Балагур з Асіно

(альтернативна історія)

Якби все життя реальність не доводила Северині, що на Землі середини ХХІ століття можливим є майже неможливе, то вона б у принципі не повірила Балагуру. А той, зрозумівши, що на плавучому острові морських циган з’явилася українка, для початку чомусь розтрощив об стіну “палубної” прибудови якогось нехитрого ящика. Про це дівчині розповіли вже пізніше.

А поки величезна неоковирна, безформних обрисів конструкція повільно перетинала південну частину Атлантичного океану, ті десятки людей і не-людей, що вільно чи невільно опинилися на “Шибенику”, займалися своїми справами. Якщо такі в них були. Більшість же просто вбивала час – десятиріччя існування Інтернету довели, що неможливо безвилазно перебувати у Мережі. Варто іноді і повертатись до соціуму.

Северина і Моана потрапили до цього острову брухту глупої ночі на катері. Весь наступний день вони вивчали те місце, куди їх закинула Тітонька Доля, благо особливої морської хвороби жодна з них не відчувала. Виспавшись на тому п’ятаку, який їм виділив Пінгвін, дівчина і біокицька наступного дня почали потроху обходити місце, в якому вони опинилися після вервечки пригод. Кращого прихистку від переслідувачів було годі й придумати. Свої гроші контрабандист за півтора квитка отримав не дарма…

Ця океанічна платформа згори виглядала величезною довгастою плямою завширшки в кілька десятків і довжиною майже під сотню метрів. Основою “судна” складали сотні тонн сміття, що раніше забруднювало море. Тепер воно стало основою для нової домівки тим, хто не хоче пов’язувати себе з жодною юрисдикцією. Власне, більшу частину цієї пересувної купи займали сонячні батареї, які додавали імпульсу для руху пересувному сквоту. На носі було збудовано дві невеличкі палуби з капітанським містком і парою “кают”. Крім електродвигунів, власність морських циган, як вони себе називали, приводилася в рух за допомогою автоматичних вітрил на п’яти циклопічних мачтах. Все струйово і еклектично, аккурат в рамках багаторічної моди на екологічність та чистоту. Прямував “Шибеник” до Бразилії.

Ближче до вечора, коли сонце вже не пекло, але до темряви лишалось вдосталь часу, гігантська кицька і мініатюрна дівчина з русими дредами надибали компанію, яка розташувалась неподалік від “корми” циганського судна. Певним центром тяжіння тут виступали троє молодиків, що по черзі передавали одне одному тисячелітню чорну гітару. На диво усі шість струн інструменту були не нейлоновими, а автентичними, мідними. Як і у всіх тут, їхню расову приналежність зрозуміти було годі.

Перший наче був негром з дуже світлою шкірою. Власне, Северина могла б припустити, що тут на африканському грунті попрацювали араби. Другий хлоп виявився представником Південно-Східної Азії, скоріш за все, китайцем, дитиною тих, хто все ХХІ століття колонізував Чорний Континент. Третій – “сніжок”. Оточуючі звали його Балагуром. Він доволі швидко хоч і не завжди правильно говорив на афрікаанс і трошки гірше користувався англійською.

Северина глянула на двох підозрілих білих, що палили у кількох десятках кроків від гаміру, і примостилась десь на периферії загальної уваги, Моана вляглася біля її ніг. І хоча спільнота помітила чужих, та всі делікатно вирішили не звертати уваги. Самі все розкажуть, коли будуть готові.

Через десяток пісень Балагур передав гітару “китайцю” та, раптом глипнувши на кицьку, спитав російською:

А це ти – та українка, що вночі до нас приєдналася? – Присутні тепер вже не приховували зацікавлених зіниць і камер.
Це я. А ти хто? – Ворожо знайома мова змусила здригнутись.
Та мене всі тут знають. Я Балагур. – Він впритул подивився в кока-кольного кольору очі дівчини. – Ніколи вживу не бачив укрів.
Те ж можу сказати і про кацапів.
Ну, бачиш. Я – рускій. І я живіше за всіх живих.

У компанії загули. Всім же бо хтілось зрозуміти, про що йшлося нечуваною тут досі мовою.
Good for you, Балагуре. Мене звати Северина. А це Моана. Ми мандруємо на захід від Атлантичного океану.
Красивий в тебе біоробот…
Краса може бути і безпечною. На відстані. Якщо не дратувати цю кицюню.

***

Балагур нагадував Северині якусь трішки нервову людську аватару стрункого каурого коня. Коротка зачіска за хіпстерською модою тридцятирічної давності, де волосся знизу різко обривалося голеними скронями і потилицею, аж кричала про те, що мужчина слідкує за собою. І це в часи перемоги рівноправ’я статей, коли маскулінні жінки бігають за причепуреними чоловіками, є справою буденною.

Світло-русу свою бороду без вусів в стилі британських морячків позаминулого століття він дбайливо та регулярно підстригав. У присутності нашої героїні якась дівчинка навіть подарувала Балагуру спеціальний гребінець з ароматичною олійкою. Втім, натяку цей 29-річний – якщо йому вірити – телепень не зрозумів. Довелось згодом тій юнці брати долю свого особистого життя і холодного ліжка до власних рук.

За пару тижнів співжиття на обмеженій площі до всього звикаєш. Северина зробила своїм улюбленим місце неподалік від однієї з імпровізованих кав’ярень-кефе по лівому борту, яку тримав кримський татарин Ахмет. Тут можна було не лише почастувати себе якісною кавою, а й спробувати порибалити. Тут бачила двох дивних молодих європеоїдів, що жили в одній з “кают” та ні з ким не спілкувались. Тут якось вона і зіштовхнулася з Балагуром. Розговорилися. Кицька не звертала уваги на нього, тож, це опосередковано говорило про певну безпечність чоловіка. Не дивлячись на те, що він за визначенням – її ворог, було цікаво слухати цього русака. Та й часу за вудкою і ліскою було вдосталь.

Балагура насправді звали Артемом. І народився він у містечку Асіно. На момент його народження, у 2010 році, це був райцентр Томської області Сибірського федерального округу. І власне на очах хлопа і відбувалося стрімке та криваве віддалення колишньої метрополії та провінції. 

Перші історії про Україну малий Артьомка чув від дядька Івана, вже-не-хлопця-ще-не-діда на одній нозі. Згодом він дізнався, що у 14-му році молодий асінець захотів підтримати соотєчєствєнніков на Донбасі та й записався добровольцем до місцевого сибірсько-казацького товариства. Провоював казак відносно довго. Але навесні того року, коли майбутньому Балагуру ледь виповнилося шість, Іван з’явився знову у дворі їхньої спільної п’ятиповерхової “хрущоби”. На милицях.

І місцевий фольклор збагатився новими сказами. Про страшних укрів, що не мали жалю “к русскому чєлавєку”. Про хоробру і безшабашну бригаду “Прізрак”. Про красивих українок. Про затятих американських кіборгів Донецького аеропорту. Про відчайдухів Гіві, Моторолу і Захара. Про западенських снайперів і підступних правосєків. Про взяття Дебальцева. Ну, і, звісно, про визначну перемогу під Іловайськом. Всі ці слова Северина чула лише з ютьюба, нормативів уроку історії та вуст старших людей, бо народилася років на шість пізніше.

Артем казав, що згодом ці оповідки почали обростати надзвичайними і фантастичними подробицями, які кульгавий дядя Іван поступово продукував своєю ПТСР-ною головою. Але хлопчиськам цікаво було слухати ветерана. Тим більше, що й не так вже багато розважального було в сибірській глибинці, у кількох десятках кілометрів від Томська.

Коли Балагуру ледь-ледь стукнуло 17, і він неспішно закінчував одну з місцевих бурс, почалася Бручара. Тобто 2027 року відбулися події, що за задумом Кремля мали призвести до створення БРУЧР – Білорусько-Російсько-Українсько-Чеченської республіки. Про це вже і сама Северина пам’ятала. Російські війська вдерлися на територію України з Придністров’я, Білорусі, Криму та Донбасу. І все, аби не дати Києву приєднатися до НАТО.

Але восьмиденна війна тривала навіть меньше восьми днів – на Заході 14-у армію поляки і мадяри взяли в лещата і безжально розбомбили, нарешті вирішивши Придністровське питання. На Півдні кримські війська були змушені відступити назад від вже захоплених Херсона, Миколаєва та Одеси. Донбаський напрямок не зміг ніде просунутися далі кількох кілометрів, а найбільші бої розгорнулися на Волині та Чернігівщині. Харків чомусь не чипали

Власне, як не намагалися москалі захопити столицю України, кияни та Київ їм виявилися не по зубах. За якийсь тиждень в українські чорноземи лягли тисячі бійців з обох боків, а по всьому периметру батьківщини Северини і досі стоять не прибрані ще сотні і сотні остовів спаленої військової техніки з тризубом або червоною зіркою.

Северина пам’ятала, як не повернулося потім додому кілька батькових приятелів і чимала кількість сусідів та сусідок, а його самого легко контузило. Зате ще не один рік вулиці Києва позбувалися шрамів від руйнації, спричиненої бомбардуваннями московських літаків, які спромоглися прорватися крізь щит української ППО.

Все це вона розповіла Балагуру десь на третій день спілкування, дивлячись, як той охайно чистить шкіряні мешти тілесного кольору. Різниця між ними в цілу декаду не заважала їй говорити неспішно та майже без емоцій.

Бручара не завершилася нічим добрим для Москви. Кримські війська повернулись на півострів не з доброї волі, а через те, що НАТО таки “вписалося” за Україну. І американці, румуни, німці, норвежці, італійці, турки та братушки-болгари блокували будь-яку активність на Чорному і Азовському морях та почали масовані обстріли прибережних міст. Причиною такого захисту стало не в останню чергу і масоване переселення євреїв із зараженого локальним ядерним конфліктом Ізраїлю до південних степів України. Кажуть, світовий капітал у цьому випадку змусив рухатися лещата натівської військової потуги, зеленню змастивши їх.

Наслідком війни стало повернення Криму і значна його євреїзація. Зараз, через 12 років, видно, що Київ повівся мудро, давши прихисток синам Ізраїля. Вони змогли порозумітися в Другій АРК і з кримчаками, і з тими рускімі, що не схотіли втікати, і з рештками українців. А ще євреї Україну, так би мовити, ввели за ручку до кола Золотого мільярду і клубу космічних держав. І все завдяки тому, що українці вчасно розчинили браму свого двору нужденному народові.

Балагура тоді через вік нікуди не взяли, хоч він з нудьги навіть подумував сходити на рандеву до воєнкома. Але доки надумався, Бручара скінчилась. І знову потяглись дні у депресивній глибинці конаючої країни, яка щойно програла війну.

***

– Ти знаєш, це зараз я можу сказати, що все йшло до того, як воно сталось: незалежність купи нових країн, бо розвалилася Російська Федерація, громадянські та міжетнічні замєси, голод, холод, дефіцит, повернення до пошуку харчу в лісах… Але коли тобі 18, ти не думаєш про політику через те, приміром, що поряд посапує кирпатим носиком мила 16-річна сусідка, розкидавши пасма білявого волосся по твоїй подушці.

Северина скоса глянула на русака. Та ти – поета, як виявилося… Вдалині один з двох неприємних блідопиких, здавалось, помахав їй

– Мамка допрацьовувала в місцевій лікарні санітаркою. Батя мій вже був пенсіонером, кіряв потрохи, як і всі його друзі та ровесники, що ще були живі. Дивився тєлік, Інтернет, іноді читав єдину в нашому федокрузі паперову газету. Влітку по пару разів на рік ходив в тайгу по гриби, а взимку – в баню. Нашу! Сибірську! Справжню! Ну, на сторону майже не ходив, бо мабуть вже не треба було йому. Сестра доучувалась у Томську і жила з місцевим Вовкою, молодим дільничим міліціонером. Що там? Ти мене кличеш? Зажди, Сєвко, я скоро…

Балагур кудись побіг. Ймовірно за ріг фавела на цьому дивному плавучому сквоті. Через жару ліньки було навіть повертати голову. Северина глянула, примружившись, на небокрай, де промені відбивались від води жовтавим світлом. Слухати оповідки про далекі непролазні ліси в самому серці Євразії було… оригінально. За чотири роки екзилю в Кейптауні і всілякі відрядження вона надивилась на те, що вважалось в Україні екзотикою – мавп, тропічні ліси, чорних, білих, жовтих африканців. І тепер уже для неї не Екватор, а сніг здавався дивиною.

Потім полізла в Мережу, перечитати, з чого ж почалась головна геополітична катастрофа ХХІ століття.

***

Виявляється, верховний правитель Владімір Путін помер на своєму робочому місці у самому кінці 2029 року, 7 грудня. У наступні два тижні всі кремлівські вежі почали різати одна одну у прямому і переносному сенсі, змагаючись за те, чий представник очолить поховальну процесію до мавзолея. Другого і четвертого президента Росії було вирішено покласти біля Леніна, позаяк притомого і вірогідного заповіту він не лишив.

Про накал боротьби свідчить хоча б те, з якою швидкістю змінювались люди на посадах спікера Держдуми, голови Ради безпеки, уряду, СЗР, ФСБ, МНС, СК та МВС. За губернаторів й говорити годі. Паралельно з тим, Федерацією з Заходу і на Схід підняли голову і всі можливі сепаратистські рухи. Ситуація погіршувалась нещільною міжнародною блокадою та жорстокими санкціями за бручару.

Коли 22 грудня 2029 року тіло ініціатора війни на Сході України поклали біля діда Уляна, питання прєємніка все ще висіло у повітрі нерозчинним смердючим димовим гачком. Тамтешні силовики вже конали від рівня бойової готовності, не кажучи про резидентів іноземних спецслужб по всій Росії. Потрібно було лише зачепити тріггера. І, за законами драматургії, чехівська рушниця стрелила. Стрелила у Південному Бутові по слов’янському підлітку. Зброю у цьому передноворічному побутовому конфлікті тримав його чеченський ровесник…

Далі проявив себе в усій красі принцип доміно. Почалися етнічні погроми по всій країні. Кадиров і кілька дрібніших князів оголосили про незалежність від Центру. Заворушилися війська. Сепаратисти у відповідь активізували збори місцевого ополчення. В Кремлі військові задушили Медвєдєва, і Шойгу Кужугєт став Т.В.О. голови Директорії. Але було вже пізно…

2030-го року почалася трирічна громадянська війна всіх проти всіх. Для початку про бажання жити окремо від Центру оголосили 14 областей Західного Сибіру, де народився Балагур. На півночі від них задекларувала незалежність республіка Саха-Якутія, а поряд Бурятія, Тива та Алтай.

Камчатка попросилася до США на правах Пуерто-Ріко, тобто закордонної території. Шойгу спробував був повернути її силами спецназу, але там завчасно зайняли позиції працівники ЧВК “Чорні Чоловічки”, оснащені американською та українською зброєю.

Сахалін майже одразу став землею японців. Владивосток та Хабаровський край довго зберігали номінальну слухняність Москві. Важко відбувалось створення Уральської конфедерації, але бажання “геть від Москви” перемогло. В гарячу фазу війна того року увійшла лише на Кавказі.

***

Хотілось до батьків, а потім – додому. Чотири роки залягання на дно Северині здались достатнім терміном, аби про присмерка, який зламав бази даних української державної спецслужби, призабули. Та й сім’я тепер, у 2039-му, чекає на неї десь там, у Нью-Йорку. Особливо вона скучила за татом…

Повернувся Балагур.
– На чому я зупинився?
– Як ваш лідер пішов в англійському стилі, не попрощавшись…
– А… Коли помер Путін, всі ридма-ридали. Не знаю, чи багато плакало через Сталіна, але після загибелі Владімірвладімирча жителі країни тижнями не знаходила собі місця. Адже 40 років він не давав американцям, вам та іншим засранцям завоювати наші природні багатства. Щоправда, завадити китайському освоєнню Сибіру не зміг. Тоді ніхто не знав, що буде далі. Одразу ціни полізли вгору, а всіх неблагонадійних почали з новою силою таскати на допити “з профілактичною метою”. Посилився дефіцит.

Ті, хто був при грошах і розумнішими, почали скидати задешево нерухомість та машини й шукати шляхи до еміграції. Але більшість наче заціпеніла. Святкування Нового Року вийшло якимось несвятковим, тьмяним. Темні бабці по кутках зашепотіли про кінець світу. А мій знайомий паламар розповідав згодом, що люди, наче щось передчуваючи, повалили до попів.

Я тоді вже працював теслею у своєму ж тєхнарі, щоб вечорами лабати з гуртом на стареньких елєктрухах всяку рок-класику. “Металліку” там, “Алісу”, “Арію”… Зарплатні мені ніколи не вистачало, але у мамкиної бабці в селі під Асіно була стара халупа і город біля неї, з якого і годувалися. Перепадало щось навіть сестрі Нюрці у Томську.

Коли навесні заговорили про незалежність, ми це сприйняли за щастя. Ще би! За Уралом же стільки природних багатств. Тих тихих голосів, що благали отямитися, ми просто не почули. У вільний від роботи і музики час я почав забігати на збори асінського відділення Союза ветеранів Росії. В якийсь момент змусили прийняти присягу народові Західного Сибіру і тишком-нишком почали вивозити в тайгу, вчили стріляти зі стареньких “калашів”. Події покотилися все швидше. Лише старіючий інвалід Іван все сидів під під’їздом, дивився на те все та травив алкашам байки про ДНР.

У травні Шойгу скликав “Учрєдітельноє собраніє”, на яке поїхали найавторитетніші люди Сибірського Федерального округу. Під час урочистого відкриття саміту, просто у прямому етері, відбулася смерть Росії – вибухнула якась величезна бомба, що знищила майже всіх присутніх делегатів. Завали розбирали кілька тижнів. Зараз кажуть, що це Кужугет захотів таким азійським способом обезголовити регіональні еліти. Хто зна?

– А що було далі?

– Вбивство викликало зворотній ефект. Ми ж все-таки в еру Інтернету та мережевого міста Компостелла живемо. Розпочався парад суверенітетів. Десь спецслужби і армія змогли обезголовити сепаратистів, десь не встигли, і розлючені натовпи почали брати штурмом місцеві відділки спецслужб та громити ненависну гебню, мусорню і просто багатих та інородців. Паралельно мітингувальники блокували військові частини, не дозволяючи підвоз провіанту та допомоги. Майже одразу почала литися кров…

Я з моїми ветеранами числом кількох десятків душ за наказом з Томська вдерлися у масках до райвідділу ФСБ, там нікого не було. Фейси ну дуже швидко накивали п’ятами з Асіно! Спалити картотеки, які – уяви собі! – досі були в паперовому вигляді, вони не встигли. Компромат переховали у лісі. Далі так само ми змусили силою, але ще без крові підписати заяви про відставку всіх міських депутатів та мера із заступниками. По всьому Західному Сибіру і країні відбувались схожі процеси. Десь, де не було військових, краще. Десь починалась стрільба. Мапа Росії стала схожа на клаптеву ковдру. У такому стані ми зустріли 2031 рік. Без звернення гаранта конституції. Вірніше, звернень було чотири. Від президента Росії в екзилі Алєксєя Навального, від московита Сергія Шойгу, від нашого, сибірського лідера, та від товариша Сі Цзіньпіна, з КНР.

Той рік, як я згодом зрозумів, для всіх був часом ескалації протиріч. Приміром, еліти намагались осягнути, чому народи Росії досі мусять жити разом? Реального приводу ніколи не було. Про криваві події світові найбільше було відомо на московському прикладі, де мегаполіс швидко розділився на десятки ворогуючих районів, а офіційна влада втратила ініціативу, яку одразу перехопив низовий криміналітет і етнічні ОЗУ. Виглядало це, як гігантський сучасний Могадішо.

Навесні 2031 року до тундри вступили війська Піднебесної. Економічно Східний Сибір і так вже був китайським. Але Пекін вирішив взяти своє і фактично. Десант було висаджено в аеропортах Вілюйська, Охотська, Ленська, Нерюнгрі, Іркутська, Улан-Уде та Чіти. Амурську область, Владивосток та Хабаровський край вони не зачепили. Команду мою влада новоутвореної Західно-сибірської республіки направили на захист тієї ділянки Транссибірської магістралі, яка проходила крізь молоду державу.

Ти знаєш, війни я бачив не дуже багато. Але вистачило. Кілька найстрашніших днів мого життя ми боронили Транссиб – шматок залізничної колії, що колись об’єднував Євразію. Ми пережили, як на мене, тоді досить – і нальоти китайських ВПС, і копання шанців, і атаку їх мотопіхотної дивізії, після якої більшість слов’ян лишилась лежати там же. Опір і життя ледь народженої ЗСР було зламано менше, ніж за тиждень. Лише партизани активізувались.

В кінці бійні мені поталанило відкотитися в кущі. Потім ночами добирався до своїх. В Асіно вже стояв гарнізон вузькооких та звірстувала ГРУ ГШ НВАК. В квартирі застав заплакану Нюрку. Сестра втекла додому, бо її Володьку вбили під час взяття Томська, а її як жінку ворога Компартії Китаю мали ось-ось взяти на олівець.

На ранок сестра, мені здається, назавжди попрощалась зі мною і рушила в село до батьків. Перед тим ми домовились про канали зв’язку, але я попросив, щоб батьки всім казали про мою смерть. Я мав завершити деякі справи, а потім евакуюватись деінде. Ніде не було певної інформації, але, здається, західніше Кемерова війна не пішла.

– І що? Як ти опинився в Африці?
– Оу, мене кличуть. Розповім завтра…
***

– То як ти опинився в Африці?
– Спочатку я опинився в “Росії для рускіх” – мовив Балагур, бездумно гладячи флегматичну Моану.
– І як вона тобі?
– Незвична. Смужка землі шириною від 200 до 600 кілометрів від Пітера до Астрахані з Москвою десь посередині. Але там я об’явився лише наступного, 2032 року. Сім місяців довелося добиратися до Арбата і Красной площаді крізь палаючу країну. Для початку всі сусіди Росії вирішили відірвати собі по шматочку. Ладно, ви змогли повернути собі свій Донбас. Ладно, Кенігсберг став польським. Ладно, під вас пішов в статусі автономії Краснодарський край. Але Смоленськ, Брянськ і Псков загарбав ще живий тоді Бацька!
– А ти гадав, що ми забудемо щось, починаючи з Конотопа?
– Ну, так. Але, менше з тим, після Томська я зміг дійти або доїхати перекладними до Челябінська. Там, в Уральській конфедерації, мені довелось кілька тижнів працювати чорноробом, аби заробити переїзд до Уфи. В Самарі потрапив під трус, а за місяць у Саратові – під розстріл, який замінили примусовими роботами на копанні фортифікацій на випадок наступу укрів. Новий рік я зустрів в якомусь хостелі Воронежа. Сенсу слухати запухлого від бухання Шойгу я не бачив.

З Москви тоді ще було сполучення з Пітером. І я рвонув туди, бо мав хорошого знайомого, Вєньку. Венедікт зміг влаштувати мене юнгою за їдло на торгове корито, і так я попрощався з батьківщиною. Кілька років походив з ними. А зараз в мене, так би мовити, академічна відпустка. Йду з цими поважними людьми до Америк, аби там продовжити свою морську кар’єру.
– Що там робиться зараз?
– В Росії? Росією кличуть той серп, що простягся від Балтійського до Каспійського моря, і який ні на що не претендує. Навіть це є двома державами, бо Пітер врешті теж відділився, віддавши перед тим Карелію фінам і Кольський півострів норвежцям. Кавказ досі товчеться в колотнечі. Всі основні казацькі землі пішли під вас. Сильною лишилась Уральська республіка. А те, що могло стати незалежною Сахою і Західним Сибіром, зараз вчить китайську. Ще є європейський анклав у Східній Азії – Далекосхідна республіка. От і все, що лишилось від імперії.

***
Все це Балагур розповідав, доки вони стояли і дивились на клаптик суші острова Вознесіння біля небокраю, торкаючись ліктями одне одного. В якийсь момент Артем повернувся до моря спиною.

А за мить Северина відчула, як кудись рвонула Моана. А м’язи Балагура напружились. Северина повернулася, і побачила, як двоє білих сунуть на них, наїжачившись стволами пістолетів. Між двома парами зупинилась кішка-біоробот. Зупинилась, а потім стрибнула на лівішого нападника. Інший навів ствола на дівчину і з посмішкою натис на гачок. Дівчину штовхнуло.

Коли стихла луна від пострілу, стало чутно, як на підлозі “палуби” вовтузяться гігантська руда кішка та – сумнівів вже не стало! – найманий вбивця. Але Северині було не до того. Доки нападник не встиг оговтатись, вона вихопила телескопічну палицю і жорстким ударом по руці вибила зброю з рук білого. Наступні удари прийшлися по голові. Вбивця розвернувся і побіг. Северина – за ним. Але далеко нападник не втік. Перечепившись об власну ногу він з вереском вилетів за борт.

– Жахлива смерть. – Зітхнув хтось біля захеканої Северини. Це був Пінгвін.
– Чому?
– Акули… – знизнув плечима контрабандист. – Руйнація і саморуйнація іноді приймають досить жорстокі форми.

Моана вже майже неспішно добивала ворога.

А поряд вмирав Балагур, її природний ворог, який прикрив собою майже незнайому українку…

Січень 2020 року