Нове пришестя

                                                                                        async function godSaveAndPreserve(soul) {

                                                                                        if (!soul) throw new Error(“Soul not provided”);

                                                                                        if (soul.status === “in_danger”) {

                                                                                        await rescueService.save(soul);

                                                                                        }

                                                                                       Await

                                                                                       preservationService.preserve(soul);

                                                                                       return soul;

                                                                                      }

«Різні питання, а саме складне, довбить, що завтра чекає мене, що буде добре, а що буде зле..»*

– Вибаште, ви вірите в Бога? – хтось смикнув мене за рукав.

Від несподіванки я підскочив і мимовільно вимкнув плеєр. Роззирнувся ошелешено.

– Га? Що?

Хлопчина, що сидів просто на бордюрі тротуару нарешті відпустив мою руку і прошамкав:

– Пишаю, ши вірите ви в Бога.

Здається, разом із плеєром я вимкнув і аудіофільтри. Та й, мабуть, якусь частинку мозку теж, бо суть питання досі не второпав. Врешті вичавив:

– А тобі яка різниця?

Пацан розплився у посмішці. Його зовсім не турбувало, що ледь не половини зубів бракувало. Це ж в нього, виходить, навіть на примітивні імпланти не вистачає кредів.

– Шаради Бога, вішміть кабашки!

І посунув до мене кошик. Старезний, чорний од часу. Здається, навіть зі справжньої деревини. Плетений гаджет був по вінця напханий кабачками – пожовклими і зморщеними.

Я кілька разів глипнув, усвідомлюючи почуте та побачене. Це якийсь розіграш? Інакше навіщо заряджати настільки тупі та архаїчні меми? Або ж..

Нишком перевів файєрвол на максимальний захист. Дослухався. Та ні, жодного стороннього доступу, ніхто не намагається мене хакнути. Тоді що за холішіт? Але ж треба щось відповісти, а не стовбичити, мов той йолоп. Добре, підіграю пацану.

– Якісь вони не надто свіжі.

– Найшвішіші! – заперечив пацан, – щойно з теплиші.

– І яка ж ціна?

Нащо я це роблю? Я ж взагалі кабачків не їм.

– Півтора креди лише.

Ні, ну точно якийсь розіграш! Це ж взагалі безкоштовно!

Я всміхнувся.

– Ладно, давай QR-гаманця.

Звісно, кабачки викину на найближчий смітник. Але пацана шкода. Таким міг би бути мій син. Або не міг би бути. Або не таким. Міг би бути, але…

Я замислився на мить і скинув йому три сотні кредів.

Його очі округлилися від побаченої суми. Сподіваюся, малому вистачить клепки не прогудіти гроші на якусь наркоту. Можливо, імплантує зуб чи два, якраз на двійко не надто дорогих має вистачити.

Я скинув наплічник і заходився перекладати злощасні кабачки. Один видався занадто легким, чи то просто здалося?

– Шмашного, – вишкірився пацан.

– Дякую, – я кивнув, закинув наплічник і рушив вулицею.

У спину вдарив голос малого:

– Ше ошобливий шорт.

Я вкляк, вдарили дрижаки. Це могло щось значити?

Озирнувся, але пацан вже зник. От же малий пройдисвіт. Я увімкнув плейєр і рушив додому.

«Де підстелив би, щоб м’яко упав? Що би прийняти, спокійно щоб спав?»

                                                   

                                                   const Father = {

                                                      address: (who) => console.log(`[address] ${who}`),

                                                      hallow: () => console.log(“[hallow] Name set apart”),

                                                      audit: (m) => console.log(“[audit]”, m)

                                                      };

Лате-арт розпливається на каві. Те, що колись було акуратним сердечком, зараз нагадує пошматований міокард.

Я переводжу погляд з філіжанки на Крісті і назад. Зводжу очі на залу. Люди навкруги зайняті собою і конектами – соціальними чи мережевими. Компанія пістрявої молоді щось жваво обговорює, якийсь офіс менеджер розгрібає справи – діод його нейроінтерфейсу горить блідо червоним, час від часу спалахуючи яскраво-рубіновим, на межі перевантаження. Пальці стариганя в пошарпаному безколірному пальто ковзають по планшету. Напевно, він настільки старий, бідний чи усе разом, що не може дозволити собі найпримітивніших імплантів. Молодиця з немовлям на руках…

Ні, я не можу на це дивитися! Відвожу погляд. Сердечко остаточно перетворилося на брудну пляму.

І тиша. Звісно, приват-режим увімкнений, хоча цілком можна обійтися без нього – все одно ми мовчимо. Хіба й користі, що і нам не чутно нікого.

Врешті порушую мовчанку:

– Синдром дель-Кастільйо.**

Вона мовчить, тільки тремтять кінчики вій та пальців. І я замовкаю.

Можна говорити довго, емоційно, обіцяти знайти вихід. Але… Але я надто добре знаю Крісті. Вона хоче справжню дитину. І ніколи не погодиться не всиновлення, штучне запліднення чи клонування. Я теж хочу. Але не можу нам цього дати…

Тож скільки не говори – буде тільки гірше. І кожне слово – ніж, що завдає нестерпного болю. Та ж і без слів не обійтися, хоча б мінімуму. А краще отак мовчати. Все розуміти і дивитися на розмитий лате-арт. Розуміти, що відсьогодні нас уже не має…

– Я знаю…

– Я йду… – Крісті уриває, але намагається не дивитися на мене.

Я теж втуплююся у підлогу. Чорно-білі плитки дешевих кахлів починають тремтіти. Хоча ні, з підлогою все нормально, це просто сльози. І я не знаю – чи дати їм упасти.

– … лишитися друзями…

–… це ще гірше, болючіше…

–… кохаю…

–… не можу…

Я не знаю, як прощатися з нею. Певно, вона теж не знає достеменно.

Врешті її стілець скреготить по кахлям. А я досі не можу підвести на неї погляд.

Її пальці торкаються моєї руки. Востаннє…

Перед складним вибором я завжди передивлявся цей спогад. Аби нагадати собі, що гірше вже не буде. Найважче, найболючіше – усе в минулому. І щоби я не робив далі – болітиме менше. Тож…

«Ви погоджуєтеся з ліцензійними умовами?» – блимнув дисплей.

Оплата була доволі пристойною, робота складною і цікавою. Я тапнув «так». Пальцями в сенсорний дисплей тицьнув – не бруднити  ж нейроінтерфейс у невідомих тенетах.

І зіжмакав папірець з адресою. Той самий, що знайшов усередині кабачка, що здавався таким легким. Кинув жмаканку в попільничку, чиркнув запальничкою. Папірець зайнявся, веселе полум’я забарвлювало його в аспид. Аж допоки на масний попіл не перетворилося .onion у кінці цидулки. Полум’я гарно зачищає сліди, особливо одноразових пар «логін-пароль» та мережевих адрес…

З кухні долинув сморід паленого.

– Довбані кабачки! – лайнувся я прожогом кинувся до плити.

                                                      const Kingdom = {

                                                         deploy: (opts) => console.log(`[deploy] ${JSON.stringify(opts)}`)

                                                        };

 

Крап-крап-хлюп. Крап-крап-хлюп…

З переплетіння труб та кабелів добряче крапало, де-не-де вже зібралися чималі калюжі. І хоч як старанно я не намагався їх обійти – кілька разів втрапив. На кросівках залишилися брудні патьоки щедро забарвлені іржавим. Тут, у нетрях, на узбіччі цивілізації, не було усюдисущого неону. І навіть поліцейські дрони долітали сюди вкрай рідко.

– Круче! – гукнув я, – агов, хлопче!

Луна покотилася провулком, відбиваючись від брудних стін. Злякала кота, що з голосним нявом дременув геть. В купі сміття попід ногами зашурхотів стривожений щур. Щось запишав незадоволено, переходячи в ультразвук, який зміг вловити мій аудіоімплант.

– Круче, ти тут? – повторив я.

Десь з-за вузлом кабелів, дротів, труб, жерстяної купи та ще хтозна чого зашурхотіло. За мить звідти вигулькнула голова, облямована ядучо-зеленим волоссям.

– Його немає, – відгукнулась дівчина.

– Привіт, Дафніє, – всміхнувся я і простягнув ланч-бокс, – тримай тоді ти.

– Привіт, – дівчина остаточно вилізла з халупи і примостилася просто на труби, – дякую.

Взяла бокс, зазирнула усередину. Заходилася виймати пакунки з пересмаженими кабачками, сосисками, синтетичними салатами та печивом.

– Нехай лишається, я завтра заберу бокс. То де ж Крук?

Зазвичай увечері хлопець був удома, а якщо зникав, то, як правило, встрягав у якусь халепу. Переважно дрібну, тож витягти його з неї не складало особливого клопоту.

Дафнія запхала пакунки назад у бокс.

– Не знаю, – знизала плечима, – як зранку пішов, так досі і не має.

Насправді дивно. Зазвичай сестру він попереджав, куди збирався.

– І нічого не сказав?

– Ні, – схлипнула Дафнія, – він взагалі якийсь дивний був. Ще з учорашнього вечора, як повернувся з ринку. Ти ж чув, що там трапилося?

Щось таке вигулькнуло в новинах, якісь заворушення, чи що? Втім, я не надто розбирався – мав важливіші справи. Тож чесно зізнався:

– Бачив краєм ока. Щось серйозне?

Дівчина витягнула з кишені худі планшет.

– Тобі надіслати?

Імплантів Дафнія не мала, тож користувалася застарілим ґаджетом, який невід звідки притягнув Крук. Взяти новішу техніку у подарунок від мене дівчина навідріз відмовлялася. Як і на встановлення нейроінтерфейсу. І жодні вмовляння не діяли – у свої неповні одинадцять Дафнія проявляла міцний характер.

Я примостився на трубу поруч неї.

– Ні, вмикай, подивимося разом.

Пальці пурхнули, дисплей ожив.

Торжище було в самому розпалі, торгаші закликали до яток, між рядами сновигали покупці. І дрібні волоцюги – куди ж без них. Онде промайнуло кілька хлопаків доволі підозрілого вигляду. Онде ще кілька – усі віком років до дванадцяти, на перше око. Потім зграйка стіклася до більш-менш вільної площадки. Хтось встановив колонку і над ринком злетіли ритмічні біти. Дехто з хлопаків закрутив брейк, інші просто тупцяли, підтанцьовуючи. Серед натовпу вигулькнула чорна чуприна Крука, з прикметним білим пасмом на скроні, заплетеним у косичку. Він долучився до натовпу.

Раптом один з хлопців, що крутив брейк, скочив на рівні, підстрибнув до найближчого перехожого і вдарив того. За мить до бійки долучилися інші діти. Крук теж не лишився осторонь.

Здійнявся ґвалт і лемент, що переріс у справжнє бойовище. Я мимоволі зазумив картинку, намагаючись розгледіти Крука, але натовп надто перемішався. А потім налетіли поліцейські дрони.

Та, всупереч очікуванням, пацани не розбіглися, як завше робили. Прийняли бій. Полетіло каміння, якесь залізяччя, хтось запустив колонкою. Два дрони гепнулися, третій забрався, втративши два гвинта. Втім, четверо хлопаків теж лежали долі, певно зловивши ін’єкції паралізатора. Трансляція урвалася.

Добре, Крука серед паралізованих не було. Проте, така поведінка йому не властива. Дрібні крадіжки, примітивний хакінг – так, але ж не відкрите протистояння з поліцією!

– Більше він нічого не казав?

Дафнія зморщила чоло:

– Ніби ні. Хіба те, що він найшов спосіб назавжди витягнути нас звідси. Але то маячня – ти ж знаєш, який він хвалько.

Самовпевненості малому направду не бракувало. Власне, так ми й познайомилися – він спробував хакнути мій гаманець. Звісно, конект я засік, але стало цікаво, тож я просто спостерігав, не блокуючи йому доступ. Треба віддати належне – поцупив Крук небагато, саме стільки, аби вистачило добряче пообідати двом дітям…

– Хвалько ще той, – погодився я.

Засвербіла скроня. Нейроінтерфейс стиха теленькнув, прийнявши пакет даних. Я відкрив повідомлення.

«Графіки зсунулися. Робота починається завтра опівдні».

Лайнувся про себе, страх такого не люблю. Тим більше, що треба ретельно підготуватися.

Я підвівся:

– Вибач, мушу бігти. За брата не хвилюйся, я обов’язково знайду його.

                                                        const Will = {

                                                           enact: (opts) => console.log(`[will] ${JSON.stringify(opts)}`)

                                                           };

– Нове пришестя наближається! Чекати лишилося недовго! Уся несправедливість буде виправлена і всі стануть рівними!

Стануть, авжеж. Особливо сліпий зрівняється зі зрячим, а немічний стариган з повносилим юнаком. Це хіба імплантами можна виправити. Шалено дорогими, між іншим. А як зрівняються злидар з нетрів та, приміром, власник ген отого хмарочосу – центрального офісу якоїсь з численних корпорацій? Тож-бо, що ніяк.

Але натовп вірив. Натовп взагалі часто вірить – у «нові обличчя», в «пацанів з нетрів», ще в якусь маячню. Гупіки…

– І тоді цей несправедливий світ буде виправлено! Назавжди! – не вгавав проповідник, – лишилося тільки сумирно дочекатися Нового пришестя!

Пророк скинув руки догори, рукави його строкатої мантії з якимись піксельними візерунками сповзли донизу, оголюючи татуювання – коло, розірване у трьох місцях, з дещо зсунутими сегментами. Раніше такого я в нього не бачив.

Натовп схвально загудів, посипалися конекти – наскільки дозволяв нейроінтерфейс – я відслідкував купу транзакцій. Здається, сумирні почекуни кращої долі прямо зараз роздоначували свій чи не останній шматок хліба. І все це з мовчазної згоди влади – одне над майданом кружляють дрони й поліція зовсім не збирається припиняти це блюзнірство. Найпевніше, хтось з верхівки отримує чималий зиск з цього.

Пророк спустився зі свого постаменту. Найближчі з натовпу тягнули до нього руки. І він заходився відповідати на рукостискання, крокуючи вздовж півкола, що натовп утворив довкруж постаменту. Закладаюся, клірик криво всміхався при тому, але цього було не розгледіти, позаяк обличчя його ховалося під каптуром мантії.

Я наздогнав пророка у провулку.

– Привіт, Еше.

Той рвучко озирнувся.

– А, це ти бро. Привіт. Чим зобов’язаний?

– Справа є. За твоїм основним профілем. Хоча, дивлюся, ти й змінив вид діяльності.

Він скинув каптур. Засмагле обличчя, з незмінною білосніжною біні та дредами, що стирчали з-під неї, осяяла білозуба посмішка.

– А, це… То так, додаткові доходи. Ти ж знаєш – креди пахнуть хіба задоволеннями, що можна на них купити. А платять за цей цирк добре.

Ми рушили провулком, заплямованим сяйвом неону.

– То що в тебе за справа, бро?

Я скривився. Хто ж посеред вулиці про справи говоритиме? Чи в нього скрізь глушилки? Втім, краще не ризикувати. Тож я видав переше-ліпше, що спало на думку.

– То може тобі компаньйони треба, коли платять настільки гарно?

– Бро, невже ти на хакерстві так зголоднів, що прийшов роботи шукати? – вищирився Еш.

Я повернув посмішку:

– Ну ти ж змінив планшет на рясу.

– Одне іншому не завада. Тим більше – люди вірять в бога…

– Ага. А ще в рептилоїдів, подружню вірність, справедливих суддів, дбайливий уряд, перемогу в казино…

– Бро, не намагайся бути скептичнішим за мене. Я точно знаю – якщо бог колись і жив, то давно покинув цю землю. Люди ж вірять у протилежне, і готові платити. То чом не дати їм можливість оплачувати віру?

– Ага. Ви пожертвуйте свої нам грошики, ми відпустим всі ваші гріхи, віч-на-віч перетрем із Всевишнім всі ваші боки.***

– Не зрозумів?

– Не зважай, це лише стара архаїчна пісня.

Ми зупинилися біля непримітної стіни. Сіра од часу цегла, подекуди заляпана якимось брудом та іржею, повикришувалася, порозтріскувалася, але якимось дивом трималася купи. Онде виднілася пляма вицвілої фарби – колись тут було графіті, від якого тільки й лишилося, що рожевий гребінь. Чи то шматок ірокезу якогось панка, чи хвіст кислотного динозавра – зараз вже ніхто й не згадає.

Під дредами Еша блимнуло і за якусь мить шматок стіни поповз убік.

– Прошу, бро, – він ґлузливо змахнув рукою, пропускаючи мене вперед.

На стелі спалахнуло світло – яскраве і сліпуче, мені аж очі заболіли. Та так, що я навіть не одразу зрозумів, що свербить у скроні. Ну звісно, Ешеві фаєрволи запрацювали на повну. Щось теленькнуло ­– мабуть сигнал, що я чистий.

Еш обійшов мене і рушив коридором. Я – слідом. За мить ми опинилися в кабінеті. Раніше мені тут не випадало бувати. Зазвичай Еш приймав в інших кабінетах. Або в інших барлогах, позаяк щоразу ми йшли іншими шляхами.

Господар стягнув мантію і пожбурив просто на підлогу, лишившись у вилинялій майці незрозумілого кольору. Плюхнувся у крісло, закинув ноги на маленький журнальний столик. Вказав пальцем на друге крісло, що примостилося навпроти першого. Більше меблів у кімнаті не було. Натомість тут працював цілий датацентр – мерехтіла купа дисплеїв, а повітря буквально просякнули гігабайти зашифрованих пакетів.

Я сів на запропоноване місце, а Еш витягнув з кишені портсигар і закурив.

– Будеш?

– Не вживаю, – скривився я і дмухнув, відганяючи хмарку сизого диму із запахом канабісу.

– Тепер розказуй, – господар тицьнув в мій бік «косячком».

Я зітхнув.

– Нейроінтерфейс. Максимальна розгонка. Широкосмугова перепрошивка. Само-собою, кастомізована.

Еш гмикнув.

– Бро, це можливо. Але дорого.

Я скинув йому двісті тисяч кредів. Третини авансу шкода, але ж і апгрейд лишиться назавжди.

– Вистачить?

– Цілком, бро.

– Ще мені треба два «Бігунця».

Очі Еше округлилися, він присвиснув. Загасив «косячок» прямо об стільницю.

– Мієліновий нейроакселерант? Не скажу, що це неможливо. Але не швидко. І значно дорожче.

– А треба швидко. Я знаю, ти зможеш. Ти ж не думаєш, що я тільки по прошивку і розгін до тебе прийшов.

Еш покрутив дред, пошкріб підборіддя, пожував губами.

– Дістану, – згодився він. – Прошиваємося коли?

– Та прямо зараз.

– Зараз, то й зараз, – Еш плеснув у долоні, – ходи сюди, бро.

Десь з-за купи дисплеїв викотив каталку зі жмутом дротів. Криво всміхнувся:

– Сервіс, сам розумієш, не як у офіціалів, та вже вибачай. Лягай, бро.

Я скинув куртку і простягнувся на каталці. Сервіс-сервісом, а з офіційним софтом грошей не заробиш.

Тихо клацнув роз’єм імпланта. А потім шалено засвербіла скроня і я провалився у райдужне ніщо.

                                                      const DailyBread = {

                                                         demand: (q) => console.log(`[daily] ${JSON.stringify(q)}`)

                                                        };

«Вивантажити дані», – наказав я і за якусь наномить отримав повний список. Круто! Розігнаний інтерфейс літав.

Я відкрив масив. Дванадцять об’єктів. Поточні геомітки. Ідентифікатори. Геомітки місць призначення. Орієнтовний час прибуття. Нічого незвичного. Що ж, почнемо.

Найперше я присвоїв нумерацію об’єктам. Далі заходився тунелювати їхні геомітки. Так, є. Тепер заміна ідентифікаторів на динамічні рандомні набори символів. Готово.

Так, стоп, а це ще що?

Один оригінальний ідентифікатор видався знайомим. Зараз подивимося.

Дані з демографічних реєстрів надійшли, здається, швидше, ніж я встиг віддати команду. Ні, з такою швидкістю інтерфейсу я точно не зможу працювати постійно. Певно, закінчу справу і перепрошиюся назад.

Що тут у нас? Фак! Крук! Знайомий ідентифікатор належав йому. Або Крук належав ідентифікатору, що суть єдина. То он, куди ти вляпався, хлопче. Наркокур’єр. Хоча, може і не нарко – для прикриття таких не винаймають хакерів. Не тунелюють і не віпіенять маршрути, геотеги й ідентифікатори. І не захищають від дронів копів. Що ж ви несете таке га, дванадцятеро? Стоп, а хто ж тоді решта кур’єрів?

Я знову копнув реєстри. Фак! Тричі фак! Всі дванадцятеро виявилися дітьми віком від дев’яти до дванадцяти років. Всі безхатьки. Таких ніхто не шукатиме. Владі чхати на звичайних громадян, а долею безхатьків взагалі не ніхто й ніколи не перейматиметься.

Фак! Дванадцятеро хлопчиків та дівчаток понесуть… Вже понесли… Що?

Я обов’язково маю це з’ясувати!

Увімкнув моніторинг всіх Об’є… дітей. Майже автоматично присвоїв Крукові найвищій пріоритет.

Хто тут зараз найближче до мене?

Я вкинув до кишені обидві шприц-ампули «Бігунця» і вискочив із барлоги.

                                        const Forgiveness = {

                                            self: () => console.log(“[forgive] self”),

                                           others: () => console.log(“[forgive] others”)

                                           };

 

Ненавиджу клуби! Гамір, галас, кислотні біти та скажена круговерть неону. Коктейлі й наркотики. Ламані рухи, спітнілі, напівоголені тіла. Штурхонина на танцполі. Секс у туалетах. Ніби нема більше де потрахатися, аніж у брудній клубній вбиральні. Не менш брудні угоди десь у потаємних кімнатах клубної клоаки.

Я викрутив на максимум аудіофільтри, проте звуки все одно пробивалися. Зробив кілька ковтків кави. Скосив очі і AR-лінзи вивели маршрутний лист потрібної дитини. Так, хвилини зо три вона дістанеться клубу.

Відшукав зовнішню камеру й підключився. Ага, ось і вона. Дівчинка у пошарпаному плащі і шапці з бомбоном. На спині наплічник. Судячи з того, як легко вона крокувала – порожній. Отже, щоби вона там не несла – воно не в наплічнику. Фак! Я щиро сподівався, що кур’єри таки наркотик доставляють. Це був би найпростіший варіант. Можливо, якась нова й забійна дурь – тому і супровід серйозний. Тим паче точка – клуб. Але ж ні, здається помиляюся.

Дівча наблизилося до дверей. Я навісив до її поточного ідентифікатора мітку віп-перепустки. Двом обдовбаним мордоворотам цього вистачить, аби пропустити її всередину і не задавати дурних питань.

Я перемкнувся на внутрішню камеру. Дічинка, не зупиняючись, проминула коридор, обклеєний усілякими QR-стікерами, найпевніше з конектами драг-дилерів, чи повій. Навіть не звернула уваги на двох молодиків, що пристрасно смокталися попід стіною. Ремінь притиснутого до стіни був розстібнутий, футболка припіднята. Рука іншого робила в джинсах першого ритмічні енергійні рухи.

Фак! Нащо я цей фіксую?!

Дівчина вигулькнула на танцполі – я вже бачив її на власні очі, а не об’єктивами камер. Завмерла, роззирнулася, ніби раптом оговталася і намагається зрозуміти, де ж вона, власне, перебуває. Рушила прямісінько до діджейської ложі.

Я викрутив зум лінз на максимум, намагаючись розгледіти найдрібніші деталі. Паралельно хакнув камеру, заливаючи відео собі – раптом пізніше згодиться.

Дівчина щось прошепотіла діджею за пультом. Той кивнув, відкрив файєрвол – рівно настільки, аби вона законектилася.

Я узявся ламати канал, але той виявився відмінно захищеним. Єдине, що вдалося – розпізнати вміст трафіку. Здається, мультимедіа, але я не був певен. Щось у цій передачі точно не так. Фак! Я маю його хакнути! Аби ж мені більше часу… Або швидші реакції. Точно, «Бігунець». Вихопив шприц і вколов вміст. Ну ж-бо, швидше! Починай діяти!

Я заглушив канали одинадцятьох дітей і зосередив усю пропускну можливість інтерфейсу на тоненькій цівці трафіку. Атакувати її одночасно з багатьох боків виявилося доволі непоганою ідеєю. Хоча і ризикованою. Якщо у клубі є власний кіберфахівець – а він точно має бути – мене вирахують. Байдуже, мені потрібен клятий вміст!

Скроня свербіла неймовірно, здається, там виникла локальна пожежа. Втім, можливо так і було – ніщо не дається задарма й кастомізація імплантів зазвичай призводить до перегріву.

Є! Я вихопив шматочок передачі. У медіа був вплетений якийсь код. За фрагментом достеменно неможливо зрозуміти, що саме. Схоже на команду-активатор. Тільки що вона має активувати?

Діджей змахнув рукою. На зап’ястку майнуло татуювання – коло, розірване у трьох місцях з дещо зсунутими сегментами. І танцпол накрило. Потужні біти на мить заглушили – з легкістю пробили мої аудіофільтри. Серце закалатало швидше, на лінзах замерехтіли якісь символи, що то складали, розірване коло, то знову розсипалися на щось непізнане.

Я відчував сторонню присутність. Що мене хакають. Але навіть мої розігріті імплант і мозок не могли протидіяти. А скоріше я просто не хотів цьому пручатися. Стало так тепло, так хороше. Люди навкруги – вони такі добрі, такі рідні. Я відчув єдність із ними усіма, навіть із тими двома в коридорі, один з яких саме підвівся з навколішок, а інший мляво намагався застібнути ремінь на джинсах. Ми стали усі великим і єдиним «МИ».  А всі інші, там, за стінами клубу, яких я зараз бачу безліччю вуличних камер – вони інші, чужі. Вони – «ВОНИ». І хочуть щоб «МИ» зникли. А цього не можна допустити.

Повстань! Очисти! Відроди!

Я встав і стиснув у кулаці філіжанку з розмитим лате-артом. Втупився у підлогу. Чорно-білі плитки дешевих кахлів затремтіли. Хоча ні, з підлогою все нормально, це просто сльози. І я не знаю – чи дати їм упасти, адже можна пошкодити лінзи.

– … лишитися друзями…

–… це ще гірше, болючіше…

–… кохаю…

–… не можу…

МИ їх ненавидимо. Усіх, без розбору. Дорослих і дітей, хворих і здорових. ВОНИ мають померти.

Її пальці торкаються моєї руки. Востаннє…

Боляче! Як же це боляче!

Фак! Кава впереміш із кров’ю скрапують на стільницю. Я розчавив філіжанку і навіть цього не помітив! А що я ще встиг зробити? А що встиг би, аби не біль? А який біль витверезив мене – фізичний чи моральний? Чи розігнаний мозок випередив швидкість конекту і витягнув моє свідоме? Байдуже! З цим розбиратимуся пізніше.

Сигнал досі транслювався. Отже, поки решта відвідувачів зі скляними очима виють «Повстань!», є шанс щось дізнатися. Я помчав у зворотному напрямку, долаючи шлюзи, ретранслятори, вузли, намагаючись сягнути джерела. Адреси стрибали, домени оніонилися, але поки вдавалося не загубити його.

Аби не виділятися з натовпу я так само завивав. Зиркнув на мапу пересувань дітей. Фак! Ще одна дитина досягла кінцевої точки.

Є! Я вломився… неважливо куди. Поки неважливо. Хапав усе, що потрапляло під мої віртуальні пальці, закидав ланцюжки копій на десяток різних хмар. Вже не переймався зачисткою слідів. Вже або нахабно грабувати банк, або тихенько зламати гаманець безхатька й піти ні з чим. Байдуже. Мене вже вирахували і піднімають увесь свій захист. Мене виштовхували все далі і далі, вивертали віртуальні суглоби, намагаючись видерти бодай те, що вони наразі тримали. А фіг вам, покидьки! Не відпущу!

Мене викинули. Сподіваюся, взятого мені вистачить, аби захистити дітей. Я скосився на мапу, оцінюючи час, що в мене лишився.

Десять міток лишалися активними. Дві згасли. Дивно, я ж маю бачити їх, допоки сам не вимкну відстеження. Хіба що..

Зум на максимум. Дівчинка лежала на підлозі, просто поперед діджейської ложі. Звісно, нікому не було діла, що жодної мережевої активності вона не здійснює. Важко конектитися, якщо ти вже не дихаєш…

Суки! Хто б ви не були – я не дозволю вам вбивати дітей! Я нікому цього не дозволю!

Я  витер кров з підборіддя – тільки зараз помітив, що вона рясно юшить з носа. І посунув на вихід. Якщо хтось і здивується моїй поведінці – то вже байдуже. Я порушив усі правила гри. А це означає єдине – хедшот мітку. Заради цікавості глянув мережі. Так і є – за мою голову вже призначена нагорода. Ти ба, синдикат «New arrival» ще й оцінив мене доволі дорого.

Тільки зараз помітив музику, що крутилася на реплеї у аудіоімплантах.

«Треба змагатись, бо так хочуть всі, треба хитатись по центру подій, щось обирати на користь собі…»

І коли я встиг увімкнути?

                                                         const Protection = {

                                                           deliverFromTemptation: () => console.log(“[protect] temptation”),

                                                          deliverFromEvil: () => console.log(“[protect] evil”)

                                                          };

Я мчав провулком, перестрибуючи калюжі й сміття, кабелі і труби. Помічав багато нового, того, на що раніше не звертав уваги. Часто траплялися особливі QR-стікери, постери, символи, дивні графіті. Одного разу символ розірваного кола трапився на сіті-лайті.

Символ проєкту «Єресь», що зараз стрімко наближався до свого завершення і остаточного впровадження. Місто затоплять у крові, занурять у хаос, щоб потім, за кілька днів вимкнути фанатиків і принести порядок. Тільки вже новий, де більшою владою володітиме New arrival, як ті, хто зупинили безумство. Ними ж і створене. І порядок цей навряд хоч якось покращить життя. Недаремно ж Еш (та і скільки усього таких ешів діє в місті) накачували проповідями громадян, розігріваючи їхню ненависть. Хоч це й прикривалося смиренням – наративи проповідей цілком зрозумілі. Недаремно містом прокотилася благодійна акція по для дітей, старих та малозабезпечених по заміні імплантів. Звісно ж, нові інтерфейси були надто чутливими до кодів «Єресі». Таку ж надчутливість, здається, вшив у мій імплант Еш.

Ніщо не змінюється. Пророки і клірики завжди несуть якусь єресь, що в підсумку призводить до чергової бійні.

Спинити міні-революцію доволі мало шансів. А часу – ще менше. Я помилився. Коли сподівався на копів, відправляючи копії всієї інфи, що я встиг витягнути з серверів синдикату; зливаючи їм маршрути кур’єрів і кінцеві точки та доступ до мого захисту й супроводу. Звісно, копівську верхівку з тельбухами купив New arrival. І вже за кілька хвилин після зливу я з’явився у всіх поліцейських зведеннях, як найнебезпечніший рецидивіст, чайлдкілер. Примітка «нейтралізувати на місці» значно знижувала шанси на виживаність. І тепер за мною полював як New arrival, так і вся поліція. Нічого, викручуся.

Я спинився, відсапався.

– Дафніє!

Сподіваюся, її ще не знайшли, інакше я даремно витратив дорогоцінний час.

Тиша.

– ДАФНІЄ!!!

Десь з-за вузлом кабелів, дротів, труб, жерстяної купи та ще хтозна чого зашурхотіло. За мить звідти вигулькнула голова, облямована ядучо-зеленим волоссям.

Жива!

– Ти в розшуку, – замість привітання відказала дівчина.

– Знаю. Тому. Слухай. Ужажно. Мене.

Говорити важко. Я мушу казати те, про що встиг подумати, здається, вічність тому.

Я стягнув наплічник і кинув їй біля ніг.

– Тобі. Сховатися. Маєш. Ртеба.

Слова плуталися, язик заплітався.

– Дно. Залягти. На.

Вона хитнула головою.

– Крук. Заради. Бери. Знабодиться. Гроші.

Наплічник був по вінця наповнений кредами – усі свої статки я перевів у готівку. Якщо мене знищать – гроші вже точно не знадобляться. Але можуть допомогти їм. Все одно окрім Крука й Дафнії в мене нікого не має.

– Це через нього?

Я кивнув.

– Бери. Сховайся. Глибоко. Бощ. І. Я. Не. Знайшов.

– Але ж ти знайдеш? – у волошкових очах забриніли сльози.

Я знову кивнув.

– Чекай. Його. Неме.

– Тебе вб’ють!

Я хитнув головою. Звісно брешу. І вона це знає.

– Брешеш.

Я стенув плечима.

– Можливо.

– Тоді я з тобою.

Я ухопив її за плечі, струсив.

– Ні. Не. Ти. Зорумієш. Смерть. Тобі. Немі… Сховайся.

Вона закусила губу. Дафнія розумна дівчинка, має зрозуміти. Без мене вона має шанси вижити й дочекатися брата, зі мною – ні. Стане моїм тягарем. Вона щиро хоче допомогти. Але як знайти слова, аби пояснити, що це не її бій.

– Чому ти це робиш? – схлипнула вона.

Я міцно обійняв, притиснув до грудей. Відсторонився, глянув просто у вічі.

– У дітей не можна відбирати дитинство.

Аби нормально вимовити фразу мені довелося на мить погасити всі з’єднання. Добре, що камер тут немає, інакше б сюди вже неслися дрони.

Я підвівся, потріпав її зелені кучері, схилився, поцілував у чоло.

– Повернуся.

Розвернувся і помчав, допоки Дафнія не оговталася і не ув’язалася зі мною.

                                    async function OurFatherPrayer(target = “us”) {

                                    Father.address(`Guardian of ${target}`);

                                    Father.hallow();

                                    Kingdom.deploy({ env: “Earth”, for: target });

                                   Will.enact({ loc: “Earth”, mirror: “Heaven” });

                                   DailyBread.demand({ qty: “today”, recipient: target });

Сіті-лайт з моєю пикою і здоровенним червоним написом «Розшук» вирячився на мене. Звісно, зображення підредагували – додали темних кіл під очима, рваний шрам на щоці й кривий вискал. Аби зображення відповідало створеному образу маніяка та чайлдкілера. Бо справжній мій писок відверто не дотягував до нього. Що ж, удачі в пошуках.

Я натягнув поглибше каптур і пірнув у підворіття. Вивів мапу. Крук десь тут, зовсім поруч. Лишилося тільки його перехопити.

Куля вищербила бетонне кришиво просто над головою. Я присів. Спробував хакнути дрона. Синдикатський безпілотник мав покращений захист й не хотів так просто переходити під мою опіку. І допоки я відволікся на нього – втритив контроль над трьома іншими, копівськими, і двома вуличними камерами, яким до того завісив статичну картинку провулку, ніби мене тут зовсім немає.

Фак! Треба було атакувати дронами, а не збирати армію. Роззирнувся. Купа іржавого мотлоху в кількох мантрах попереду. Стрибок, ще стрибок. Уламки асфальту з-під ніг, цегляна шрапнель просто в очі. Дякую лінзам, врятували.

Свербіж у скроні нестерпний. Стрибаю з каналу на канал. Перехопити хоч одного, вдарити по іншим. Повільно! Надто повільно!

Я вихопив другого «Бігунця». Не знаю, що зі моїм мозком зробить подвійна доза мієлінового нейроакселеранта – та зараз я не маю вибору. Можливо стану «овочем», можливо щось інше – хтозна.

Я увірвався в трафік дронів. Перебрав керування. Безпілотники розстріляли одне одного, лишився один дрон. Так, він мені ще потрібний.

Камери в небо. Камери в землю. Камери в найближчі приміщення. Чисто. Я вийшов з укриття і затнувся. Прийшов біль. Холоша набухала багрянцем. Це виходить, котрийсь поцілив, а я не відчув. Загалом не дивно, зважаючи на кількість адреналіну в крові й нейрохімію «Бігунця». Перев’язати б. Фак, нехай. Ніколи і нічим. Та й, здається, куля тільки черконула ногу, зірвавши шматок шкіри.

Де ж ти, Круче? Аж он, за рогом. Впевнено крокуєш до гіпермаркету. Я покульгав навперейми. Трохи позаду тихо гудів дрон.

Зачулися якісь звуки, ніби зсередини будівель. Голоси, уривки слів, музики. Скрип поршню шприца, що впорскує в чиюсь вену чергову порцію дурі. Шкварчання сковорідки. Крапання води з проіржавілого крану в не менш іржаву раковину. Скрип ліжка. Щурячий писк. Шурхотіння упаковки кондому. Хруст свіжої скоринки хліба. Котячий няв.

Може, не треба намагатися щось і когось рятувати? Може цей світ не вартих таких зусиль?

Дитячий сміх. Шурхіт іграшок. Тиха колискова над чиїмось ліжечком.

Ні, заради цього – варто.

Я трусонув головою. Звуки зникли. От тобі й «Бігунець». Чи то сам-собою злітаю з останніх котушок.

Я перешкандибав вулицю. Саме вчасно, аби ніс до носа зіткнутися з Круком. Той вкляк, зіниці розширилися.

– Ти? – ніби привида побачив. Або копа, що зловив його на гарячому.

– Я.

– Я поспішаю, – в нього смикалася повіка.

– Говорити. Ртеба. Отам, – я вказав за ріг гіпермаркету. Туди, де в густій тіні причаївся каналізаційний люк.

Говорити стало ще важче, аніж після першого нейроакселеранта. Отже, краще мовчки діяти.

Я торкнувся руки Крука. Хлопець сіпнувся й висмикнув долоню. Шкода. Доведеться інакше. Я віддав команду і дрон вистрілив. Паралізатором. Крук напружився і вирубився просто у мене на руках.

Фак! Важко. Додибати самому до люку ще можна було заввиграшки. З хлопцем це здавалося чимось неможливим. А треба встигнути, терміново. Он вже копи заледве за квартал звідси. Вже не дрони – живі поліцаї. Таких не хакнеш, не перетягнеш на свій бік. Нічого, впораюся.

Нарешті ми дісталися тіні. Притулив знерухомленого Крука до стіни, відкинув люк, зазирнув. Пощастило, труби тут тягнулися поодаль драбини, глибина шахти – метра два з половиною. Я розбив копівського дрона об стіну. Відімкнувся від камер.

Вибач, хлопче. Сяк-так я всадовив його і увіпхав ноги до шахти. Протиснувся в щілину сам. Спустився на кілька щаблів. Потягнув, намагаючись звалити тіло на плече. З ношею спустився ще на кілька шаблі. А потім рука зісковзнула і ми гепнулися долі.

Темрява. Майже суцільна, лише десь попереду бовваніє блякле світло. Наосліп обмацав Крукове тіл. Кінцівки ніби цілі, крові ніде не має – отже, голова не розбита. А якщо й виявиться кілька забоїв чи синців – гадаю, він мене пробачить. Це усіляко краще, ніж валятися посеред гіпермаркету з випаленим мозком, як та дівчинка в клубі.

Присів поруч, шумно видихнув. Нарешті можна якусь хвильку відсапатися. Більше, звісно не вийде, копи все одно на хвості. Доки переводив подих – згасив Крукову геомітку. Довше шукатимуть. Мабуть.

Я підвівся, ухопив Крука за ногу і потягнув уперед. Заховаю в якомусь з міліонних розгалужень колекторів. Виграю трохи часу, якого мені може вистачити, аби дістатися мера. Він точно не співпрацює з New arrival. Ба більше – вся ця атака направлена, насамперед проти нього. Отже, блискавичне вирішення ситуації є його шкурним інтересом.

А може й не виграю час – якщо в синдиката є інші способи замкнути своє рване коло – дублі кур’єрів, резервні канали доставки активаторів чи ще щось, що я навіть уявити не можу. Врешті, хтозна, чи насправді потрібні всі дванадцятеро, а чи це якийсь символізм – я не мав часу детально вивчити документацію, аби повністю розуміти розклад. Маю грати наосліп.

О, здається прийшли. Стіна провалювалася у невеличкий закапелок, заледве метр на метр розмірами. Не дуже примітний – можливо, я б і не помітив, аби саме чогось подібного не шукав. Тож є шанс, що проминуть й інші.

Я всадовив Крука попід стіну. Розстібнув куртку й відірвав смужку від светру. Зіжмакав і запхав до рота. Шматком дроту, зірваним з якоїсь труби в колекторі, зв’язав руки. Ноги вирішив не чіпати. Йому доведеться вибиратися самотужки, якщо копи чи синдикатські не знайдуть. Хтозна, можливо, не встигнувши на призначений час, він і відмовився б від завдання. Та цього я точно не знаю, тож мушу страхуватися.

Готово. Що ж, бувай, хлопче. Сподіваюся, ще побачимося.

Я витягнув з архівів мапу колекторів – вже не знаю, наскільки вона відповідала дійсності й чи наносили на неї добудовані гілки. Кинув геомітку на виходи в мерії і проклав маршрут. Що ж, йти мені далеченько, тож уперед.

Час тягнувся повільно. Або швидко – в колекторній пітьмі не надто й розбереш. Темряву й тишу порушував хіба писк усюдисущих щурів. Певно, він утримував у реальності, адже якщо затихав, то здавалося що я застиг десь проміж буттям і небуттям. Можливо, так насправді й було, а моє тіло лишилося десь у провулку з простреленим серцем. Чи розвороченою довбешкою. І все подальше – лиш гра свідомості, що поступово згасає в темному ніщо.

Але потім звідкись долинав писк чи шурхіт і відчуття реальності поверталося. А разом з ним і сморід. Отже, я ще живий, бо якщо так смердить навіть у посмерті, то цей світ вже ніяк не врятувати. Я зиркав на мапу, й переконувався, що мітка поволі повзе до мети.

Здавалося, що чую звуки – як там, в підворітті. Тільки тут звучали голоси. Щось шепотіли, проте розібрати слів не вдавалося. Чоловічі і жіночі, дорослі й дитячі – говорили наперебій. Можливо я дійсно чую їх – з минулого, з майбутнього… Хоча, скоріш за все Еш підсунув мені ще й палений «Бігунець» і то вже мій мозок плавиться. Коротять аксони, хаотично мчать синапси…

Десь позаду скрипнуло. Озирнувся. Блякле світло впало на підлогу. Вирахували. А я так сподівався встигнути. Не судилося.

Я рвонув уперед. Переховуватися немає сенсу – відбитки підошов у щільній, злежаній пилюці приведуть до мене краще найпросунутішого трекеру. Ноги гули, у скронях пульсувало. І свербіло. Щомиті дужче, ніби вся пропускна здатність інтерфейсу була задіяна. Хоча ж я в дисконекті, хіба тільки канал джипіесу відкритий. Що за фак?!

Позаду долинав тупіт гонитви.

Голоси. Вони гучнішали. Вже не шепотіли – кричали. Різними мовами, жодної з яких я не знав. Хоча, здається, й розумів сенси. Дивні, суперечливі сенси, що за мить постають в уяві намаханими гіфками.

… «Ви давно б повиздихали без мене!», – гарчить старий зморщений хакер, що вже за мить розпливається в беззубій посмішці й лагодить черговий імплант малому безхатьку.

«Чому моє мертве, а твоє весело всміхається?!», – скрегоче зубами молодиця, але продовжує мити посуд і співати колискову сусідчиному маляті.

«Наступного разу кради в тих, хто зможе пережити втрату!», – повчає ламаний ветеран, віддаючи ножа малій крадійці. Сам при тому незграбно намагається пристебнути правицею імплант лівої долоні.

«Кайффффф!» – стогне хлопчина, розстібаючи турнікет. Одразу ж бере використану голку багаторазового шприца, старанно витирає її спиртом і вкладає в коробочку. На стільниці купа таких же – шприци, голки, флакончики спирту, ампулки дурі – все в ідеальному порядку. На планшеті відккритий пустий документ з підписом «Дипломна робота». Файл відкритий третій тиждень.

«А тепер вони мусять заплатити, – хижо вишкіряється оверлорд-синдик, – як не грошима, то здоров’ям»! І вказує бандюкам на нетрі, мешканцям яких ще зранку роздавав гуманітарні харчові концентрати.

Стріп-денсер запихає креди у ботфорт. Зсуває прозору смужку стрінгів. Палець у піхву. Палець на вуста глядача. «Знаю, подобається. Але ти ніколи не лизнеш її». Йде до іншого клієнта. А наступного ранку лікар підтверджує цілісність гімену.

Старий харчовий синтезатор натужно крехкоче, видаючи чергову порцію. Чоловік їсть повільно, дрібними шматочками, майже крихтами. За п’ять хвилин повертається знову. І за десять знову.  Аж допоки його блювотиння не стікає по брудній майці на підлогу…

А потім один тихий шепіт перекричав усі голосні образи. Він щось наполегливо диктував, якусь адресу, вимагав терміново підключитися до цього ноду.

Фак! Мене остаточно поплавило! Які можуть бути підключення, якщо навіть свербіж у скроні припинився? Певно інтерфейс просто вигорів. Маршрут на лінзах двоїться, стрибає й дробиться на безліч уламків. Здається цятка майже досягла кінцевої точки, а наступної миті вона ніби ще й не почала рух.

Я затнувся, впав навкарачки. І це мене врятувало. Просто попереду спалахнуло світло, гримнув постріл. Куля дзенькнула об трубу, відрикошетила. Зі стелі посипалася штукатурка.

Я відкотився за якийсь перестінок. Все даремно! Не встиг! Затисли! Я просканував мережі (це ж треба, інтерфейс досі живий) – жодних підключень, навіть звичайних ботів на радіочастотах. Тільки люди. Не хакнеш, не домовишся! Порівняно з New arrival мені за власну голову запропонувати нічого. Тричі фак!

Голос, той самий, що пропонував підключення, гримнув з новою силою. На мить (чи вічність) я втратив свідомість. А коли отямився, зрозумів – навіть коли дослухаюся, гірше не стане. Здохнути просто так, чи здохнути, підключеним до невідомого вузла – різниця несуттєва.

Я дослухався, намагаючись не проґавити жодного символу. Ретельно відтворив лінк. На скроню ніби хлюпнули кропом. Чи кислотою. За мить підлога піді мною підствітилася. А в коридорі затріскотіла автоматна черга.

«Світло в тунелі не світить в кінці, хто каже бачив – обманює всіх»…

                                                         Forgiveness.self();

                                                        Forgiveness.others();

                                                        Protection.deliverFromTemptation();

                                                       Protection.deliverFromEvil();

Сірі стіни, сіра стеля. Навіть світло якесь брудне, сіре. Напевне, мене вирішили не вбивати, а ще познущатися, піддати тортурам.

Я застогнав і сів. Прокліпався. Роззирнувся. Здається, формою кімната нагадувала коло. Достеменно роздивитися було неможливо, позаяк попід стінами всуціль аж до самісінької стелі нагромадилася… Фак! Купа компів. На перше око – старезний мотлох. Величезні опуклі монітори, декі вкриті захисними рамками, хоча більшість без них. Громіздкі клавіатури з крупними, ніби для сліпих, клавішами. Кілька дротових мишок. І жодного сенсора!

Гуркотіли сотні вентиляторів.

Підлога завалена купою перфострічок, котушками магнітних стрічок, дисками й дискетами. Навіть кілька флешок валялося.

Навдивовижу нейроінтерфейс ловив якусь мережу, тільки я ніяк не міг до неї законектитися.

Якщо це пекло (не з моїми діяннями до раю!), то чому ж воно настільки схоже на музей інформатики двадцятого століття???

– Якраз таки рай!

Я підскочив. Серед купи мотлоху у кімнаті не одразу розгледів карлика. Він був зодягнений у якесь сіре мішкувате дрантя – чи то довгий розтягнутий светр, чи то худі, а чи взагалі халат. Голову прикрашала сіра ж шапка-ковпак.

– Фак, смішно! Дуже навіть.

Мимохідь відмітив, що я знову почав нормально говорити, не так, як під «Бігунцем». Втім, якщо ти вже здох – логічно припустити, що усяка нейрохімія більше не діє.

– А я не жартую, – відказав коротун і врешті обернувся до мене.

Холішіт! Ніякий це не карлик – дитина! Пацан, років тринадцяти. Хоча говорить ніби як дорослий.

Він проникливо глянув на мене сірими очима. Від погляду стало ніяково, спиною пробігли мурахи. Ніби не дитячий це погляд, а істоти значно старшої за мене. За ці старезні компи. За саму нашу планету.

Та ну, маячня. Не може такого бути. Чи все ж таки може? Мовчати далі видавалося якимось глумством і дурнею, тож я криво всміхнувся і вичавив:

– Ну коли я в раю, то добридень, боже.

– Я не бог. Мене звати Син.

Слово «син» він мовив з притиском.

Я гмикнув. Ага, син. Добре-добре.

– То гукни батька тоді.

Він потупив погляд. Кахикнув.

– Гм… Я думав ти – Батько.

Це він теж вимовив з притиском. Я вибалушив очі.

– Ти настільки відчайдушно рятував дітей, ніби й справді Батько.

Його очі затягло поволокою. Тяжким сумом, аж я його відчув. І відчув через імплант! Фак! Бездротові емоції – то щось новеньке. І точно не з такою технікою.

Мені стало його шкода. Якщо на мить припустити, що він каже правду – то Син самотній давно. Можливо дуже давно. А тут, в цілковитій самоті можна здуріти дуже швидко.

– Вибач, я не той Батько, що тобі потрібен. Та й взагалі я не батько. І ніколи не стану.

– Шкода, – підсумував Син.

За чим він шкодує лишилося тільки здогадуватися.

– А де ж Батько, власне?

Син стенув плечима.

– Пішов. Давно.

– Наскільки давно.

– Після релізу v1.2.

Фак! Що він має на увазі? Що наше життя лише бліда пародія на древній фільм про людей-батарейок, що жили у віртуалі?  Якось примітивно навіть. Втім, це ми пізніше з’ясуємо.

– А в роках то скільки?

Син задумався.

– А що таке рік?

Я очманів. Тобто? Він не знає таких примітивних речей?

– Ну… це період, за який планета обертається навколо Сонця.

Чесно кажучи, я почувався повним бовдуром, пояснюючи таке.

– Чия планета?

Та хай же тобі файєрвол впаде!

– Наша.

– Забув сказати, – серйозно уточнив Син, – ми не на Землі. Тож я не знаю, якими роками рахувати.

– Ти знущаєшся?! – не витримав я, – це ж повна маячня!

– Вірити чи ні – справа твоя. Але дивися.

Син клацнув по якійсь клавіатурі і на величезному екрані висвітився ландшафт. Гори, розпечені до червоного під щільним хмарним покровом виглядали якимось пекельним пейзажем. Далекий вулкан, потік лави з якого струменів у западину, ще більше підсилював ефект.

Пекло, як є. А каже – рай.

Ага, фото зі старих апаратів, з тих часів, коли людство ще посилало в глибокий космос своє залізяччя. Колись я крав масив таких даних, надивився.

Син ніби прочитав мої думки.

– За дверима скафандр. Хочеш – прогуляйся. Тільки недовго, середовище занадто агресивне.

Він не всміхався, говорив серйозно. І чомусь я повірив, що Син не бреше й не жартує. Добре, якщо на секунду припустити, що все це правда, то виходить…

– Ти хочеш сказати, що ви, – я невпевнено тицьнув кудись угору рукою, – звідти? Із зірок?

– Батько так, а я – місцевий. Батько створив мене вже тут.

– Тобто створив? Ти не живий???

Син всміхнувся.

– Чому ж? Живий. В певному сенсі. В такому самому, як живий і ти.

– Чекай! Я ж помер… там.

– Ні. Ти прагнув врятувати дітей і я дав тобі шанс це зробити. Тільки звідси. Без мене ти б програв.

Він не вихвалявся, не очікував вдячності, просто констатував факт. Взагалі, в голосі не вчувалося жодних емоцій. Хіба… нудьга.

– Дякую, – тільки і зміг вичавити я.

Голова йшла обертом. У все це неможливо було повірити, але й не вірити власним очам теж важко.

– Чому ти все розповідаєш?

– Мені нудно тут. Нудно і самотньо.

– Так створи собі когось… чи щось. Якщо ти Син творця, то, мабуть, його вміння теж успадкував.

– Не зовсім. Насправді все дуже складно. Творити так, як він створив вас я не можу.

Створив нас… Все ж таки – ми штучні. Звісно, якщо вірити в усю цю маячню.

– Створив що? Сонце, планети, всесвіт?

Син всміхнувся.

– Ні. Коли Батько прийшов, усе вже існувало. Ваше Сонце, ваша Земля. Але планета, хоч і мала чудове розташування в зоні життя – була мертвою. Батько вирішив виправити це. У земному ядрі він розмістив біопроцесор, який зумів запустити процеси, що й призвели до зародження життя. А тут лише рубка керування. Серверна. Ти ж на цьому трохи розумієшся, чи не так?

Очманіти. Все ж таки ми лише алгоритми. Послідовності. Команди.

– Ні, – Син знову ніби прочитав мої думки, – ви справжні. Ви маєте свободу вибору, свободу почуттів. А якщо я зараз стукну тебе в носа – ти відчуєш справжній біль і кров заюшить теж справжня.

Я кивнув. Певно, що він має рацію. Врешті, кібернетична теорія походження життя нічим не гірша космологічної, теологічної чи еволюційної. Квінтесенція свободи вибору і віри – можна вважати себе нащадком хоч бога, хоч прибульців, хоч кілобайту, а хоч якоїсь інфузорії. Все вірно і хибно одночасно.

– Якщо Батько пішов, то чому ти тут? А не підеш за ним… чи деінде?

– Я ще не настільки знудився. Втім, піти я не можу.

Дивно. Все це дуже дивно. І нудьга, як рушій процесів, і неможливість Сина творити й кинути усе це, піти услід за Батьком. Хоча, останнє легко перевірити.

– Можна? – я кивнув на клавіатуру.

В сірих очах майнула цікавість.

– Прошу.

Працювати отак, через клавіатуру, а не нейроінтерфейс чи сенсори, було дуже дивно. Пальці зісковзували з клавіш, не потрапляли в потрібні, зачепали по кілька символів одночасно. Але врешті я призвичаївся й робота пішла жвавіше.

Система виявиласся слабо захищеною, тож я хакнув її доволі легко. Найперше кортіло перевірити здогад. Тож цим я й зайнявся. Направду, перевірити права доступу не така вже складна справа. Якщо знати, якою мовою працює система.

Після десятка невдалих спроб ентузіазму поменшало. Здається, все тут працювало на кодах, що були ледь не старішими, за техніку. Але не здаватися ж.

Витягнув з найзапилюженіших куточків пам’яті команду. Якщо й це не спрацює – справа швах.

> SHOW-PRIVILEGES Son

User: Son

За мить монітор блимнув і вивів відповідь:

Current Ring: 4

Roles: Moderator

Я не помилився. Звісно, Син не може творити, бо має обмежені права. Треба копнути, що він тут узагалі робив всі ці роки.

Я зарився у логи. Тут творився повний безлад – купа хотпатчів і багфіксів буквально вкривали основний реліз. Накладалися одне на одного, викликаючи чергові error, glitch, issue, fatal error. Син чесно намагався все то виправляти, та, виходить, знань для того йому не вистачало. На релізі 1.2 теж була навішана купа TODO. На перше око я б з цими примітками впорався доволі швидко.

Виходить, Батько взагалі не вчив Сина? Як так? Лишити його unfinished build і просто зникнути?! Це ж повна безвідповідальність.

Відшукав бекапи. Що тут у нас? Насправді, небагато. Reality_v0.1_alpha, Reality_v0.8_beta, Reality_v1.0_release, Reality_v1.1_moral_patch, Reality_v1.2_templar_ethics_update. Початим, але незавершеним значився Reality_v1.3_enlightenment _ethics_update.

Виходить, десь між релізами 1.2 та 1.3 Батько зник. Утім, називати його Батьком після того, як він вчинив я не міг. Зозуль він, а не Батько. Якщо Син дійсно читає мої думки – ця йому точно не сподобається.

Врешті, чи так важливо те, що сталося тут раніше. Треба зосередитися на «зараз». Спробуймо он що. Я додав обліковку Guest. Підвищив права до full_access, відкотив назад. А потім до мене дійшло!

Я щойно створив і знищив бога! Власноруч!

Пальці тремтіли, били дрижаки. Я можу все. Переписати історію, переробити світ. Пофіксити свій клятий синдром дель-Кастільо, Уникнути того болючого прощання і просто бути щасливим! Колисати на руках власну дитину! Бачити її посмішку і вставати щоночі від її плачу! Це все можна, але пізно. Крісті має родину і чудову донечку. І щоби побудувати власне щастя – треба зруйнувати її сім’ю. Не можу!

… лишитися друзями…

… це ще гірше, болючіше…

… кохаю…

… не можу…

Саме тому що кохаю – не можу! А навіщо мені всемогутність без неї? І навіть цей спогад я не чіпатиму – він найцінніший у житті. І чхати, що найболючіший теж.

Її пальці торкаються моєї руки. Востаннє…

Мимоволі я торкнувся руки Сина. Він сіпнувся, відсахнувся. То он, чого тобі насправді бракує, хлопче! Простої ніжності і любові, батьківського схвалення, мовчазного осуду, гучної похвали. Поплескування по плечу. Сухих чоловічих обіймів.

Я можу це дати. І я дам тобі це!

Цікаво, чи зрозумів Син?

Байдуже. Я знаю, що маю робити. Пальці самі пурхнули над клавішами, ввівши:

> CALL GATE$SYSTEM_ADMIN(“Son”, “grant_full_access”)

Відповідь не забарилася:

Gate segment GATE$SYSTEM_ADMIN invoked

Checking ACL for user ‘Son’…

Access granted

І одразу наступна команда:

> SHOW-PRIVILEGES Son

User: Son

І миттєва відповідь:

Current Ring: 0

Roles: Full Access, System Administrator

– Що ти робиш? – в голосі Сина здивування. Здається справжнє, не награне. Як справжньою була і нудьга.

– Роблю тебе Батьком. Сподіваюся, ти будеш кращим, ніж твій попередник.

– Я Син. І назавжди ним лишатимуся. Я не знаю багатьох речей, ще більше – не вмію.

– Не хвилюйся, я тебе навчу всьому, що вмію сам, – я знову торкнувся його руки. Цього разу Син не відсахнувся, лише трохи напружилися м’язи. – Якщо ти захочеш, звісно.

Його губи затремтіли, Син прошепотів:

– Хочу…

– Направду, це не дуже важко. Віриш?

Тремор вчувався тепер і у голосі:

– Вірю… тату.

Я ошелешено глипнув. А він продовжив:

– Я знаю, в тебе є справи там. Ти мусиш іти, вірно?

Я кивнув.

– Але ж ти повернешся, правда?

В неймовірно дорослих дитячих очах блиснула надія. Звісно повернуся. Я не маю права зрадити тебе. Врешті, дітей ніхто не має права зраджувати. Ніколи. Навіть боги.

– Повернуся. Дуже скоро.

Я знову схилився над клавішами. Вибач, Сину, треба розібратися з однією Єрессю.

                                                       Father.audit({

                                                       ritual: “OurFatherPrayer”,

                                                      target,

                                                      result: “Amen”,

                                                      ts: new Date().toISOString()

                                                      });

                                                     return { status: “Amen”, target };

                                                    }

Зірки сліпили очі. Такого яскравого світла ніколи не побачиш знизу – усюдисущий неон бруднить його своєю вульгарною яскравістю. Тут навіть дихається легше. Брудні стіни, що повсякчас стискали груди, не дотягуються на дахи, їм несила вчепитися в нас і знову зачавити своєю сірістю.

– То що ж стало з «Єрессю», – Крукову косичку з білого пасма розвиває вітер.

Я всміхнувся.

– Єресь стала Догмою. Замовкни! Скорись! Слухай! New arrival хотіли влади і отримали її. Тільки отримали владу над собою. Всі вони тепер «овочі», не здатні завдати нікому шкоди.

– Справедливо, – похвалила Дафнія.

Наплічник кредів мала упертюха притягнула аж сюди. Й не взяла жодного. На її думку креди не робили щасливими. Зараз я із нею повністю погоджувався.

– Я дуже рада, що все обійшлося. Тільки… ти змінився.

Так, дівчинко, я знаю. Неможливо залишитися колишнім, побувши богом. Неможливо не змінитися, потримавши безмежну владу у руках, зваживши її, хай лише і на коротку мить. Зрозумівши, що вага дитячої долоньки значно переважує усіляку всемогутність.

– Та невже? – весело відповів я.

– Угу, – вона зморщила носа, – скажи, Круче?

– Ага. Правда, я не можу зрозуміти, чи на краще, – брат пожував губами, – здається, ти знайшов щось, що давно втратив.

– Або що ніколи не мав, – докинула Дафнія.

Ач, які проникливі. Звісно, колись я маю їм про все розповісти. Та не зараз. Принаймні, не все. Принаймні не те, що світ вже змінився – для них все має бути природно.

– Я знайшов… Сина.

Запала мовчанка. Якась незручна тиша, в якій причаїлася одразу купа запитань і образ. Така часто виникає між дорослими. Виявляється, з дітьми можна теж так мовчати.

– Ти тепер підеш? – врешті порушила тишу похнюплена Дафнія.

– Дурненька…

Діти сиділи обіруч від мене, тож я згріб їх і міцно обійняв.

– Ви були і лишаєтеся моєю сім’єю.

– А син? Ти ж маєш тепер жити з ним, хіба ні? – недовірливо скосився Крук, – чи він вже дорослий?

– І так, і ні, друже, – я широко всміхнувся, – я маю їздити до нього. Але вас я теж не покину.

– Тобто, він десь далеко? – напровсяк уточнила Дафнія.

Я зиркнув у небо. Здалося, що одна цятка спалахнула дужче. Лише на мить.

– Дуже далеко. Але відстань – дрібниця.

Я потріпав дівоче ядучо-зелене волосся.

– Ходімо вже, чи що?

Діти погодилися.

– Добре, що все закінчилося так. Могло ж інакше, – філософськи підмітив Крук, – ти ніколи не думав про це?

– Думав. І знаєш що?

Хлопець питально повів бровою.

Я знову зиркнув угору. Холодний колючий розсип встелив небо. Можливо, десь в тій безмежній порожнечі черговий Батько лагодить біопроцесор, аби ще на одній каменюці проросло життя. І можливо, той Батько не кине напризволяще Сина.

Подейкують, прадавнім морякам зорі вказували шлях. Мабуть, брехня. А можливо і ні.

Крук чекав відповіді. І я тихо затягнув:

– Зірочки запалені, кожному свій шлях покажуть. Всі шляхи є схвалені, і по іншому не ляжуть.

Здається, він зрозумів. Принаймні, серйозно кивнув.

Ми відступили від краю даху.

– А наплічник? – згадала Дафнія.

Фак! Ледь не забув!

Я розстібнув застібки і почав витягати хрусткі купюри, кидати їх донизу. Вітер підхоплював папірці й ніс у лише йому відомому напрямку. Можливо, комусь вони принесуть щастя. А може й ні. Але це вже не залежить від мене.

Коли хочеш змінювати світ, варто починати з дрібниць. А креди – то не головне, тут я повністю згоден з Дафнією.

                                                module.exports = { OurFatherPrayer };

————————————————————

* Тут і далі: Фліт – Всі шляхи є схвалені.

** Синдром дель-Кастільо – рідкісна форма необструктивної азооспермії, при якій у сім’яних канальцях відсутні статеві клітини, а переважають клітини Сертолі, що призводить до відсутності сперматогенезу та чоловічого безпліддя.

*** Фліт – Час творити справи праведні.