Пливемо до бабусі Тіни (історія, народжена глибинами)

                                                                                                                 Протокол виконано.
                                                                                                                  Об’єкт доставлено.
                                                                                                                  Загрозу усунуто.
                                                                                                                 Причина порятунку — не визначена.

                                                                                                                       –  із бортового журналу ШІК

За випуклою сферою лобового скла стрімко пролітали зелені, бурі, червоні водорості, освітлені потужними прожекторами – зелений ліс морських заростей, які неначе розсувало могутнє антигравітаційне поле, створене підводним модулем-кросовером – швидкісною амфібією, що мчала темними просторами від Південної землі до Материка-велетня, розрізуючи товщу океанських глибин, розбризкуючи зграї неляканих, мирно дрімаючих риб.

Перед пультом керування однієї з автономних капсул сиділа п’ятирічна дівчинка А́дес, названа так татком на честь Одеси, міста його дитинства, в якому він виріс, вивчився і за яким неабияк сумував, мандруючи просторами космічного Всесвіту.

Ні, вона не керувала пристроєм. Керування швидкісним кросовером, що складався з цілої системи автономних капсул, було покладено на ШІК – штучний інтелект керування, який сам прокладав шлях і підбирав правильну швидкість, отримавши завдання «Пливемо до бабусі Тіни» – цього синтетичному машинному мозку було цілком досить.

Маленьке тільце А́дес потопало в повітряному кріслі, що автоматично пристосувалося до дитячих форм і самостійно піднялося догори. Дівчинка то блукала поглядом в далечінь океану, то опускала очі на гумове коричнево-зелене звіренятко, що формою нагадувала мавпеня з незграбно намальованими очима кольору недозрілої синьо-зеленої сливи.

Час від часу дівчинка відкидала з блакитних очей набридливого світлого кучерика, вказувала пальчиком у чорну безмежність за сферичним вікном і шепотіла у відстовбурчене коричнево-зелене вухо мавпеняти:

–          Ти, Жужо, не сумуй, ще трішки – й будемо в бабусі. А там – стільки всього незвичного! Уявляєш, старшим по господарству в неї працює старенький робот, який усе ще варить каву в джезві і приносить бабусі зі словами: «Люба, тобі сьогодні з цукром чи без?». Татко давно пропонує замінити цей артефакт на сучасного андроїда. Але бабуся каже, що один друг старий – кращий за двох нових.   

Дівчинка обхопила мавпеня за тільце і притисла до груденят.
 
–          Знаєш, Жужо, ти для мене також друг, і я тебе міняти на електронного не буду. Ти б мене також не міняла. Я знаю. Ось ні татко маму, ні мама татка не міняли. Хоча мама у двобої з хижим птахом позбулася вуха, а таткові на тій самій космічній планеті (що називається ХЛ-204) люта птаха литку на нозі відкусила, й довелося вирощувати синтетичну. І тепер він вправно танцювати не може. А ми з тобою можемо!

 Дівчинка зіскочила з крісла, притиснула до себе мавпеня і дзиґою завертілася між приладами не надто великої капсули.

Раптом перед її очима захиталася прозора сфера.
Здавалося, антигравітаційне поле судна раптом зникло.
Розкоординоване дитяче тільце втратило рівновагу.
Дівчинка заточилася і змахнула руками.
Голова гумового мавпеняти полоснула по сенсорній  панелі керування.
Автономна капсула здригнулася, завмерла на місці, відокремилася від корпусу амфібії і різко відлетіла вбік.

 Ні міжгалактичний капітан Антін Троянчук, ні його дружина, професорка із багатьма науковими ступенями  Троянчук Ліза, яких називали Троян і Троянда, не звернули уваги на легку вібрацію в корпусі підводного модуля-кросовера.

 Подружжя лише кілька днів як повернулося з міжзоряної експедиції, де народилася їхня маленька А́дес, і вже збиралися в наступну. Та перед тим слід було відвезти дівчинку до бабусі, яка й мала замінити їй і маму, й татка, поки ті будуть «пробувати на дотик» нещодавно вирахувану нову Галактику.

Тож вони сиділи у вітальній капсулі на повітряних стільцях, пристебнуті невидимими ременями, сьорбали з високих склянок легкі м’ятні коктейлі і – мріяли. Про те, як прибудуть до бабусі Тіни, що мешкає поблизу Савранського лісу, візьмуть зелений брезентовий намет і вирушать у похід. На цілий тиждень. Зі спальними мішками, вудками та казанком. І будуть проводжати й зустрічати сонце. Справжнє тепле помаранчеве сонце, милішого від якого не було на жодній з досліджених ними планет…

…

Дівчинка відкрила очі і озирнулася навколо.
У капсулі нічого не змінилося – так само миготіли різнобарвні лампочки на панелі керування, над головою прозоро-блакитним світився інформаційний екран.

 А́дес опустила погляд і побачила… власні ноги. Які були над пультом керування, якраз навпроти її обличчя.

 Дитина спробувала повернутися на бік, та її тіло перекинулося догори дриґом, і перед очима опинилася підлога, затягнута рівними шкіряними квадратами.

Дівчинка відразу зрозуміла, що трапилося те, про що розповідав їй татко: якщо човен не зможе сформувати власне антигравітаційне поле – спрацює барокостюм, який її сповиє своєю м’якою повітряною порожнечею.  

А ще татко казав, що не потрібно лякатися. Коли програма прийде до норми – а вона обов’язково перезавантажиться і відновить усі задані параметри налаштування – її костюм знову набуде свого звичайного вигляду.

Єдине, що турбувало в ці хвилини дівчинку, – це Жужа, адже на ній немає барокостюма, і, мабуть, вона страждає…
 
–          Жужо… де ти, моє маленьке мавпенятко?… – ледь чутно прошепотіла малеча, відштовхнулася від крісла й поплила капсулою, як у безповітряному просторі.

–          А́дес, не хвилюйся, твоя іграшка під лівою стінкою обшивки. Та зараз її шукати не потрібно. За кілька хвилин перезавантажу програму й приведу все до норми, – полинув приємний синтетичний чоловічий голос.

–          Добре, ШІК… але скажи, що трапилося? І чому мовчать татусь і мама? – голос дівчинки звучав насторожено, але розпачу в ньому не відчувалося.

 –          Судно потрапило в недосліджену зону. Відбувся конфлікт між магнітними полями океанського дна і нашим підводним модулем, спричинений зовнішнім впливом невідомого походження. Фіксую аномальне втручання в систему стикування, яке…

Дівчинка не дала докінчити розповідь.

 –          Почекай, ШІК, скажи – чому мовчать татко і мама?… – у голосі А́дес забриніли сльози.

–          Твоя капсула від’єдналася і знаходиться в автономному плаванні. Я відновлю маршрут «Пливемо до бабусі Тіни», і ми зможемо зістикуватися з базовим судном, яке, згідно з повідомленням твого батька, чекатиме тебе о 19:34 у координатах А96/728-Х42… – штучний голос обірвався.

Капсулу струснуло, дівчинку відкинуло до однієї зі стінок, потім, наче надуту кульку, спружинило до іншої… і враз – поставило на ноги.

–          Ура! Дякую, ШІК! Ти просто молодець!
 На радощах дитині хотілося стрибати.
Вона відштовхувалася від підлоги, підлітала над панеллю керування, знову відштовхувалася і підлітала.

 –          Хочу попередити: ми зупинилися. Проводжу діагностику. Рух далі неможливий, – безапеляційно повідомив синтетичний чоловічий голос і замовк.

 –          Ти діагностику проводь, а я тим часом Жужу пошукаю… – дівчинка ногами відштовхнулася від сферичного скла і поволі попливла в бік стелажа, за праву ніжку якого зачепилося коричнево-зелене тільце її іграшки.

…

Повідомлення про непередбачувані обставини  подружжя Троянчуків отримало відразу, але не відреагувало.
Маючи в колах Міжзоряних мандрівників негласний ступінь «мисливців за враженнями», вони давно навчилися спокійно сприймати будь-які нестандартні ситуації як у міжпланетному соціумі, так і у власній родині.

Одержавши інформацію від ШІКа, що кокон з дочкою «відстебнувся» від базового судна і веде автономне плавання, вони нітрохи не затурбувалися – всі капсули амфібії мали централізоване керування як у воді, так і на суші. Єдине, що було незрозумілим – чому відбулося це відокремлення. ШІК пояснив це як «перетин недослідженої зони». Дійсно, на певний час спрацювали барокостюми. Але відсутність автономного антигравітаційного поля  не могла викликати від’єднання жодної з капсул.
Добре, що ця оказія на системі комунікацій не позначилася.

 За якусь мить ШІК повідомив, що знизив хід базового судна і збільшив швидкість відокремленої капсули номер чотири, тому о 19:34 автономний кокон з А́дес наздожене основний модуль і зістикується з ним.
ШІК мав абсолютний пріоритет у навігації та безпеці: втручання людини допускалося лише у випадках прямої загрози життю, яку система була не в змозі  усунути самостійно.

Подружжя спокійно вислухало повідомлення штучного інтелекту керування, Троян наповнив коктейльні келихи чимось бульбашково-прозорим кольору індіго, усміхнувся й простягнув Троянді.

–          А знаєш, я навіть трішечки заздрю нашій малечі, – усміхнувся Троян, виказуючи поглядом холодну твердість. – Це ж скільки вражень та емоцій вона отримає. Ось так з дитинства потрібно гартувати характер космічних птахів-вояжерів.

–          Хочеш сказати, що якби цей казус не виник сам, його треба було підлаштувати? –засміялася Троянда, проводячи язиком по верхній губі, наче смакуючи щось досі не відчуте, і – припала до трубочки, насолоджуючись  бульбашково-фіалковим розчином.

…

Кулеподібна, з усіх боків освітлена прожекторами капсула нерухомо лежала на замуленому дні впритул до іржавого корпусу судна і час від часу вібрувала, піднімаючи хмари вікової каламуті.

Якби навколо не було води, навсібіч розлітався б металевий скрегіт, створений тертям важкого ланцюга об корпус автономного кокона, який обвив його кількома колами і пригвоздив важезним якорем, вивільненим у момент зіткнення з похилою кормою давно затонулого судна.

З одного боку промені прожекторів кромсали чорну глибинну безмежність, вихоплюючи безформні рифи, зграйки прозорих багатоногих павучків, квіткоподібних  водяних мешканців та дракончиків, які час від часу підпливали і тікали геть, налякані яскравим світлом. З іншого вимальовувалася світлова стіна, створена потужними прожекторами, вцяцькована барвистими коралами й рифами, що обліпили корпус затонулого судна.

Антигравітаційний пристрій нормалізував рівень тиску всередині апарата і намагався відновити його рух, про що свідчили легкі струси й дрижання капсули.

 Дівчинка сиділа в кріслі і притискала до грудей іграшку.
Час від часу вона нахилялася вперед, тицяла пальчиком у прозору скляну сферу й коментувала мавпеняті те, що бачила і як вона це розуміла.

–          Поглянь, Жужо, на отого краба. Бачиш, він такого ж кольору, як ти. Давай попросимо нашого ШІКа, щоб підсвітив йому доріжку променями прожекторів – і клешняру буде видніше, і ми його гніздечко з дітками побачимо.

Не чекаючи прохання, два перехресних струмені світла вихопили панцер здоровенного членистоногого створіння і почали його супроводжувати, пронизуючи темінь.

Аж тут у яскравий промінь вгвинтилося вертке створіння  і, як по яскраво освітленій стежці, почало рухатися у бік сферичного вікна, за яким, як у повітряному акваріумі, сиділа А́дес і коментувала Жужі.

–          Дивись, дивись! Яке цікаве змієнятко! Щось схоже ми з батьками спостерігали на планеті ДоХу, пам’ятаєш, Жужо? Тільки у тих зміючок було чотири ока, а у цього – одне… А ще у цього безліч ніжок, притиснутих до тільця… схожих на довгі вії на повіках… Поглянь, яке воно цікаве… Жужо, я назву його Страхіттячком!

Дівчинка припала личком до прозорої сфери і роздивлялася створіння, яке то видовжувалося, перетворюючись на метрову змійку з різнобарвною райдужкою-кулькою на лобі, всередині якої блищало чорне зернятко-зіниця, а то набирало форму млинця, обрамленого тонкими китицями-щупальцями, що перекачували різнобарвну кульку по рівній площині, час від часу віднімаючи її від основи і передаючи однією китицею-щупальцем іншій.

Ось млинець наблизився до прозорої сфери вікна й  витягнувся змією, яка з’єдналася в кільце. Одна з китиць підхопила кульку-око і передала наступній. А та – наступній і наступній… Враз кулька-райдужка заграла рожево-перламутровим, не перестаючи переміщатися.

–          Жужо, Жужо, ти лише поглянь! Страхіттячно своїм оком розглядає нас! І ми йому сподобалися! Бачиш, колір райдужки змінився на рожевий! Привіт, привіт, Страхіттячко! – дівчинка ляскала долоньками по склу і весело сміялася, спостерігаючи, як змінюється колір ока зі світло-рожевого на перламутрово-лососевий.

Аж тут з’явилося ще дві змійки, які також набули форми обруча з прудкими перламутрово-лососевими кульками на поверхні.

–          Жужо! Жужо! Подивися! Страхіттячок стало три! І вони… міняються очима! – дівчинка із захопленням спостерігала за чарівним дійством, що відбувалося  за склом її капсули.

 Диковинні істоти закружляли в світлі прожектора, передаючи видовженими щупальцями кулеподібні очі від одного створіння до іншого.  Дійство нагадувало веселий танок у супроводі вібруючого, тремтячого корпусу, який намагався зрушити з місця ШІК.

Від рівномірної монотонної вібрації якірний ланцюг почав сповзати по обшивці.
Ланцюгові плетіння заворушилися й накрили одне з вертких створінь у момент передачі-прийому кульки. Те різко випросталося, прослизнуло в отвір ланцюгової ланки, спробувало підхопити передану йому кульку. Але око зачепилося за якірний ланцюг. Відскочило. Залізні кільця м’яко опустилися й притисли рожеву райдужку, яка в ту ж мить змінила свій колір радості на фіолетово-бордовий.

Два інших створіння випросталися, перемістили свої кульки чи то на лоба, чи на хвіст і заметалися над затиснутим оком побратима, швидко рухаючи щупальцями, намагаючись викатати здобич, спійману залізними кільцями.

 Фіолетово-бордове око билося в щілинах ланцюга, крутилося різними боками – здавалося, відкрийся прорізь ще на міліметрик – і воно зможе вистрибнути на волю.

Третє сліпе створіння лежало на замуленому дні й ледве ворушилося, піднімаючи легкі хмаринки глею.

–          Капітане ШІК! Допоможи зміючкам! Визволи око бідного Страхіттячка! – дівчинка припала личком до прозорого купола і ковтала сльози. Вперше від початку всієї пригоди.

–          Це зробити неможливо. Моє гравітаційне поле занадто сильне для тендітної оболонки ока, яка під його дією відразу розчавиться, – безапеляційно проказав синтетичний голос.

 –          Якщо так, тоді спробую я!

 Дівчинка натисла кнопку-гудзик на костюмі – той вмить надувся, з-під комірця вилетіла невеличка парасолька, розкрилася над нею, з усіх боків опустилися прозорі шати, які оповили голівку і створили перед личиком прозорого скафандра.

Дитина пристебнула мавпочку до пояса, відштовхнулася від підлоги і легкою повітряною кулею попливла до вихідного шлюза.

–          Режим автономного навчання активовано. Ризик оцінено як допустимий, – приємним синтетичним голосом прокоментував ШІК, не втручаючись у вибір дитини.

Шлюз відчинився, поглинув дівчинку і знову зачинився, солоною водою заповнюючи власний простір.
За мить бічні дверцята розійшлися і випустили А́дес в океан. 

…

ШІК вправно повідомляв подружжю Троянчуків про ситуацію, що відбувалася навколо капсули їхньої доньки.
Штучний інтелект керування відразу доповів, коли капсула за номером чотири відокремилася.
Дав знати, коли та врізалася в борт давно затонулого судна.
Повідомив, що якірний ланцюг притиснув автономний апарат своєю вагою і пригвоздив його до океанського дна.

 Усе це ніяк не вплинуло на настрій батьків дівчинки і не змусило їх хвилюватися.
Троянчуки з власного досвіду знали, що ШІК зуміє знайти вихід із будь-якого становища.

Та час збігав, а капсула все ще перебувала під вагою якірного ланцюга.

–          Капітане, – Троянда поставила порожній келих на стіл. Третій, випитий нею за сьогодні, – чи не час глянути, що робить наша донька?

У голос жінки вплівся легкий скептицизм.

–          Якщо вважаєш, давай глянемо, – погодився Троян. – ШІК, продемонструй нам капсулу під номером чотири.

–          Так, Капітане, – відповів приємний синтетичний голос, який накрив легкий металевий лязкіт, створений бар’єром вихідного шлюзу.

 У дальньому кутку вітальні з’явилася об’ємна голограма.

Спочатку відобразився момент перетворення комбінезона дівчинки на повітряний скафандр.
Потім – проникнення її у вихідний шлюз.
І наприкінці – вихід у відкритий океан.

Батьки з цікавістю спостерігали за діями дитини, інколи схвально угукаючи, інколи – киваючи головою. Їхня п’ятирічна дівчинка вела себе як заправський астронавт, ні на мить не відчуваючи страху.

–          Здається, у нас вийшов вдалий нащадок – буде птахом-астронавтом… – усміхнувся Троян, спостерігаючи за бездоганними рухами А́дес

–           Так, Капітане. Не дарма я її виносила й народила на планеті Хижаків  ХЛ-204. Жаль, що зачали ми її не там…

–          Всьому свій час, Трояндо. Головне, що в її венах бурлить наша з тобою кров.

–          Так, наша. І майбутнє в неї буде як у нас.

У цей час А́дес на голограмі повільно пересувалася вздовж стінки капсули, оповитої якірним ланцюгом. Навколо неї крутилися виткі створіння, пересуваючи кулеподібні блакитні очі вздовж свого бахромчастого тіла.

Дівчинка наблизилася до фіолетово-бордової кульки, що ледь виднілася поміж кілець ланцюга, нагнулася і спробувала зсунути верхнє. Але те навіть не поворухнулося. Дівчинка взялася за сам ланцюг і спробувала зрушити його. І тут невдача.

–          ШІК, підкажи, що маю робити? – спокійно запитала дівчинка, впевнена, що отримає правильну відповідь.
 
Та ШІК мовчав. Тільки-но він отримав таку команду від Трояна, який вирішив дати змогу дочці приймати рішення одноосібно.

Дитина штовхала ланцюг ногою, смикала його й викручувала, кілька разів зверталася за порадою до ШІКа – та все було марно.
А́дес вибилася з сил. Дуже хотілося пити. А ще – випустити повітря з костюма і сісти в крісло, притиснути до себе Жужу і…

Дівчинка намацала на поясі мавпеня, обхопила рукою й відчула під пальцями щось тверде.

–          Жужо, ти чаклун! Я й забула, що пристебнула тебе до кільця, на якому кріпився татусів кортик, якого той не дозволяв знімати. Ніколи-ніколи.

 Дівчинка від’єднала мавпеня, закріпила його між кільцями ланцюга, витягла з ножен кортик –  універсальний аварійний інструмент, який входив до стандартного комплекту виживання і який не дозволялося знімати, й спробувала просунути між ланками, де билося, з надією на звільнення, темно-фіолетове око.

 Подружжя схвально кивало, спостерігаючи за діями дочки.
Троян кидав погляд на Троянду й бачив, як стискається її рука в унісон з рукою дочки, коли та намагається просунути гостре лезо між кільцями ланцюга, і як розтискаються матусині пальці, коли в дочки лезо зіскакує.

–          Не хвилюйся, вона впорається, –- посміхнувся Капітан, накриваючи руку дружини своєю.

У цей час дівчинці вдалося ледь просунути лезо між рядами залізних ланок.
Обнадієне око відчайдушно заметушилося у клітці з ланок. Воно майже наполовину випиналося між вузлами. Здавалося, ще міліметрик – і буде воля.
Але цей міліметрик потрібно було добути.

Дівчинка натисла на кортик рукою. Не допомогло.
Поклала на його ручку обидві руки і навалилася всім тільцем. Безрезультатно – лише тіло відштовхнулося й підскочило (ШІК вправно створював навколо капсули тяжіння).

 Тоді дівчинка стала однією ніжкою на ручку кортика, підняла другу й застрибала, перенісши на малюсенький кинджал усю вагу дитячого тільця.

Кільця ланцюга ледь ворухнулися.
Око вирвалося з пастки. 
Кортик вислизнув і впав на дно.
Зверху на нього впало тільце А́дес…

Подружжя Троянів вже більше не чекало.

–          ШІК! Терміново проклади маршрут до капсули номер чотири, – віддав команду Троян, вдивляючись у голографічну безодню із зображенням нерухомого тільця дочки.

–          На який час у неї розраховано запас життя, у випадку пробоїни в гідрокостюмі? – голос Троянди вперше видав хвилювання.

–          Сподіваюся, що вистачить. ШІК, негайно вирушай!

 …

  Дівчинка лежала на спині, розкинувши руки, ледь повернувши набік голову.
Здавалося, вона спостерігає за тим, як в’юнкі змійки підхоплюють врятоване нею око, що знову набуло рожево-перламутрового кольору.
Як його приєднують чи то до голови, чи до хвоста нерухомого побратима.
Як той оживає, набуває форму обруча, на краях якого грає-перекочується яскрава куля.
Як всі троє наближаються до неї і починають кружляти, то закручуючись в кільця, а то випрямляючись, передаючи одне одному рожеві кульки-очі.

 І все це відбувається під акомпанемент вібруючої капсули, яку тріпає ШІК,  не втрачаючи  надії визволити її із залізних ланцюгових тенет.

Раптом тіло дівчинки поринуло у темінь.
Важкий млинець, наче гігантська парасоля притінив капсулу, ланцюг і якір, відокремлюючи тінню А́дес від апарату.
Веселі змійки миттю набрали форми млинців, у центрі яких закріпили кулеподібні очі з райдужкою кольору волошки і перебазувалися під млинець-парасолю.

 Якби А́дес могла, побачила б, як змінюється колір райдужки у її нових друзів. Вони б їй нагадували світломузику, яку спостерігала в епохальному кіно, що на раритетному комп’ютері віднаходила бабуся.
І трішечки подумавши, дівчинка зрозуміла б, що ці створіння так між собою розмовляють.

 Раптом кулеподібне око на велетенському млинці заблимало з періодичністю «швидкої допомоги»: спочатку кольором фламінго, потім кораловим, і, врешті, – заіскрило фуксією.

 Здавалося, гігант-млинець узгодив рішення.
Його розкрите плоске тіло витяглося у змієподібний канат, один з кінців якого наблизився до дівчинки і розгорнувся в тонке простирадло, в той час як інша половина продовжила виглядати товстою мотузкою.
Розгорнута підстилка підсунулася під дитяче тільце, загорнула його в себе, хвіст-канат обмотав заповиту дитину, і дивне створіння понесло її до шлюзової камери.

І тут на допомогу прийшов ШІК.

–          Виявлено невідомий біологічний організм. Дії класифіковано як допоміжні. Рівень загрози – мінімальний, – прозвучав його рівний синтетичний голос.

Він відчинив заслонки шлюзової камери, морське створіння розпеленало А́дес і легенько заштовхнуло її в шлюз.
ШІК спустив солону воду, створив антигравітаційне поле, перемістив дитину в капсулу, посадив у крісло  і привів тяжіння в норму.

Через хвилину-другу  дівчинка розтулила повіки.
Перед її очима знову була прозора сфера. За вікном кружляли веселі змійки, підморгували їй рожевими очима і передавали одне одному… її коричнево-зелене мавпеня.

…

Швидкісна амфібія – підводний модуль-кросовер стрімко розрізала океанську далечінь.

У капітанській рубці сиділо двоє – кремезний чорнобородий чоловік і світловолоса кучерява жінка.
У погляді обох домінувала зосередженість.
Жодного натяку на байдужість, яка нещодавно блукала на їхніх обличчях.

Рахунок ішов на хвилини.
П’ять років спільної роботи можуть бути списані, викинуті на задвірки життя.

До капсули номер чотири залишалися лічені милі.
Але чи встигнуть?
Чи пощастить їм цього разу?

 Раптом обізвався ШІК:

–           Капітане Троян, маю радісну звістку. Ваша дочка знаходиться в капсулі. Її стан задовільний.  Прийміть мої щирі вітання.

 –          У капсулі? Як вона туди потрапила?! – голос Трояна зірвався в крик.

–          Недосліджений підводний організм приніс дівчинку до шлюзу. Я той шлюз відкрив, – спокійно доповідав синтетичний чоловічий голос, не виказуючи ні радості, ні смутку.

 –          Невже! Невже вона врятована! – надривним хрипом скрикнула Троянда і закрутилася, як у танці.

 –          Ми всі врятовані, – підтвердив Капітан, з усмішкою спостерігаючи за рухами дружини.

Не довго думаючи, Троянда схопила Трояна за руку, витягла з крісла і закружляла по шорсткій шкіряній підлозі, що навіть здалеку не нагадувала паркет.

 –          Нога, нога, – заволав той, роблячи фігурне «па» і падаючи назад у крісло.

–          Якщо так, давай по-нашому, вимикай відеоспостереження!

   …

«Недосліджений підводний організм» – велетенське парасолькове створіння, млинець, по краях всіяний дрібними щупальцями, що міг вмить перевтілюватися у змію, – катав кулеподібне око по поверхні каната-тіла з наміром збагнути побачене: на шаленій швидкості, кілька десятків метрів не допливаючи до ланцюгом придавленої капсули, зупинилося підводне судно, у конструкції якого ніби чогось не вистачало.  

 Витке створіння набуло форми удава і стрімко ринуло до судна, високо піднімаючи  криштально-синє око, яке бажало зазирнути в прозору сферу капітанської рубки.

Змія прилинула до корпусу кросовера, одним кінцем встромилася в мулисте дно, запрацювала дрібними щупальцями, піднялася по обшивці, заглянула в капітанську рубку і – відсахнулася.
Її криштально-синє око не повірило побаченому. Воно набуло спочатку зеленого, потім бордового, і, нарешті,  – кольору гнилої вишні, що говорило про найвищий ступінь здивування.

 Біля прозорої сфери капітанської рубки, в кріслі перед панеллю керування, обхопивши за талію тендітну світловолосу жінку сидів кремезний чоловік, який на очах у морського створіння почав вкриватися чорним пір’ям із дзеркальними загостреними наконечниками.

–          Як я люблю такі хвилини! – скрикнула жінка, обіймаючи за плечі чоловіка своїми крилами-руками, котрі також встелялися схожими колючими відростками.

–          Потерпи, Трояндо, скоро все скінчиться. Сьогодні ми переконалися, що наша дівчинка гідна стати членом Хижої зграї. Як ними стали ми, отримавши з укусом птахів гени народності з Планети Хижаків, – гордо виголосив Капітан, закінчуючи вкривати тіло ультрамариновим, з відливом, пір’ям.

–          Так, Капітане. Тоді без остраху проводитимемо основний час у пташиному тілі. Всі втрьох – ти, я і наше маленьке пташеня… – далі розмова перетворилася на стрекотання-каркання.

 Два велетенських чорних птахи розчепірили смертоносні крила і пішли в танок, підскакуючи на тонких лапах з кривими пазурами, роззявляючи блискучі дзьоби, всіяні рядами гострих цвяхів.

Птахи кружляли по рубці і домовлялися.
Як вдягнуться у людські тіла.
Приголублять маленьку доньку.
Ненароком вкусять за шийку – кожен зі свого боку, щоб у її новому тілі гени обох збереглися. А за час, поки плистимуть до бабусі, тіло дівчинки пізнає радість перетворення, навчиться вдягатися і в пташине пір’я, і в шкіру людини.

 Змія відлинула від скла, яке словами вібрувало в оці, кольору бургунді.
Сенс почутого був зрозумілим – батьки готували наругу над власним дитям. Над дівчинкою, яка врятувала її дитинча і ледве не загинула сама.

Морське створіння більше не вагалося.
Воно змією підпливло до капсули, обвитої якірним ланцюгом.  
Переконалося, що дівчинка спить, випроставшись в повітряному кріслі.
Піднялося до носа вкритого молюсками іржавого судна, прослизнуло під шестерню брашпиля, обвило своїм тілом підйомний горизонтальний вал і завертіло барабан, швидко накручуючись на нього.

Якірний ланцюг хитнувся, напружився й поповз доверху, поступово вивільняючи зі своєї пастки нещодавно отриману капсулу-здобич.

Швидкісна амфібія неначе ожила.
Розумний ШІК відчув можливість приєднати модуль-кросовер до автономної капсули під номером чотири. Саме так – модуль до капсули. Тому, що в кріслі капсули… мирно спала маленька А́дес.

Кросовер зрушив з місця і підплив до автономного апарату, вирулюючи, щоб пристикуватися.

У цю мить створіння відпустило вал!
Багатотонний якір вивільнився з кріплення на носі старого перекошеного судна і швидко полетів на дно, встромивши свій центральний стрижень посеред капітанської рубки.
Від безконтрольного прискорення перевантажилися гальма – й обірваний важкий ланцюг навіки схоронив тіла в ультрамариновому, із відливом, пір’ї…

 …

За випуклою сферою лобового скла стрімко пролітали зелені, бурі, червоні водорості, освітлені потужними прожекторами – зелений ліс морських заростей, які неначе розсувало могутнє антигравітаційне поле, створене автономною капсулою,  що мчала темними просторами від Південної землі до Материка-велетня, розрізуючи товщу океанських глибин, розбризкуючи зграї неляканих, мирно дрімаючих риб.

Перед масивним пультом керування сиділа п’ятирічна дівчинка А́дес, названа так татком на честь Одеси, міста його дитинства, в якому він виріс, вивчився і за яким неабияк сумував, мандруючи просторами космічного Всесвіту.

Ні, вона не керувала пристроєм. Усі рішення були покладені на ШІК – штучний інтелект керування,  який, отримавши інформацію про трагедію на базовому судні, запустив двигуни і продовжив виконання одержаного раніше завдання: «Пливемо до бабусі Тіни».  

Розумний ШІК проклав маршрут як океанськими просторами, так і суходолом. Адже капсула являлася автономною частиною кросовера-амфібії й безперешкодно рухалася як водними шляхами, так і наземними.

Маленьке  тільце А́дес потопало у повітряному кріслі, яке самостійно пристосувалося до її дитячих форм. Дитина то вдивлялася у далечінь океану, то заплющувала очі й усміхалася, згадуючи гумове коричнево-зелене звіренятко, залишене нею в дарунок прудким однооким Страхіттячкам…

–          ШІК, ти казав, що татко й мама залишилися няньчити Жужу? – вкотре уточнила дівчинка, не перестаючи усміхатися.

 –          Усе вірно, А́дес. Маленька Жужа потребує турботи, в той час, як на тебе чекає бабуся, – підтвердив  синтетичний чоловічий голос, в який, чомусь, вплелися нотки гіркоти…