Гедрон карцинізації

Не виймаючи руки з кишень заляпаного мастилом комбінезона, Арчі зайшов на капітанський місток.

Під вузьким сталевим склепінням зібралися всі троє його партнерів по команді – їхній азарт від крадіжки, втечі й перестрілки вже згас і змінився на спокійне та дещо роздратоване сприйняття буднів космічних піратів. Артилеристка Беа розминала затерплі після оперування туреллю суглоби, здоровило-вантажник Кор сперся на стіну й мугикав собі під ніс стареньку земну моряцьку пісеньку, а сивий капітан Редж вивчав міріади зір на голографічній мапі.

Арчі легко усміхнувся. Найнудніша для них частина роботи видавалася йому найцікавішою, бо протягом неї він з головою занурювався у сталево-паливні нутрощі «Белерена». Нині настав час повідомити партнерам, що він у своєму зануренні відшукав.

– Обшивка й електроніка в нормі. Косі потрапляння від артилерії патрульних, ледве подряпали.

Беа гмикнула.

– Та ті патрульні в мене чечітку танцювали. Коли ж їм цілитися?

– А от двигуни підпростору подряпали непогано, – провадив далі Арчі. – Поки працюють стабільно, але ще пару годин і я за них не ручаюся. Лізти лагодити робочі двигуни теж не хотів би.

– Тоді не чекатимемо пару годин. Вийдемо з підпростору зараз і дамо тобі карт-бланш на ремонт, – сказав Редж, збільшуючи масштаб на мапі. – Ми якраз у непоганому місці. Невелика система в галактичній глухомані, без офіційних планетарних колоній, але має кілька напівлегальних населених станцій. Заляжемо на дно, полагодимося, продамо частину товару, тоді вирушимо далі. Хтось проти?

У відповідь мовчання.

«Белерен» вийшов з підпростору безшумно, трусонувши всю команду, що означало небезнадійний стан його обладнання, хоча сам корабель вже років п’ять просився на металобрухт. Арчі подумки зауважив, що про важливість навичок пілота понад якість обладнання просторікували лише ті, хто мав найсучасніші кораблі. Утім, викрадений товар мав його команді такий і забезпечити.

Від мрій про новеньке судно Арчі відволікла зоряна мапа, яка тепер показувала систему, оперезану астероїдним поясом. «Белерен» вийшов з підпростору прямо перед ним з міркувань безпеки, і тепер світився обабіч самотнім зеленим трикутничком. Усередині ж поясу, поміж ексатонн невиразного каміння й пилу, немов зачаївся, хоч і разюче вибивався із загальної картини, здоровецький червоний трикутник.

– Ти казав, що тут глухомань. Звідки тоді таке одоробло? – запитав Арчі. – За розміром наче лінкор Намісника, якщо не більше.

Редж похитав головою.

– Це не корабель. Жодному пілоту в Секторі не вистачить майстерності провести судно подібних розмірів крізь пояс астероїдів і не вистачить дурості його там залишити.

Беа натиснула кілька кнопок на голографічному проєкторі, виводячи поруч із мапою таблицю даних про об’єкт.

– І дійсно. Слідів пального або зброї катма. Незначна частка біологічного матеріалу й достобіса якогось сплаву. Його навіть немає в базі даних! Що ж воно таке?

– Здається, починаю згадувати, – сказав Редж, заплющивши очі й потираючи перенісся. – Я чував про цю систему. Задовго до того, як людство вийшло в космос, а може, і до його появи, тут жила інша цивілізація. Куди і як вона зникла, ніхто достеменно не знає, але це, мабуть, її залишки. Тепер зрозуміло, чому тут майже ніхто не живе.

Він говорив без ентузіазму й навіть із сумом, але Арчі натомість відчув азарт. Не той, яким палали його партнери під час оборудок, ні – його власний. Той, який викликали в нього в дитинстві багатотомні віртуальні енциклопедії, той, яким його сповнювало мерехтіння корабельної електроніки.

– Слухайте, – сказав він, нахиляючись вперед і стишуючи голос. – До станцій ми завжди встигнемо дістатися на звичайних двигунах, як і продати товар. Як щодо того, щоб зробити цю штуку нашим тимчасовим прихистком?

Редж похитав головою.

– Не дуже волів би залягати у… могилі.

– У могилах і гробницях часто лежить багато цікавого, окрім небіжчиків, – сказав Арчі, з усіх сил намагаючись притлумити думки про залишки етики.

– Хіба ж тобі мало того, що ми набрали на останньому рейді?

– Якщо добре поторгуємось, забезпечимо собі довіку спокійне й безбідне життя, – зненацька подав голос Кор. – Тому зараз не варто марнувати цікавинки. Їх багато не буває.

– Та й це останнє місце, де шукатимуть патрульні, бо нас там хочуть бачити лише після справедливого суду, – сказала Беа.

Редж криво посміхнувся.

– Може, тоді одразу у в’язниці сховаємося?

– Маючи товару, як у нас, вільно сховатися й у палаці Намісника, – мовила Беа, трусонувши гривою бузкового волосся. – Але передусім треба зняти патрульних з хвоста. Чом би не тут?

– Добре, тоді голосуємо, – простогнав Редж. – Хто за те, щоб висадитися на… об’єкт?

Арчі рвучко підняв руку. Кор спроквола повторив за ним.

– Хто проти? – запитав Редж і підніс угору правицю. – Два голоси до одного капітанського, тобто порівну. Беа, вибір за тобою.

– Нехай буде три до одного капітанського, – сказала вона. – У такому місці я ще не переховувалась. Та й те, що сканери не фіксують слідів зброї, не означає, що її там зовсім немає. Як і живих цілей. Тож я за бластерами. Кор, гайда зі мною, візьмеш скафандри.

Беа махнула рукою, розвернулася й вийшла з містка. Кор рушив за нею.

– Вкотре картаю себе за те, що не встановив тут старі морські закони й дав вам, дітлашні, право голосу, – пробуркотів Редж, задаючи «Белерену» курс на загадкову купу металу.

Невеличкий корабель маневрував поміж сіро-коричневими астероїдами й космічною пилюкою, немов спритна рибка поміж коралами в морях давно полишеної людством Землі. Попри поважний вік, Редж майже не втратив реакції й точності рухів, і Арчі не довелося сідати в крісло та виконувати свої обов’язки другого пілота, за що він був капітанові щиро вдячний.

Незабаром об’єкт завиднівся на оптичних сенсорах. Здалеку він дійсно нагадував чималий космічний корабель, проте при детальнішому огляді Арчі виявив і відсутність структурно необхідних елементів, і наявність форм, які б не створив жоден свідомий інженер. Тільки коли «Белерен» порівнявся з купою сплаву й почав заходити на посадку, він зміг розгледіти, з чого складалися форми – їх утворювали незліченні темно-сірі багатокутні плити, що підпирали одна одну, неначе в божевільному картковому будиночку. Велети, набагато більші за «Белерен», і ледь помітні крихітки, на яких навряд чи могла б поміститися людина; трикутники та квадрати й такі, що ледь відрізнялися від кругів.

– Зовсім не схоже на випадкові уламки. Дійсно гробниця? – прошепотів Арчі, поки Редж вмикав стабілізаційні двигуни й обережно опускав корабель на стійку з вигляду колосальну шестикутну плиту.

– Зараз дізнаємося, – відказала Беа, що якраз заходила назад на місток, навантажена бластерами й сигнальними ракетницями. Кор тупцював за нею, тягнучи на собі чотири сріблясті скафандри.

Арчі похапцем натягнув космічний захисний костюм, що застарів, правду кажучи, більше, аніж зброя й корабель, схопив свій вінтажний голографічний планшет і першим чкурнув до шлюзу на виході з «Белерена». Кілька натискань кнопок, десяток кроків уперед – і ось липучки на чоботях його скафандра на диво добре зчепилися з невідомим металом. Арчі одразу відколупав його крихітний шматочок і закинув у польовий аналізатор на правому плечі в надії, що він розпізнає чудернацький сплав. Потім увімкнув вбудований ліхтарик і роздивився навколо. Шестикутник навсібіч заходив під громаддя інших, менших плит, утворюючи своєрідні печери, непроглядну темряву яких з такої відстані він освітити не міг. Однак усе ж помітив дещо цікаве за метрів двадцять від себе – невиразну синю пляму на сірому металі.

Спершу невпевнено, а тоді все швидше й бадьоріше він рушив плитою до своєї знахідки. На радарі позаду нього з’являлися зелені цятки – партнери по команді виходили на поверхню об’єкта. Поки вони роззиралися, Арчі дістався синьої плями, що зблизька набула набагато чіткіших, правильних обрисів, і підсвітив її ліхтариком.

– Що там? – почувся в каналі зв’язку голос Беа.

– Символи. Письмена, – прошепотів Арчі, паралельно роблячи знімки на вбудовану до скафандра камеру. – Порівняю з базою даних. Хоча якщо сплав тих, хто раніше тут жив, невідомий, то навряд чи їхню мову хтось знатиме. У будь-якому випадку, я хотів би її розшифрувати.

Арчі пригадав факультативи з ассирології та єгиптології, які він проходив під час нагло перерваного через проблеми з законом навчання в Політехнічному Інституті Сектора. Звісно, навички з того часу підзабулися, поступившись місцем премудростям роботи двигунів і бортової електроніки. Але запал до послань давніх цивілізацій горів у ньому яскраво, як раніше, не поступаючись, а то й – хоч Арчі боявся собі зізнатися – перевершуючи ентузіазм до машинерії.

Його команда тим часом дісталася написів і тепер розглядала їх разом з ним.

– На дешифрування матимеш час, – зрештою мовив Редж. – Поки треба впевнитися, що тут безпечно. І пошукати цінності, якщо твоя гіпотеза правильна.

– Або принаймні щось цікавіше за нашкрябані літери, – сказав Кор. У відповідь Арчі спробував спопелити його поглядом, та, на жаль, скафандр захищав від люті не гірше, ніж від космічної радіації.

– Тоді – у пітьму? – запитала Беа й почала роздавати іншим сигнальні ракетниці.

Редж кивнув, і команда вирушила до найближчої псевдопечери, утвореної трикутною плитою з одного боку й не менш як стокутною – з іншого. За хвилину ходи склепіння над ними зімкнулося, затуляючи світло далекої зорі.

Арчі перевірив польовий аналізатор. Жодних результатів для його зразка. Роздратований, він подивився показники інших датчиків.

– Є сліди газової атмосфери. Збіги із земною… помірні. Багато водяної пари.

Тремтливе світло ліхтариків вихоплювало з темряви, здавалося, безкрайню сіру площину під ногами й фантасмагоричні фрактали форм над головою, незрозуміло як припасованиі одне до одного. Арчі подумки додав до списку таємниць «гробниці» механізм з’єднання плит, паралельно вишукуючи на них написи, але безрезультатно.

– Щось біологічне по кутках, – сказала Беа, дивлячись на радар. – Двадцять метрів від нас, статичне.

– Бактерії? – запитав Редж.

– Ні. Трохи крупніше.

Брила під ними виявилася не такою вже й нескінченною та стрімко пішла вниз. Арчі стишив ходу й обережно переступив на крутий схил, одночасно підсвічуючи кути печери в пошуках життя.

– Дивіться! – вигукнув Кор.

Він показав на ледь помітну темну масу, що розтікалася та клекотіла у зчепленні між двома плитами. Арчі підійшов до неї та присів навпочіпки. Маса нагадувала щось середнє між мазутом і торфом як за консистенцією, так і за кольором. Якби не слова Беа, він би сприйняв її як якесь чужопланетне мастило чи, власне, клей для плит. Але чим більше дивився на чорну субстанцію, тим більше розумів, що вона химерніша – і однозначно жива. У безповітряному середовищі, природньо, не дув вітер, але на поверхні маси самі собою формувалися й зникали брижі та навіть чималі хвилі. Її тепловий сигнал не перевищував людський, проте вона кипіла, утворюючи бульбашки завбільшки з кулак, які описували химерні траєкторії понад калюжею субстанції й поверталися до неї.

Арчі обережно підніс руку до субстанції, відщипнув від неї в’язкий шматочок і поклав поруч з основною масою. Шматочок одразу утворив клекотливу хвильку й повернувся назад.

– Неймовірно.

Беа підійшла до нього й схилилася поруч. Редж і Кор тим часом сунули далі.

– Розумію, чому тутешні зникли, якщо в них була жива нафта. Наші предки ледь не повбивали один одного через неживу.

Арчі відщипнув ще шматочок і поклав у польовий аналізатор. Останній раз він користувався ним для живої матерії після того, як Кору спала на думку геніальна ідея викрасти дитинча протубегемота з Намісникової кунсткамери. Від ідеї відмовилися, коли зразок його шкіри пропалив контакти, а команда дізналася параметри дорослої особини. Тоді Арчі довго лагодив аналізатор, а Редж встановив правило не працювати з живим товаром – але ж нині ціллю слугував не товар.

Беа подивилася на радар, схопила Арчі за скафандр і потягнула за собою, у кілька стрибків опинившись біля решти команди.

– Ще одна біологічна сигнатура, здоровецька. Тридцять метрів, наближається до нас. На позиції!

Під «позиціями» малася на увазі бойова формація, у якій Кор і Беа ставали попереду й цілились у ворога, а Редж і Арчі ховалися за їхніми спинами й удавали, що ціляться – Арчі через короткозорість, Редж через неї та легкий тремор на додачу. Як любив казати сам капітан, одна з тактик в арсеналі команди «Белерена», які працювали в усіх випадках, окрім тих, у яких не працювали.

Жартувати про ефективність набагато легше, коли за супротивників маєш добре знайомих і не найкмітливіших патрульних, а не невідомі форми життя. Арчі з усієї сили стиснув руків’я багряного бластера, який йому передала Беа. З його чола впала крапля поту, яку хитромудрі системи скафандра адсорбували й почали переробляти на воду й поживні речовини – і, як він подумав, бажано залишитися живим, аби їх отримати. У каналі зв’язку чув важке, хоч і придушене, дихання партнерів по команді.

Секунди спливали нескінченно довго, тягнулися гірше від нещодавно знайденої субстанції.

Спершу з темряви з’явилися чотири тонких сегментованих ноги. Арчі примарилося, що він чує їхнє клацання металевою долівкою. Далі показалася велетенська клешня, заокруглений бік панцира, за ними на чотирьох людей витріщилося незмигне око на тоненькому стеблі. І, нарешті, у світло ліхтариків повністю вийшов, пересуваючись боком, колосальний, вищий за людину й добрих три метри в ширину, білий краб. Поміж очиць мав чималу прямокутну вм’ятину – як мимоволі припустив Арчі, від падіння одного з малих багатокутників.

Беа поклала палець на спусковий гачок і дещо нахилилася, готуючись побігти з низького старту. Кор повторив за нею. Арчі дарма силувався вирівняти дихання, подумки прощаючись із жорстоким світом.

Краб проминув команду «Белерена» й попростував, перебираючи ногами, немов гігантськими спицями, до смолистої маси в кутку. Підійшовши, він зачерпнув її клешнею, підніс до рота й почав жваво працювати мандибулами завбільшки з людську руку.

У каналі зв’язку почулися чотири одноголосні видихи з полегшенням. Кілька секунд Арчі стояв нерухомо, мов моноліт, намагаючись заспокоїтися й придушити залишки первісного страху.

А потім їхнє місце зайняла цікавість.

Він подивився на краба, зайнятого трапезою, потім перевів погляд на Беа, Кора й Реджа, що так само оговтувалися від пережитого.

– Якщо я підійду до нього, ви прикриєте?

Запало миттєве мовчання, що переросло в оглушливий викрик Беа:

– ТИ ЗОВСІМ КЛЕПКИ ПОЗБУВСЯ?!

– Точно не зовсім, максимум трошки, – образився Арчі. – Що, як краб розумний? Знає, що сталося з колишніми жителями та звідки взялася ця гробниця, або де в ній цінності. Чи його можна… – він згадав правило про живий товар і на ходу скоригував курс думки: – …роздивитися й пошукати щось вартісне, що причепилося до панцира, ось!

Беа глянула на Реджа. Той лише стенув плечима.

– Добре, йди. Ми прикриємо, але відповідальності за твоє життя не несемо, – сказала вона.

– Як завжди, – пробурмотів Арчі, поволі вирушаючи до істоти. На ходу він робив знімки – всього краба, очиць, тулуба, клешень, ніг. Той не реагував, глибоко занурившись у поїдання чорної субстанції. На диво, її об’єм видавався незмінним.

За кілька кроків від краба Арчі зупинився. Жодної реакції.

Він продовжив наближатися, розглядаючи істоту. Як виявилось, одна з частин його припущення вже потерпіла крах: за винятком вм’ятини, панцир виглядав абсолютно рівним і однотонним, без жодних цікавинок.

Він кинув оком на команду. Беа цілилася в краба, найімовірніше, в око чи суглоби ніг. Кор, здавалося, закуняв із бластером у руці. Редж споглядав за дійством, насупившись, неначе пугач.

Арчі глибоко вдихнув і поклав руку на вм’ятину в панцирі.

Відчуття, що пройшло його тілом, дорівнювалося хіба що до електричних розрядів, які він мав нещастя іноді відчувати через недбалість у роботі з приладами. Утім, нинішній розряд був стократ потужнішим, хоч і не спалював тіло, як електрика, а ще – стократ приємнішим. Він миттєво пройшов крізь Арчі, залишивши по собі лише слабке відлуння в його мозку. Пломеніючий блакитний символ і одне-єдине слово:

«ЧИТАТИ».

– Що там? – запитав Редж.

– У мене ще недостатньо доказів, аби підтвердити розумність цього краба, – сказав Арчі, вихоплюючи голографічний планшет. – Але, думаю, їх достатньо, щоб спростувати його нерозумність.

Він нашвидкуруч замалював символ, «показаний» крабом і досі палаючий у пам’яті, та нашкрябав замітку про зустріч. Трохи подумав і вирішив, що має достатньо авантюрний настрій, тож охрестив краба Авелем через вм’ятину. А тоді записав його ім’я першим у список – бо якщо десь є одна істота, найімовірніше, поруч живе більше.

Ніби на підтвердження помислам, краб з неочікуваною для його розмірів делікатністю витер мандибули та брудну клешню іншою й боком подріботів назад у пітьму, вниз по нахиленій плиті.

Часу на прийняття рішення бракувало – хоч краб перебирав ногами не дуже прудко, через їхню величезну довжину він легко міг дорівнятися у швидкості до людини в чоботях-липучках, якщо не перевершити її. Тож Арчі, вчергове піддавшись цікавості, стрімголов чкурнув за ним.

– З вашого дозволу, я збиратиму ще докази! – на ходу вигукнув він. – Як буде щось цікаве – повідомлю.

– Та скільки ж можна, тобі корабель лагодити! – сказав Редж. – Добре, ми поки теж розділимося й дивитимемося далі. Зустрічаємося біля «Белерена». Як щось піде не так, викликай нас або сигналь ракетницею. Якщо краб змінить настрій і з’їсть тебе раніше, ми не винні.

– Ясна річ! – хекаючи, відповів Арчі.

Він біг не більше десяти хвилин, але вони здалися вічністю. У мерехтливому світлі вбудованого ліхтарика перед очима змішувалися сірі плити всіх мислимих багатокутних форм, білий бік краба, поодинокі чорні калюжі живої субстанції та – як йому здалося – ще кілька синіх плям написів. Дорога петляла навсібіч, то опускаючись углиб гробниці, туди, де мав би знаходитися її центр (і де, наперекір припущенням Арчі, не стояв контролер гравітації), то піднімаючись назад на поверхню, під яке-не-яке природне світло; різко змінювала кути, від крутих до прямовисних і назад до рівної дороги. Єдиним позитивом у всій ситуації слугував неабиякий стрес-тест для скафандра – як для систем переробки поту, так і для конвертеру вуглекислого газу в кисень. Бо Арчі на бігу відхекувався страшніше від старого земного транспорту під назвою «паротяг».

Урешті краб зупинився в закуті однієї з численних печер глибоко під поверхнею гробниці, яка мала стільки логіки в геометричній побудові титанічних склепінь, скільки й освітлення. Арчі вже вдруге за короткий час заспокоїв шалене серцебиття. Оглянув закуток, ширший за найбільші зали Інституту, і спершу не помітив нічого особливого – та сама сірість металу, ті самі біологічні калюжі. Проте з часом, коли його тіло разом зі світлом ліхтарика перестало труситися й очі відпочили після несамовитого бігу, він роздивився на підлозі кілька кратероподібних утворень розміром з космічний катер, складених з плит, але явно не архітекторами цього місця. В одне з утворень і примостився краб, широко розігнувши ноги й поклавши клешні перед собою. Всього Арчі нарахував п’ять кратерів-кубелець. Отже, принаймні стільки крабів жило у гробниці, якщо тільки хтось з них не бажав розкоші у вигляді кількох спальних місць, як властиво людям.

Закуток вирізнявся не тільки імпровізованими ліжками. Трохи далі, прямо під стінами склепіння, стояв поміст, на якому клекотіла найбільша з усіх, що бачив Арчі, маса невідомої біологічної матерії. Він рушив до неї та на ходу згадав про польовий аналізатор, який вже невідь-скільки працював над шматочком чорноти й уже достеменно мав дати результат – чи його відсутність. На його подив і на відміну від аналізу шматка металу, збіги знайшлися. Не з молюсками чи якимись відомими колоніальними організмами.

З паразитичними ракоподібними.

Тим часом Арчі дістався помосту й аж тоді зрозумів причину гігантизму маси. Бо в ній сидів, загрузнувши та вкрившись нею від кінчиків ніг до верхівки панцира й лише вистромивши нагору очиці на стеблинках, ще один краб, чи не вдвічі більший за Авеля.

На мить Арчі скам’янів, шукаючи поміж бульок і хвиль з, як виявилося, крихітних рачків клешні великого краба й оцінюючи відстань від них до себе. Та, хоч йому не вдалося, здоровань не поспішав користуватися клешнями – він чи то спав, чи то сумирно відпочивав у своєму імпровізованому болоті. Остаточно осмілівши й наробивши фотографій, Арчі доторкнувся до маківки краба.

«ЧИТАТИ. ІСТОРІЯ. КРАХ».

Розряд виявився потужнішим за попередній, а луна від нього – під стать оглушливою. Очунявши, Арчі замалював на планшеті два нові символи й поставив у списку другу позицію. Спершу він хотів назвати здорованя Левіафаном, але трохи помізкувавши й уявивши старих інститутських товаришів, які б кепкували з нього через брак оригінальності, записав як Орочі.

Арчі повертався до «Белерена», покладаючись мінімально на свої навички орієнтування на місцевості й максимально – на підказки електроніки скафандра, яка навіть у таких химерних умовах змогла прокласти непоганий маршрут його власними слідами. Дорогою він набагато уважніше видивлявся написи на плитах і знайшов аж три. Кожен сфотографував з обережністю ювеліра й гордістю самого Намісника. Арчі не здивувався, що вже бачив деякі з символів, бо їхні образи досі яскраво горіли в його пам’яті; дійсно дивувало зрозуміле йому значення символів – і не те, що передали краби. Символ для «читати» в одному з текстів означав «облік» і «книга», символ для «крах» зустрічався декілька разів у значенні «війна». А ще йому відкрилася нумерація написів – найближчий до Орочі й з незміненим словом «читати» значився першим, уривки про книги й війни мали номери три та п’ять відповідно. Текст, який він зустрів на виході з корабля, починався з числа тринадцять і примітки «Кінець».

На півдорозі Арчі відчув, що за ним щось стежить, іде назирці. Кілька різких зупинок й обертів голови не допомогли, і лише коли він вийшов на широку та відкриту багатокутну плиту, то зміг розгледіти свого переслідувача. Ним виявився малюк-краб – принаймні для свого виду, бо він все ще значно перевищував за розмірами крабів старої Землі й радше міг дорівнятися до собаки.

– Ну і як мені тебе назвати? – запитав Арчі.

Він спробував підійти до маляти, але коли зробив лише крок, воно подріботіло назад у пітьму.

– У витівки зі мною здумав гратися? Тоді будеш Локі.

Задоволений своїм вердиктом, Арчі записав його під третім номером і продовжив шлях до «Белерена».

Крабеня все ж повернулося і йшло за ним до самого корабля, зупинившись на поважній відстані, коли Арчі почав відкривати шлюз – достатньо великій, аби не викликати побоювань щодо краба на борту, але, як виявилося, недостатньо великій, аби його не помітили інші члени команди.

– Ти кого привів? – запитав Редж роздратовано-втомленим голосом, коли Арчі зайшов на капітанський місток. В очах Беа, яка стояла поруч, читалося те саме запитання тим самим тоном. Кор же, як завжди, відсторонився від усіх присутніх і всіх подій, вивчаючи сталеву стелю.

– Локі. Він сам прийшов, – сказав Арчі.

Він вже хотів розповісти про інші знахідки, але Редж закотив очі й випередив його:

– Як скажеш. У будь-якому разі, зараз ти лагодиш двигуни й ми вшиваємося звідси. Нічого цікавого й цінного тут немає – Беа знайшла ще одного краба та й по всьому. І жодних небіжчиків. Їх або поїли, отже, можуть з’їсти нас, або це не гробниця, а щось гірше. В обох випадках краще залягти на дно деінде.

Арчі замахав руками.

– Зачекайте, зачекайте! Мені потрібно перекласти тексти – а як там підказка або координати скарбів?! Та й на контакт з крабами я вийшов, але потрібен час, щоб налагодити комунікацію…

– Якщо ці тварюки настільки розумні, як ти кажеш, я не збираюся сидіти тут, поки вони складають план атаки! – рикнув Редж. – А як ні, то це марна трата часу. Як і дешифровка карлючок. Ми відлітаємо одразу після ремонту, ніяких голосувань, ніяких заперечень.

Беа кивнула.

– Можна одненьке заперечення, капітане? – пробасив Кор.

Обличчя Реджа перекосилося від люті, немов демонічна маска давнини. Він засвердлив вантажника очима, але той вистояв проти гнівного погляду і без скафандра.

– Якщо Арчі потрібен час, то хай собі має, – повів далі Кор. – А ми поки наживемося на місцевому сплаві, коли він дійсно унікальний. Я впораюся і з демонтажем, і з доставкою металу на корабель, і з обороною від крабів, як знадобиться. Від вас нічого, тільки згода. Трохи відпочинете.

Редж заплющив очі й потер перенісся, а Арчі розплився в широкій посмішці через несподіваного союзника. Якби він сам продовжив спротив, капітан неодмінно поставив би його на місце. Але легше тиснути – байдуже, морально чи фізично – на каменюку, аніж на Кора. Від перевороту влади на кораблі його стримувала тільки абсолютна відсутність власних ідей.

– Добре. Даю вам дванадцять годин. За цей час двигуни мають стати як новенькі, а вартість повантаженого металу має покрити… моральну шкоду абощо. Зрозуміли?

– Так, капітане! – відсалютував Кор і рушив до виходу.

– Беа, тобі є чим зайнятися?

Артилеристка, у погляді якої читалося бажання опинитися будь-де, аби не на містку «Белерена», кивнула й теж вийшла. Мабуть, пішла тренуватися в симуляції на влучність, хоча вона й мала в ній п’ятикратне чемпіонство Сектору.

Перед тим, як піти, Арчі ніби ненароком запитав:

– Можу взяти намет і систему мікроклімату?

Редж махнув рукою.

– Та бери вже.

Святкуючи маленьку перемогу на додачу до великої, Арчі пройшов до вантажного відсіку. Якусь мить він обирав з-поміж прозорих тюбиків з їжозамінниками, а тоді схопив один із зеленою пастою – смаком середземноморського обіду – і в кілька ковтків з’їв усе до дна. В уяві він вже вибудовував план, як розіб’є імпровізований табір і яку трапезу матиме там. Але насамперед головний обов’язок – ремонт.

Арчі збирав інструмент і підходив до двигунів, як, мабуть, поверталися додому з війни солдати: з полегшенням та радістю бачити щось добре знайоме й любе серцю, але з розумінням, що всередині них відбулися невідворотні зміни. Ще кілька годин тому його найбільше розраджували електронна рухливість і сталева впевненість техніки, а нині юнацьке захоплення бурею повернулося в життя, маніфестувавши себе таким химерним місцем та перевернувши пріоритети догори дриґом.

У всякому разі, він лагодив механічне начиння й латав покриття двигунів, не забув пройти обшивку корпусу, а зверху наніс захисну фарбу. Працював під вібраційний акомпанемент інструментів Кора, який за сотню метрів лупав металеву плиту, і з образами письма незнаної цивілізації в голові.

Арчі незчувся, як пролетіли чотири години з дванадцяти, коли зробив останній косметично-ремонтний штрих на вкритому космічним пилом сріблястому корпусі «Белерена». Задоволений роботою, він, не знімаючи скафандр, пішов до вантажного відсіку, де розвісив на поясі кілька тюбиків з пастою різних смаків, а тоді ухопив компактно складений намет і чималу систему мікроклімату. Обернувся, щоб піти з корабля, і завмер.

У дверях відсіку стояла Беа.

– Скажу прямо. Хочу здихатися цього місця якомога швидше, а тому готова допомогти. Тобі потрібні координати того краба, що я зустріла?

Арчі посміхнувся.

– Звісно. Будь-яка допомога, гм, високо цінується.

Беа підійшла та швидко натиснула кілька клавіш на передпліччі скафандра.

– Краб за першими координатами. За другими та третіми ще написи. Сподіваюся, ти знайдеш, що шукаєш.

– Дякую тобі, Беа.

Та передусім він рушив не за координатами, а за своїм старим маршрутом, який послужлива система навігації досі тримала в пам’яті. Пройшов лабіринтом форм, кутів, елевації в супроводі Локі, до присутності якого потроху звикав. Повернувся до кубелець, всі п’ять з яких знову пустували, та вічно сплячого Орочі й розбив табір.

Намет перевершував ті, з якими подорожували туристи-аматори – він призначався для довгого проживання на незвіданих планетах та екстрених ситуацій. Кількома натисканнями кнопок його складена версія перетворилася на невеликий прямокутний будиночок з прозорими стінами, достатньо просторий для комфортного життя чотирьох людей. На чільне місце Арчі поставив сталевий блок системи мікроклімату, що за лічені хвилини наповнив приміщення життєдайними теплом і повітрям.

За кілька хвилин відпочинку від ходи він зробив неабиякий прогрес у перекладі раніше сфотографованих написів, принципово не чіпаючи тринадцятий. Деякі символи розумів з послань крабів, значення інших вгадував з їхньої форми, треті осягав за контекстом. Написи, як він здогадувався, розповідали історію місцевої цивілізації. Манера оповіді та шлях розвитку давнього народу нагадували земні, але з єдиною разючою відмінністю: його представники жили на морському дні.

«Може, вони мали крабів за домашніх улюбленців? Чи службових тварин або скакунів?» – подумки припустив Арчі й рушив за координатами, які дала Беа. Дорогою, глибоко під поверхнею гробниці, він наштовхнувся на ще декілька хронологічно ранніх написів – другий і четвертий, які розшифрував на ходу. Вони підтверджували значення символів інших написів, а також заповнювали пробіли між ними – як зниклий народ вперше згуртувався в племена, як будував міста з дарів океану.

Краб, якого бачила артилеристка, не встиг відійти далеко. Він одразу впадав у вічі: мав буру пляму на пів панцира та мляво рухав потрощеною правою мандибулою.

«Зламана щелепа, отже, Хануман» – подумав Арчі, записуючи його четвертим.

Доторк до плями осяяв свідомість новим символом і словом «ДІМ».

«А що, як вони дійсно розумні та пробують комунікувати? Сказати щось про мій дім, або про свій. Огляну-но я обидва».

Шлях назад Арчі прокладав, обережно відхиляючись від попереднього маршруту, але не настільки, щоб остаточно загубити його та пропасти в багатокутних сірих нетрях. Таким чином знайшов два нові написи – сьомий, про індустріалізацію й карколомний стрибок науки з технологіями, і дванадцятий, який він спробував розшифрувати, але не зміг. Коли ж він повернувся до табору, то дійсно виявив зміни – у двох кубельцях поруч сиділа пара здоровецьких, хоч менших від Орочі, крабів.

«Ахіл і Патрокл… Ні, Енкіду й Ґільґамеш».

Вони отримали номери п’ять і шість. Арчі поглянув на таймер – від проголошення ультиматуму Реджа пройшло сім годин.

«Думаю, саме час для чогось новенького».

Він встав поміж крабами, які, незважаючи на войовничих тезок, сиділи сумирно, і підніс руки до обох панцирів одночасно. Два розряди прошили його тіло, дві копії одного символу осяяли свідомість, дві луни одного слова заповнили кожен закапелок розуму:

«ЇЖА».

Хитаючись і оговтуючись від повідомлення такої сили, Арчі подумав:

«Чому б… і не… їжа?»

Він подивився на масу рачків поверх Орочі, перевів погляд на менші темні калюжі під стінами склепіння.

А тоді, злодійкувато озирнувшись, побрів до однієї з них.

Набрати смолисту субстанцію в рукавичку скафандра виявилося нескладно: міріади крихітних, незримих оку організмів самі налипали на неї. У цей час Арчі як слід роздивився кріплення плит чи, радше, його відсутність. Між багатокутниками бракувало цвяхів або гвинтів, і їхні крихітні мешканці просто затікали в щілини, а не виконували роль клею. Його перший помисел виявився правильним – гробниця трималася, як ірраціональний картковий будиночок, і лише диво утримувало її від розпаду та дрейфу поясом астероїдів.

Арчі перестав набирати рачків, коли шматок у руці досяг розмірів буханця хліба, і рушив до намету. Краєм ока побачив, як щось ворухнулося там, де сиділи Енкіду з Ґільґамешем, але вирішив, що йому примарилося.

В наметі він зняв скафандр і поклав його рукою з масою нагору, утворивши імпровізовану скатертину. Тужливим поглядом окинув корабельні смаколики, а тоді невпевнено подивився на свою «здобич».

«Я дійсно їстиму паразитів?»

Колишні колеги з біофакультету взяли б його на кпини або проголосили божевільним за саму ідею. Їхні образи яскраво поставали в пам’яті – зрештою, його нещодавно безмовно проголосили божевільним зовсім інші колеги. Минуле змішувалося з теперішнім у кипучому коктейлі зневаги.

Та образи кривдників відступали, маліли, бліднули, коли із закапелків підсвідомості зринали символи й послання крабів.

Зрештою, Арчі ніколи не слухав колег з біофакультету чи будь-кого інститутського взагалі. Чому ж мав починати зараз? І чим команда «Белерена» від них відрізнялася? Які він мав причини не вірити єдиним істотам, які його розуміли – і яких розумів він?

Арчі відщипнув шматочок маси й закинув до рота.

Рачки нагадували земних родичів-креветок, свіжоспечену здобу й соковиті цукристі фрукти одночасно. Непоєднувані на перший погляд смаки зливалися в одну неземну гаму, що розповзалася ротом і приємно скреготіла на зубах. Арчі пережовував, не поспішаючи, упивався новими ласощами, як упивався колись першим близьким знайомством із просторами космосу, і лише коли щелепи занили від утоми, ковтнув рачків.

А тоді захотів іще.

Він у лічені секунди з’їв решту субстанції, але бажання все одно не вщухало. Тоді схопив скафандр і нашвидкуруч з’єднав вхід польового аналізатора й конвертер поживних речовин так, щоб матерія ззовні могла потрапити прямо в шолом. Цей трюк знадобився йому на одній старій справі, коли команда «Белерена» крала згубні для обладнання й абсолютно нешкідливі для людей халітанати. Носіння товару в зубах запам’яталось не найприємнішою справою й тільки розпалювало образу на партнерів, але сам прийом знову став у нагоді.

Арчі в модифікованому скафандрі підійшов до калюжі рачків, з якої взяв першу порцію, зачерпнув жменю й одразу ковтнув. Тоді підійшов до згустку поруч і скуштував його. Ніби ті самі нотки смаку, але в дещо іншій комбінації, іншій тональності. Нове враження й нове бажання.

Більше рачків, і тепер вже різних.

Він побіг паралельно стіні, дегустуючи кожне «родовище» темної маси й не в змозі насититись. У ногах зародилося дивне відчуття, і кожен крок давався Арчі все легше й легше. Навіть під час шаленої погоні за Авелем він пильнував кожен рух, щоб не втратити контакт липучок з металом і не полетіти у відкритий космос. А нині він мчав, неначе кінь полем, забувши про фізичні труднощі й занурившись у калейдоскоп безлічі форм і двох кольорів – сірого та чорного.

Стіна петляла, заводячи його в незвідані нетрі гробниці. Ось перед очима вигулькнув новий синій напис, але Арчі вже розумів його, без роздумів і попередніх записів. Він мав номер шість і розповідав про становлення держав, розширення кордонів та торгівлю місцевого народу.

Ще кроки, швидкі, але невідь-чому коротші. Ще багатокутники. Ще калюжі рачків.

Дев’ятий напис, про невідому хворобу, що спіткала цивілізацію.

Ще. Ще. Ще.

Восьмий, про підкорення зоряної системи.

ЩЕ.

…Огидний писк таймера повідомив, що дванадцять годин вичерпано, і змусив Арчі зупинитися. Спершу він хотів проігнорувати його та продовжити гурманський забіг, але потім, керуючись залишками відчуття обов’язку до команди, сплюнув прямо на стінку шолома, набурмосився й побрів за вказівками навігатора, що несамовито намагався осягнути маршрут.

Фразу, яку збирався сказати, він прорепетирував із сотню разів, поки дійшов до «Белерена». І все ж, коли порівнявся з кораблем та відкрив канал зв’язку, з якого миттєво посипалися нотації Реджа, вимовив її з неабияким зусиллям. Вона прозвучала дико. Чи через сутність, чи через необхідність її говорити взагалі.

– Летіть без мене. Я залишуся тут.

– ЩО?! – заревіли у вухах два голоси.

Кор же мовчав. Арчі подумки подякував йому.

– З моєї долі товару найміть собі механіка та придбайте новий намет, – сказав він. – Я негайно йду з команди «Белерена». Ви більше мені не наказуєте. Ніхто не наказує. Віднині я вільна… людина, і робитиму те, що забажаю.

– Арчі, хай тобі! Схаменися! Подумай, що коїш! – вигукнула Беа.

– Ти остаточно здурів, – простогнав Редж. – А я не маю часу й терпіння тебе переконувати. Кор, затягни його на борт.

Мовчання. У каналі зв’язку не почулися кроки, і шлюз корабля не відчинився.

– Так зайнятий вантаженням металу? – голос Реджа закипав. – Що ж, найкращий час впроваджувати морські закони минув, але другий найкращий – зараз. А згідно них бунтівників залишали на безлюдних островах. І якщо ти сам цього забажав, – у каналі зв’язку почулося тихе клацання, – ласкаво прошу!

Крик Беа урвався на півслові, і канал зв’язку закрився. Двигуни «Белерена» запалали, плита під ним завібрувала. Мить – і корабель сріблястою стрілою відірвався від металевої поверхні й почав набирати висоту.

Арчі спостерігав за ним з кривою усмішкою. Дивний стан ніг перекинувся на живіт і груди, у закапелках розуму муляло якесь кволе та придушене відчуття – дрібниці в порівнянні з можливістю продовжити трапезу. Врешті-решт, на крихітному «Белерені» могла поміститися лише мізерна кількість тюбиків з їжозамінниками. А ось у гробниці розміром з лінкор смакоти мало вистачити на все життя – і на будь-який смак.

Навіть не глянувши на навігатор, Арчі побіг у нерозвіданому напрямку, не пропускаючи жодної калюжі. З кожною зачерпнутою жменею наступна давалася легше, немов його правиця за короткий час натренувалася й не відчувала втоми на додачу. Він біг і біг, черпав і черпав, вічно повний сил і голоду в рівній мірі.

Через невідь-скільки після відльоту «Белерена» йому на очі трапилося небачений раніше напис. Цікавість, яка привела його сюди й довела до такого стану, знову спалахнула з небувалою силою, притлумивши голод. Утім, прочитати знахідку не виходило – вона розташувалася на іншому кінці провалля, плити-мости через яке стирчали майже прямовисно.

Ні на мить не задумуючись, Арчі рвонув одним з мостів, все більше наближаючись до напису. Ось він вже міг розрізнити окремі символи. Ще трохи…

Міст раптово закінчився. Ноги Арчі, які більше не трималися металу силою липучок, безпомічно заметляли у просторі. У паніці він спробував підгребти руками назад, але марно – їм бракувало бодай чогось, аби відштовхнутися. Поверхня гробниці з кожною миттю віддалялася.

Химерне відчуття в ногах, животі, грудях не вщухало; цікавості прийшов на зміну, повернувшись до повноправних володінь, лютий голод; і навіть фрагменти відчуття, що він нещодавно вчинив неправильно, вперто відмовлялися зникати з глибин свідомості.

А понад усе крижаними ланцюгами його скував відчай.

Тепер він крихітний живий астероїд. В’язень безмежного пустого космосу. Наодинці з нічим, без смакоти, і навіть без злощасного напису.

Арчі волав у всі можливі канали зв’язку, знаючи, що «Белерен» далеко, що жоден інший корабель не поткнеться в таку глухомань, що в космосі ніхто не почує його криків.

Він лаявся, скреготів зубами, ридав від безсилля.

А коли трохи заспокоївся, вирішив провести останні миті з користю. Сфотографував напис, якого досягнув дорогою ціною, і почав перекладати. Той йшов десятим у послідовності й у ньому, як він і очікував, мовилося про розробку ліків від хвороби. Закінчувалася оповідь тим, що розробка виявилась успішною й медикамент випустили на загал. Тоді Арчі перейшов до пізніших написів. Дванадцятий став трохи зрозумілішим – у ньому описувалась інша глобальна подія, якась зміна, але конкретики не вистачало. У тринадцятому ж, останньому, який він планував «відкласти на десерт», говорилося про будівництво. Найімовірніше, гробниці, але брак контексту заважав і тут.

Арчі перевів заплакані очі на напис, щоб останній раз як слід оглянути причину свого падіння – чи, радше, трагічного зльоту.

І побачив біло-коричневі обриси.

Краба. Ханумана.

За ним до краю провалля повільно підходили боком інші білі обриси. Останньою з’явилася здоровецька туша з чорними ділянками – навіть Орочі вирішив прийти.

Обриси перемішувалися між собою, утворюючи чіткі суцільні лінії. Краби ставали у формацію. Серед них сновигала крихітна прудка точка, очевидно, Локі.

«Але навіщо? – подумав Арчі. – Зробити мені похорони, чи поминки, чи все разом? Дуже милий, хоч і зайвий, жест з їхнього боку».

А тоді в шоломі писнув звук відкриття голосового каналу.

Знайомий низький голос мовив:

– Хапайся.

І до нього змією вистрілив кінчик білого троса.

Понад усіма крабами бовванів сріблястий силует скафандра, який тримав інший його кінець.

Арчі спробував щось сказати, але його голос зрадницьки сів, а горло досі здавлювали сльози, тож видав лише нерозбірливе булькотіння. Він ухопився за рятівну мотузку з усіх сил, хоч його правиця дивно засвербіла, і став поволі спускатися на поверхню.

– Думаю, заборгував тобі пояснення, га? – запитав Кор, тягнучи трос. – Якщо коротко, я поки лупав метал, то вирішив, що мені тут подобається. Говорив Реджу, але він і слухати не захотів. То я вдав, ніби йду вантажити, а сам пішов по тебе. Дивлюся – корабель відлетів, табір порожній стоїть, ти зник. Аж ось до мене мале крабеня підбігає й починає клешнею тягти кудись. Ну я пішов за ним і знайшов тебе.

Арчі нарешті спромігся на тихеньке «Дякую».

Менш ніж за хвилину Кор опустив його на спину Авеля, верхній щабель імпровізованої драбини. Арчі досі силився як слід прийти до тями, відновити дихання й голос. А ще з висоти п’яти крабових тіл він дещо помітив.

Єдиний напис, якого йому не вистачало – одинадцятий.

– Хвилинку, – прошепотів він. Обережно спустився панцирами крабів і, пильнуючи кожен неприродно короткий крок, підійшов до напису. Короткі, сповнені розпачу речення самі стрибали в очі, віднаходячи таємне значення в посланнях крабів і в його власних знахідках.

Історія. Їжа. Дім. Руїна.

Біологічний препарат, створений з клітин ракоподібних, мутував і викликав у пацієнтів побічні реакції. Спричиняв залежність і змінював їхнє єство.

Тремтячими руками Арчі відкрив на планшеті два останні записи й почав читати. Окремі символи з одинадцятого повторювалися.

Пацієнти ставали спершу подібними до рачків, клітини яких використовували для синтезу, потім трансформувалися в кінцеву ланку еволюції – крабів. А в організмах деяких з них препарат починав розмножуватися.

Цивілізація пала. Її рештки, не в змозі знищити своїх заражених новою пошестю одноплемінників, побудували для них ізолятор-прихисток і заховали в поясі астероїдів.

Арчі завмер, осягаючи прочитане, потім обернувся. Кор стояв поряд, а за ним зібралися півколом краби – Орочі по центру, Локі тулився обабіч.

Купа металу таки виявилася гробницею. У ній не знайшлося небіжчиків, бо тут походжали залишки зниклого народу, білі примари – які тільки-но врятували йому життя.

А причиною зникнення стала смакота, жага якої знову захоплювала його розум.

Дивні відчуття ширилися тілом. Правиця свербіла, рукавичка скафандра пекла.

– Ну що там? – запитав Кор.

– Цікава історія, – прошепотів Арчі. – Пізніше розкажу. Пішли до табору.

Краби йшли за ними процесією, немов довгий саван.

…Всередині намету Арчі скинув скафандр, що заважав всім його прийдешнім змінам. За звичкою він засунув руки в кишені, а тоді глибоко вдихнув повітря штучно створеної атмосфери. Скоро воно йому вже не знадобиться.

Поруч Редж облаштовував собі нічліг.

– Я майже нічого не брав, тільки мотузку, спальний мішок, та ще запас їжі. Бо, думаю, звикнути до місцевих харчів, – сказав він і повів рукою на калюжі смакоти довкола намету, – буде важко. Сподіваюся, Редж і Беа не образяться.

– О, звикнути легше, ніж ти думаєш.

Арчі вийняв правицю з кишені.

Його пальці зрослися у дві стулки клешні.