Ті, хто не літають на голках

Голка вп’ялася у ясне небо. Вона тяглася у вись, в сторону білого сонця, лишала по собі довгий і пухкий слід-нитку, який щосекунди танув у повітрі.
Дівчина дивилася на ту голку, хоч її очі й боліли від сліпучого дня. Знала, що то звичайно ж не голка. Що оте, яке зараз відірвалося от землі та летить геть без функції повернення, воно таке велике, просто титанічне у порівнянні з її маленькою фігурою. Таке, що ладне вмістити в собі сотні тіл і тягти їх вверх, до відкритого неба. Батько обіцяв, що й вони колись полетять на такій само голці, але вони звісно ж не полетіли. І вже не полетять, бо місця на останніх голках були зайняті людьми й ті інші люди з дня на день відриватимуться від землі у череві голок, впиватимуться у небо.
Голки не були дивиною. Вона зналася з ними з народження, спостерігала їхній прямий точний рух спочатку разом із матір’ю, потім з нічого нерозуміючим, вічно плаксивим братом.
– Що ви знову втупилися в небо? – кричав до них бувало батько, але робив то зовсім не зле, радше якось по-старечому супився, бурчав щось собі під ніс, хоч сам старим і не був.
Вони з матір’ю сміялися з того бурчання, але теж не зле, а лише з любов’ю.
– Тату, а які бувають планети? – малою питала дівчина у високого сутулого чоловіка.
– Тату, а хто там живе? – тикала пальчиком в зоряне небо.
– Тату, а що їдять в космосі? – гукала з набитим булкою ротом.
– Тату, а ми візьмемо Місяць з собою на голку? – вдивлялася йому в очі, тримаючи на руках сірого кота.
А він гладив її по м’якому світлому волоссю і все казав про далекі далі. Розповідав про понівечені метеоритами планети, що здалеку нагадують шматок дірявого сиру. Жахав незбагненними створіннями небачених на землі кольорів і форм, які з вже причаїлися в найтемніших кутках галактики. Ті розмови точилися вечорами, коли зорі спалахували на небі й чорною сферою космосу мандрували закинуті супутники. Часом вони збиралися потеревенити всією сім’єю, але так розмова чомусь не клеїлась. І тільки коли батько й дочка лишалися вдвох, оповідки набували видимих обрисів, переставали бути просто словами. Тоді дівчинка тулилася до батька, слухала його заспокійливий голос, поки довкола котився шелест всюдисущої високої трави, розливався кислуватий запах пива з бляшанки, розходився дух цигарки, яка так сильно нагадувала голку у батькових руках.
– Ми ж таки підем до голки? – вимогливо питала мала, коли такі схожі поміж собою дні ставали для неї нестерпними.
Липла до батька, набридала матері, заражала завжди пульсуючим, завжди запаленим і пекучим питанням брата і він лепетав було цілими днями «до гольки, до гольки, до гольки…». Вона й у школі казала всім, що скоро, так скоро, що їм – її однокласникам, вже зараз треба з нею прощатися, вона полетить у велику подорож між планет-сирів і химерних чудовиськ.
А тих, кому вона могла казати про голку ставало все менше. Хтось перебирався на поселення-кораблі, щоб до кінця своїх днів бути посеред океану, хтось займав місця у голках і тоді дівчина плакала перед сном, відчуваючи, що в неї щось вкрали, зайняли щось, що мало б належати їй. А інші просто щезали. Не приходив одного разу до класу і вчителі більше не могли дотелефонуватися батькам зниклої дитини. Будинки таких тонули у високій траві, заростали й танули у ній за один літній сезон і так місто потроху меншало під натиском жорсткого зела. Та казали, що в тих зелених новоутворених плямах можна побачити між трави силуети та очі. А як дивитимешся на них задовго, то із зелені до тебе потроху виринатимуть мертв’яно-жовті обличчя зниклих.
Але то звичайно ж були чутки. Такі самі, як і поголос ніби щось жахне блукає травою. Ту істоту ніхто ніколи не бачив, але як стати спиною до темного зела – шкірою біг морозець навіть у найспекотніший день, а у звичному шелесті бадилля вчувалося щось лихе й недобре. А ще люди казали про інопланетян, які засадили планету цим всепожираючим незнищенним бадиллям, базікали про таємні змови, лабораторії де розробляли чи то отруту, чи то зброю, чи бозна-що, яке от вирвалося тепер буйною травою і краде потроху родючі поля й бетонні міста, гонить людей геть зі своєї землі.
І люде вірили всім балачкам. От і дівчина вірила, що полетить на голці.
Та й мати спочатку теж вірила в голку. Але дедалі частіше дівчина бачила хижих передвісників – ось мати дістає з горища затерту дерев’яну скриньку, виймає із неї пакунок із целофану, перераховує гроші, а потім плаче. Або ж ось затемна батько хитаючись йде додому. А потім у своїй кімнаті ясно-блакитного кольору, яку вони з татом розфарбували на її семиріччя, дівчина чула, як мати кричить на батька, як дзенькотять його пляшки, як розбивається щось на кухні, як грюкають двері, як слідом за штурханиною будинком котиться високий і короткий жіночий йойкіт і яка небезпечна потім настає тиша. І мати перестала дивитися разом з дівчинкою на небо.
– Морська державна програма не така вже й погана, – починала мати недільними ранками, коли у будинку пахло млинцями, а по телевізору крутили старі мультики. – Майже всі наші сусіди теж планують нею скористатися. Звісно першого класу на кораблях ні їм, ні нам не отримати, але умови все одно будуть пристойними й діти зможуть отримати вигідні кваліфікації…
Вона казала те батькові, який добрішав та молодшав у такі ранки. Воркувала довкола нього, притулялася вустами до чола, наводила сотні причин втекти від бридкої зелені в море. І батько ніби і годився, ніби й сам хотів більше послухати про корабельне життя, але недільні ранки завжди кінчалися, забирали з собою і його думки про море.
А потім надійшла чутка, що й кораблів більше не буде.
– Там скрізь було зелено – ридала на їхньому ґанку невдовзі по тому сусідка, стискаючи долоні матері у своїх руках. – Ми бачили, як кораблі потопають у траві. Вона росте на борту так само, як тут!
– А люди що? – все допитувалася мати.
– Не знаю, там було тільки бадилля, – відповідала жінка, нервово мнучи рукави своєї кофтини.
Дві жінки всілися тоді просто на холодну весняну землю, прихилилися плечями одна до одної, та мовчки дивилися на стіну зела за межею двору, аж поки сонце не почало сідати і не забруднило зелень своїм багрянцем.
Офіційні новини спочатку провал кораблів відкидали. Ведуча новин з неприродно білою посмішкою кожного дня закликала людей долучатися до морської програми. На відео вона покидала каюту-студію, йшла широкою палубою, де діти гралися на новеньких пісочних майданчиках, поки їхні батьки милувалися морем. Ведуча проходилася кораблем, демонструвавши кінозали, спортклуби, навчальні центри, робочі цехи. «Життя як колись!» проголошували її червоні вуста і білі зуби здавалися на контрасті ще білішими. Фото ведучої як і завше крутили в рекламних паузах, лишали номери цілодобової служби підтримки програми в кутку екрана. І знаходилися ті, хто телефонували до служби, домовлялися про місце на кораблі, разом зі скупими пожитками мчали останніми дорогами старого світу до моря. Проте всі вони поверталися. Тихі, або занадто балакучі, з гнівом, чи з покорою в очах знов заселяли свої земні домівки, і казали, казали, й казали про порослі зеленню кораблі, які видно з причалу.
Згодом білозубу жінку з новин прибрали, і номери телефонів в кутку також зникли. Замість них старий біолог у набридливому записі розповідав про побутові способи стримування зела.
– Я завжди казав, що це не спрацює. – тепер недільні розмови починав саме батько. – Якщо наша планета вже заразилася тим почварком, то хіба можна думати, що на кораблях воно не проросте?? – він казав те з тріумфом, між ділом бавлячись з кимось з дітей, чи жуючи свій сніданок. – Дезінфікуй все, обробляй, та ніц не поможе. З цією планетою все кінчено. – проголошував вирок і аж прицмакував наче від задоволення.
– Як так думати, то й космічні шатли заражені зеленню, – ніби отрутою кидалася у нього мати.
– Та то ж комерційні проєкти! – легко відкидав він її докори. – Там все на славу зроблено. Правда, доню? – гладив усміхнену дівчинку, що тягнула руки до татка.
Здавалося, новина про втрату кораблів батькові пішла тільки на користь – він весь оживився в той час, все плани будував на майбутнє, креслив у своїх зошитах складні конструкції та винаходи, які запропонує за місяця для них усіх на голці. А то мати геть занепала. З молодої й красивої перетворилася на занедбану жінку. І навіть оті зібрання, що влаштовували тепер щовечора люди у світлих шатах і дерев’яних намистах, і на які мати тепер ходила не пропускаючи, не робили її живішою.
– Доню, – бувало говорила мати до дівчини, – ми не підем на голку. Місце на голі нам не купити. – все пояснювала вона, поки у куточках очей малої зрадницьки збиралися, бубнявіли і спадали сльози. – Але ми можемо піти до Божих галявин. – вона вкладала у руки дитини глянцеві брошурки з зібрань. – Твій тато вважає, що це брехня, але я вірю, там є вода і їжі багато. На галявині не росте висока трава, ми могли б…
Та дівчинка до кінця ніколи не слухала.
– Я не піду, я лишуся із татом, а ти забирайся куди захочеш! – гнівно кидала в обличчя матері. І тільки й могла, що м’яти, жбурляти подалі від себе гладенькі прохолодні листівки, шматувати їх у руках на дрібні клаптики, бігти в ясно-блакитну кімнату, поки мати притискала до грудей брата й кричала у слід:
– Тільки татові не кажи!
І дівчина не казала. Лише питала знову й знову у чоловіка, що сп’янілий сидів на кухні над заплямованими зошитами, коли ж вони полетять на голі. «Скоро, скоро, скоро…» – повторював він. А потім знову розповідав про астероїди з золота й планети з туману.
Та ось останні голки впивалися в небо, а її не було у черевах їхніх неосяжно великих тіл. Ось місто вже стало таким пустим, що радше скидається на самотні острови життя серед зеленого моря. Ось матері вже третій рік як немає у їхньому домі.
– Пішла до своїх сектантів! – часом лютував батько, розкидаючи меблі, спалюючи на подвір’ї речі, що лишилися після дружини, іграшки сина, якого жінка забрала з собою. Та віддавав полум’ю все потрошку, приберігаючи щось на майбутнє, ніби оці жертви відомому лиш батькові богу становили єдину причину його існування.
Їхній дім потроху занепадав, а батько в додачу розбив телевізор, бо з програм, що там ще показували, більшість була про Бога з галявин, обірвав і радіо, щоб звідти глибокий і проникливий голос більш не кликав:
– Прийдіть до Його землі, знайдіть місце серед спасенних, доки останні дороги не поросли травою!
Та й розмови батька і доньки припинилися якось самі собою. Проте тепер він часто приходив посеред ночі до дівчини, будив її від сну, обіймав за плечі.
– Ти ж любиш мене, доню? – питав і кислий запах з його рота наповнював ясно блакитну кімнату – Ти ж не покинеш свого тата? – плакав зсутулений чоловік.
Дівчина і сама починала рюмсати у його обіймах. Хитала головою, казала, що нікуди не піде і в ці моменти геть забувала про мертв’яно-жовті обличчя мами і брата, котрі ввижалися їй між трави. В тих теплих обіймах вона забувала, як вони тицяють пальцями в її напрямку, широко роззявляють німі роти, витягають обличчя у потворних гримасах, що їх колись дівчина бачила на старій картинній репродукції із підручника. Та звичайно ж, нікого не було серед жаскої трави, яка тяглася вище людських голів. Дівчина й так це знала, бо не раз навмисно затримувалася біля якогось з острівців зела разом з товаришами по розвагах, заводила розмови про високе бадилля, чекала, поки погляди її супутників прикиплять до зелені. Але вони нічого не бачили. Ставали задуманими інколи чи сумними, та жодна людина не зауважила, як тінь від стебел танцює на обличчях жінки і хлопчика.
Обличчя й зараз, поки останні голки прорізали небо, були лихими плямами на периферичному баченні дівчини. А вона вже й ніби звикла до їхнього існування, от тільки тепер немов щось змінилося там, у траві. Ця зміна лякала її до нестями й примушувало не повертатися, не дивитися в бік зела. Отак вона й стояла мружачи очі від денного світла, втуплюючись у сліди голок, що розчинялися в синяві. А геть стомившись опустила погляд у землю, в цей останній клаптик чорноти довкола будинку, де ще можна було вирощувати городину. Колись, коли ще мама була з нею, коли довкола повзав малесенький брат, чорна земля простягатися аж до сусідів.
– Тату! – гукнула дівчина не підводячи погляду.
Вона відчувала, як її щоками повзли бридкі сльози.
– Татку! – знову крикнула в бік будинку. – але у світі більш не було звуків, окрім шурхотіння зела, такого страшного й лихого звуку, ніби щось велике ширяє поміж трави.
А тоді не дивитися їй стало не сила, і дівчина поглянула на зелене бадилля, де тіні стрибали та танцювали вже на трьох витягнутих обличчях. Тато її тепер теж стояв між трави, тицяючи у неї своїм худим та пожовтілим пальцем.
Дівчина кинулась в дім все гукаючи батька. Оббігла порожню кухню й таку саму вітальну. Зазирнула у кімнатку, де й досі стояло ліжечка брата, не знайшла нікого у просторій батьківській спальні. І тільки в ясно-небесній кімнаті побачила, що батько завмер на її ліжку, не кліпаючи втупився поглядом у намальоване небо. І як би дівчина не плакала і не штурхала його з усієї своєї сили, він не зрушував з місця. Лиш тільки його двійник чекав на неї серед густої трави.

Останні голки тими днями впивалися в синє полотно над землею. Летіли уверх, несучи люд у непомірно великих черевах геть від планети такої зеленої, що скоро й океан на ній перетвориться на зело. Висока трава пожерла міста, займала собою всі землі, нищила побиті асфальтні дороги. А як придивитися до неї уважно, то можна помітити постаті, завмерлі поміж бадилля. Вони дивляться кудись вверх, ніби й зараз бачать в небесних далях тонкі голки-кораблі, що блукають усесвітом.