“З рук смерті люди дістають безсмертя”
Леся Українка
На Тиху Долину сірою вуаллю спустились сутінки. Ласкаві звірі пішли на спочинок, поступившись місцем хижим любителям крові. Свіже повітря барабанним гулом розривало ухання нічного птаха. По траві повзло погрозливе сичання. Де-не-де чувся підозрілий шурхіт.
Швидкою безвучною тінню Гнат мчав по висушеній за день траві. Завдяки сірому одіянню з капюшоном та манері спритно й легко пересуватись чоловік майже повністю зливався з довколишнім середовищем.
Скориставшись накладними кігтями зі сталі, нічний шукач пригод хутко вздерся на старезний дуб. Добре вмостившись на найбільш міцній гілці, Гнат оголив руку: на ній була вибита таємна мапа Тихої Долини, яка в світлі холодних зір переливалась блискучим сяйвом срібної фарби. На ній були вказані всі відомі й засекречені місця перебування темних сил і тартарських створінь.
“Чверть кілометра на північ, потім ще два кілометра на південь… Щуркін казав, що через Воронячу ущелину буде швидше. Та чи можна довіряти старому контрабандисту, який тричі намагався мене вбити? Ставлю сто до одного, що там на мене вже чекає пастка. Та нічого, Ганусю: залишилось ще зовсім трохи до нашої з тобою зустрічі.”
Десь внизу залунали звуки боротьби: шурхіт, шипляче виття, людське хекання в поєднанні зі словами, які вигукувались голосно й нерозбірливо.
“Це ж кому ще не спиться в такий пізній час? Чорт, як невчасно! — чоловік дістав з кишені старовинний годинник: пів на одинадцяту ночі. — Ще півтори години в запасі. Повинен встигнути. Ні, жодних “повинен”: встигну і все.”
Зістрибнувши з чималої висоти на землю, чоловік чимдуж побіг з тою швидкістю, на яку лише здатна небайдужа до чужих проблем людина.
Навчений з часів важкого дитинства слух привів Гната на широку галявину, на якій розігралась нерівна битва. По всій її квітчастій території повзали три вомії — величезні, близько десятка метрів у довжину, вкриті товстим чорним хутром змії з чималими вовчими головами. Повільно і впевнено вони звивалися в кільця довкола своєї слабкої і нерозумної жертви: низенького товстенького юнака, одягненого в стилі середньовічного лицаря.
— Підходьте ближче, шакали повзучі! — кричав той у все горло, важко розмахуючи широким бойовим мечем. Та всі ці рухи були марними, бо влучав “лицар” лише у власний щит, який, подібно панциру черепахи, був прикріплений до його спини. — Дізнайтесь справжню силу Олега Відважного! Давайте, підповзайте!…
— От дурень, — сам до себе промовив Гнат, перемкнув режим тяжіння на взутті, і без жодних роздумів застрибнув у самісіньке зміїне кубло.
Декілька хвилин він стрибав між гнучкими тілами вомій, швидко і влучно розмахуючи руками, в яких поблискували малесенькі кінджали, леза яких одним тільки своїм виглядом різали око. Вже наступної миті на галявині лежало два обезголовлених гігантських тіла, які в агонії ще продовжували битися в конвульсіях. Третій, тяжкопораненій, але живій вомії вдалося втекти.
— Як ти, незнайомцю, насмілився втрутитися в чужу битву? — невдоволено відреагував на порятунок невдячний юнак, важко вкладаючи меч у піхви. — Як би не ти, я б вже цієї ночі став би легендарним лицарем!
— Якби не я, ти б, Олеже, зараз давав монологи не на твердій землі, а в м’якому шлунку однієї з вомій.
— Не смій мене так нахабно принижувати перекручуванням мого величного імені: я — Олег Відважний!
— Послухай, хлопче, важливий закон життя: якщо не хочеш стати Олегом Віддубашеним — не лізь куди не слід, — Гнат знову поглянув на годинник. — Так, в мене більше немає зайвого часу. Пішли за мною, тільки мовчки.
— Я нікуди не піду з таким негідником, як ти, — чоловік в обладунках зайняв самовпевнену позу, всім своїм виглядом показуючи, що за жодних обставин не зійде з місця.
— Та як хочеш… А, ледве не забув: третя вомія поповзла кликати родичів на підмогу. Через чверть години тут вже повзатиме півсотні цих хвостоголових створінь. Тож бувай, балакуча вечеря, — ні на мить не затримуючись, Гнат швидким кроком попрямував по своїх справах. Лише відійшовши подалі від місця битви, він прошепотів сам до себе: — Що ж, вже можна рахувати. Три… Два… Один…
— Зачекайте мене, буль ласка, — захекано пробелькотів Олег Відважний, ледве дихаючи під вагою захисного одягу та зброї. — Я все-таки вирішив супроводити Вас: скоріше за все Вам знадобиться допомога справжнього лицаря. Доречі, куди ми прямуємо?
На це питання чоловік так і не відповів. Лише хитро посміхнувся.
Наступні півгодини минули у цілковитій тиші і без жодних пригод: Гнат злодійкувато мчав до бажаної мети, а Олег все намагався його наздогнати. Нарешті вони дісталися чималої печери, вхід до якої був у вигляді роззявленої пащі навіки скам’янілого звіра.
— Тепер, Олеже, нам доведеться розлучитися: далі я піду сам.
— Як це? Я не можу залишити Вас сам на сам з небезпекою, — в словах лицаря відчувалось щире почуття мужньої відваги й твердої впевненості в собі.
— Для Вас, о хоробрий Олег Відважний, є особливе завдання, — аби марно не втрачати час, якого й так було вже обмаль, чоловік вирішив підіграти своєму супутнику. — Ви будете стерегти вхід до цієї печери, таким чином охороняючи мене від ворогів. Цим самим Ви відплатите мені за порятунок.
— Що ж, це зовсім інша справа. Буду радий вірою та правдою служити Вам.
“Фух, однією проблемою менше: хоча б цей самовпевнений бовдур буде в безпеці. Кажуть, що вже років п’ять жодна жива істота і близько до цієї місцевості не підходила. Хоча ще кажуть, що і з цієї печери востаннє хтось виходив лише тисячу років тому. І цей “хтось” зовсім не людина. Що ж, сьогодні ніч знищення старих і створення нових легенд. Головне — самому випадково не стати легендою.”
Мало знайомий, але відчайдушний і до божевілля хоробрий чоловік в обладунках міцною скелею постав перед земною порожниною. Здавалось, що навіть розлючена зграя диких мінотаврів не здатна і на дюйм зрушити його з місця. Вдячно, але надто награно, Гнат вклонився молодому лицарю й скромно зайшов до печери. Печери, яку довговічні старці нарекли Дзьобом восьми смертей.
За перші декілька хвилин швидкокрокової подорожі чоловік не помітив нічого особливого, а тим паче — лякаючого: звичайний темний тунель з холодними гладкими стінами. Та щойно Гнат звернув за ріг, перед ним постала нова картина, яку до сьогоднішнього дня не доводилося бачити жодній живій людині.
По стінам величезного приміщення безупинно рухалися пурпурові тіні, живучи своїм власним життям. Довкола стрибали, бігали і літали вже давно мертві істоти: безголові олені, безокі білки, пронизані десятками стріл кабани, наполовину згорілі летючі миши. Всі вони по одному тягнулися до чоловіка, намагаючись його вкусити чи вхопити за одяг. Та Гнат з легкістю оминав їхні надто повільні атаки, впевненим твердим кроком прямуючи до центру печери. Там знаходилось чимале озеро, повністю заповнене блакитною лавою, від якої йшло світло холодного полум’я.
“Нічого не розумію: згідно з моїм годинником все повинно було вже розпочатись. Невже Щуркін знову збрехав? — чоловік поглянув на стелю печери: в ній, точнісінько над отруйним озером, знаходився чималий круглий отвір. — Чи, може, хмари стали на заваді? От чорт: через якісь туманні водні маси доведеться чекати ще цілий місяць. Цілий місяць!”
Та довго чекати не довелося. Вже незабаром сріблястий й круглий, мов старовинний медальйон, місяць з’явився на небесному полотні і своїм блідним сяйвом зазирнув через той отвір до проклятої печери. Щойно його снігоподібне проміння торкнулося поверхні озера, лава запінилася і з неї з’явилося величезне створіння: чимала голова чорного ворона, всіяна незліченною кількістю скляних очей, з якою були з’єднані вісім міцних і гнучких кінцівок восьминога.
“Так ось ти який, Вормінг — Восьме диво потойбічного світу. Що ж, подивимось, чи справді ти такий могутній, чи то лише побрехеньки старих боягузів. Все заради тебе, Ганусю!”
Підготувавши взуття й оголивши кінджали, Гнат застрибнув на одну з кінцівок чудовиська і попрямував до його голови. Та як би чоловік не поспішав, Вормінг першим розпочав атаку: його довжелезні щупальця з отруйними мациками постійно звивалися довкола смертного, все ближче і ближче наближаючись до Гната. Але тому, хоч і не без труднощів, та все ж вдалося дістатися голови уродженця самої Темряви і вирвати одне сяюче око.
Позбавившись сліпого органу, чудовисько люто здригнулося і швидко пішло на глибину, затягуючи за собою і винуватця страшного болю. ” Так, а ситуація вже починає ставати серйозною,” — подумав чоловік, коли сталева підошва на чоботах майже повністю розтанула під могутньою силою синьої лави. Здавалось, що подібно тій підошві розтанули і всі шанси на порятунок, якби не одна випадкова обставина: одна з кінцівок переляканого чудовиська зачепила борця за щастя, закинувши його на чималу відстань від клятого озера.
Ледве відчувши під собою тверду землю, Гнат в один момент зіскочив на рівні ноги і скинув з себе верхнє одіяння, яке одразу загорілося: подіяла отрута Вормінгових щупальців. Нахабно посміхнувшись озеру, чоловік загорнув скляне сяюче око у товстий шматок тканини, заховав його за пазуху і зі спокійною впевненістю пішов до виходу.
«Теж мені, Восьме диво потойбічного світу. Пташка з щупальцями — ось і весь славетний Вормінг. “Одне лише його сліпе око насилає страшну смерть.” Хоча, може це правда і на виході з печери на мене чекає небезпека? Та ні, цього не може бути: адже цей пришелепкуватий лицар все так само стоїть на місці. Ти диви: за весь цей час так і не поворухнувся. Мабуть, з нього все-таки щось путнє і вийде. Ай, візьму його собі в учні! А що, хлопець він нічогенький, тільки надто самовпевнений? Та хто в його віці таким не був?»
— Ну що, Олеже? Спасибі тобі за службу, — Гнат дружелюбно хлопнув молодика по плечу. Від легкого дотику Олег Відважний похитнувся і напевно впав би на землю, мов велика лялька, якби чоловік не підхопив його. — Чого ти, хлопче? Втомився?
— Вомія… Вкусила… — важко прошепотіло сіре, мов попіл від цигарки, обличчя юнака.
— Що?! Чому ж ти нічого не сказав? Тут неподалік розташоване селище, в ньому напевно є антидот.
— Ви б тоді не встигли… Я не хотів Вам зашкодити… Прощавайте…
— Та зачекай прощатись! Я зараз швидко побіжу й принесу антидот. Ти ж знаєш, який я швидкий…
— Я був радий зустріти Вас… Прощавайте…
Очі молодого лицаря закрив вічний сон. Рука Гната мимоволі потягнулась до ока потойбічного чудовиська, але згадка про Ганусю змусила його відмовитися від цього. Чоловіку не залишалося нічого, як мовчки сидіти і дивитися на те, як тіло молодого хлопця перетворюється на попіл і розлітається по вітру.
Засмучений неочікуваною втратою малознайомого, але вже рідного для душі лицаря, Гнат не почув непомітного, тихішого за шелест трави, цокотіння коня. Вже наступної миті він відчув на шиї міцний зашморг. Після цього зза спини вийшов товстенький чоловік, що сидів на чорному коні-примарі. В руці він тримав кінець зашморгу.
— І хто тут в мої тенета потрапив? — кровожерливо посміхнувся нахабний вершник. — Ой, та це ж Гнат — непереможний борець зі злочинністю.
— А, це ти, Хитру-Ван. Що, Щуркін здав?
— Звичайно. А ти що, мав сумніви? Він все мені розповів: і як померла твоя швачка, і як ти ледве самогубство не вчинив, і як вирішив свою діваху до життя повернути. Та не хвилюйся: я його вже представив перед Всевишнім судом. Ну що, борець, я тобі пропоную вигідну угоду: ти добровільно віддаси око Вормінга і зі сльозами благатимеш мене про помилування, і тоді твоя смерть буде швидка і легка.
— Ти ж знаєш, що я не погоджусь на це.
— Знаю. Що ж, тоді прощавай, Гнате, — Хитру-Ван натиснув кнопку на зашморзі, після чого по тілу розчарованого в житті чоловіка побігли потужні струмені електрики. Гнат не закричав від болю, лише здригнувся всім тілом і бездушною ганчіркою впав на землю. — От і все! Нарешті, тепер око Вормінга моє. Око, що дарує мертвим життя, а живим — безсмертя. Нехай тепер хтось спробує стати на моєму шляху!
Та безпринциповий вершник помилявся: щойно з тіла Гната вийшла душа, одночасно з нею вилетіла і сила з чудодійного ока. Бо, як згодом здогадався Хитру-Ван, чарівним артефактом може скористатися лише той, хто дістав це око. Та декілька людських життів на той момент вже були погублені.
Вітаю. Загалом, смерті у фіналі справді несподівані, от тільки я не певен, що це плюс. Ну, й враховуючи бекграунд, дозвольте не повірити, що твір писався саме на цей конкурс, бо Лесі майже немає. Тому від мене “одиниця”, бо ж хтось мав її отримати.
Спасибі за відгук! Так, раптовість смертей і справді в мене вийшла невдало, є над чим працювати. З приводу ж того, що “дозвольте не повірити, що твір писався саме на цей конкурс, бо Лесі майже немає”. За умовами конкурсу, допускаються твори, в яких розповідається про Лесю АБО З ЇЇ ЦИТАТАМИ. Прочитавши умови конкурсу, я запросив в інтернеті список цитат Лесі Українки, і саме ця цитата, використана мною в якості епіграфа, привернула мою увагу: як людина могла б вирвати безсмертя з рук смерті, якщо б це відбувалось в фантастичному світі? Замислившись над цим питанням я і написав цей твір. Втім, вірити чи не вірити мені — це цілком і повністю Ваше рішення.
Хай щастить у конкурсі!
Доброго усім дня.
Мені це оповідання теж здалося знайомим, але я знаю чому (зараз пишу тільки про себе)
Оповідання завантажено ще 5 травня і я його почав читати, але не дочитав.
Своє ж оповідання завантажив аж через місяць і про “Око Вормінга” забув.
Коли почав читати в червні, то воно мені теж здалося знайомим.
Я нікого і ні в чому не звинувачуючи, а просто розповів свою ситуацію.
Миру та успіху!
Я його читала на іншому конкурсі раніше. І зараз не можу знайти, бо, як виявилося, інформацію з інтернету можна видалити так, що потім хвостів не знайти. Але я шукатиму далі.
В мене таке відчуття що твір було перекладено з російської. Теж шукав у гуглі, та знайшов схожі мотиви у вірші Єсеніна
Колокол дремавший
Разбудил поля,
Улыбнулась солнцу
Сонная земля.
Понеслись удары
К синим небесам,
Звонко раздается
Голос по лесам.
Скрылась за рекою
Белая луна,
Звонко побежала
Резвая волна.
Тихая долина
Отгоняет сон,
Где-то за дорогой
Замирает звон.
(1914)
Тобто автор надихався чим завгодно, але не Лесею. Якщо знайдуть, що оповідання вже брало участь у якомусь російськомовному конкурсі, мене це вже не здивує. А можливо у читачів дежа-вю, хтозна
Доброго дня! Ось, правильно Ви сказали: ефект дежа-вю. Його можна відчути при прочитанні багатьох творів, але це не означає, що твір був у когось взятий. Просто багато сюжетних ліній вже хтось до нас описав, і тому придумати щось абсолютно нове вкрай рідко виходить.
З приводу натхнення я вже написав у коментарі вище: знайшов цитату— замислився — вигадав світ — написав. Втім, як я вже писав вище, вірити чи не вірити автору — право кожного.
Хай щастить у конкурсі!
Доброго дня! Ось, правильно Ви сказали: ефект дежа-вю. Його можна відчути при прочитанні багатьох творів, але це не означає, що твір був у когось взятий. Просто багато сюжетних ліній вже хтось до нас описав, і тому придумати щось абсолютно нове вкрай рідко виходить.
З приводу натхнення я вже написав у коментарі вище: знайшов цитату— замислився — вигадав світ — написав. Втім, як я вже писав вище, вірити чи не вірити автору — право кожного.
Хай щастить у конкурсі!
Шановний пане Костюк!
По-перше, бажано уникати розлогого цитування російськомовних текстів і російського контекстного впливу. Це все ж таки український конкурс!
По-друге, “Якщо знайдуть, що оповідання вже брало участь у якомусь російськомовному конкурсі, мене це вже не здивує”.
Ми не досліджуємо історію створення текстів. І не вважаємо криміналом, якщо наші автори беруть участь у російськомовних конкурсах. Головне, щоб наразі оповідання не було викладеним у мережі під справжнім іменем або ніком, за яким його можна ідентифікувати.
Автори, які беруть участь у нашому конкурсі, мають бути впевнені в захисті з боку організаторів од безпідставних звинувачень. Тож велике прохання до вас (і решти учасників) – утримуватися від заяв про порушення правил, якщо не маєте належних доказів.
Ок, давайте розставимо усі крапки над і.
1. Згідно правил, до конкурсу не допускаються “твори, які були раніше опубліковані онлайн і визначаються пошуковими системами”.
Тому аргумент “хтось десь колись щось таке читав і має 100% упевненість у тому, що це не дежавю”, не може бути прийнятий як доказ порушення Автором правил конкурсу. Таким доказом є лише посилання на твір, який розміщений у мережі.
2. Автопереклад російськомовного твору українською, за умови дотримання умов вищезазначенного рядка з Правил, також не є порушенням. (і неофіційно: ми дуже хочемо, щоби російськомовні автори переходили на українську. Тому, навіть, якщо при перевірці побачимо, що це автопереклад, але Автор добре приховав російськомовну версію, і формально умови дотримано, то твір пропустимо. Але у даному випадку про можливі російськомовні версії нам наразі не відомо).
3. Попри те, що перед початком конкурсу ми перевіряли усі роботи антиплагіатом і пошуком (у тому числі, шукаючи російськомовні версії), ми розпочали більш детальну перевірку. У випадку виявлення порушення, твір буде знято з конкурсу.
4. Якщо додаткова перевірка нічого не знайде, або якщо пані Закохана не надасть доказ у вигляді посилання на твір, який, за її словами, має схожість до даного, ми будемо просити пані Закохану публічно вибачитися перед Автором.
5. На майбутнє (і це буде внесено до Правил конкурсу): якщо вам здається, що ви цей твір десь читали, але ви не маєте доказів, будь ласка, повідомляйте про це адміністрацію у приватних повідомленнях, а не коментарем під оповіданням. Публічні звинувачення без доказів класифікуються як наклеп і можуть бути розцінені як спроба дискредитувати конкурента в очах інших учасників.
Якщо я знайду людей, які також читали цей твір, але не знайду лінк, це зарахується як доказ?
Якщо ви повідомите назву конкурсу і дати його проведення, а також надасте посилання на контакти цього конкурсу, ми зможемо перевірити ваше твердження, звернувшись до його організаторів.
Хоч я і обіцяла не коментувати більше, та відійду на хвильку від принципа.
Все чудово у цьому оповіданні, окрім одного: я його вже читала раніше.
Хіба автори не мали б написати нові оповідання до цього конкурсу?
Всі подані на конкурс твори двічі перевірені програмою-антиплагіатом – українською і російською. Збігів немає. Щодо “Хіба автори не мали б написати нові оповідання до цього конкурсу?” – текст міг бути написаний раніше. Головне – щоб наразі не був засвічений у мережі. Це вимога анонімності, вона не залежить від давності написання твору.
Дивіться правила:
“Адміністрація має право не допустити оповідання до участі в Конкурсі:
– компіляція або безсумнівна переробка відомого оповідання;
твори, які були раніше опубліковані онлайн і визначаються пошуковими системами”.
Тож якщо маєте лінк – надайте його.
Я не кажу, що це плагіат. Я кажу, що саме це оповідання вже брало участь у конкурсі раніше на іншому сайті! Бо я його читала і голосувала!
Та й я не кажу, що плагіат. ))) Програма, що шукає тексти в мережі, так називається.
Річ у іншому – ви кажете, що автор оповідання виклав засвічений текст. Тобто звинувачуєте його в порушенні правил. Така заява має бути обґрунтованою. Якщо ви навіть голосували, то пам’ятаєте, що то був за конкурс. Напишіть мені у приват, надайте лінк. Бачите праворуч у нижньому кутку конвертик – то якраз особисті повідомлення на сайті.
Написала.
Наведу один прецедент, цілком аналогічний даному випадку. Колись “Зоряна фортеця” спільно з російською “Фантрегатою” та Володимиром Єшкілевим проводили двомовний конкурс “Карпатська мантикора”. Оповідання тоді викладалися на сайтах ЗФ та Регати відповідно. То от, на “Регаті” брав участь автор, що дуже полюбляє порушувати правила (прізвище не називатиму, бо той, умовно український автор, давно ліг під мокшан і на україномовні конкурси не ходить, принаймні, років зо чотири вже не зустрічаю). Потім, за кілька років переклад російського оповідання він подає на конкурс “Зоряної фортеці”. Звісно, ті автори, що грали на Мантикорі оповідання впізнали і дали сигнал адміністрації ресурсу. Однак, на той час сайт Регати вмер і пруфу на засвіченість не було. Тому причин знімати оповідання з конкурсу не було. Єдине, що тоді зробили учасники – відверто попередили в коментарях про ситуацію і не голосували за текст.
Це я до чого? Якщо можете надати лінк на засвічене оповідання – надайте, адміністрація зніме текст із конкурсу. Коли ж підтвердження немає – то, згідно правил, адміністрація просто не може зняти оповідання з конкурсу без доказів його засвіченості і прямого порушення автором правил.
Шукаю.
Доброго дня! Я Вас попрошу мені теж в особисті повідомлення скинути силку на той твір. Справа в тому, що я писав “Око Вормінга” спеціально для цього конкурсу і насправді ніде до цього його не публікував. Тож, мені цікаво, з яким твором Ви могли його переплутати.
Я його не переплутала. Я його читала. 100 %. Шукаю.
Але є такий момент, що деякі твори авторів з попередніх конкурсів “видалено на прохання автора”. Тому не можу перевірити всі твори.
Сподіватися, що ви зізнаєтесь, марно.
Навіть якщо я принесу вам 1000 вибачень, знаю стовідсотково – я цей твір читала раніше. Якби знала, що мені потрібні будуть докази, звісно, я подбала б про це заздалегідь.
Гарно написано, динамічна оповідь, хоч забагато зайвих деталей, що не рухають сюжет. Склалося враження, що в Автора не вистачило часу, бо фіналу як такого немає. Проте цікаво було читати. Можливо, на майбутнє вийде повість, бо світ змальовано непогано. Успіху на конкурсі!
Спасибі за відгук. Мабуть, фінал і справді треба бул більше розкрити. Що ж, намагатимусь в майбутньому не повторювати цієї помилки.
Успіхів у конкурсі!
Спасибі за відгук. Мабуть, фінал і справді треба бул більше розкрити. Що ж, намагатимусь в майбутньому не повторювати цієї помилки.
Вітаю, авторе!
Ну, найперше – ви, вас, вам з великої літери пишуться у діловому листуванні, аж ніяк у художці 🙂
Власне, тепер про оповідання. Драйвово, події мчать галопом, за ними ледь встигаєш – це плюс. Однак, за цим губиться внутрішній світ і мотивація героя. Добре, що хоч в кінцівці я дізнався що ж то за Гануся і чому ГГ мчить кудись заради неї. І хоч трохи почав співпереживати Гнату. Що то за Гнат – теж питання відкрите. Тобто, тут більше питання навіть до світу оповідання – він розкритий недостатньо. Ну, тобто потвори, лицар натякають на класичне фентезі, а от Гнат і Хитру-Ван – персонажі нетипові, а про них нам нічого і не розповіли.
Ну і у фіналі яркость кумедно вийшло. Хитру-Ван вимагає око в обмін на легку смерть. Отримує відмову і дарує… Легку смерть 🙂 до того ж, Гнат геть не намагався чинити опору, що теж виглядає дивним.
Успіхів та наснаги!
Спасибі за відгук. Хотів додати в твір більше загадковості та інтриги, та видно переборщив. Як кажуть, хорошого треба в міру;)
Успіхів у конкурсі!
Судячи з того, як ви вперто замість займенників використовуєте слово “чоловік”, я вже читав інше оповідання вашого авторства). Все таки у вас є свій стиль, і це добре, хоча особисто мені він не дуже подобається.
У творі багато моментів просто прописуються текстом, замість того, щоб бути представленими читачу через сюжет: “Та чи можна довіряти старому контрабандисту, який тричі намагався мене вбити?”, “відчайдушний і до божевілля хоробрий чоловік”, яскравим прикладом є останній абзац. Дуже бідно описані бойові сцени, герой тільки вступає в бій і одразу ж “на галявині лежало два обезголовлених гігантських тіла”. Коли в інших конкурсних творах проблема в надлишку тексту, то тут в його недостачі.
Олег, як персонаж, мені дуже сподобався, навіть нема до чого прискіпатись. Гнат вийшов занадто “вилизаним”. Якби не фінал, я би вирішив, що він чоловіча версія Мері Сью.
Якщо я дійсно вас впізнав, то інше ваше оповідання вийшло набагато краще.
Спасибі за відгук! Прийму до уваги зауваження, вони й справді дуже слушні.
Успіхів!
P. S. Ні, Ви мене не впізнали: на цей конкурс я подав лише цей один твір.
Читалося досить легко, доволі кінематографічно, але напевно від того, що персонажі були дещо “карикатурні” і їх образи вимальовувалися з тих, що вже були в голові. Проте саме через це, читати було цікаво) Кінцівка здалася дещо скомканою, я вже з попкорном приготувався до цікавого фіналу, а все якось раз! і швидко згорнулося)
Спасибі за відгук! Так, з фіналом й справді дав маху, але зрозумів це занадто пізно.
Успіхів!
Ух, нарешті пригоди, а не поезія! Екшн, бійки! Дякую, люблю таке 🙂
Хоча це мені одній здалося, що над цією історією літав потужний дух гейм-квесту? Прийти туди не знаю куди, по дорозі виконай побічний квестик, а тоді – виграй бій з босом і отримай артефакт… аж тут інший гравець підоспів і все відібрав. А співпереживання герою, а тиск обставин? Ну тобто він є, але десь за кадром, і ми лише перед розв’язкою дізнаємося, за чим Гнат йшов, і лише в фіналі – навіщо Гнату було те Око. От якби якусь часткову інфу про це дати раніше! Ми би тоді не просто під сємкі (закреслено)) байдужо спостерігали за Гнатом-суперменом, який всіх долає, а й переживали би за його мету! Крім того, бракує інформації про ворога Гната, про тих, хто йому протистоїть. Необов’язково це розписувати – достатньо було хоча б позначити це раніше. Бо якщо Щуркіна хоча б заявлено, то Хитру-Ван вистрибує, як пилип з конопель. Та й імена нагадують ніки, до речі.
Мовне. Є багато надмірно квітчастих конструкцій. Трошки було враження, що об’єм дотягнуто кількістю вжитих прикметників. Я таке, чесно скажу, не люблю.
Ну і долучуся до коменту Сокири про “випадкову обставину”. Це прямо типові “шнурки Сігурда” (якщо ви читали цикл Гаррисона “Король Півночі”, то маєте пам’ятати цей епізод. Якщо ж ні, то там най-най-наймогутніший антагоніст, обвішаний усією зброєю, програє миршавому главгеру, озброєному одним ножем, за 2 абзаци до фіналу роману. Бо у Сігурда раптом волею автора розв’язалися шнурки, упс). Читач від такого почувається обдуреним, ну чесно. Ми ж хочемо побачити, як наш главгер силою свого розуму, м’язів, раніше здобутої зброї – незвично, дотепно і блискуче долає ворога! Ми хочемо здивуватися вигадці героя. А тут випадкова обставина, ну і який же ти герой після цього… Випадковість у сюжеті працює, лише якщо автор її _ретельно_ підготував 🙂
Коротше, за екшн дякую, але й допилювати тут трошки є що.
Щиро бажаю успіху на конкурсі!
Спасибі за відгук! “Короля Півночі” не читав, але спасибі за порівняльну оцінку. З приводу методу “розв’язаних шнурків”: хотів додати трохи реалістичності твору. Так часто бачиш в творах хепі енди, тоді як в житті зазвичай трапляються проблеми. Втім, Ваша правда: кінцівка не достатньо продумана.
Успіхів!
Гарна казкова історія! В оповіді немає нічого зайвого, гарні діалоги, лаконічні й чіткі описи. Добре вписані згадки про інших осіб, які дотичні до історії – начебто про них і сказано небагато, але добре зрозуміла їхня роль у наявних подіях.
Щоправда, мені здалося, що в епізоді, який описаний фразою «якби не одна випадкова обставина: одна з кінцівок переляканого чудовиська зачепила борця за щастя…» – якось бракує активної дії й напруги. А це ж кульмінаційний момент! Цікаво було б «побачити», що саме відбувалося – як борсається чудовисько, як хлюпає лава, як і куди летить Гнат… А не просто отримати констатацію факту.
Але попри все загальне враження позитивне. Щоправда, шкода і Олега, і Гната… ((
Успіху на конкурсі!
Спасибі за відгук! Так, згоден: дії і напруги занадто мало, не вистачило досвіду.
Успіхів!
Мені сподобалось! Хотілося б ще дізнатись, чи вдасться Гнату врятувати кохану, чи око діє один раз?
Спасибі за відгук! Радий, що Вам сподобалось. З приводу ока, то воно діє лише один раз. Думаю, якщо б воно діяло багаторазово, то в головного героя було б набагато менше проблем. Тоді б Хитру-Ван чи ще хтось подібний найняв би групу бандитів і з їх допомогою дістав би кілька таких очей і розпочав би бізнес “Даруємо друге життя”. Тоді б головному герою залишилося б лише зібрати гроші і купити на них “друге життя” для коханої. Крім того, з’явилися б інші проблеми: поява занадто великої кількості довгожителів призведе до занадто великої кількості людей на Землі, розпочалася війна за місце на планеті; друге життя могло дістатися якісь страшній людині (на кшталт Гітлера), і тоді б… Як бачите, краще, щоб око було “одноразовим”;)
Успіхів!