Поміж барвистих спалахів

2. За тиждень до Спалаху. Ранок

Смердючий Коля, що отримав своє прізвисько зовсім не через дотепність друзів, а саме через те, що від нього тхнуло на кілометр, порпався в одному з найкращих провайдерів безкоштовного харчування в районі – сміттєвому контейнері у провулку неподалік від аеропорту. Тут завжди можна було поласувати залишками булочок, пиріжків, а то й фірмових чизбургерів чи хотдогів. А як добре пошукати, то ще й пляшечка коли знайдеться або навіть пару крапель горілки чи пива. Ну, то вже як пощастить.

Гул від літаків, що підіймались у небо чи йшли на посадку, вже давно не відволікав Колю від надважливої справи: пошуку їжі й питва. От і зараз він, заглибившись з головою у сміттєвий бак, вишукував сліди решток їжі, яку ще недавно споживали туристи. Здається, вдалося знайти щось варте уваги, бо Смердючий Коля голосно реготнув і м’яко опустився на землю біля контейнера. В руках тримав майже цілісінького бургера й пачку чипсів. Широко розкриваючи напів беззубого рота, він взявся за їжу, голосно плямкаючи й прицмокуючи від харчової насолоди.

Намагаючись встати після ситного сніданку, рука зісковзнула, послизнувшись на чомусь слизькому й вологому, від чого Смердючий Коля розпластався на землі. Голосно вилаявся – мовляв, нема чого тут справляти свої природні потреби, тут люди ото харчуються – і поволі встав. Якраз світало, тож тепер розвиднілось і чітко можна було побачити, що стало причиною падіння. Безхатько, однак, не відразу второпав, що рука в нього по лікоть у крові, а снідав він зовсім не сам: поруч лежав труп з розірваною зсередини головою. Коля почав верещати на весь провулок так, наче то його різав шаленець, а тоді стрілою кинувся подалі від злощасного місця.

***

Метью Рівей саме вийшов з приміщення аеропорту, глибоко вдихнувши тутешнє повітря. У ньому вчувався аромат кави й круасанів упереміш з пиріжками й шоколадом. Спершу вирішив спіймати таксі, аби добратись до готелю, а тоді вже поїде у місцевий відділ поліції для офіційного представлення. Шукати довго не довелось: ступив крок на тротуар перед аеропортом і до нього наввипередки підбігло зо три чоловіка, пропонуючи свої послуги, викрикуючи про найвигіднішу ціну й найкращий сервіс. Рівей приглянувся до їхніх авто й спитав, кому належить оте гарненьке, чистеньке й акуратне Ауді. Охайний чоловік у джинсах і бежевій лляній сорочці, що стояв поряд і досі мовчав, підійшов, так само мовчки кивнувши. Інші троє зрозуміли, що цей тип вже не їхній клієнт, тож поспішили до наступного претендента, що саме переступив поріг аеропорту.

Рівей саме збирався сісти в салон автівки, коли повз промчало декілька поліцейських авто. Вони неслись з такою швидкістю, що важко було не здогадатись про причину такого поспіху: сталося щось страшне. Метью залишив валізу й рюкзак на сидінні, а тоді спитав у водія: «В курсі, що діється?»

– Не знаю, чи туристу воно буде цікаво… – затнувся таксист, але глянувши на свого клієнта і його навдивовижу серйозне обличчя, продовжив: «Та, кажуть, тіло знайшли… Тут недалечко. Начебто маніяк знов когось, той-во, порішив».

– Скільки візьмеш за доставку багажу до готелю «Княжий»?

– А не боїтесь, що я зникну разом з вашим багажем? – усміхнувся таксист.

– По-перше, там нема з чим зникати. А по-друге… – тут Рівей вийняв значок і показав співрозмовнику. – Я тебе з-під землі дістану, якщо зникнеш з моїм багажем.

– Поняв, кеп, – ще раз усміхнувся таксист. – До готелю двохсотку візьму. Я – Валік, якшо-шо. Ну, Валерій, якщо повністю. За багаж не переживайте.

Метью вклав у руку Валіка пару купюр, і той чкурнув, легко завівши свою новеньку Ауді яскраво-жовтого кольору.

***

До місця злочину Рівей добрався швидко. Не дивно: в тому напрямку неслися додаткові патрулі й швидка. Остання, як здогадався Метью, на випадок, коли жертва ще й досі жива. Проте, на таке сподіватись марно, якщо тут і справді орудує ще донедавна «їхній» «Розривач». Детектив стояв осторонь: не хотів показувати значка й пояснювати всім причину своєї появи тут, доки цього офіційно не зробив начальник місцевого управління.

З того, що бачив, «Розривач» справді втік з Лондона й тепер працював тут. Кров тонкими цівками розтікалась урізнобіч від тіла, поки прикритого білою тканиною. На місці, де мала бути голова, тканина забарвилась у червоне, а самої голови як такої не було. Він чудово розумів, що там: місиво, схоже на лілею, от тільки лілея ця була огидно кривавою.

Покрутився ще трохи поміж людьми, сподіваючись, що злочинець теж тут, споглядає на своє творіння, але навколо стояли такі самі, як і він, зіваки, що шукали сенсацію. Хтось спробував сфотографувати жертву, та офіцер поліції негайно припинив це, погрожуючи штрафом. Коли тіло врешті поклали у мішок і забрали з місця злочину, Рівей теж подався звідти геть. Все, що його цікавило, він побачив. І впевнився, що недарма прилетів сюди, залишивши розслідування в Лондоні на свого заступника Теда Карлайла.

До готелю вирішив іти пішки. Хотів провітритись після перельоту й такої раптової новини: нової жертви. Ще й прямо під носом! Якби він прилетів на пару годин раніше, можливо, «Розривач» був би в його руках. «Або ж на місці цієї жертви, знайшли б мене», – спробував посміятись сам із себе Рівей і навіть справді підсміхнувся, чого не робив уже досить давно.

Настрій йому, проте, зіпсував раптовий поштовх ззаду. Рівей оглянувся й професійним рухом схопив невисокого молодика в окулярах і діловому костюмі. Той тримався за зап’ястя й намагався стримати потік крові. Щось кольнуло й самого Рівея: мізинець лівої руки раптово занив. Метью зрозумів, що перед ним, швидше за все, ще одна жертва маніяка. Спробував розговорити чоловіка, але той весь час намагався вирватись з «обіймів» незнайомця.

– Хто вас так? – спитав Рівей, при тому добряче струснув чоловіка. – Чекайте, чекайте… Зараз викличу швидку.

– Не треба швидкої! – зарепетував незнайомець. – Вона шалена! Та дівка просто шалена! Вона накинулась на мене з ножем!..

Рівей відпустив чоловіка. Радше від несподіванки, ніж великого бажання. Ніхто з його команди, включаючи його самого, і припустити не міг, що «Розривач» може бути жінкою! Жертви були настільки скалічені, що на думку спадала хіба міцна чоловіча рука з сокирою чи мачете, але точно не жінка з ножем. Поки думки вирували в голові, поранений, можлива жертва, встиг вшитися з-під носа лондонського «Поліцейського року».

Рівей на автоматі розвернувся, спробувавши прикинути, звідки міг прибігти незнайомець. Знаючи любов «Розривача» до провулків, підходяще місце було одне. Трохи зліва, між напіврозваленою халупою і чимось, що мабуть, слугувало складом місцевому супермаркету: на дверях виднівся знак з написом «Мінімаркет». Десь там сховався провулок. І саме туди поспішив Рівей, на ходу виймаючи зброю.

Поліцейське чуття не обмануло його: наблизившись до провулку, він помітив дівчину, що лежала на землі. Каштанове волосся розкинулось урізнобіч. Легке муслінове плаття в дрібну квіточку заляпане було кров’ю. Придивився: та сочилася з лівої руки, що спочивала на грудях незнайомки. От тільки Метью не був певен, чи кров належить самій дівчині, чи може її недавній жертві. «Вставай! – наказав Рівей, сподіваючись, що дівчина-маніячка злякається націленого на неї пістолета. – Вставай, чуєш?! Негайно!»

Дівчина лежала, навіть не думаючи підійматись. Рівей вирішив підійти ближче, та все ж остерігався підступу. Якщо ця панна справді «Розривач», навряд чи вона мертва або серйозно поранена. Швидше за все, тільки вдає, намагаючись виграти час, напасти й утекти. Обережно наблизився. Дівчина так і не ворухнулась. Лежала на спині, очі широко розплющені. З рота стікала піна.

– От дідько! – вилаявся Рівей, миттю сховав зброю і спробував віднайти пульс.

Приклав пальці до шиї, сподіваючись, що «Розривач» чи то «Розривачка» досі жива і її вдасться врятувати. З одного боку, життя покидька не турбувало його, хай би здох хоч зараз. З іншого, хотілося таки впіймати його живим, привезти додому, засудити й тоді хай гниє за ґратами. Пульс відчувався. Слабкий, але він був. Вийняв телефон і натиснув кнопку екстреного виклику.

– Ей, ти хто?! – почув десь позаду себе, не встигнувши навіть підняти голову. – Лані? От дідько!.. Лані!

Незнайомець кинувся до дівчини, відразу почав надавати першу допомогу. Однак, його зусилля були марні: дівчина залишалась без руху. Чоловік кинувся на Рівея, гримнувши поліцейського спиною об брудну цегляну стіну неподалік. «Ти впорскнув їй отруту, так?! – нападник-бородань притиснув Метью до стіни з новою силою. – Чи у вас тепер інші методи?!.. Що з нею?! Я вб’ю тебе, якщо не зізнаєшся, що з нею!»

Рівей мовчав. Спробував відтиснути нападника, але той був досить кремезним. «Не знаю, про що ти, – витиснув, зрештою, з себе. – Я такою її знайшов».

– Скільки часу вона в такому стані?! – вишкірився бородань. – Скільки часу?!

Та відповіді не отримав.

Рівей вийняв пістолет і дуло впилося бороданю в живіт. Хватка відразу ослабла, та незнайомець не відпустив його остаточно. «Не відпущу, поки не скажеш, що з нею», – гнув свою лінію нападник.

– Пристрелю, якщо не відпустиш, і тоді вона точно загине, – прошипів Рівей.

Мабуть, останній аргумент вплинув на незнайомця, бо той повільно відійшов від Метью, піднявши руки вгору.

– А тепер поясни, що тут в чорта діється, і чого ти переживаєш за якусь довбану наркоманку?

– Вона не наркоманка. Їй треба допомогти, негайно. Інакше вона помре. Ти цього хочеш?! – бородань спробував підійти до дівчини, та Рівей кивком дула зупинив його.

– Це підозрювана у вбивствах, жахливих убивствах, – почав був Рівей. – Вона тільки-но поранила ще одну жертву. Тож хай здихає! «Катюзі по заслузі»,  так кажуть у ваших краях, правда?

Метью бачив, як стискаються в кулаки пальці чоловіка навпроти. Той готовий був кинутись на нього, він відчував це шостим чуттям, тож тільки міцніше стиснув пістолет й показово зняв із запобіжника. Тоді похитав головою, мовляв: «не раджу».

– Вона не вбивця!.. І якщо ти справді не доклав рук до того, що з нею… Слухай, чоловіче, я не знаю, хто ти і як тут опинився, але ця дівчина ніяка не вбивця. Але якщо ти не дозволиш допомогти їй, ти сам ним станеш. Ти вб’єш невинну дівчину!

Рівей задумався. Чолов’яга мав рацію. Він не був на сто відсотків певен, що саме це «Розривач». Поки Метью потопав у роздумах, стан дівчини погіршувався. Раптово вона почала битися в конвульсіях, а з рота почало текти ще більше пінистої рідини. Бородань кинувся до подруги.

– Допоможи, давай! Переверни її.

Рівей, мабуть, уперше в житті розгубився. Незнайомець роздавав накази, а він не знав, чи варто взагалі його слухати, допомагаючи можливій серійній убивці.

– Я нічого не робитиму, поки ти не поясниш, що тут, в біса, діється. Яким чином вона пов’язана з убивствами. А я знаю, що пов’язана, навіть не заперечуй! І…

– І поки я це все казатиму, її голова вибухне, як і тих, до кого він добрався раніше! – бородань кинувся самотужки перевертати дівчину долілиць. Але її тіло не слухалось, все вислизало, билось у конвульсіях. – Слухай, я все розповім, обіцяю. Тільки допоможи, благаю. Якщо вона тут більше десяти хвилин в такому стані, я й без того спізнився… Лані… Чорт!

Рівей все ж таки сховав зброю і взявся допомагати незнайомцю. Метью притримав голову і плечі дівчини, бородань натомість зняв з шиї щось схоже на пробірку на тонкій мотузці. Миттю відкрив її та глибоко вдихнув.

– Тепер добре тримай її, – наказав, готуючись ввести тонку голку, прикріплену до того ж міні-контейнера, чи то в шию, чи голову дівчини.

– Стоп, ти що оце хочеш зробити?! – Рівей відпустив незнайомку. – Та ти вб’єш її таким лікуванням!

– Тримай її міцно і мовчи, чуєш? – Рівей навдивовижу чемно послухався і знову вп’явся пальцями в тіло ще недавно підозрюваної у всіх смертних гріхах цього світу. – В мене лиш один шанс. Один невірний рух – і їй кінець. А якщо помре вона, тобі теж кінець… Тож тримай її міцно.

Бородань не жартував. Рівей відчував незвичну правду й твердість у словах горе-лікаря. На щастя (чи на жаль? Рівей не знав, чого саме ознакою це було), судоми припинились. Дівчина знову лежала спокійно. Бородань обережно ввів кінчик голки кудись поміж волосся, в місце на потилиці, а тоді з силою вдарив по капсулі-пробірці від чого та зменшилась, а рідина зсередини швидко просочувалась в голову дівчини через ту майже невидиму голку. Чоловік навпроти повільно вийняв голку й важко опустився на землю поряд з дівчиною.

– Тепер можна відпустити? – втомлено спитав Рівей. Ті останні п’ять хвилин забрали в нього більше сил та енергії, ніж він витратив за весь останній рік. А в Лондоні він думав, що замучився! Ні-і-і… Справжня втома знайшла його в провулку в Україні, поряд з двома незнайомцями, які, проте, були пов’язані з «Розривачем».

Бородань кивнув, і Рівей обережно поклав дівчину на спину.

– Тепер ти скажеш, що тут, в біса, діється, і як вона пов’язана з маніяком?

– Ти поліцейський? – почув замість відповіді.

– Не місцевий, – вигадувати брехні чомусь не хотілось. – Вона знає вбивцю, тому він хотів її позбутися?

Бородань мовчав. Натомість підсунувся ближче до подруги, поклав її собі на ноги й почав гладити по волоссю, повторюючи: «Лані, не вмирай, чуєш? Не вмирай… Цього разу я мушу тебе врятувати!.. Я мусив встигнути вчасно! Лані…» Дівчина мовчала, очі, правда, у неї були заплющені.

– Якщо я розповім тобі правду про неї і вбивцю, ти все одно не повіриш, – нарешті промовив бородань після тривалої мовчанки.

– Try me! – не втримався Рівей. – Дідько! А ти спробуй! Чуєш?.. Спробуй, бо інакше я засаджу тебе як мінімум за вбивство оцієї тут кралі, зрозумів?!

Чоловік навпроти зітхнув. Його подруга досі лежала без ознак покращення. Мабуть, дівчина мала би прокинутись відразу після ін’єкції, тож він втратив інтерес до всього, що діялось навколо, та й взагалі, здавалось, йому тепер байдуже на свою подальшу долю.

– Це – Лані. У неї в очах кристали спалаху. Вона може подорожувати в інші світи, якщо погляне на будь-яке зображення, а на ньому буде намальовано чи сфотографовано реальну місцевість, реальний світ… Твій вбивця полює на неї, але вирахувати конкретну особу йому не вдається, принаймні, я так думаю, тут я сам не експерт. Він вбиває тих, хто опинився в зоні її впливу. Тобто, в зоні впливу випромінювання кристалів. І він не припинить, доки не знайде її і не забере чортових цяцьок!

– Ти себе чуєш, мужик? – Рівей багато чого готовий був почути, але не таку конкретну маячню.

– Я – Устим. Моє справжнє ім’я – А-Агн. Я теж з іншого світу. Але вона про це не знає… Вона не пам’ятає про своє вміння, але це не означає, що Лані в безпеці. Він прийшов за нею. Рано чи пізно, він знайде її…

– Так, все, приїхали. Припиняй базар, – Рівей різко піднявся. – Вставай, давай, чуєш?!

Бородань не думав нікуди йти.

– Підіймайся! Давай, швидко!

Враз дівчина заворушилась. Повільно потягнулась, позіхнула, сіла. Здається, вона тільки-но прокинулась з глибокого сну й не розуміла, що діється довкола.

– Устиме? – сонно промовила Лані. – А ти що тут робиш?

Чоловік, здається, не вірив своїм очам. Він кинувся обіймати подругу й нарешті широко всміхнувся.

– З тобою все добре? – спитав, аби впевнитись у тому, що бачив.

– Так, звісно, – усміхнулась дівчина, – а я, що, заснула тут чи як? Нічого не розумію. Пам’ятаю лиш як провела Тимура до аеропорту…

– Так, ти відключилась, – поспішив встати Устим і допоміг піднятись Лані. – Сьогодні дуже спекотно. Здається, тобі сонце сильно голову нагріло…

– А це хто? – Лані вказала на Рівея. Той здивовано мовчав, перебираючи в думках варіанти розвитку подій. Він сам не розумів, що тут щойно сталось, і чи може він заарештувати їх обох. Чи навіть отого божевільного? Якщо Устим ака А-Агн почне отаке молоти у місцевому відділі поліції, їх обох запроторять у психушку: одного – за дурнувату розповідь, іншого – за те, що намірився витрачати їхній час на вислуховування цих нісенітниць. – Ой, я впала чи що?

Дівчина помітила кров у себе на руці та одязі. Та сочилася з мізинця. З тіла виглядало щось схоже на каблучку з гострим каменем посередині. Рівей подав дівчині хусточку: хтозна, може експертиза крові щось дасть, і він з’ясує, що насправді пов’язує цих двох з маніяком-різником.

– Дякую, – мовила Лані, все ж дивлячись на чоловіка запитальним поглядом.

– Я – Метью Рівей, – вирішив викласти все, як є. – Поліцейський з Лондона. Ви справді впали. Я вас знайшов, а тоді з’явився ваш хлопець.

– Хлопець? – здивовано глянула Лані. – А-а-а, Устим? – вона широко всміхнулась. – Та ні, це мій друг. Мій хлопець – Тимур – поїхав сьогодні на конференцію. У Мюнхен. Ото я його якраз і проводжала.

Рівей помітив, як змінився вираз обличчя в бороданя при згадці про Тимура. Здається, Лані багато про що не здогадується, живучи своїм невинним дівочим життям. Метью теж всміхнувся у відповідь чарівній леді, забрав від неї закривавлену хусточку й підійшов до «друга» дівчини. З одного боку, відпускати підозрювану він не міг. З іншого – у цій країні він поки не має жодних прав затримувати будь-кого. Але поліцейське чуття нестерпно підштовхувало не покидати зачіпку у вигляді бороданя: він точно знає більше, ніж каже.

– Юна леді, ви вільна, – зрештою сказав Рівей, – а от ваш друг має пройти зі мною для дачі свідчень. Тут недавно сталося вбивство. Можливо, він щось бачив.

– Може, я теж піду? – дівчина щиро хотіла допомогти. – Устиме… Це правда? Ти щось бачив?

– Нічого особливого, – поспішив заспокоїти подругу бородань. – Я викличу тобі таксі, а сам поїду з паном поліцейським. Не хвилюйся.

Таксі викликав сам Рівей: не довіряв незнайомцю.

– Ну, гаразд, – Лані всміхнулась, міцно обняла Устима й за пару хвилин сіла в прохолодний салон автівки. Детектив усе ж встиг зауважити, що водієм був все той же Валік.

– Дякую, що не розповів їй, що сталось насправді, – сором’язливо всміхнувся бородань.

– Здається, нам треба серйозно поговорити, Устиме… – Рівей вийняв з-за пояса кайданки, й чоловік покірно виставив руки долонями донизу.

3. За тиждень до Спалаху. Полудень

.

.

.

***

– Ти геть здурів, хлопче?! – сухорлявий чоловічок не стримував свого роздратування. – Загриміти у в’язницю?! І це тоді, коли ти вже за крок до мети!

– За який це крок до мети, Га-Ерне?! – так само роздратовано гаркнув Устим. – За який крок?!

– Слухай, А-Агне… – трохи спокійніше продовжив адвокат. – Ти вже тут цілий рік. Ще трохи і медальйон буде в тебе. Тоді все це скінчиться, а ти повернешся додому.

– А може я не хочу додому?! – гупнув кулаком по столу. – Я не хочу туди! І не хочу шукати довбаний медальйон, якого нема!

– А-Агне! – тон чоловіка знову змінився на роздратований. – Ти знаєш, яка твоя мета. Ти знаєш, що не повернутись ти не можеш. І ти знаєш, що медальйон потрібен у нашому світі, або наші люди загинуть… Та май якусь совість! Вистачить цих капризів балуваного маляти!

– У неї нема медальйону, – Устим опустив голову так, ніби його щойно вичитав за погану поведінку шкільний директор. – Якби він у неї був, я давно забрав би його. Вона не має того клятого медальйону!

Адвокат встав з-за столу, пройшовся по кімнаті, зупинився на мить біля Устима, а тоді гупнув по столу з такою силою, що арештант здригнувся: «Медальйон у Меланії Явір. Це точно відомо, і ти знаєш, що А-Ваар не помиляється, коли щось стверджує. Ти тут рік. Якщо ти досі не знайшов медальйона, це тільки тому, що сам того не хочеш! Але не думай, що твої забаганки на щось вплинуть… Якщо медальйону не отримаєш ти, по нього пришлють того, хто зможе вивідати, де він. І тоді Меланію Явір не врятує ніщо, второпав?»

– Мені набридло… – змучено вимовив Устим.

– Що-що? – схилився над чоловіком дідок. – А-Агне…

– Я вже не маю сил шукати щось, чого не існує…

Дідок знову сів навпроти Устима. Відволікся лиш на мить, коли на мобільний прийшло повідомлення. Здається, в старигана зараз станеться інфаркт: він почервонів, став глибоко дихати, ніби йому бракувало повітря, й намагався розстібнути верхній ґудзик сорочки, але через хвилювання пальці не слухались. Зрештою, адвокату вдалось опанувати себе, дихання вирівнялось. Він відклав телефон і втупився нерозуміючим поглядом в Устима.

– І що ти хотів цим досягти, га? – спитав арештанта, а в очах погрозливо горів пекельний вогонь.

Мабуть, Устим зрозумів, про що говорить дідок, тож вишкірився у зловісній посмішці: «Намагався втекти від вас. Хай навіть у божевільню…» Очі дідка знов округлились. Він довго мовчав, а коли дихання знову вирівнялось, почав збирати свої речі, що до того виклав був на стіл, і вже на виході промовив: «Якби ти не був тим, ким є… А-Агне… Клянусь усіма святими нашого світу, я тебе прибив би в цій же ж кімнаті!»

Устим мовчав. Він опустив голову на руки й дивився кудись убік, здається, при тому не зважав ні на дідка, ні на його погрози.

– Тебе відпустять через пару хвилин, – продовжив адвокат. – Ще раз спробуєш комусь щось розповісти про Явір чи наш світ, і я особисто доповім А-Ваару про те, що ти витворяєш. Думаю, тобі не треба пояснювати, що буде потім. Ти сам знаєш його краще за будь-кого. І знаєш, що він безпощадний до зрадників…

Устим продовжував мовчати. Він знав. Занадто добре знав А-Ваара і його методи здобуття перемоги. Але і вдіяти з собою нічого не міг. Перебування в цьому світі, все, що тут відбувалось… Навіть з усіма вадами цього світу, тут було в тисячу разів краще, ніж вдома. Він також усвідомлював правдивість інших слів Га-Ерна: якщо медальйону не отримає він, А-Ваар пришле сюди когось куди страшнішого й відданішого за нього самого. Й тоді життя Лані на мільйон відсотків у небезпеці.

– Якщо медальйон у Явір, я заберу його, – Устим врешті вирівнявся, сів зручно на кріслі й одягнув притаманну йому маску спокою та виваженості. – Дайте мені ще трохи часу.

– Зернина майже виснажена, – Га-Ерн відчинив і зачинив двері. – У тебе не більше тижня.

Коли двері за адвокатом зачинились, маска, що натягнув був на себе Устим, знову зникла. За столом сидів, здавалось, маленький хлопчик, у якого відібрали недавно подаровану цукерку. «Ненавиджу, – стиха промовив він і вперше за багато років дозволив собі заплакати. – Ненавиджу! Ненавиджу!..»

***

Рівей і Ткаченко не знали, що можна було зробити, аби мати змогу затримати Щербака ще хоч на годину. Шанований адвокат Лановий, здається, тільки-но зайшов у кімнату для відвідин, як раптом звідти вивели Устима, віддаючи йому речі, що забрали при затриманні. Ще більшим було здивування Метью, коли в приміщення завели знайомого вже йому бізнесмена. Рука в того була забинтована, ранки на обличчі оброблені антисептиком і здавались не такими страшними, як зранку.

 – Шановний пане Рівей, – почав прибулець, здається, готовий розцілувати копа. – Я побачив по телевізору, що ви прибули в Україну задля розслідування цих жахливих убивств…

– Вибачте, пане…

– Криниський, – поспішив відрекомендуватися чоловік. – Дем’ян Криниський.

– Радий знайомству… Але що саме привело вас сюди?

– Ну-у, – затнувся Криниський. – Зранку в мене була паніка. Та дівчина накинулась на мене. Я просто втік. А потім, коли переляк трохи минув, я подумав: а що, коли вона і є вбивцею? Може треба якийсь фоторобот зробити? Може вам здати кров для експертизи чи що там ви з нею робите? Я готовий допомогти поліції… Якщо треба.

Рівей усміхнувся: «Так, пане Криниський… Усі були б, як ви, то певно й злочинців швидше ловили…» Метью «передав» свідка напарнику. Криниський так захопився, тиснучи руку іноземному детективу, що ледь не потягнув слідака за собою.

Тим часом Щербак розіпхав усі свої пожитки в кишені й готовий був вийти з відділу, але зупинився на мить, пильно вдивляючись у Рівея. Роса поспішила до друга, та він грубо відштовхнув її зі словами «зрадниця» і рушив до виходу.

– Та я як краще хотіла! – кинулася за ним Катерина. – Устиме, зачекай!

Щербак не слухав, а коли офіцер Роса підбігла до нього й хапнула за лікоть, з силою гримнув і притиснув її до стіни, прошипівши: «Бачити тебе більше не хочу, чула?! Не треба мені твоєї допомоги!.. Зникни!» Очі Роси наповнилися слізьми, видно, їй було боляче від стиснених Щербаком зап’ясть, та й удар об стіну зробив своє: боліла спина. Рівей такого не стерпів.

– Так, Щербак, все… – кинувся допомагати Катерині, відтягуючи чоловіка від донедавна подруги. – За напад на офіцера поліції тебе заарештовано!

– Не треба, – слабкий голос Роси вивів Рівея з рівноваги. – Відпустіть його. Все нормально. Я не постраждала…

Метью не вірив своїм вухам. Щербак поправив сорочку й готовий був остаточно попрощатися з цим місцем, коли відчув на обличчі удар.

– Полегшало? – спитав, втираючи кров, що текла з розбитої губи. – А знаєш, мені теж…

Сплюнув частину крові та слини, а тоді рвучко потягнув на себе ліву руку Рівея. На мізинці в того виднілась цівка крові. Але це не була кров Устима: Рівей бив його правою. З-під шкіри іноземця проглядав шмат гострого коштовного каменю насичено червоної барви.

Синопсис