Поки є час до КІНЦЯ

У процесі очікування неминучого КІНЦЯ СВІТУ, друзі мої дорогенькі, врешті-решт наступає мить, коли навіть найгарячіші “оргії Щекавиці” вже не викликають ні задоволення, ні навіть зацікавленості. Тільки нудьгу.

Як і більшість з Вас, я з відомих технічних причин до самої Щекавиці не дібрався. Але ж головне – це ідея, а місце, де її втілити у життя, завжди знайдеться. Так що у кожному місті з’явилася своя “Щекавиця” – місце, де дозволяються будь які задоволення (звісно, зі згоди партнера/партнерки/партнерів/сусідів/перехожих/активістів суспільної моралі/поліції/бабусь на лавках). У Інтернеті навіть триває конкурс на звання “Найспекотнішої Щековиці країни” і репортажі з різних місць подій досі збирають тисячні перегляди.

А може так воно і треба…

У нас такою “Щекавицею” стала територія пляжу “Стрілка” і парку біля нього. Я декілька разів бував там і скажу, що це – нудно, твердо і незручно. Коряве світло танцполів ріже очі, корява музика і крики оточуючих – вуха. А ще гілки, колючки, очерет. А ще у цьому світлі треба дивитися, що б не розташуватися на відходах життєдіяльності попередників (бо, бачте, не всім вистачає терпіння добігти до вбиральні). А ще пісок, який лізе у найнесподіваніші місця у найневдаліший момент. І оточуючі, які лізуть чи то скласти компанію, чи то відбити або дівчину або зручне місце, чи то влаштувати п’яну бійку, чи то зняти нікому не цікавий стрім для своїх нікому не цікавих сторіз. Я якось підрахував, що на одиницю площі тих, хто стримів, виявилося, ледь не більше ніж учасників оргії. А сенс? Навіть, якщо при такому освітлені, коли постійно штовхають під руку та лізуть у кадр, можна отримати хоч якесь пристойне зображення, такий ролик все одно не переплюне продукцію порносайтів, які у зв’язку із КІНЦЕМ відкрили необмежений та безкоштовний доступ до свого контенту.

А ще, коли стало відомо про наближення КІНЦЯ, була зима. Холодно було навіть у спальнику, навіть із найгарячішою дівчиною. Так що багато хто з першовідкривачів “Щекавиць” крім венеричних хвороб отримали, ще й запалення легенів, і в результаті до обіцяного КІНЦЯ не доплентались.

Мабуть, я вже старий. Все ж таки через піврочку тридцятка виповниться…

Не виповниться…

А найогидніше те, що потім ти прокидаєшся на холодному піску, весь розбитий, із хворою головою та пересохлим горлом, а команда санітарів-асенізаторів прибирає труп дівчини, з якою ти вночі кохався. Бо ця дурепа вбила собі у той чурбан, який в неї замість голови, що це буде дуже романтично після “гарячого” (я так сподіваюсь) сексу прийняти отруту і піти під зоряним небом у небуття.

Я тоді так пересрав (у переносному значені), що видав проникливо-сльозогінний романтичний відосик аж на цілих півгодини. Я завжди багато плескаю язиком, а з переляку ще більше, тому у блогерах мені саме місце. Можна ще й у політики піти, але вже не встигну.

У результати декілька сотень тисяч переглядів, я злітаю у рейтингах і отримаю славу дуже чутливої натури. Тепер вулицею без маскування не пройдеш. Всі ідіотки хочуть зі мною переспати. Так і імпотентом можна стати раніше, ніж прийде КІНЕЦЬ.

– І навіщо, це тобі? – несподівано запитую я чарівне створіння, що сидить навпроти мене за столиком у кав’ярні і не знає як їй ще вистрибнути із одежі.

– Ти гарно розповіси про мене у твоєму блозі. Тоді мене побачать багато людей і запам’ятають, – вона не очікувала питання “у лоб”, тому не змогла збрехати.

Ось так. Їм хвилина слави, а я досі відчуваю себе якимось некрофілом.

– Ти й так потрапила до мого блогу, – кажу торкаючись пальцем своїх “розумних окулярів”. – Зараз тебе бачить без малого сто тисяч підписників. І все одно через три місяці це не матиме сенсу. Всі загинуть. І не залишиться нікого, хто б когось міг пам’ятати.

– Я знаю, – від мого колючого погляду з неї злітає вся мішура, і вона перетворюється із дурепи на сумну дівчинку, яка миттєво постарішала того дня, коли усвідомила, що житиме не більше року.

Ми тоді всі постарішали.

– Але ж ці місяці твої підписники пам’ятатимуть мене!

От як! Виходить, друзі мої дорогенькі, дуже важливо знати, що тебе пам’ятатимуть. Хоч, навіть, лише три місяці!

Несподівано такою вона мені подобається і я ковтаю слова, якими збираюся охарактеризувати її сподівання на тривалість пам’яті споживачів інтернет-контенту.

– Скажу відверто, такий некролог вражає лише у перший раз. Другий, третій ще пройде, а далі всі звикнуть і це стане нікому не цікаво. Мережа вже розповзається по швах від подібних “шедеврів”. Їх забувають наступного дня. Невже, ти не спроможна видумати щось інше?

Вона сумно каже:

– Думала знятися у кіно. Тільки у якомусь шедеврі, щоб його побачили мільйони та запам’ятали. Дурість, правда?

Спочатку це здавалося дивним, але фільми та серіали продовжують знімати. Шаленими темпами щоб встигнути до КІНЦЯ. Навіщо? Не можу сказати.

– Але зіграти у світовому кіношедеврі, який побачать мільйони, мені не вдасться. Тож єдиний шанс, це потрапити у розкручений блог, як у тебе. От я і вирішили, тебе якось зачепити.

– Чи підчепити, – глузую я. – Шановна панночка, от скажіть мені, що ви можете зробити мені чи показати такого, чого я ще не бачив? Особливо за минулі чотири місяці очікування КІНЦЯ. Такими примітивними методами до історії людства не потрапити.

На склі окулярів бачу, що кількість переглядів зростає. Вона теж Вам сподобалась, друзі мої дорогенькі? А-а! Зачепила таке питання, яке усіх тривожить…

І що тепер із нею робити? Зараз я піду а вона сунеться до іншого, що б він зафільмував та виклав до Мережі, як вона, наприклад, красиво летить зі шпиля “Адміралтейства” (чи з флагштоку, чи з телевежі) і романтично потрапляє під асфальтний каток.

Дівчина потроху починає рюмсати

– Слухай, – кажу я і заспокійливо кладу свою долонь на її руку. – Давай-но домовимося. Я даю тобі свою площадку, але кожного дня ти приходитимеш сюди і розповідатимеш, який ти вигадала спосіб увіковічнити пам’ять про себе на той час, що в нас залишився. Навіть якщо ця ідея, виглядатиме дурнею. Те що дурня для одного, може бути серйозною допомогою для іншого. А уся моя аудиторія бачитиме тебе кожного дня, і вже точно не забуде.

Вона дивиться мені у очі і трохи посміхається. Лише куточками губ. Я прибираю руку, наче мене вдарило електрикою. Не можна закохуватись. Пригадай-но Василя, як він страждає від думок про те, що помре його кохана (про свою смерть він чомусь не думає). Хоча Петро запевняв мені, що не може бути нічого краще, ніж прожити ці останні дні поруч із люблячими тебе людьми. Він навіть освідчився Лінді, з якою живе разом вже років п’ять. Персня з камінцем подарував. А вона відмовила. Бо принципово проти в’язати себе кайданками браку. Але вони живитимуть разом до КІНЦЯ і КІНЕЦЬ вони зустрічатимуть разом. І вже вирішили де і як.

Але ніхто не може заперечити, що кількість шлюбів перед КІНЦЕМ істотна збільшилася. І наступного тижня ми з вами завітаємо до Оленки та Петра…

А Шайгери розійшлися. Кажуть, що хоч останні місяці живитимуть у спокої. Як їм заманеться. І навіщо ж було терпіти одне одного стільки років?

* * *

До речі, друзі мої дорогенькі, ця пропозиція діє і для вас. Записуйте свої відео, з порадами як потрапити до аналів людської історії на останні місяці, а я виставлятиму їх у своєму блозі. На автора найкращого відео чекає подарунок: загальнолюдська пам’ять на весь час, що нам залишився, до КІНЦЯ.

 * * *

– О! Пані працює у театрі? Якому? Муздрам чи просто драм?

– Музичної драми.

Ще красива жіночка років сорока-сорока п’яти. Гарне плаття, модельна зачіска. Чудовий голос.

– І як там у вас?

– Працюємо. Даємо вистави кожного дня, – відповіла вона задумливо глядячи повз мене кудись у далечінь. –  За просто так. Глядачі приходять кожного вечора, дивляться, дякують. Навіть підспівують. Ми дозволяємо. Здається, на час  вистави їм стає легше. Може вони на ці півтори-дві години забувають про близький КІНЕЦЬ. А дехто плаче… Днями я познайомилася з одним дуже поважним паном. Він займав якусь відповідальну посаду. Приходить кожного вечора із дружиною та дочкою. Він казав, що раніше був такий зайнятий, що не міг відвідати із сім’єю театр, тепер хоче надолужити пропущене.

Пригадуєте, друзі мої дорогенькі, як оркестр на “Титаніку” грав до останньої миті? Навколо них була смерть, паніка, героїзм та підлість, а вони грали. Може вони вважали, що виконують свій обов’язок? Може сподівалися, що їх музика когось розрадить у ці останні хвилини? А може вони грали лише для себе? Свого задоволення чи заспокоєння? Як ви думаєте? Записуйте відео і присилайте мені. Найоригінальніші думки я покажу у своєму блозі.

* * *

Багато кому, і мені також, друзі мої дорогенькі, коли ми ще не знали, що гряде справжній КІНЕЦЬ, іноді та й приходили у голову думки, що от буде наближатися кінець, закину усе до чортів. Поїду кудись на Канари, чи до океану, житиму як заманеться, робитиму що захочу.

А от коли нам повідомили про неминучий КІНЕЦЬ, і ми усвідомили що КІНЕЦЬ таки неминучий, нічого з цих мрій й не вийшло. Бо всі майже одночасно  зрозуміли марність своєї діяльності. І всі кинули все к чортам. А як ви дістанетесь до Канарів, якщо літаки не літають по небу та судна не ходять по морях? Бо пілоти, моряки та всі інші теж, виявляється, люди і не повинні вас обслуговувати, коли у них є свої плани на той час, що залишився до КІНЦЯ. І у працівників готелів та курортів також. У всіх, коротше кажучи. Так що обломилася моя мрія. Як і мрії усіх інших.

Зрештою довжина поїздки до хоч якогось омріяного “райського куточку” стала залежати від кількості бензину на заправках, який як ви пам’ятаєте, швидко зник. А швидкість, з якою люди змітали продукти із магазинних полиць, примусила замислитися не о мандрах до якогось “райського куточка”, а о пошуках їжі.

Звісно, державні структури невдовзі оклигали від шоку і взяли під жорсткий державний контроль продукти, ліки, речі першої необхідності, зв’язок, енергоносії, які вони видають нам по картках. Але возити нікого на Канари, чи кудись держава не збирається. Тож ми, навпаки, виявилися запертими у дуже обмеженому просторі, і як можемо втілюємо у життя жалюгідні обривки своїх мрій.

А от Олекса з Іванкою пішли до океану пішки. Вирахували, що впораються за п’ять-шість місяців, навіть якщо не сильно надриватимуться.  Зараз вони десь у Італії. А їх блог “Пішки до КІНЦЯ” має шалений успіх.

* * *

– Ви кожного ранку прокидаєтесь о шостій, йдете тим же шляхом, і приходите сюди об одній і тій же годині. Як робили це десятиріччями. Навіщо?

Зараз, ми, друзі мої дорогенькі, йдемо територією колись великого, а зараз мертвого підприємства, повз порожні цехи, де панують руйновина, темрява та гнітюча тиша.

Моєму співрозмовнику вже майже шістдесят. Він проводить мене до свого відділу. Тут повсюди теж пустеля та занедбання. Повно пилюки, але навколо одного зі столів прибрано. Чоловік проходить до нього і вмикає комп’ютер. Дістає зі шухляди пачку вологих серветок, витирає пилюку. Поливає квітку на підвіконні.

– Я працював тут майже сорок років. Вирішував різні наукові та технічні задачі. Навряд чи вони будуть цікавими вашим глядачам. Я якраз почав займатися однією цікавою проблемою, коли стало відомо про неминучий КІНЕЦЬ. Але все ж таки хочу її вирішити.

– Це стане комусь у нагоді?

Він сумно зітхає:

– Нікому. Навіть, якщо я вирішу цю задачу, на її реалізацію піде багато часу, а техніка, яку ми тут виробляли нікому вже не потрібна.

* * *

Насправді, друзі мої дорогенькі, КІНЕЦЬ вже наступив. У той самий день, коли люди остаточно усвідомили неминучість КІНЦЯ. З тієї миті ми просто доживаємо свій час. Хто як може, у кого на що вистачає фантазії.

Дехто поринув у нескінчені оргії (здається це зветься “Бенкет під час чуми”), хтось вдарився у релігію, хтось зайнявся хобі, хтось ще чимось. А у декого  життя майже не змінилося. Он за столиком сидять чоловіки, сьорбають пиво, теревенять чоловічи теревені, грають у карти. До одного підбігає жінка, щось голосно верещить. Як це було вчора, позавчора, рік тому. Як це буде до КІНЦЯ.

Поруч підлітки втупилися у смартфони. До речі, цікаво, скільки людей спостерігатимуть настання КІНЦЯ на екранах своїх гаджетів, а скільки все ж таки визирнуть у вікно?

Звісно є й ті, хто досі опирається. Вони перебираються до місць, що вважають безпечними. У Карпатах зібралося так багато біженців, що вже нема де мухам срати.

От наступного тижня, ми із вами відвідаємо Миколу. Він разом з усією сім’єю риють на дачі підземний сховок. Облаштували вже два рівні.

За спиною чую дзенькіт. Якийсь підліток розбив камінням скло у будівлі школи. Такі акти вандалізму не рідкість. Але він чомусь не втікає. Стоїть та озирається по сторонах. Поки я підходжу до нього він розбиває друге вікно.

– Навіщо? – запитую я.

Він сумно дивиться на мене. Розчарований відсутністю реакції на його проступок?

– Ах ти шибеник! – з-за кута будівлі вискакує сторож.

Ох ти, тут ще й сторож залишився!

Дрібний хуліган кидається навтьоки, сторож за ним. На декілька хвилин, обидва щасливі знайденим сенсом буття.

* * *

– Людина, це така скотина, якій конче необхідно бути чимось зайнятою. Інакше вона збожеволіє.

Я озираюсь. Позаду мене Василич. Якщо ви, друзі мої дорогенькі, ще не знаєте Василича, то я зараз вас із ним познайомлю. Це огрядний чолов’яга років сорока. Засмагле кругле обличчя прикрашають чорні вуса. У своїх потертих джинсах та смугастому светрі він більш схожий на фермера, ніж на доктора наук. Він займається вивченням якихось там соціальних процесів і чомусь симпатизує мені, більш ніж іншим.

– Що, ж пішли, – каже він. – Подивимось на цікавий екземпляр.

Його симпатія зазвичай випливає в те, що він неочікувано з’являється у найнезручніший момент і тягне мене у дуже неприємні місця спілкуватися із дуже неприємними людьми.

* * *

– Навіщо ти це зробив?

Невисокий, худорлявий, але дуже міцний чоловік був у кімнаті для допитів головним, хоч я і не помітив на його чорній формі жодних знаків розрізнення. За видатний ніс я обізвав його “Орлом”.

– Скоро КІНЕЦЬ, – продовжує “Орел” – все одно всі загинуть. Навіщо зараз влаштовувати теракти та вбивати? Адже ви вірите, що Бог все одно вб’є усіх.

Заарештований переможно посміхнувся розбитим ротом показуючи свіжу діру між зубами. Його обличчя після спілкування зі “спецами” схоже на сраку, що страждає на кривавий пронос. Кров крапає на білий пластик столу, але бранець не може витерти понівечене обличчя, бо його руки приковані кайданками до металевої скоби.

– Навіщо ви це робите? – запитую я одного з офіцерів.

Той здивовано дивіться на мене:

– Так він спочатку був не дуже говіркий.

– Я маю на увазі, чому ви на службі? Невже у вас немає сім’ї чи друзів, з якими ви б провести час перед КІНЦЕМ?

Той смикає плечима:

– Звісно є. Але ж не можна дозволити таким покидькам влаштувати вогняний Агмагедон раніше КІНЦЯ. Ми даємо людям можливість дожити час, що в них залишився, у мирі та спокої. Як завжди робили.

– Так, Бог все одно забере усіх, – відповідає арештант. – І праведників і грішників. Але коли я стану перед Богом, він спитає мене, що я зробив, щоб очистити цей світ від грішників? Чи лише сидів склавши руки та чекав, поки Він сам це зробить?

Василич та “Орел” перезираються.

– І таких у нас чимало, – каже “Орел”. – Уявляєте як це виглядає у світових масштабах?

– Четверта світова, – висловлює припущення Василич.

– Чому? –  запитую.

–  Вони жадають якнайшвидше і остаточно вирішити на свою користь питання, що їх хвилює. Адже більше в них для цього не буде можливості, – відповідає “Орел”.

Уявляєте, друзі мої дорогенькі, спецпризначенці теж жартують… А може й ні.

* * *

Після зустрічі із “спецами” дуже хочеться палити. Заходжу до невеличкої чи то крамниці, чи то кав’ярні. Беру чашку кави та тютюнові стікі. Хоча знаю, що все це марно. З тої миті, як усвідомив, що КІНЕЦЬ все ж таки буде справжнім Апокаліпсисом, а не дешевою сенсацією, щось сталося із моїми відчуттями. Кольори стали тьмянішими, звуки не такі дзвінкі, смак теж підводить. Вставляю стік у нагрівач, затягуюсь. Зовсім не те. З кавою теж саме. Скільки хазяїн не чаклував над туркою у роті відчувається присмак картону.

Роздивляюся. На стійці біля каси дробовик.

Хазяїн помічає мій погляд:

– Це ще з днів безпрєдєлу залишилося.

Я, друзі мої дорогенькі, носа тоді на вулицю не казав. І досі дивуюся тому, як швидко нормальні, як здавалося, люди (не бандити якісь!) перейшли на спілкування за допомогою зброї. Я ж розповідав вам, як два моїх сусіда кидалися один одного з ножами, через те, що один з них все життя ставив автівку під вікнами у другого, а той виливав на його машину чай та кавову гущу.

Добре, що держава взяла контроль над ситуацією у свої сталеві руки.

– Сильно дісталося? – питаю.

– Різне бувало, – відповідає. – Але я майже не беру з покупців платню. Може, це мені врятувало. Адже навіщо трощити магазин, якщо можна просто взяти. Звісно приходили й різні відморозки, яким хотілося лише все нищити. Тоді дробовик ставав у нагоді. Але з багатьма я наладив рівні стосунки. Тож мій заклад був тоді таким собі місцем перемир’я.

– Але ж гроші ви берете? – запитую.

– Дасте, візьму.

От ще одна загадка, друзі мої дорогенькі. Гроші, це ж просто папірці, на яких щось намальовано. Самі вони нічого не варті. Ми отримуємо соціальний пакет по картках. Але гроші ходять, і на них можна щось купити. Може, як би ми мали при собі те що потрібно іншому, ми б обмінювалися речами і не задіювали гроші. Але ж таке неможливо. То ж гроші залишилися таким собі посередником у схемі, коли одну річ обмінюють на іншу.

До речі, дев’ять днів тому, я розповідав про одного кадра, який обмінює свої статки на так звану “тверду валюту”, а завтра ми із вами, друзі мої дорогенькі, завітаємо у гості до одного кренделя, який намагається перетворити свої заощадження на “золотий запас”. Хоча, якщо подумати, що такого в цьому золоті? Це ж лише блискучий метал жовтого кольору. І все. А може він сподівається купити собі місце на рятувальному кораблі, який за чутками будується десь, невідомо де, щоб врятувати від КІНЦЯ політиків, багатіїв та їх наближених?

– Чому ви досі тут? – запитую, дивлячись крізь вікно на зачинені та забиті магазини  та ятки поруч. – Хіба є сенс у вашій торгівлі? Невже ви не хочете кинути усе це та зайнятися наостанок тим, що вам цікаво? Що вам подобається?

Хазяїн здивовано дивиться на мене:

– Так цим я і займаюся. Мені подобається працювати у своєму магазині, спілкуватись із людьми, постачати людям те, що їм необхідно. От я зварив вам каву. Може вона хоч трохи підніме вам настрій перед КІНЦЕМ.

Я не можу його розчарувати.

* * *

Щойно виходжу з магазину, утикаюся у чорну санітарну машину, що блимає жовтими вогниками. Четверо санітарів-штрафників у помаранчевих комбінезонах під наглядом втомленого поліціянта виносять із під’їзду ноші із трупами у чорних мішках.

Так, друзі мої дорогенькі, якщо ви вважаєте, що з огляду на КІНЕЦЬ, що невпинно наближається, ви можете чудити як вам заманеться, то помиляєтесь. Суди під час воєнного стану працюють. І працюють рішуче і швидко. Оцим не пощастило, і тепер вони присуджені до виправних робіт. До самого КІНЦЯ прибиратимуть усяке лайно. Отже, друзі мої дорогенькі,  будьте чемними та не переходьте вулиці на червоне світло.

– Хороші були люди, – водій санітарної машини киває на чорні мішки.

Він неголений, довге волосся розпатлане, у кутку рота цигарка.

– Ви їх знали? – запитую.

– Зовсім ні.

– Звідки ж ви тоді знаєте, що вони були хорошими людьми?

– Так, про інших попіклувались, – відповідає водій. – Надумали покінчити життя самогубством – випили отруту, зателефонували нам, назвали адресу, призначили час для нашого прибуття, залишили двері відкритими.

А ви, друзі мої дорогенькі, не замислювалися, чому так багато людей коять суїциди? Адже все одно невдовзі буде КІНЕЦЬ, і вони все одно помруть. Навіщо ж помирати раніше, не витративши всього часу до КІНЦЯ? Гадаю для них постійне очікування КІНЦЯ стало жахливішим ніж самий КІНЕЦЬ. А ви якої думки?

– Не такі вони й хороші, – каже з невеличкого натовпу, що зібрався навколо машини, жіночка. – Хай себе потруїли, а собаку свого за що? Відпустили би, чи віддали комусь.

– Дурна ти, – каже інша. – Вони не хотіли, що б песик залишився страждати.

– Тю! Що той песик розуміє?! Це ми знаємо, що невдовзі КІНЕЦЬ і мучимося, а тваринки нічого про КІНЕЦЬ не знають і живуть собі спокійно як жили.

Особисто мені здається, що всі кішки та собаки, навіть птахи, яких я бачу щодня, або пригнічені або знервовані. А може це мені лише здається, бо я сам або пригнічений або знервований? Як вважаєте, друзі мої дорогенькі?

– Ні, це хороші люди, – наполягає на своєму водій. – Не такі, як ті покидьки, які труять себе  по-тихому, а потім сусіди починають скаржитись на сморід. Ми приїжджаємо, а там напіврозкладені трупи і купи черв’яків.

Чоловік у сірому костюмі (я вирішив, що це голова місцевого ОСББ) пише на дверях під’їзду “Вільна квартира №…Звертатись за телефоном…”.

Ще одна особливість нашого часу. Люди, які залишають цей світ і не мають родичів та знайомих, кому могли б залишити майно, просто лишають двері квартир відчиненими. І там може жити хто завгодно. Я сам декілька разів ночував у подібних квартирах, коли заволокувався  далеко від дому. Там я побачив безхатька Потапича, який вимився, вичистився, змінив своє дрантя на діловий костюм і виявився справжнісіньким джентельменом. А безхатько “Зизий” так волоцюгою й залишився. Схоже думка помитися вже не може постукатись до його голови. А ще була парочка, яка замість того, щоб доживати нормально до КІНЦЯ, взялася трощити хазяйські речі. А коли їх пов’язали копи, вони волали, що це настав їх час і тепер вони всім їм покажуть. Кому “їм” я так і не зрозумів. Тому ключі зазвичай забирають голови ОСББ або просто представники мешканців і вже самі дивляться кого пускати.

Два чолов’яги, спотикаючись, виносять за лапи із під’їзду труп здоровезної вівчарки. Її хвіст волочеться по землі, голова стукає по східцям. Доплентавшись до машини вони починають розкачувати тіло, щоб закинути в середину:

– Раз! Два!..

– Гей! Куди?! – кричить водій і чоловіки від несподіванки б’ють трупом о борт. – Ми тільки людей перевозимо. Для псини викликайте іншу службу!

– Так мені, що? За власні гроші ще й когось викликати?! – кричить голова. – Я її зараз на смітник викину!

– А ну дивись-но мені! – кричить коп. – Оштрафую к чортам!

Шум збільшується, у суперечку вступає все більше народу. Мешканців дому явно більше, але на боці санітарів представник влади.

– Я вже викликав! – кричить водій. – Їдьмо! А рахунок прийде на будинок.

Тут я нарешті помічаю, що на водієві синій комбінезон.

– Ви не арештант? – дивуюсь.

– Ні. Я усе життя працював асенізатором. Ями по селах відкачував.

– Ви ж вільна людина. Могли піти собі, кудись. Чому ви залишилися?

– А хто ж прибиратиме? Ми ж тепер не просто так, – він пихато і зверхньо дивиться на мене. – Ми – рятівники цивілізації. Ми не якісь гівночерпальники, ми – косметологи. Як у морзі. Ми усе прибираємо, усе чистимо, наводимо останній марафет. Це завдяки нам людство піде у небуття із гідністю. З високо піднятою головою.  Красивим та причепуреним. Не захлинаючись у своєму лайні.

– Самі придумали? – запитую очманіло.

– Начальник на роботі сказав.

* * *

Мабуть всі ви, друзі мої дорогенькі, знаєте, що оркестр на “Титаніку” грав до останньої миті. Але хто з вас замислився над тим, що команда “Титаніка”, всі його мотористи, котельники, електрики теж до самого кінця стояли свою останню вахту і забезпечували тонуче судно енергією? А потім вони згинули у своїх відсіках у темряві і холоді.

Чи задумувалися ви над тим, звідки береться електрика, газ, вода, що у нас, хоч і не постійно, а все ж таки є? А в точках роздачі їжі є продукти? Що хтось вивозить сміття? Що мільйони людей не змогли дозволити собі кинути свої пости і продовжують забезпечувати нас усім необхідним. Не дають нашій цивілізації здохнути у своєму лайні від холоду та голоду раніше ніж настане КІНЕЦЬ. Що заморені поліціяни, нацгвардійці, військові продовжують патрулювати вулиці і підтримувати порядок, пожежники гасять пожежі, а швидкі поспішають на допомогу?

* * *

Тітонька рочків п’ятдесяти корчить мерзенну рожу та матюкнувшись  із насолодою плює у мою сторону. Ледь не влучила.

– Агов! – кричу. – Я вам що зробив?

– Та пофіг ти мені! – шипить вона. – Це я їм!

І вона робить непристойний жест у сторону будівлі за бетонним парканом. Без зайвих зусиль пізнаю онкоцентр. Ось куди вона цілилася, а я, виходить, випадково потрапив на “лінію вогню”.

– Кому? Лікарям? Вони погано вас лікували?

– Он тим, – вона показує на вікна палат, де перебувають хворі – Дивляться на нас та радіють.

– Чого б це?

– А ти не розумієш? – вона із презирством дивиться на мене. – Як би не КІНЕЦЬ, вони б перемерли, а ми – залишилися б жити. А через КІНЕЦЬ ми сконаємо разом із ними, і це їх тішить.

* * *

– І чого б мені радіти? – стомлено каже виснажена нескінченими хеміотерапіями жінка. – Звісно, невдовзі я все одно помру, незалежно від того буде КІНЕЦЬ чи ні. Але ж в мене є син. Рідня. Подруги. Як би не КІНЕЦЬ, вони залишилися б жити. А так – ні. Радіти мені нема чому.

* * *

На виході з лікарні я отримаю відчутний поштовх у спину. Молоденька, мініатюрна дівчинка у синій курточці поверх лікарняної форми, навіть не діставшись місця для паління, біжучі сує до рота цигарку та тремтячими руками намагається її підпалити. Роняє сірники. Нагинаюся, піднімаю сірники, запалюю їй цигарку. Вона із вдячністю дивиться на мене великими карими очима (у мене аж серце йокає). У ту ж секунду вона із огидою кривиться та починає надсадно кахикати.

– Гидота яка! – ледь вигукує вона крізь кашель.

– Я у загалі ніколи не палила, – чомусь пояснює вона мені. – Юрко сказав, що цигарки нерви заспокоюють. От спробувала… Нічого ця хрень не заспокоює!

Я скоріше за звичкою, чим з якимись далекими намірами, окидаю оком її ладненьку фігуру, зазираю їй у розстебнутий воріт лікарняного халатика і помічаю, що на її грудях бовтається на золотому ланцюжку незвичний Т-подібний хрест увінчаний кільцем.

– Цікавий у вас хрестик, – кажу. – Здається це Анкх? Давньоєгипетський символ. Його боги підносили фараонам,  щоб дарувати вічне життя.

– Вічне життя? Влучно! – криво посміхається дівчинка, та з огидою випльовує недопалок. – Я теж, можна сказати, дарую тут вічне життя. У  потойбіччі. Ви знаєте, чим я тут займаюся? Тут у лікарні?

– Лікуєте людей?

– Хрена! – лається вона. – Лікування давно не є нашою основною діяльністю. Тільки підтримуюча терапія, кому це потрібно. Хто забажає. Звісно, ще залишилися довбні, які трясуться над своїм дорогоцінним здоров’ям, наче і не буде скоро КІНЦЯ. Але нашими клієнтами є й ті, хто хоче померти, але не зважується зробити це самостійно.

Вона дістає з кишені куртки маленьку сталеву фляжку і з істеричними нотками у голосі продовжує:

– От ми і надаємо їм професійну допомогу у цьому питанні.

Тепер вона дивиться крізь мене і швидко відкручує кришку фляжки.

– Кожного дня я встромляю людям у вени голки і ввожу смертельну суміш снодійного, знеболювального та отрути. Справжнісінька “докторка-смерть”.

Вона наче справжня алконавтка закидає голову та намагається вилити вміст фляги собі до рота. Інстинктивно я вибиваю фляжку з її рук, та падає у багнюку, з неї витікає коричнева рідина.

– Козел! Ти шо?!

– Тобі не можна, ти медик, – белькочу я і сам розумію всю дурість своїх слів.

А що я можу сказати цій дівчинці?! Як допомогти, як розрадити? Хто підкаже, друзі мої дорогенькі?

Вона із ненавистю дивиться на мене:

– Боїшся, що я не влучу голкою у вену? Та я зроблю це із заплющеними очима. Не хвилюйся, ці руки ніколи вже не схиблять.

Вона зло футболить флягу ногою, хапає мене за груди, стає навшпиньки і майже торкнувшись губами мого вуха сичить:

– Ти звертайся. Фірма гарантує спокій швидко та якісно.

* * *

– Мені не страшно помирати, – пан у чорному костюмі, що сидить поруч зі мною на лавці, задумливо малює елегантним ціпком на асфальті невидимі візерунки. – Я багато пожив. Дружина моя померла два роки тому, то ж я просто піду до неї. А от дочку та зятя шкода, вони ще молоді. А найбільше шкода онучку. Вона зовсім маленька і нічого не розуміє. Вона така пустунка. Хоче бавитися, а дочка дивиться на неї та плаче. А мала не розуміє чому. Потім сама починає плакати. А зять не плаче, він виходить на балкон, щоб ніхто не бачив його сліз.

Я відчуваю напруження у грудях. Десь там де серце.

– Знаєте, що ви можете зробити, – кажу. – Не ходіть у цей парк. Не сидіть тут на самоті. Так, тут ви зустрілися зі своєю, тоді ще майбутньою, дружиною, але це минуле. А у вас ще є невеличке, але майбутнє. Приходьте у гості до дочки та зятя, грайтеся із онукою. Щоб вона не плакала, щоб кожна мить з того часу, що нам залишився, став радістю для неї. Для вашої дочки, для зятя.

Він дивиться на мене так, ніби я зробив якесь велике відкриття, киває, потискає мені руку встає і шкутильгає геть.

А я залишаюсь. Схоже, я втомився. А ще ж планував пройтися до Собору, де безупинно йде служба і моляться сотні віруючих. Я ж обіцяв вам, друзі мої дорогенькі, знайти там  цікавих особистостей. Щасливі люди, ті хто дійсно (дійсно!) вірить. Для них смерть, це лише перехід до іншого, кращого життя.

А потім ще можна пройти пару кварталів від Собору та зазирнути до скверу, де під наглядом поліції сатаністи безупинно творять чорну месу (а що ви чекали від міста, на плані якого явно видно пентаграму?). Їм також не страшно. КІНЕЦЬ для них означає очікуваний прихід царства їх темного Володаря. Кожної опівночі вони намагаються приносити у жертву кішок, собак та іншу живність. Кожної ночі зоозахисники влаштовують із ними бійки, і відбивають тваринок, наче ті не загинуть трохи згодом разом з усіма. Кожної ночі поліція всіх  їх рознімає і гамселить. І кожної ночі це повторюється.

Але ще є час, і я поки посиджу тут, у сквері, бо до моєї макітри прийшла одна думка. Коли я її обміркую, друзі мої дорогенькі, я обов’язково Вам її скажу. Тільки відсапаюсь трошки.

Несподівано, хтось сильно стискає мені серце.  Я роззяплюю рота, але не можу вдихнути, наче повітря кудись зникло.

Шкода, думаю я собі, провалюючись у темряву. Я тільки-но зрозумів, що можу зробити у час, що залишився, а тут спіймав свій особистий КІНЕЦЬ.

* * *

Я відкриваю очі.

Лежу у лікарняній палаті. Може це реанімація? Не схоже. Щось коле у праву руку. Повертаю голову. Поруч із ліжком стоїть “докторка-смерть” і встромляє мені у вену голку, від якої йде трубка до пляшки, що висить на стойці.

Я пригадую, що на лівій руці у мене браслет “Не реанімувати. У разі захворювання вимагаю евтаназію”.

– Стійте! – кричу. – Не треба! Не вбивайте мене. Я ще мушу жити, я ще можу щось зробити!

Вона чує мій шепіт, широко розкриває свої очища та нахиляється до мене. Переді мною розгойдується її Анкх. А ще я бачу бейджик, приколотий до її грудей, і читаю “Тетяна”. Так то не Анкх, то така буква Т з вушком, щоб носити на ланцюжку.

Несподівано мене розбирає сміх: от я собі навигадував! А то просто літера!

Дівчина хмуриться, тисне плечима і відтягує затискач на трубці крапельниці. Прозора рідина змішується із моєю кров’ю.

У полі зору з’являється Василич. Як завжди веселий.

– Очуняв? Молодець!

Він гладить свої вуса, змовницьки мені підморгує, дістає з кармана лікарняного халата заряджений і розігрітий айкос і підносить мені до рота.

– Ви що, чоловіче, зовсім очманіли! – обурюється Тетяна. – Йому не можна!

– Можна, – відрізає Василич. – Разок затягнутися можна. Це для нього буде найкраща терапія.

Я із насолодою затягуюсь. Відчуваю справжній смак тютюну. І світ миттєво стає реальним. Я із забутою гостротою відчуваю звуки, кольори, запахи. Дзвінкий цокіт каблучків: це червона від гніву Тетяна мчить за заввідділенням. Стіни палати ріжуть очі дурнуватою зеленою фарбою. Звуки вулиці ллються крізь вікно. Голова паморочиться від суміші запахів ліків та квіту акації. Насичено червоні промені Сонця, що схиляється до обрію, повзуть стіною.

Я наче отямився від такого собі напівсну. І зрештою усвідомив, де я, і що я роблю.

Я – дайвер. Волонтер, який приймає участь у великому соціальному експерименті, в якому вчені за допомогою гігантського квантового комп’ютера досліджують різні соціальні процеси. Тисячі людей проходили тестування, за результатами якого комп’ютер будує їх моделі, і досліджує їх поведінку у різних ситуаціях. До речі, дуже якісні моделі. Я так жодного разу не вгадав із ким я спілкуюся, із реальною живою людиною, чи комп’ютерною моделлю. А ще є дайвери. Це люди, які підключаються до комп’ютера через засоби віртуальної реальності і особисто приймають участь у сюжетах, що розігрує штучний інтелект. Це вносить багато різноманіття у хід подій. А ми наче проживаємо інше життя у іншій реальності. Дуже, я вам скажу, реальній реальності. Такій, що через декілька годин забуваєш своє справжнє життя, наче його і не було. А може то дійсно реальність? А те, що я бачу зараз, як раз і не є реальністю, а маренням від смертельного коктейлю?

Цікаво, а Тетяна теж була дайвером, чи з неї зліпили комп’ютерну модель? Краще, щоб то була модель, бо якщо пережити те, що пережила у симуляції Тетяна, то мозком можна двинутись.

Гад Василич не дає зробити другу затяжку і прибирає від мене айкос. Я марно тягнуся до нього губами.

– Все! – сміється Василич. – Більше не можна! Взагалі не можна. Ти, до речі, щойно кинув палити. І пити.

Моє обличчя витягується, і він пояснює:

– Все ж таки, тебе витягнули майже з того світу. Це, до речі, не єдиний випадок, коли дайвери після виходу з віртуальної реальності потребують на медичну і психічну допомогу. Ми, взагалі, вирішили закрити цю частину програми. Більше ніякого занурення у модель через віртуальну реальність. Тільки робота через термінали.

– Хрен із ним, що закрили! –  кажу, – Я взагалі не збираюся повертатися до роботи у проекті.

– Що, назбирав матеріалу для блогу на десять років уперед? – питає Василич.

– Ні. Блог – це вже не головне.

Я на мить замовкаю, бо розмовляти, навіть шепотом все ж-таки важко. За цей час я остаточно формулюю своє рішення.

– Навколо нас є багато людей, які вже точно знають що скоро помруть. Хворі, наприклад. Я хочу допомагати їм. Тільки піднавчуся трошки. Може, мені вдасться знайти для них сенс у цих останніх днях їх життя. Може це полегшить їм перехід.

Я стомлено замовкаю.

Василич дивиться на мене із цікавістю.

– Ми, звісно, коли розпочинали експеримент мали на меті зовсім інше. Але такий, гм… побічний ефект мені подобається.

Він легко плескає мені по плечу.

– Ти видужуй. Набирайся сил. Якщо ти так вирішив, сили тобі, ох як!, будуть потрібні.

Він виходить із палати і зачиняє за собою двері.

Сонце згасає.

В палаті темніє.

Вечір настав.
 
                                                                                             КІНЕЦЬ