Надійка

Ніколи не думав, що виживу коли настане кінець світу. Мисливцем я не був, зброї ніколи не мав, на риболовлі був лише раз, та й то напився і загубив вудку.

Про космос я знав небагато, та про те як вимерли динозаври чув. Телевізор я мав і новини дивився, тому коли астрономи виявили астероїд, що летів навперейми нашій планети, я запанікував. В принципі всі запанікували. То у динозаврів мозок був розміром з горіх і  вони до самого кінця нічого не розуміли, а у людей інстинкт самозбереження помножений на інтелект викликав реальний страх за своє життя. Тому апокаліпсис почався значно раніше, ніж впав астероїд. Цивілізаційна оболонка людства виявилася надто тонкою, а під нею виявилася хижа безпринципна тварина. Гостю з космосу лишалося просто добити залишки людства, як колись дострілювали коня, що впав від довгої гонитви.

Звісно, що не всі грабували магазини і домівки один одного. Багато людей рили сховища на задньому подвір’ї, влада ховала по старих бункерах насіння рослин, у надії, що колись можна буде знову засівати поля, та часу лишалося замало.

Коли вам по телевізору кажуть: «Не панікуйте! Все під контролем»,– то саме час робити все навпаки. Після першої ж згадки про небезпечний об’єкт, що загрожує Землі я побіг не у продуктовий консерви скуплять, а до господарчого. На моє щастя загального ґвалту ще не почалося, бо попередження були неофіційні і їм не одразу повірили, тому я спокійно скупився. Лопата, дві сокири, ручна пилка, молоток, цвяхи, плівка, скоби і маленька буржуйка чудово розмістилися у багажнику мого старенького Пежо. Потім на заправку і в останню чергу за продуктами. Тут вже було важче. Довелося трохи побитися за мішок рису і останній ящик «кільок в томаті». Я переміг, хоч це й не доставило мені якоїсь насолоди. Навпаки – ліве вухо напухло, праве око стало гірше бачити і дуже боліли костяшки пальців на руках. А на парковці супермаркету я впав ще нижче. Віджати у бабульки повну тачку з м’ясними  консервами… Мені навіть не довелося її бити. Просто глянув з-під лоба і вхопив возика закривавленою рукою. «Вона вже старенька, – я заспокоював свою совість як тільки міг. – А мені ще один шанс».

Вже на виїзді з міста на очі потрапив магазин «Все для риболовлі», у якому я залишив останні гроші. GPS-навігатор сформував маршрут до точки у Карпатах.

– Вісімсот кілометрів. Сподіваюся, що солярки вистачить, якщо не поспішати,– задумливо пробурмотів я і увімкнув першу передачу.

До падіння астероїда лишалося три тижні.

***
На узбіччі перед Житомиром стояла жіночка з піднятою рукою. Чесно скажу, що у мене й в думках не було далекоглядних планів щодо відродження людства після удару, бо егоїст я ще той, але права нога чомусь сама відпустила педаль газу і натиснула на гальма.

– Вам куди? – спитав я.
– Взагалі до Тернополя, але куди довезете, – посміхнулася жінка.

Років тридцять. А може й більше. А може й менше. Останнім часом я геть перестав розумітися на жінках. З рослинами мені було якось легше.

– Сідайте, удвох веселіше. Микола, – представився я.
– Наталка, – відповіла попутниця і вмостилася на пасажирське сидіння.

Озирнувшись назад і зауваживши, що машина забита реманентом, консервами і мішками з крупами, уважно подивилася на мене.

– На дачу?

– До лісу. Ви хіба новини не дивитеся? – здивовано відповів я.

– Ви про астероїд?

– Угу,– кивнув я. – Хочу подивитися на світ після ери людства. Мені лише сорок і я знаю одну милу печерку на схилі гори.

– До Карпат їдете? Думаєте, що врятуєтеся коли всій планеті гаплик настане?

– Планеті нічого не станеться, а от тим, хто на її поверхні дійсно буде непереливки. Я принаймні спробую пережити удар.

Наталка трошки промовчала, а потім промовила:

– А я от не знаю навіть, що краще – померти одразу чи за кілька місяців від голодної смерті. Ви ж не думаєте, що вам надовго вистачить цієї гречки з рисом?

– А може все буде не так і погано? – стенув я плечима. – І після падіння тої каменюки пройде небагато часу і можна буде знову вирощувати хліб.

– Щось я не бачу позаду машини причепа з тракторцем і плугом, – засміялася Наталка.

– Ну сподіваюся, що не я один виживу. Я агроном за фахом. Просто так вийшло, що кілька останніх років займався трошки іншим напрямком. Та проблеми з фінансуванням далися взнаки і тепер я їду до маленької печери, кидаючи людство напризволяще. Не хочете до мене приєднатися? – підморгнув я дівчині.

Наталка похитала головою.

– Жити в печері і полювати на білок? Навряд довго витримаю. Я починаю психувати, коли кур’єр з моєю піцою запізнюється, а ми мені пропонуєте рубати дрова і готувати на вогні?

Що я міг сказати у відповідь? Лише правду:

– Та якщо чесно, то я теж не дуже підготовлений до життя у лісі. Так, подивився кілька разів по телевізору передачі про виживання. Жодної практики.

– Тим більше. Дві непристосовані людини в умовах апокаліпсису. Ми ж повбиваємо один одного! Чи ви на це й робите ставку, що коли доїсте консерви, то приріжете мене і протягнете ще пару тижнів?

Ну от чому дівчата, дивлячись на моє пузо, думають, що я хочу їх з’їсти?

– Та ви що? Я ж не маніяк і не канібал.

– Ніхто з нас не вважає себе чудовиськом, поки є що їсти. Але голод така штука, що може легко побороти будь–яку мораль, – промовила Наталка і дістала зі свого наплічника пачку чіпсів.

– Я з вами не згоден, але досить про погане. Я так розумію, що астероїд вас не лякає, то що веде вас до Тернополя? Їдете до сім’ї?

– На жаль, я її не маю. А ви?

– Теж ні. Якось не вийшло в мене зі шлюбом, а батьки померли давно.

– То навіщо ви хочете вижити? – здивувалася Наталка. – Заради кого і чого?

– Заради цікавості, напевне, – знизав я плечима. – Хочу побачити, що буде далі. Мабуть передивився фільмів з пост-апокаліптичною тематикою. Та ви не відповіли щодо Тернополя.

– На роботу їду, – посміхнулася дівчина. – Будемо рятувати планету.

– Не знав, що там є космодром. А Брюс Вілліс з буровою установкою і атомною бомбою теж є?

– Чого нема того нема, – засміялася дівчина. – Але є дещо краще! Якщо виживете, то ласкаво просимо!

***

Солярка скінчилася, коли я майже доїхав. Не страшно. Лісом машина все одно не проїхала б. Від дороги до печери було кілометрів п’ять і вже сутеніло. Я вирішив переночувати в авто і вже зранку перетягувати весь свій скарб до сховку. По радіо вже повним ходом передавали репортажі з НАСА, коментарі справжніх і не справжніх експертів, повідомлення про випадки мародерства і зрідка вставляли якусь пісню.

Мобільний ще працював. Я ще трошки полазив у інтернеті, але швидко втомився від тамтешньої загальної істерії і, вимкнувши телефон, задрімав.

Розбудив мене старий гуцул, що обережно постукав у вікно і спитав чи не треба мені допомога. Невеличка отара вівець мирно паслася навколо моєї машини. Здавалося, що загальна паніка сюди ще не дісталася або ж у діда не було ні телевізора ні смартфону. Я відчинив дверцята.

– Дякую, у мене все добре. Турист.

Гуцул недовірливо скосив очі на лопати і ящики з консервами.

– Ага. Розумію. Ну то не заважатиму.
– Почекайте! Вівці не продаєте?
– Тобі одну чи всю отару?

Грошей в мене не було від слова зовсім.

– Та я чабаном не планую ставати. Можна дві? Міняю на машину. Щоправда в ній палива немає, але загалом у пристойному стані. Заправити і можна їздити.

– А куди мені на ній їздити? В горах такі дороги, що вона не видряпається, – посміхнувся дід. – Та і не вмію я. Все життя ногами ходжу.

– А на Айфон поміняєте хоча б одну? Він майже новий – дурних грошей коштує.

– Ну, – задумався на секунду гуцул, – за цю штуку чув. Онучка ним марить. Може й сторгуємося. Але тільки одну!

– А ще до нього можу запропонувати смарт-годинник!

– Тобто сам вівцю не заб’єш? – посміхнувся дядько.

– А ви у битві екстрасенсів участь не брали? – примружився я.

От і добре. М’ясо на найближчі дні в мене буде, консерви можна зекономити. Залишилося перетягнути вміст машини до печери і почати облаштовувати там побут. Часу мало, роботи багато, астероїд поряд.

***

Як дивно жити без електрики, телефону, інтернету і людей. Хоча сумувати ніколи. Просто зварити кашу на вогні займає купу часу. А облаштувати нове житло взагалі видавалося нереальним завданням. Я вставав о шостій ранку і пиляв, рубав, копав, довбав, прибивав і це здавалося нескінченним. Долоні вкрилися мозолями, а результат не здавався значним. Та за три чи чотири дні мені вдалося сколотити такі–сякі двері,  вивести димохід і встановити буржуйку.  Дальній куток печери потроху заповнювався дровами. Ще за два дні я зробив щось на кшталт ліжка. Сіно, звісно, не вельми гарний замінник пружинному матрацу, але я нарешті виспався. Розбудила мене вибухова хвиля.

***

Холодно. Я вже забувся, коли бачив сонце і блакитне небо. День від ночі тепер мало чим відрізнявся. Проте вдень можна хоч щось побачити. Та краєвид не радував. Сніг, перемішаний з попелом і поламані сосни. І так всюди куди не кинь оком. Запаси закінчувалися, а зима – ні.

– Наталка мала рацію, – згадав я свою попутницю. – Можливо, що дійсно легше було б одразу загинути, ніж оце розтягувати агонію.

Я ще раз перевірив запаси. Може з два кілограми рису і остання банка тушкованого м’яса. Якщо максимально економити, то ще кілька тижнів протягну. А далі?

– Треба щось думати,– почухав я бороду.

Підкинувши дров до пічки, роздивився навколо. В одному кутку лежали риболовні снасті. Наразі абсолютно не потрібні. Неглибока річка, що протікала недалеко промерзла до дна і шансів, що крига скресне найближчими тижнями не передбачалося. Та й навряд там з’явиться жива риба. Певно ще в перші місяці після удару здохла від кислотних дощів. Сам тоді ледве вижив, добре, що у печері була заглибина і я туди води натягав, то на місяць вистачило.

Огледівся ще. Майже тупі пилка, сокира, молоток, лопата. Не густо. Дров нарубаю, не замерзну, але питання «що далі» лишалося відкритим.

– Треба виходити до людей, – зітхнув я. – Мав ж ще хтось вижити.

Наступного дня коли посвітлішало я вдягнув на себе весь одяг, склав у клунок залишки продуктів, сірники, сокиру, повісив то все на лопату і, узявши її на плече,  вирушив у долину.

***

За моїми підрахунками від часу удару пройшло місяців п’ять, але коли я дійшов до села, то здалося, що кілька років. Воно було зруйноване й порожнє. Деякі будинки були по самі дахи засипані снігом, від інших лишилося лише згарище, у багатьох місцях сліди зсувів ґрунту. Жодної протоптаної стежки. Ні людей, ні тварин.

– Сумно це все, – промовив я сам до себе і пішов до найближчої хати, що здавалося вцілілою, хоч і засипаною сірим снігом.

Відкопавши вхід я потягнув ручку на себе. Не замкнено. Увійшов. На мить здалося, що війнуло холодом, хоч розумів, що навряд у хаті холодніше ніж надворі. Та щось було не так.

– Та тут все не так, довбню! – вилаяв я сам себе. – Кінець світу прийшов, а ти чекав гарячого бограчу?

У хаті все було перевернуто догори дригом. Перекинуті ліжка, розкиданий посуд.

– Мародери,– прошепотів я сам собі і прочинив двері до наступної кімнати.

Там підтвердилися мої найгірші сподівання. Три заморожених тіла. Одне – дитяче. У дорослих руки зв’язані за спиною. Шрами на шиях. Нелюди перерізали горлянки. А дитину просто кинули зв’язаною. Швидше за все вона загинула від спраги й голоду.

– Треба поховати, – промимрив я і скривився. Не від того, що мені було неприємно чи гидко торкатися мерзлих скалічених тіл. Образливо було за людство загалом.

Я відніс тіла подалі за огорожу і прикопав у снігу. Звісно, що довбати мерзлу землю мені наснаги не стало. Повернувшись до хати, розтопив піч. Веселі відблиски трохи освітили кімнату, а за годину я вже зняв з себе трохи одягу. Кімната потроху нагрівалася, та враження холодного протягу не проходило.

– Треба поїсти, – промовив я вголос і почав розпаковувати свій клунок.

– А мені даси? – почулося десь позаду.

Я схопив сокиру і різко розвернувся. Нікого. У другу руку взяв ножа.

– Будь ласка! Дуже їсти хочеться, – дитячий голос лунав наче зі стін чи зі стелі.

– Ти де? – спитав я трохи охриплим голосом.

Стало трошки страшно. У привидів я не сильно вірив, а от у те, що можна зійти з розуму від самотності, навіть дуже, враховуючи, що останні місяці я балакав лише з черепом мертвої вівці.

– Я не знаю, – після секундної паузи відповів голос. – Наче у себе вдома, але чомусь дуже холодно.

– Можу дров підкинути, стане тепліше, – я поволі озирався навколо. – І є трохи рису. Зараз зварю.

– А ти хто? – якось здивовано і підозріло водночас прозвучав голос у моїй голові. – Де мої батьки?

Так війнуло холодом, що ледь не згас вогонь у пічці. От саме у цю мить я повірив у привидів. Та будь-хто повірив би, побачивши поряд з собою напівпрозору дівчинку років десяти у рожевій сукні і кроксах на босу ногу.

– Твій далекий родич,– я намагався говорити спокійно і впевнено, хоч сам трусився від страху. – А твої батьки поїхали в гості. Попросили мене приглянути за тобою.

– Ви дядько Степан з Києва?

– Так! – я фальшиво посміхнувся. – А ти, певно..?

– Так і знала, що ви навіть ім’я моє не пам’ятаєте! – голос перетворився з дитячого на лютий, ніби з фільму жахів. – Надією мене звати! Тато мав рацію – ви останній гівнюк і найгірший хрещений на цій планеті!

До таких претензій доля мене не готувала. Я і сам чудово знав, що є не найприємнішою людиною у суспільстві, та якось до цього моменту мені було байдуже на всіх, крім себе. Не знаю, які саме слова зачепили за живе: чи «останній», чи «найгірший», але точно не «гівнюк», бо я часто сам себе так і називав, та мені закортіло щось зробити. Щось добре і гарне як у мелодрамі. Про те, що поточна ситуація більше нагадує фільм жахів я намагався не думати.

– Так, Надійко! Я не найкращий хрещений батько у світі. Та наразі я єдиний, хто в тебе є. Будеш рисову кашу?

***

Обнишпоривши вцілілі хати, я пішов далі. З трофеїв була старенька двоствольна рушниця і вісім набоїв до неї. А ще снігоступи, лижі і санчата. Тепер я виглядав достоту як дослідник Арктики чи золотошукач з Аляски.

Надійка пленталася позаду, роблячи вигляд, що високий сніг їй капець як заважає. Та ще артистка! Я навіть у мультиках не бачив, щоб привидам щось заважало пересуватися.

– Ну і як довго нам ще? – спитала дівчинка типовим дитячим голосом з дрібкою стомленості й роздратування.

– Кілометрів двісті, – відповів я якомога спокійніше, як і личило дорослому.

– А скільки ми вже пройшли?

– Кілометрів п’ять.

– Так ми ж цілий день йдемо! І так мало?

– Ну якби хтось дорогу розчистив грейдером як колись, або я міг би літати як ти, а не протоптувати стежку лижами, то ми б уже були на місці.

– А що ти там хочеш знайти?

– Не що, а кого. Маю там знайому. Хоча не певен, що вона ще там.

– Заєць! – в мене ледь голова не вибухнула від цього зойку.

Я схопив рушницю і звів курки. Надійка тикала напівпрозорим пальцем ліворуч і робила страшне обличчя. Я досі нічого й нікого не бачив. Врешті-решт вона не витримала, підлетіла до сосни і почала тикати пальцями донизу.  А. Ось він де. Гарно замаскувався. Один за одним гримнуло два постріли. Коли дуже хочеться їсти, то навички мисливця з’являються на рівні інстинкту. Сьогодні на вечерю буде м’ясо.

***

Наступне село нічим не відрізнялося від того, де я зустрів Надійку. Лопата зробила свою звичну справу. Розчистивши вхід я штовхнув двері. Цього разу тіл не було. А от запас дров до каміну був.

Тепло потихеньку зігрівало стіни і мене.

– Ти пам’ятаєш вибух? – спитав я у напівпрозорої дівчинки.

– Не дуже. Ми тоді у погребі сиділи. Я заснула. А ти?

– А я у печері. Не знаю де він впав, але вибухова хвиля ламала сторічні сосни наче сірники. Думаю, що далеко, бо інакше ми б не вижили.

– Ти за себе кажи, – сумно посміхнулася Надійка.

– Ви теж вижили. То вже потім прийшли мародери.

Мені дуже хотілося її обійняти і погладити по голівці, та це важко зробити, коли дитина – привид.

З Надійкою подорожувати стало набагато легше. Звісно, що стежку вона не прокладала, і темп аж ніяк не пришвидшився, але я вже не так сильно переймався, що помру голодною смертю. За її допомоги в одній із замерзлих річок я знайшов купу замороженої риби, що стирчала з криги. Дуже сподіваюся, що ця форель не набрала якоїсь отрути чи кислоти і її можна буде їсти.

До Тернополя лишалося кілька тижнів важкої дороги.

***

– Ти хоч знаєш куди йдеш?

– Якщо чесно, то дуже приблизно, – відповів я.

Компаса в мене не було, тому я просто намагався триматися дороги. Дорожні знаки, що ледь виглядали з під снігу слугували орієнтирами.

– А там будуть діти?

– Дуже на це сподіваюся, – мене вже чомусь почало турбувати виживання людства як виду.

– А мама там буде?

– Ти ж знаєш, що це неможливо, – стомлено відповів я.

– Чому?

– Бо твоя мама загинула! – я почав психувати.

– Але ж я жива?

– Ну, не зовсім, тільки я досі не можу зрозуміти як і чому.

– Щоб допомогти тобі? – зовсім тихо озвалася Надійка.

В мене дуже боліли ноги і спина. Якщо душа існує, то вона боліла теж.

– Та я не знаю, чи достойний твоєї допомоги.

– Ти мене кашою нагодував. Ті, що були до тебе, мені руки й ноги зв’язали і покинули. Думаю, що ти не такий вже й поганий як думаєш.

О, ні, Надійко! Я ще той гімнюк (я згадав бабцю на парковці супермаркету). І рисом я тебе не годував, бо їсти ти не можеш.

***

Останні дні дороги виявилися найважчими. Я ледь не падав від утоми кожні сто метрів. Сірий сніг тут був не таким плотним і снігоступи провалювалися глибше. З санчатами теж біда. Здавалося, що вони важчали щогодини, хоч я вже й повикидав звідти ледь не половину своїх скарбів. Заряджена рушниця за спиною вже схожа за вагою на гриф від штанги. Іноді дуже хотілося її викинути, та до неї ще лишалося шість патронів, а це, якщо пощастить знайти і підстрелити щось пухнасте й теплокровне, то ще тиждень чи два життя.

Ночівля у покинутих хатах додавала сил, але ненадовго. Живих людей я досі не зустрів. Мертвих було багато. Сиділи в автівках, лежали на узбіччях, засипані сірим снігом, стирчали із замерзлих річок. Дивно, але привидів, крім Надійки я не зустрічав теж. Тому чим далі, тим більше мені здавалося, що дівчинка то лише плід моєї хворої свідомості. Монотонність моїх рухів і загальна втома давалися взнаки. У якусь мить я заснув просто не ходу. Раніше я чув, як засинають водії на дорозі, але щоб людина вирубилась, йдучи пішки по коліна у снігових кучугурах?

– Стій! – війнуло холодом просто в обличчя.

Я розплющив очі і в мене підкосилися ноги. Я стояв на краю прірви. Може, все ж Надійка і не уявна дівчинка. Може, то мій ангел-охоронець? Я дивився униз і пригадував своє минуле життя. Нє-а. Нічим я не заслужив такої допомоги. Хоч і не крав, і не вбивав нікого, і не бажав жінки ближнього свого, та були й інші гріхи і на такий захист не заслуговував.

– А може то не оберіг зовсім, а покарання? – стрельнуло в мене у голові. – І я давно загинув, а зараз у пеклі. І оця довбана дорога, і оцей довбаний сніг – то не просто так. То як Сізіф ту каменюку пхав нагору, а вона потім назад котилася. То може і я ото чалапаю до того Тернополя, а там виявиться, що треба потім йти далі. До Житомира, наприклад. Або до Африки.

– Пішли одразу на південь! – виринула просто  переді мною Надійка.

– Я то все уголос сказав?

– Угу, – посміхнулася дівчинка. – Мені батьки обіцяли, що колись повезуть до Єгипту подивитися піраміди. Ти ж в курсі, що за нашими звичаями, коли щось трапляється з батьками дитини, то хрещені  беруть за них повну відповідальність?

Я трошки офігів.

– Ти так балакаєш, наче закінчила юридичний!

– А що не так? Мені то бабуся розповідала. Ну. Не зовсім мені. Батькам. Щоб вони уважно вибирали мені хрещених батьків. Але вони не послухали і вибрали тебе!

– Май совість! Я не Степан!

– Я знаю. Ти Микола. І ти ще більший гівнюк, бо відмовився мене хрестити!

А отут у мене в душі похололо.

– А як твоє прізвище, сонечко?– обережно спитав я.

– Шихненко, – без зайвих вагань відповіла Надійка.

Та я не здавався. Серце у грудях калатало, що дурне.

– А чи ти не знаєш дівоче прізвище мами?

– Грабар.

Я всівся на сніг. Точніше в мене просто підкосилися ноги і я впав спиною в кучугуру.

– І останнє питання: ти  знаєш дату свого народження?

– Я у четвертому класі, між іншим! А такі дебільні питання задають у першому на співбесіді.

Я підняв очі до неба, хоч і не сильно вже пам’ятав його колір. Сьогодні воно було темно–сірим, але трошечки світлішим, ніж зазвичай. Десь так на пів тону. Ескімоси мали сотню чи більше слів для опису кольору снігу. Тепер я їх розумів як ніхто. Мені категорично не вистачало слів для опису кольору снігу чи хмар. Бо в принципі описувати більше не було чого. Хіба згадувати.

Її звали Ксенією. Я вже не пам’ятав який зараз місяць, та чомусь чудово пам’ятав її руки. І запах. Я зрозумів, що ті пів року, які ми прожили разом, то і було найкраще в моєму житті. Все життя здавалося, що спочатку кар’єра, а сім’ю ще встигну завести. І до чого я дослужився? Ні мільйонером, ні директором великої фірми так і не став. Але маю лисину, сорок років і жодних перспектив. А у спогадах лише запах жінки, яку втратив через власну пиху й дурість.

– То тобі дату називати? – мені по щоках наче холодним повітрям з кондиціонеру подуло. Звісно, що то Надійка лупила мене по обличчю своїми напівпрозорими ручками, бо я мабуть знову вирубився.

– Та краще не треба, – я потихеньку піднявся на ноги. – Маму Ксенією звали?

Надійка промовчала. Мені чомусь захотілося приставити дуло рушниці до підборіддя і натиснути на спуск.

***

Це точно покарання! І тепер знаю, хоч за що. І знаю де я тепер. Хоча? Якщо у пеклі такий холод, то ксьондзам треба ремня по дупі, щоб людей не обманювали. Вони обіцяли нестерпну спеку.

– Білка! – верескнула Надійка просто мені в мозок, бо я підстрибнув на метр вгору, хоч до цього намагався поставити намет.

– Не стріляй! Можливо, то наша остання надія на виживання!– пролунав жіночий голос десь праворуч.

– Не зрозумів? – я здивувався спочатку логіці повідомлення, а лише потім тому, що його озвучила інша особа, а не Надійка.

– У часи динозаврів вижили саме невеликі ссавці.

– А до чого тут я? – палець звів курки, а очі шукали маленьке пухнасте звірятко.

– Е-е. Там якась жінка у тебе цілиться,– я майже фізично відчув як мене смикають за руку. – Вона така ж тепла як і ти.

Я ковтнув слину і обережно поклав двостволку на сніг. Піднявши руки, обернувся. З кучугури снігу встала постать у білому маскхалаті. Обличчя було закрите універсальною маскою. Лівою рукою незнайомець її зняв.

– Наталко?

– Вижив таки? – посміхнулася дівчина.

– Знайшов таки! – вишкірився я, примруживши очі.

***

– Симуляція завершена, – пролунав механічний голос десь згори.

З моєї голови зняли шолом і я розплющив очі. Моя печера була більшою. А ця кімнатка три на три метри більше схожа на могилу. І ще психолог навпроти. Я пів року розмовляв з черепом вівці. А потім ще кілька тижнів з привидом власної дочки. Не знаю, хто пише алгоритми для цієї програми, та він ще той збоченець.

– Чи зможете ви покинути свою сім’ю назавжди? Ви розумієте, що більше не побачите дружину й доньку? – трохи стомлено спитав психолог.

Було зрозуміло, що подібні питання він задає занадто часто. Світло било мені в очі і я почувався шпигуном на допиті.

– А чому нам разом не можна до сховища? – спитав я.

– Вони не пройшли тест. Ви ж розумієте, що ми не можемо взяти всіх. Лише найкращих фахівців з міцною психікою.

– Пограбувати стару бабцю на парковці супермаркету то по вашому високий показник психічного здоров’я?

– Симуляція показала, що ви будете боротися за життя до останнього, – психолог подивився мені в очі. – Нам потрібні такі люди. Ніхто не знає достеменно, що буде після падіння астероїда.

– Ви уважно проаналізували дані симуляції? – я трохи нахилився назустріч. – Без Надійки я б не дійшов. Саме вона давала мені сили рухатися далі. До речі. Мою дружину звати Наталкою. Вгадайте з першого разу – до кого я йшов тими кучугурами? Вибачте, але я краще з ними залишуся. Візьмемо попкорн, витягнемо шезлонги на терасу, вдягнемо окуляри і будемо разом дивитися на ту космічну каменюку, яка летить знищити наш світ.

– Тест завершено, – після маленької паузи промовив психолог і ледь посміхнувся. – Ви з сім’єю за тиждень вирушаєте до сховища номер двадцять. Це у Карпатах. Вікон там немає, сталеві двері герметичні, тому сонцезахисні окуляри можете не брати – приліт астероїда ви не побачите.