Ковчег

Марина терпляче чекала поки черговий сек’юриті уважно вивчав її документи. “Скільки ж тут цих постів охорони?”

Нарешті вона дісталася просторого холу, на мить призупинилася і вже збиралася увійти, як назустріч їй з холу вибігла заплакана дівчина в світлому костюмі. Марина тільки і змогла, що провести її очима, і, нервово оглядаючись, зайшла всередину. Блискучі сріблясті стіни створювали ілюзію космічного корабля, хоча як там насправді всередині, в тому кораблі, Марина не знала.  Всівшись на білий шкіряний диван, вона поглянула на закриті двері з правого боку від неї, єдині в цьому приміщенні, бо на вході в хол дверей не було. З-за білих металевих дверей доносилися приглушені голоси, проте розібрати слів вона не могла, як не прислухалася. На протилежній стіні висіла величезна плазма, на якій беззвучно крутилися новини, внизу біг рядок субтитрів. “Нейтронна зірка, зіткнення з якою призведе до неминучої загибелі усього живого, продовжує своє наближення до Землі. Хаос і паніка шириться по всій планеті. ООН висловлює глибоку стурбованість і вкотре наголошує на важливості пошуку мирного рішення з нейтронною зіркою. Київська мерія нагадує, що вона має ексклюзивне право продажу квитків на Щекавицю, і звертає увагу, що там також діє картка киянина. На Софійській площі поліція заарештувала чергового проповідника, що закликав до масового самогубства, репортаж з місця події.” Жінка втомлено опустила очі, запис новин був несвіжий, передивлятися це в котрий раз не було жодних сил. Вона знов кинула стривожений погляд на зачинені двері – їй здалося, що голоси лунають гучніше.

Зі стану напруженого підслуховування її вивела поява юної панянки, що несміливо озираючись, зайшла до сріблястого холу. Дівчина виглядала напрочуд скромно: жодних слідів косметики, русяве волосся заплетено в довгу косу, широкий сірий плащ здавався завеликим, проте не міг приховати об’ємного животика. Не промовивши ані слова, вагітна присіла на диванчик поруч із Мариною та невидячими очима втупилась в стіну з телевізором, на якому в цей час крутили рекламу: “Державне космічне агентство України повідомляє, що добігає кінця запис на співбесіду на космічні кораблі класу «Ковчег», що мають врятувати людство”.  Дівчина напружено сиділа з випрямленою спиною на краєчку дивану та нервово мацала живіт обома руками. “Бідолашна” -подумала Марина, їй захотілося якось підтримати налякану вагітну.

– Хвилюєшся? – звернулася вона до дівчини, і та аж сіпнулася. – Нічого, все буде добре.

Вона повернула голову до Марини, але не відповіла.

– Як тебе звати?

– З-зіна.

Над дверима тривожно заблимала червона лампочка, за дверима – шум, крики. Повз диван, топочачи, пробігли два охоронця та заскочили у білі двері, які безшумно від’їхали убік. А за мить витягли з кабінету солідного чоловіка, що впирался та істерично кричав. Дорогий костюм узявся зморшками, червона краватка з’їхала на бік. Він вивертав голову до дверей, хоча його було чудово чути напевно всьому поверху. Голос у товстуна був неочікувано високий.

– Це у вас “негативна соціальна корисність”! Та ви хоч уявляєте хто я!

– Наступний, – почувся голос з відкритих дверей.

Марина не відразу зрозуміла, що це до неї, рвучко підвелася, але на мить затрималася, доторкнулася до плеча дівчини.

– Нічого не бійся, Зіно, все буде гаразд, ось побачиш.

Кабінет Комісії довгий та напівтемний. За таким же довгим і темним столом сиділо двоє.

– Добрий день! – привіталася Марина з людьми, яких поки не могла розгледіти – очі не адаптувалися після яскраво освітленого  холу.

– Вітаю на співбесіді до космічної програми “Ковчег”,  – пролунав приємний молодий чоловічий голос, але хто саме говорив Марина так і не зрозуміла.

– Дозвольте представити – голова комісії пан Хряковенко. 

Дрібненький худенький сивий чоловічок ще більше зморщив зморшкувате обличчя, що мабуть мало означати посмішку.

– І наш психолог – професор Литяк. А я – А-Л-Л-Е-К-С автоматична логічно-лінгвістична експертна система.

Тонкогуба професорка ледь помітно кивнула. Тільки тепер Марина зрозуміла звідки чувся голос – на столі перед членами комісії стояла срібляста акустична колонка.

– Гудко Марина Іванівна,  – знову залунав голос ШІ.

Марина кивнула, хоча очевидно це не було питанням.

– Пройдіть, будь ласка, на середину кімнати і станьте на жовте коло, відповідно позначкам, що на ньому зображені. Будь ласка, не рухайтесь коли іде сканування.

Поки Марини прямувала до вказаного місця, екран на стіні, що досі тьмяно транслював рухому емблему Державного космічного агентства України, висвітив її фото. Але коли вона стала на позначки, екран опинився позаду справа від неї, а отже поза полем зору. Коли саме почалося те сканування Марина не зрозуміла, лише краєчком ока бачила блимання екрану, крім того раз на кілька секунд чувся звук, схожий на той, що колись видавав комп’ютер, знайшовши флешку, або коли у вікторині хтось вгадував відповідь. 

Члени комісії не дивилися на екран, кожен уткнувся носом у свій планшет. Кандидатка з усіх сил стримувалася. І… озирнулась на екран. За цю мить встигла побачити довгий список параметрів, зліва від  деяких стояли зелені галочки, а справа якісь цифри, мозок зміг зафіксувати лише пару верхніх рядочків: загальне здоров’я, репродуктивна перспектива… І якраз в цей момент продзеленчала зелена галочка  біля “соціальна корисність”. Отже, все добре?

– Не рухайтесь! – кинула на Марину строгий погляд психолог. – Краще розкажіть про себе.

– Гудко Марина Іванівна, тридцять три роки, незаміжня, за освітою – хімік, працювала… 

– Хімік? – неочікувано жваво відреагував старенький голова. – Ні. Хіміків вже достатньо.

– Як?! Але мене запросили на цю співбесіду!

– Ми сьогодні закрили останню вакансію хіміка. Наступний! Алекс!

Двері поповзли вбік, впускаючи всередину яскраве світло білого холу. У світловому ореолі на порозі виросла темна постать.

– Ні, ні, стійте! Я ще вчителем можу!

– Вчителів тим паче досталь.

У розпачі Марина озирнулася і махнула рукою до вагітної, що вже зайшла до кабінету.

– Чекайте, ми ще не закінчили.

Але Зіна, не слухаючи її, впевнено прямує до столу. І  наблизившись до членів комісії, разчахує плащ – замість вагітного животика на поясі вибухівка. Марина відсахується, притискається спиною до стіни з екраном.

– Руки на стіл, щоб я бачила! Всім залишатися на своїх місцях!  На мені стільки тротилу – знесе і вас, і пів району заразом.

– Як її могли пропустити, – пробелькотів голова, помітно бліднучі. Його маленькі сухі ручки з синіми венами тремтять над столом.

– А.., а.., Алекс! – прошипіла професорка.

– Вмикаю систему протидії терористичній загрозі. Активовано протокол захисту ШІ.

Двері безшумно стали на місце, екран з Марининими даними на ньому згас, срібляста колонка вимкнулася з характерним звуком. В напівтемному приміщенні на мить запала тиша.

– Заспокойтеся. Сідайте. Давайте поговоримо. Певна, ми знайдемо порозуміння. Які ваші вимоги? – нарешті змогла опанувати себе професорка, шокована поведінкою помічника.

– Негайно відміняйте запуск усіх “Ковчегів”! Ніхто нікуди не летить! Ніхто не уникне Страшного суду!

– Розумієте, – примирливим тоном почала професорка, – це поза межами нашої компетенції, тут ми лише проводимо співбесіди, а польотами керують зовсім інші уповноважені особи. Ми лише філія Європейського космічного агентства.

– Ніхто нікуди не летить! Ніхто не уникне Страшного суду! Спасуться лише гідні!

– Так чим ти не задоволена? – раптом бовкнула Марина. – Тут відбирають лише гідних. Ні корупція, ні зв’язки не допомагають. Все чесно.

Це відволікло терористку, змусило на мить відвернутися від столу.

– Кнопка, – одними губами прошелестіла психологиня, скосивши око на колегу. Але він не бачить і не чує її, жадібно хапає повітря посинілими губами. Тягнеться лівою рукою послабити комір сорочки.

– Не рухатись!

Зіна погрожує голові детонатором, той завмирає, тримаючись за відтягнутий комір, а потім і Марині жестом наказує  підійти ближче до столу – вона більше не хоче відвертатися від комісії.

– Стань тут, щоб я тебе бачила! І руки! 

Марина повільно посувалася боком, тримаючи долоні перед собою, не зводячи очей з кольорової плутанини дротиків. Терористка не вгавала:

– Не плутай суд людський з Судом Божим! Тільки Бог дає спасіння!

– Але бог дає спасіння руками людини. Згадай Ноя.

– Це інше! – не погодилася дівчина. 

– Не інше. Ной врятував людство, взявши на ковчег лише кількох гідних. Ти би хотіла завадити Ною?

Зіна на секунду замислилася. “Вона зовсім юна. Хто ж так задурив голову дівчинці?”. Але тут, наче підслухавши Маринині думки, у розмову втрутилася професорка Литяк, пронизавши Марину суворим поглядом.

– Шановна, помовчіть. Не лізьте не у свою справу. Працює професіонал.

І таким же безапеляційним тоном звернулася до Зіни. 

– Негайно вимикай оце все і тоді…

– Тоді що?! – знов загорлала дівчина.

– Тоді зможеш спокійно піти звідси, – повчально виголосила психологиня. – Обіцяю, я тебе відпущу…

– А я тебе – ні!! Ще одне слово – злетиш у повітря і не на “Ковчеге”!!! – несамовито заволала терористка.

Пан Хряковенко захрипів, обома руками роздираючи комір, жовтувато-бліде лице його поступово набувало синюшного відтінку. “Невже ззовні нас не чують? Не може такого бути. Ще трохи і старий тут крякне. І ми разом з ним”.  Марина кинула оцінюючий погляд на стіл і звичним впевненим жестом поправила окуляри.

– А ну тихо! Тиша, я сказала!

Психолог і терористка перестали свердлити очима одна одну і здивовано повернули голови до Марини.

– Швидко вийшла в коридор, оце все зняла і зайшла як треба! І щоб у такому вигляді більше не приходила!

– Шо? – торопіє Зіна.

– Що? – одночасно з терористкою підіймає намальовані брови професорка.

Голова теж хрюкнув щось незрозуміле, хоча навряд чи він вже був у свідомості.

– Не шокай мені тут! До директора захотіла?

– Так, – не повірила власним вухам Зіна, – я саме до нього! По-іншому не дістатися, тому я тут! Оце записалася, чекала на співбесіду…

– Я вже казала – це пролягає поза межами його компетенції, – менторським тоном втрутилася пані Литяк.

– Заткнись! – хором рявкнули на неї обидві співрозмовниці.

Марина знов розвернулася до Зіни, вперши праву руку в бік.

– Ну прям типовий 9-Г! Що ні день – до директора!

– Не зрозуміла… – наїжачилася дівчина.

– Звісно! Щоб розуміти – вчитися треба. А не уроки хімії прогулювати! Чого так дивишся? Це і тебе стосується – ти ж не там червоний дріт під’єднала, – тицяє Марина пальцем на бомбу. – Там має бути зелений.

Зіна здивовано опускає очі на своє творіння:

– Де?

Прожогом підскочивши до столу, Марина хапає колонку ШІ і блискавично вдаряє нею терористку у ліву скроню. Підхоплює обм’якле тіло і тихо кладе на підлогу.

Професорка вскакує, оббігає кут столу, кидається до непритомного голови, що вже і не хрипить, а лежить, закинувши голову на спинку свого крісла, відштовхує його і починає шарити руками під столом у пошуках кнопки. 

Марина тим часом підбігла до дверей і, знайшовши стилізовану виїмку, з усієї сили налягла на неї. Двері безшумно поповзли вбік. В очі вдарило червоне блимання. Допомагаючи собі руками, у напіввідчинені двері втиснулися двоє охоронців. 

– Сюди! – верещить психолог, тицяючи у непритомну терористку.

– Допоможіть! – одночасно з нею кричить Марина, вказуючи на непритомного Хрюковенка.

Охоронці розгублено оглядаються.

– Швидше!!! – одночасно волають обидві жінки.

Один з охоронців скручує терористку і викликає по рації підмогу, інший підбігає до голови, підіймає як пір’їнку і з ним на руках вибігає назустріч допомозі.

Чується шипіння і хрипіння з колонки.

– Хр-тр-пр! Вибачте, збій налаштувань! Загрозу нейтралізовано! 

Екран на стіні оживає, на ньому знову висвічується зображення Марини.

– Гудко Марина Іванівна, – лунає голос ШІ. – Вітаю на співбесіді до космічної програми “Ковчег”. 

Марина переводить здивований погляд з колонки на екран. І мовчки іде до жовтого кола. Але не встигає розвернутися спиною, як бачить на екрані зелений напис “психолог”.

– Марина Іванівна, ви пройшли відбір на вакансію психолога на “Ковчег”, – урочисто промовляє АЛЛЕКС. – Прийміть вітання!

– Ні-ні-ні! Але в нас же не було вакансій психолога! – торсає Литяк свій планшет, що ніяк не загрузиться.

– Але ви не впоралися зі своїми обов’язками, професоре, – констатує ШІ. – Марина Іванівна, у вашому резюме відсутня деяка інформація: звідки у вас досвід психологічної практики?

Марина щасливо посміхається:

– Десять років пропрацювала вчителем хімії в школі на Троєщині, а там такі дітки – просто бомба!