв, хто так перекладає? На найбільшому дисплеї з’явився довгоносий прибулець, вкритий шерстю кольору паленої сієни, й промовисто знизав плечима. Говорити голосом Євгена Малухи «Мольфара» запрограмував Ясів попередник, Дмитро Олексійович — відданий фанат «Альфа» ще з тих часів, коли його крутили по ICTV — але перекладацької майстерності Олекси Негребецького йому це не додало.

— Спробуйте заспокоїтися, пане, — повернувся Ясь до жертви жаб’ячої агресії. — Зробіть глибокий вдих за чотири секунди — рахуйте про себе — затримайте в легенях повітря, а тоді видихніть, теж за чотири…

— А як же жаби? Хіба це не ознака кінця світу?

— Ні, це одна з Кар єгипетських, якщо не помиляюся, а у вашому випадку, скоріше за все, просто результат торнадо в сусідньому районі. Де саме ви знаходитеся?

— На розі Університетського бульвару і 400-ї західної, біля Парку піонерів, —«Альф» на дисплеї зареготав, стукаючи лапою по столу. — А що?

— Прекрасно. Через два квартали від вас Центральний залізничний вокзал, — сказав Ясь, звірившись із мапою на іншому екрані, — Йдіть туди. Там знайдете Українсько-японський центр допомоги біженцям. Вам дадуть заспокійливе, виміряють тиск тощо. Кому з ваших рідних можна подзвонити?

— У мене був син, який служив у збройних силах. Він загинув під Сьєрра-Бланка. Більше нікого немає.

— Співчуваю, — вичавив з себе Ясь. — Ідіть до центру допомоги. Там знатимуть, що робити.

— А жаби?

— Вони вам нічого не зроблять. Не бійтеся.

— Дякую!

— То як думаєш? Торнадо чи таки щось технократи намутили?

— Куди їм? — відказав «Мольфар». — Звичайнісіньке природне явище, останнім часом навіть не дуже рідкісне.

Кіт Хамон тим часом перебрався на крісло перед письмовим столом, і ШІ замість волохатого прибульця заходився показувати йому різнобарвних тропічних рибок.

— Аж дивно, що вони там у Штатах досі воюють, — похитав кучерявою головою Ясь. — Я думав, усе закінчиться після Битви за Детройт. Так, що я робив? А, кава.

Підійшовши до дверей, він прокрутив круглу бронзову ручку сім разів праворуч і три рази ліворуч. З того боку долинув брязкіт, крики, якесь дивне шипіння — а тоді в проріз повалила пара.

— Та зачекайте хоч кілька хвилин! — Ясь упізнав роздратований голос Зоряни, яка зазвичай заступала на зміну у Старокостянтинівському відділі тоді ж, коли й він. — Буде перевантаження системи! Треба встановити ще один потоковий конденсатор.

Посередині майже ідеально круглого приміщення сходилася безліч труб, кабелів і дротів. У заглибині в самісінькому центрі чаклувала з приладами Зоряна — невисока жилава дівчина з біцепсами завбільшки з грейпфрут і волоссям кольору індиго. Голографічна схема Многовиду над її головою накладалася на мапу України, на якій червоною цяткою пульсував Херсон.

— Привіт! Що тут коїться? — запитав Ясь, ошелешено розглядаючи хаос.

— Зомбі. Дирекція вимагає підключити Херсон, щоб можна було дрони до Гамбургу доправити тамтешнім телепортом, — Зоряна тримала три кабелі в зубах і не відводила очей від начиння якогось химерного апарату з невизначеною кількістю сторін.

Дівчина махнула рукою в бік дверей замість привітання, і Ясю залишалося лише зітхнути — і сподіватися далі.

— Це ж було вже, — сказав він, дивлячись на величезні настінні екрани, що показували натовп ожилих мерців і німецьких спецназівців, що намагалися їх знищити, з усіх можливих ракурсів. — Чого вони їх досі не зачистили?

— Ольсдорфский цвинтар — один з найбільших у світі, — тоном диктора з програми про навколосвітні подорожі пояснив «Мольфар» з динаміка у Ясевому смарт-годиннику.

— Готово, Петре Володимировичу! — гукнула Зоряна, й тієї ж миті зі щілин на стиках чотирьох різних труб вирвалися струмені пари. — А хай тобі! — вона щось прикрутила розвідним ключем, натиснула кілька кнопок і щосили копнула блок живлення, на якому сиділа. — Все!

Ясь чесно намагався зрозуміти, як працює Моновид — багатовимірне викривлення простору-часу, що дозволяє відділам у Ворохті, Старокостянтинові, Житомирі, Горішніх Плавнях, Конотопі, Покровську та Бахчисараї і тепер, вочевидь, Херсонському телепорту знаходитися в сусідніх кімнатах. Проте підручники не допомагали — інтернет тим паче, — а коли він звернувся до Зоряни, яка розумілася на цьому найкраще, з практичної точки зору, то запам’ятав лише, що для цього потрібен квантовий обчислювач, потоковий конденсатор і божевільна кількість енергії, яку забезпечувала якась суперсекретна конотопська розробка. Решта потонула в смарагдовій безодні її очей. Добре, що його обов’язки не вимагали таких технічних знань.

Ручка дверей крутнулася кілька разів, і до кімнати увійшов височенний сивий чолов’яга у футболці з написом «Moonspell» і потертих джинсах. З кімнати за його спиною пахнуло млинцями і корицею.

— Дозвіл є? — запитав він. — Мені потрібен дозвіл з Покровська.

— Доведеться без нього, Петре Володимировичу, — стенула плечима Зоряна. — Часу обмаль.

Наче на підтвердження її слів камера житомирського мережевого супутника, що знімав гамбурзьке кладовище, почала наїжджати на солдата, який махав рукою, щоб привернути увагу.

— Ми просимо негайної повітряної підтримки, — запопадливо переклав «Мольфар». — Мертві повстають. Це кінець. Боже, допоможи нам усім!

— Одне й те саме: те кінець, се кінець, — пробурчав Ясь. — Який це вже апокаліпсис?

— Вісімнадцятий на цьому тижні й чотириста тридцять восьмий за останні півроку, — відзвітував ШІ.

— За договором Коаліції, ви зобов’язані… — не вгамовувався німецький спецназівець.

— Так-так, — замахав на нього Петро Володимирович. — Буде вам повітряна підтримка. З Херсоном зв’язалися?

— Херсон уже тут, — в дверях, що самі собою матеріалізувалися на іншому боці кімнати, стояла сувора жінка в сірому комбінезоні з планшетом «Політех» у руках. — Що доставляємо?

Наступні пів години усі носили дрони-матки та їхніх різноманітних «дитинчат» з відділу розробки зброї у Горішніх Плавнях до Херсонського терміналу, де великі п’ятикутні ворота наповнювали все приміщення мерехтливим блакитним сяйвом, наче його затопило водою й десь там, нагорі, світило сонце. Там була купа людей, які щось лагодили, перекрикувалися, іноді допомагали носити — усе не по протоколу, спонтанно, але інакше не вийде, якщо потрібно вирішити проблему негайно. Під ногами плутався Хамон — бозна, як вибрався з Ворохтянського відділу, адже, наскільки Ясеві було відомо, відкривати двері самостійно смугастий вусань не вмів. Мабуть, правду кажуть, що у котів свої шляхи.

Відтак Ясь, Зоряна і Петро Володимирович мали задоволення спостерігати, як німецькі солдати розправляються з живими мерцями. Не перший випадок і не останній, але кризи вдалося уникнути — цього разу.

Старий металіст поділився своїми млинцями — навіть Хамонові дістався малесенький шматочок — але кави через вік старався пити менше, тому запасу в себе не тримав. Зоряна її взагалі не любила, і це було єдине, що Ясеві в ній не подобалося. Калиновий чай — це добре, але ж попереду більша частина нічної зміни. Ясь був не впевнений, що витримає без підзарядки. Куди податися? В Конотоп? Та ну, вони там усі дивні й замість кави п’ють хтозна-що. Турбувати начальство у Покровську з такими дрібницями не хотілося.

— Сходи в Житомир, — порадила Зоряна. — У Романа завжди щось є. Він постійно намагається мене пригостити.

У Житомирському відділі екранів на стінах було навіть більше, ніж у Старконі. Воно й недивно: сюди передавали інформацію всі супутники української мережі та країн-партнерів. Подивишся на них — суцільний хаос. Війна у Тихому океані знову набирає обертів, вирують пожежі в Австралії, активізувалися бої за Альбукерке. Логічно, що останнім часом люди почали бачити значно більше передвість кінця світу.

Роман сидів у кріслі спиною до хаосу і щось завзято строчив на вінтажному нетбуці.

— Привіт! — він на секунду відірвав очі від дисплея. — Я бачив, як ви розібралися з тими зомбі. Круто!

— Ет, я лише дрони носив, — відмахнувся Ясь. — Слухай, у тебе немає…

Раптом світло у кімнаті стало червоне й заголосив сигнал тривоги.

— Що таке?! — Роман розвернувся у кріслі й закрутив головою, по черзі вдивляючись в кожен екран. — Та ну! Не може бути!

На волання сирени збіглися всі: Зоряна, Петро Володимирович, сувора тітонька з Херсона і навіть Хітоші з Конотопа та Сабіна з Бахчисарая. П’ять екранів на стіні праворуч об’єдналися в один, і його заполонила чорнота космосу. По центру висів (хоча насправді, звичайно, летів зі страшною швидкістю) чималенький астероїд. Вічно насуплене обличчя директора Управління з надзвичайно критичних ситуацій з’явилося на екрані ліворуч.

— Як ми це пропустили? — гримнув він.

— Ми не могли, — пробелькотів Роман і гарячково заклацав по клавішах, піднімаючи звіти про супутникові спостереження за останній рік.

Під прискіпливим поглядом начальства Ясь трохи спітнів, але таки змусив себе піднести голос:

— Що ми знаємо про цей астероїд, «Мольфаре»?

— Це 2024 YR4 з групи Аполлона, — за секунду озвався ШІ. — Його відкрили 27 грудня 2024 року, але найбільший сплеск активного обговорення в інтернеті спостерігався у січні-лютому 2025 року: користувачі в основному жартували, мовляв, «нарешті!» і «чому так довго?», — на дисплеї Ясевого смарт-годинника з’явилася гіфка з Альфом, що поїдав попкорн, — але через кілька тижнів ажіотаж спав, оскільки НАСА та інші авторитетні агенції вирахували, що астероїд таки омине Землю.

— Отже, вони помилялися? — запитав директор.

— Ні… тобто, так… Заждіть, — все-таки, завдяки голосу Євгена Малухи, збентеження ШІ сприймалося як справжнє. — Он воно що! Приблизно в той час почали надходити повідомлення, що росіяни навчилися «інфікувати» ранні моделі ШІ дезінформацією, так що ті поширювали неправду, а люди їм вірили. Серйозно, ви надто довірливі.

— Не відволікайся! — прошипів Ясь.

— Російські інтернет-ресурси поширили неправдиву інформацію про 2024 YR4: що начебто вірогідність зіткнення астероїда з Землею менше 0,01 %. ChatGPT, Grok та інші передали її далі. Телескопи та супутники систем спостереження і раннього попередження на кшталт ATLAS програмувалися на основі цих даних. Внаслідок протистояння, що увійшло в історію під назвою «Перша кібер-війна», більшість таких інфікованих ШІ було знищено, і в інтернеті стало трохи більше правди, але виявити та нейтралізувати всю дезінформацію у світовій мережі просто неможливо.

Якби не сигнали тривоги, в кімнаті панувала б напружена тиша. Навіть після тотального розгрому російська підлість продовжує шкодити людству.

— Та вимкніть уже нарешті цей вереск! — не витримала Зоряна. — Треба думати, що робити.

Сирена обірвалася на високій ноті. У Яся від неї ще якийсь час дзвеніло у вухах. Його обов’язки як співробітника Управління з надзвичайно критичних ситуацій були прості — надавати людям першу психологічну допомогу. Заспокоювати, пояснювати, що всі химери й страхіття, які вони бачать, не означають, що всьому кінець і час повзти в помиральну яму. Аби не довелося робити те ж саме для своїх колег.

— А що тут думати? Знищити його треба, — сказав Петро Володимирович.

— Ні, надто небезпечно, — похитала головою Зоряна. — Ми не можемо гарантувати, що уламки не впадуть на Землю. Можна спробувати змінити його траєкторію.

— Щось на кшталт місії НАСА DART? — у Хітоші був свій електронний перекладач, японського виробництва, чим він дуже пишався. — Одначе зараз занадто пізно. Хоча б півроку тому потрібно було стартувати.

— А якщо щось запустити з МКС? — запропонував директор.

— Потрібен потужний лазер, — Хітоші замружився, як Хамон, коли Ясь чесав його за вушком. — Такий, щоб перетворив частину астероїда на пил і пару — це дало б достатній поштовх, щоб змінити траєкторію.

— Та ні, потрібна ядерка, — сказав Петро Володимирович. — Отоді точно буде достатньо сильний поштовх. Але як її доставити?

— На МКС зараз нікого нема. Наступна місія буде аж через два місяці, і то не факт, що корейський космодром на той час працюватиме, — сумно сказав Роман.

— То що, це все? — директор обвів очима всіх присутніх.

Ніхто не відповів.

«Приїхали», — подумав Ясь. Коли всілякі американці чи німці складали руки й починали плакати про кінець світу, це його не дивувало: зрештою, усі ці безкінечні фільми про апокаліпсис, які його так бісили в дитинстві, навчили їх не опиратися неминучій катастрофі. Але хто сказав, що вона неминуча? Ми-то з власного досвіду знаємо, що здаватися не можна, навіть коли всі довкола стверджують, що нам глина — бо саме в момент, коли ти відмовляєшся здаватися, відкриваються можливості, про які ніхто навіть не міг помислити.

— А що як, — Ясеві сяйнула така божевільна ідея, що він і сам не помітив, як заговорив, — ми приєднаємо ділянку в космосі, де знаходиться астероїд, до Многовиду — як Херсон?

Усі подивилися на Зоряну. Через кілька неймовірно довгих секунд вона кивнула.

— Можна. Але для цього знадобиться збіса багацько конденсаторів.

— Я зберу для тебе всі конденсатори на планеті, — сказав директор. — Працюй.  

— А як же ядерка? — запитала Зоряна. — У нас же її нема?

Відчувши на собі прискіпливі погляди всіх присутніх, Петро Володимирович підняв руки, наче захищався:

— Нема.

При цих словах Ясеві здалося, що Сабіна — спеціалістка з інвентаризації з Бахчисарая — наче хотіла щось сказати, але передумала. Однак через наелектризовану атмосферу в приміщенні це відразу вилетіло в нього з голови.

— Я знайду, — пообіцяв директор.

— Гаразд, — плеснула в руки Зоряна. — А ще нам потрібно зробити перехідний шлюз. Якщо не хочемо, щоб нас висмоктало у космос разом з повітрям.

У Старокостянтинівському відділі закипіла робота. Конденсатори та матеріали для шлюзу доставили через Херсонський термінал. Астероїд наближався швидко, але за підрахунками спеціалістів з КПІ, у них було ще максимум три дні до крайнього строку, після якого зміна траєкторії вже не допомогла б. Коли шлюз був готовий, Петро Володимирович вийшов зі свого кабінету, несучи на руках — ніжно й обережно, як дитину — великий, схожий на краба, дрон із червоною бронею, клешнями-маніпуляторами та рухомими іонними двигунами для маневрування в космосі.

— Зробив його спеціально для МКС, — сказав він. — У них там завжди бракує рук.

Якраз у цей момент директор знову вийшов на зв’язок. Обличчя у нього було суворе й безрадісне, як промзона дощового дня в листопаді.

— Не буде нам ядерки.

— Що?! — вигукнули одразу кілька співробітників Управління.

— У Коаліції, мовляв, є більш нагальні проблеми, — закотив очі директор. — Крім того, потрібно детально обговорити можливості та ризики. Обіцяли зібратися на нараду через тиждень.

— А насправді їх не хвилює астероїд, бо вони вирахували, що він найімовірніше впаде у Тихий океан, — пробурчав Петро Володимирович. — Ще й, мабуть, сподіваються, що воно їм допоможе у війні проти Китаю. Падлюки!

— Воно-то так, але це не вихід. Ти хотіла щось сказати Сабіно?

Тендітна дівчина у білосніжному комбінезоні з довжелезною чорною косою виступила вперед.

— Насправді у нас є ядерка. Тобто, має бути. Скоріше за все…

— Зберися, будь ласка. Що ти маєш на увазі?

— Розумієте, ми буквально позавчора знайшли російський склад. Сподіваюся, це вже останній. Усі печери Чуфут-Кале завалили своїм залізяччям, негідники. Ми ще не закінчили інвентаризацію, але там точно має щось бути. Я перевірю?

— Давай.

І справді після росіян залишилася купа зброї та боєприпасів — і зіпсованих, і справних, і навіть кілька експериментальних «аналоговнєтів», які передбачувано виявилися ні на що не здатними. Було й дві ядерні бомби у непоганому стані. Для операції «Відфутболення астероїда» вистачило однієї. Безпілотний космічний апарат Петра Володимировича доставив її шкодливому небесному тілу під бік і чкурнув назад. Зоряна від’єднала Многовид від космосу, аби ядерний вибух нікому не зашкодив, а коли знову приєднала — і дрон обережно вивели назовні для оцінки результатів операції — астероїд уже летів, несамовито обертаючись, по траєкторії, що виведе його далеко за межі Сонячної системи.

Залишалося сподіватися, що якщо він загрожуватиме якимсь космітам, то вони знатимуть, що з ним робити.

Коли оплески й привітання нарешті стихли, й співробітники Управління з надзвичайно критичних ситуацій вже почали розходитися по своїх відділах, Ясь наважився підійти до Сабіни.

— Слухай, у вас там на складах часом не завалялося ще й кави — на додачу до бомб?

— Звичайно, — всміхнулася дівчина. — У нас є все.

Поки божественний напій заварювався, довелося відповісти на ще один виклик. Заплакана дівчинка розповіла, що просто посеред пляжу у Хаммаметі вилізло страховисько й почало сварити людей, мовляв, вони грішні й геть збилися зі шляху. Ясь заспокоїв малу. Звір, можливо, і передвісник апокаліпсису, але ж — навіть за «Кораном» — він просто хотів поговорити.

— А що, «Мольфаре»? Є у нас якісь прогнозовані катастрофи найближчим часом? — запитав хлопець, допивши каву.

— У Японії може статися черговий великий землетрус, але там до нього готуються. Ще існує імовірність вибуху метану у Сибіру, — доповів ШІ.

— Треба попередити когось у Долгано-Ненецькій Республіці.

— Я передам директору.

Ясь потягнувся і зручніше вмостився у кріслі. Спали порослі смереками гори, мов велетенські кудлаті звірі, але небо вже починало потроху сіріти. До кінця зміни залишилося зовсім трошки.

Хамон згорнувся на підвіконні пундиком і замуркотів.