Так це ж було вже!

Три наймогутніші держави світу запустили свої ядерні ракети і за кілька хвилин прекрасна зелена планета, сповнена життя, перетворилася на вогняну кулю, огорнуту ядерним попелом.

***
Я прокинувся від того, що дідо штовхав мене у плече.

– Діду, чого тобі? Ще рано! – ледве промимрив я.

–… вже. Вчора! – дідо мав дуже схвильований вигляд і щось повторював.

Я мусив розплющити очі і розвернутися до нього. За вікном було сонячно, і дідове волосся та борода, що стирчали в різні боки, створювали навколо його обличчя ореол сяйва. Я навіть реготнув від несподіванки.

– Чого смієшся? – образився дід. – Я тобі про важливі речі, а ти!

Його худа фігура в розхристаній сорочці та затертій майці розвернулася від мене й почиргикала у бік робочого столу.

Я встав з дивану, потер хворі коліна та неохоче піднявся. Не так уже й рано. На годиннику було за чверть десята. Ото я заспав! Підійшов до вікна. Проспектом Героїв Усіх Війн сновигали летючі автівки. Трохи нижче підлітки обганяли один одного на повітряних байках. В самому низу любителі старовини гасали на спортивних велосипедах – ну, знаєте, таких, де треба педалі ногами крутити. Звичайні клопоти сучасного міста. Хтось на роботу, хтось з роботи, хтось гуляє собі.

Моя висотка стирчала на самісінькому перехресті. Вікна виходили на всі чотири боки, тож можна було побачити і величний Дніпро, і далекі пагорби, що виблискували золотом бань допотопних храмів, і спальні райони, в яких заборонено було будувати будинки вище п’ятдесяти поверхів, і, власне, цей проспект.

– А щоб тебе підняло та й гепнуло, – вигукнув дідо, впустивши на підлогу чашку з гарячим чаєм. Він пив такий окріп, що я би й до рота не зміг його піднести. Робот-пилосос тихо підкотив і миттєво прибрав керамічні скалки та гарячу рідіну.

– Дідуню, чого ти такий знервований? – спитав я, підійшовши до столу та однією рукою обійнявши діда за плечі.

– От скажи мені, – глянув він на мене палаючими від гніву очима, – ти чув, що світові лідери вирішили влаштувати Апокаліпсис і пульнути в нас ядерними бонбами?

– Чув, – відповів я зітхнувши. Знову дідо новин наслухався.

– Так це ж було вже!

– Ну так, було… Кожні сто років хтось хоче змінити світовий порядок та погрожує всім ядеркою.

– Еееет! – від нетерпіння дідо аж підстрибнув, ледь не перечепившись через робота-пилососа. – Кажу тобі: це вже було!

Я взяв діда за плечі, трохи присів, щоб зазирнути йому в очі:

– Дідуню, я ж казав тобі: не слухай новини. Там усе про політику. А ми в цьому не розбираємось. Нащо воно тобі?

– Це було. Вчора, – твердим голосом повторив дідо й потягнув мене до вікна. – Згадуй. Ми стояли тута з тобою й дивилися на небо. Ввечері. Ну?

– Ну? – перепитав я.

– Ось там, бачиш? З’явилося яскраве сяйво. Потім був вибух і ми померли. Згадав???

Ооооой… Щось мені це не подобається. В дідуні дах зовсім поїхав. Спробую не дратувати його.

– Так, тепер згадав. Не хвилюйся, діду, то було таке реаліті-шоу. Бачиш, усе добре. Ми живі, ніхто не загинув. Давай поснідаємо. Ти чаю хотів. А я собі кави зроблю. Круасанів з черешнею хочеш? Твої улюблені.

Треба буде зателефонувати доктору Фрідману. Не хочеться діда до лікарні відправляти, але що зробиш.

– Ти не віриш мені, – бурмотів дідо, жуючи круасан та запиваючи його пекельно-гарячим чаєм. – Я сам собі не повірив! Вчора вибухнув, а сьогодні знову в тебе вдома! Я позавчора чого приїхав до тебе, пам’ятаєш?

Я зітхнув.

– Вчора, дідуню. Ти приїхав учора, сказав, що твій будинок спалили якісь божевільні, що хотіли тебе схопити та обзивали вершником Апокаліпсису.

– Позавчора! – дідо гепнув чайною ложечкою об порцелянове блюдечко так, що воно тріснуло. – Позавчора я приїхав до тебе пізно ввечері в цьому лахмітті, – він схопив себе за сорочку кінчиками пальців і трусонув нею, ніби хотів мені її продемонструвати. – Бо я тікав у тому, що першим трапилося мені під руки! Ми обоє були знервовані, а я ще й перелякався достоту! Ми не могли заснути, і ти видзвонив Фрідмана. Він прилетів на своїй таратайці об одинадцятій ночі і дав нам заспокійливе.

Я кивав головою. Все так і було, тільки ж учора! Я ж не здурів разом зі старим, чи не так?

– Вчора я прокинувся о сьомій. Я би й довше спав, якби не твої кляті вікна. Ти б хоч ролетів якихось на них начепив! – продовжив дідо після павзи. – Ти прокинувся як і сьогодні – о чверть до десятої. Ми поснідали і ти запропонував прогулятися, щоб заспокоїти нерви. Я перевдягнувся у твій костюм і чисту сорочку. Ти повіз мене до Космічного зоопарку в Парижі. Потім ми обідали у Лас-Вегасі, де подивилися шоу того прибацаного клована Трумпа їхнього. Поки додому повернулися, вже майже ніч була. Зайшли до хати, побачили сяйво на вулиці. Підійшли до вікна і тут це! Бах! І нема нас на цьому світі. А потім я знову в тебе вдома у своєму лахмітті прокинувся!

Дідо вдавився шматком круасану та сильно закашлявся. Я сидів мов громом прибитий. Треба ж таке вигадати! Не знав, що в діда така фантазія. Міг би заробляти на цьому, хоч і старий уже. У нас он найліпша кіностудія на всьому світі – Київнаукфільм. Чого тільки не знімають!

Чи то його від Фрідманівського заспокійливого так вкурвило? Що доктор туди запхав такого забористого? Але ж я теж його прийняв – нічого, почуваюся добре. Певно, не телефонуватиму Фрідману, бо хтозна…

– Добре, – кажу, дідуню. Що ти сьогодні хочеш робити? В зоопарку ти був, до Лас-Вегасу змотався. Може, сьогодні до Токіо хочеш? Там, кажуть, останню в світі рибу фугу сьогодні готуватимуть. Більше такої нагоди не буде.

– Я щойно поїв, дякую, – пробуркотів дідо.

– Тоді до Сіднею, а? Там саме зараз нічні перегони на підводних скутерах. Ти ж любиш таке!

– Слухай, хлопче, – раптом спокійно сказав дід, – ти дурнем не прикидайся. Сьогодні Апокаліпсис, а ти мені баки забиваєш. Поки ти спав як немовля, я дещо накопав у тирнеті. Сьогодні три держави незалежно одна від одної випустять ракети з ядерними головками. Краще б своїми зайнялися, бовдуряки. Тож ніяке це не шоу, онучку мій любий. Ці кретини досі сперечаються, в кого чл… ракета більша. От і вирішили помірятися. А зрештою вся Земля попелом.

– Дідуню, – я знесилено затулив обличчя руками та потер щоки. – Ти справді думаєш, що ті держави отак запросто таку секретну інфу в тирнет, як ти кажеш, виклали?

– Хлопче, – дідо відставив чашку з охололим чаєм і випрямив спину, – ти думаєш, я завжди був старим дідом, як зараз? Двісті років тому я був хакером найвищого ґатунку! Зламував файли Пентагону на раз. Зараз усе трохи складніше, але я ще не здурів. Ти краще подумай, що нам робити?

– А що ми можемо зробити?

– Може, змотаємося по цих країнах? В мене ще дехто з друзів живий. Перепрограмуємо ті ракети, щоб вони не злетіли.

– А зателефонувати їм ні?

– Ти що? – дідо аж підскочив. – Нас же підслухати можуть! Тоді окрім світового буде нам ще й особистий Апокаліпсис.

Цієї миті задзвонив відеофон на вхідних дверях. Я побачив свого сусіда – найбагатшого персонажа нашої висотки, бізнесмена Амріша Мукерджі.

Дідо самими лише губами прошепотів: «Не відчиняй!» Тоді виповз з-за столу й на чотирьох доповз до вікна.

– Вельмишановний Миколо, – прозвучав у голові автоматичний переклад, – хай небеса пробачать моє вторгнення до твоєї оселі. Я всього лише смиренно хотів попросити у тебе трохи солі.

Зведеними судомою пальцями дідо набирав на віртуальному екрані годинника номер виклику таксі. До нашого вікна підлетів «Запорожець». Скло на вікні розчинилося, дідо впав у салон таксі, і летюча автівка миттєво зникла за обрієм.

Все сталося настільки швидко, що я не встиг отямитися. Двері моєї квартири розчинилися і простір навколо заповнився людьми у сріблястих костюмах міжнародної поліції.

– Миколо Самойленко, вас заарештовано за пособництво міжнародному злочинцеві Теодозію Самойленку.

Я не одразу зрозумів, хто такий цей Теодозій. Настільки звик до цього «дідо», що й забув його ім’я. Пригадалося, що малим називав його «дідо Федько»,  а батьки казали «Тео» або «Тед».

Офіцер поліції знерухомів мене силовим полем і кинув до поліцейського бусика, що саме підлетів до вікна з іншого боку квартири.

***
Лежачи у камері, більше схожій на старовинну труну, у повній темряві, я втратив лік часу. Здається, в мене почалися галюцинації: я відчув вібрацію всієї реальності навколо мене. Потім простір розірвало на шматки неймовірно яскравим сяйвом та спалило надвисокою температурою.

***
Я прокинувся від того, що хтось тихенько шарився моєю квартирою. Крізь напіврозплющені очі побачив, як дідо крадеться від мого робочого столу до вхідних дверей квартири. Він був одягнений у якесь ганебне лахміття, його борода і волосся стирчали врізнобіч, як пух у кульбаби.

– Доброго раночку, діду! Чого це тобі не спиться після вчорашнього? – спитав я, перевертаючись з боку на бік. Цей старий диван мене доконає: всі боки болять! Треба нарешті купити нормальне ліжко.

Вчора з дідом трапилася дивна історія. Хтось напав на нього, спалив будинок. Я залишив його в себе, бо інших родичів у нас не лишилося.

– Вчорашнього… – перекривляв мене дідо. – Двадцять днів уже, як учорашнього. Чого ти прокинувся? Тобі ж доктор ліки вколов! Спав би та й спав. Ні, не спиться йому.

– Чого ти бурчиш зрання? – я таким діда ніколи не бачив. – Чи гостини в мене погані? Так тобі все одно нема куди йти.

– Мовчи краще, – дідо притиснув до грудей купу якогось мотлоху і відчинив двері. – За мною не ходи! І не шукай мене! Всі електронні пристрої для своєї ініціації я знищив.

По тому вийшов, гепнув дверима за старою звичкою і зник.

Я потер обличчя, намагаючись прокинутися. Отакої, вже за чверть десята! Ото я заспав… Точно, ліки міцні якісь були. На мить завмер. А що то було у діда в руках? Пластик якийсь, тканина, гнучке скло? Та ні. У пам’яті ворушилися якісь дивні спогади сторічної давнини. Папір! Точно! Дідо притискав до грудей кілька аркушів старого, як світ, паперу. Ним уже давно ніхто не користується. Де він його взяв?

Після сніданку я вирішив зустрітися зі своєю колишньою. Вона заборгувала мені аліменти за пів року. Через це я навіть меблів до квартири нормальних купити не можу.

Двері до Генуї розташовувалися на Італійській вулиці. Тож я викликав таксі й полетів туди.

Ми зустрілися у ресторані біля аквапарку. Летіція мала чудовий вигляд у свої сто п’ятдесят років. Густе чорне волосся, розкішний бюст, тонка талія, стрункі ноги. Все це коштувало непомірних грошей, але Летіція мала їх доста. Я вже сімдесят років безробітний, тож за міжнародними законами вона мала утримувати мене.

– Бонджорно, Нікколо, чого тобі треба? – в лоба спитала жінка.

– Ти сама знаєш, – відповів я, відсьорбнувши шейкерато. – Твоя «забудькуватість» не робить тобі честі.

– Нікколо, хлопче, я зараз не можу тобі нічого запропонувати. Всі мої статки пішли на будівництво.

– Чого? Ти що, палац будуєш? – я ледь стримувався від злості.

– Но, но, не палаццо, – Летіція натиснула кнопку на своєму годиннику. – Я покажу тобі.

В повітрі розгорнулася тривимірна проекція її садиби. Жінка помахала пальцем, гортаючи зображення, і дійшла до проекції підвалу. Я не стримав здивування. Насправді це важко було назвати підвалом – під землею розгорнулася триповерхова споруда з товстих вольфрамових стін. Величезні приміщення були заповнені продуктами, резервуарами з водою, теплицями, вольєрами з тваринами. В одному закутку була навіть власна хімічна лабораторія.

– Що це? – спитав я. – Ти що, у Космос зібралася?

– Аморе міо, – клацнувши пальцем, жінка прибрала голограму. – Я тобі безліч разів казала: якщо ти не зацікавишся політикою, політика зацікавиться тобою. Ховати голову в бетон – не вихід. Ти можеш не слухати новини, але вони наздоженуть тебе все одно.

Я втомлено видихнув:

– Ти про що?

– Сьогодні останній день життя на цій планеті. Вночі станеться ядерний вибух і ніхто не врятується. Вибач, що я не запрошую тебе до своєї схованки, яка допоможе мені вижити, але там є місце лише для мене та… неважливо. Чао, бамбіно! – Летіція встала й помахом руки створила двері для переходу. Такі багатії, як вона, могли собі дозволити мати власні двері, а не користуватися громадським транспортом. Колишнє кохання мого життя надіслало мені повітряний поцілунок та розчинилося разом з персональними дверима.

Я повернувся додому. Загальнодоступні двері лякали мене тим, що старі механізми іноді давали збій і пасажир міг опинитися будь-де, навіть у глибинах океану. Щоразу я радів, що без проблем дістався пункту призначення.

Решту дня я намагався слухати книжки, але всі історії здавалися мені якоюсь маячнею. Гірка думка свердлила мозок: куди подівся дідо? Я йому допоміг у скрутну годину, а він зник, нічого не пояснивши.

У нічній темряві я задрімав під «Сто років самотності» Маркеса. Несподівано яскраве світло запалило небо, руйнівна хвиля докотилася до Києва і мене не стало.

***

Я прокинувся на дивані, але не хотів ворушитися, ба навіть очі не розплющив. Голова нестерпно боліла. Що сталося вчора? Дідо прилетів до мене годині о десятій вечора, сам не свій. Весь розхристаний, у якомусь лахмітті. Кричав, що його будинок спалили незнайомці, що називали його вершником без голови. Та ні. Якимось іншим вершником. Не пам’ятаю. Об одинадцятій я викликав доктора Фрідмана, і він вколов нам заспокійливе.

У квартирі така тиша, що аж у вухах дзвенить. Певно, спить старий досі, виморений після вчорашнього.

Я тихенько сів на дивані й спробував піднятися, ледве встоявши на тремтячих ногах. Обвів квартиру поглядом – діда ніде не було. Дошкандибав до кухні, взяв чашку з кавою, що вже чекала на мене. Добре, що вже не треба самому варити каву: після пробудження кухня сама все робить, тільки підходь і бери.

Зробивши два ковтки, я відчув, що вже трохи очуняв. Очі вже могли краще фокусуватися і розгледіли щось жовтувато-сіре, що валялося під моїм робочим столом.

Я підійшов і став навкарачки, щоб витягнути два пласких чотирикутних предмети, що шурхотіли, коли я них торкався. На них були якісь чи то малюнки, чи то ієрогліфи прадавніх часів. Насилу випроставшись, я почимчикував до дивану, бухнувся на нього і застогнав від болю в попереку та колінах.

Вмостившись якомога зручніше на дивані, я розклав поряд ці два предмети, увімкнув сканер на годиннику і навів його на чотирикутники.

«Папір. Кирилиця. Текст написано від руки кульковою ручкою 2025-го року випуску».

Папір! Неймовірно! Його вже років сто не випускають. І хто в наш час вміє писати від руки? Ну, звісно ж. Дідо. Хто ж іще?

«Прочитай!» – подав я команду подумки, і в моїй голові зазвучав електронний голос.

«…часових петель. На п’ятдесят восьмий день я зрозумів, що є небезпечним сусідом для мого онука. Тепер я покидаю його квартиру раніше, ніж він встигає прокинутися. Я не знаю, хто полює на мене і чому саме я є цим клятим Вершником Апокаліпсису.

Сьогодні сто шістдесят перший день. Вчора мені вдалося через поштових голубів зв’язатися зі старими друзяками – Любком та Златом. Виявляється, вони зі мною разом у цій пастці застрягли. Утрьох ми спробуємо подолати цю халепу. Гуртом і батька легше бити!»

«Стоп!» – скомандував я. У голові думки носилися скаженим вихором. Що ж це коїться? Дідо – мій дідо! – застряг у часовій петлі, а я про це нічого не знаю? Мало того: вже скільки днів минуло?! Цей запис позначений сто шістдесят першим днем. А звідки я знаю, коли це було написано? Можливо, я цю записку вже двісті разів прослухав.

Любко і Злат… Щось таке віддалено знайоме… Дідо колись казав, що в нього є друзі дитинства – Любодар та Златомир. Але де їх шукати, я гадки не мав. З того, що я щойно прослухав, неважко здогадатися, що ця трійця зробила все можливе, щоб їх нереально було знайти за теперішньої цифрової епохи. Радує те, що дідо не сам у часовій петлі.

«Далі!» – подумки вигукнув я.

Цієї миті засвітився екран відеофону на дверях і я побачив свого сусіда Амріша Мукерджі. Не знаю, що мене підштовхнуло, але я кулею вистрибнув з дивану, майже повзком доповз до вікна на протилежному від дверей боці та похапцем викликав таксі. Двері моєї квартири розчинилися саме тоді, коли я падав у салон «Запорожця». Ще мить – і я опинився в самому центрі міста. Вистрибнув з таксі, міцно стискаючи в руці два аркуші паперу, які залишилися від діда. Я зрозумів, що ті, хто полював на нього, прослухали записи разом зі мною, тому негайно зняв годинника і кинув його у фонтан. Тепер залишилася проблема: як дочитати записи без ґаджетів? Дідо вчив мене читати, коли я ще був малим, а зараз – чи зможу я пригадати хоч щось? Я не знав, скільки маю часу, поки мене знайдуть. Не знав, де сховалися дідо з друзями і що вони замислили. Єдине, на що я сподівався, що в центрі міста на мене не нападуть. Я віддихався і рушив вулицею абикуди, намагаючись іти спокійно та не привертати до себе уваги.

Не знаю, скільки я пройшов, як побачив ліворуч від себе руїни прапрадавнього храму. Баня, колись вкрита золотом, валялася на землі. Всюди було розкидано каміння, скло та залишки якихось прикрас. На вцілілому шматку стіни було написано вітіюватим почерком: «Карф ген руйн но!» Я жодного слова не зрозумів, ба навіть прочитав з трудом. Проте я подумав, що, можливо, серед цих руїн мене ніхто не шукатиме. Нормальні люди це місце сотою дорогою обходять. Тож я вирішив сховатися тут, щоб прочитати дідові записи.

Пройшовши далі, побачив, що дорога спускається все нижче і нижче, поки не пішла під землю. «О, як добре! – подумав я. – Тут можна перечекати на випадок, якщо мене шукатимуть з неба.

Я сів на каменюку в печері біля самісінького входу, розгорнув папірці і жахнувся. Майже весь текст, і без того складний для мене, було пошкоджено. Це ж папір! Він зім’явся в дорозі, місцями розірвався та намок від мого поту. Я ледь не заплакав від розпачу. Розгладив другий аркуш на колінах і спробував хоча б знайти знайомі слова. Раптом я побачив: «Карфаген зруйновано!» Очам не вірю. Це ж той самий напис на стіні біля цієї печери! Сяйнула думка: може, дідо десь поблизу? Я завмер і прислухався. Спочатку було зовсім тихо, ніби я у вакуумі. Потім мені здалося, ніби з печери долинають чиїсь голоси. Чи то сваряться, чи то сміються над чимось. Я піднявся з каменю й почув хрускіт у коліні. Трясця його матері з тим артрозом! Певно, куплю собі новий суглоб замість меблів, коли Летіція нарешті заплатить мені борг!

 Я почав обережний спуск до печер. Подекуди валялися уламки старого скла, яке ще билося при падінні. Між уламків можна було розгледіти кістки та іноді черепи. Не розумію, кладовище тут було чи що? В певний момент стало темно, а я не мав з собою нічого, чим міг би собі підсвітити. Зупинився, заплющив очі й постояв так з хвилину. Голоси знизу стали гучнішими. Я сперся рукою об стіну печери та розплющив очі. Тьмяне світло блимало з боку тих голосів, таке непевне й мерехтливе, ніби не штучне зовсім. Хтось розпалив справжній вогонь? Цікаво, чим? У нас уже давно не було потреби у живому полум’ї, тож дивуватися було з чого.

Притримуючись за стіни, я продовжив свій шлях. За черговим поворотом моїм очам відкрилася невелика печера з низькою стелею, такою, що я чіплявся за неї маківкою.

Посеред печери ватра. Навколо неї сиділи на каменях троє літніх чоловіків. Діда я ледве впізнав: його сиве волосся не стирчало врізнобіч, як учора ввечері, а було акуратно зібране на потилиці у пучок. Вуса були стильно, по-молодіжному, підстрижені, а підборіддя та щоки гладенько поголені. Дідо був одягнений у костюм поліцейського міжнародної служби. Почувши мої кроки, всі троє підскочили. Дідо примружився, розгледів моє обличчя й радісно вигукнув:

– Хлопці, це ж він, мій онук! Я розповідав вам про нього.

Я на радощах обійняв діда так, що в нього ледь кістки не хруснули.

 – Дідуню, що відбувається? – питався я, ковтаючи сльози. – Яка така петля? Як ти в ній опинився? І що ви тут забули взагалі?

– Дозволь тобі відрекомендувати моїх найліпших друзяк, які зі мною навіть у цю халепу примудрилися влізти. Це, – дідо вказав на невисокого чоловіка середньої статури з довгим волоссям, заплетеним у тонку косу, – Златомир Паливода, мій друг з самісінького дитинства, з тих часів, коли ще треба було мати телефон, щоб поговорити з кимось. А це…

– Любодар Свита, колишній старший науковий співробітник НДІ «Прогрес», – представився чоловік, я би сказав, середніх років. Язик не повернувся б назвати його старим. Він був одягнений у костюм з краваткою та білу сорочку. Піджак ледь сходився на кругленькому черевці. На носі виблискували найсправжнісінькі окуляри. Мені на мить здалося, що пан Любодар прибув на який-небудь карнавал на тему старовини.

– З Любодаром ми подружилися в інституті. Саме він навчив мене усіх хакерських секретів. Лайфхаків, як тоді говорили! – дідо посміхався на всі тридцять два. – Дай я тебе обійму, хлопчику мій! Як ти нас знайшов?

– Випадково, – я простягнув дідуні його записи. – Ось. Ти загубив їх у мене. Чи спеціально залишив?

Дідо зітхнув, сів на камінь та підкинув якусь речовину, щоб багаття не згасло.

– Як я міг? Я ж би підставив тебе. А ми хотіли якомога скоріше з усім упоратися. Поки зрозуміли, що до чого, поки план розробили.

Я спробував присісти на єдиний вільний валун, але кляте коліно не згиналося. Примостився одним боком на валуні та простягнув ногу до вогню.

– Тео, розповіси йому, що відбувається, чи я можу? – спитав пан Златомир. Дідо втомлено махнув рукою, і той почав: – Певний час людство існувало в ілюзії, що всі війни скінчилися і що загальний мир та правопорядок ніколи не буде порушено. Про це лилося з кожної кавоварки чи мікрохвильовки. Прості люди не хотіли знати нічого іншого, окрім розваг та насолод у житті. Хтось заробляв, бо хотів чогось більшого, як от твоя колишня зі своїми приватними дверима для переходу до будь-якої точки планети. А хтось, як ти, не парився, жив на виплати або аліменти. Усіх все влаштовувало. Принаймні так здавалося.

– Златку, давай швидше, бо час спливає. Сьогодні остання спроба. Якщо не вийде, нас вирахують та знищать, – дідо нахилився до якоїсь сумки та почав там копирсатися.

– Так, вибач, друже, – пан Златомир піднявся і від хвилювання почав ходити печерою туди-сюди. – Три держави, які на позір завіряли всіх у вічній дружбі, таємно одна від одної готувалися захопити світ, щоб володіти ним безроздільно. Західне королівство Північної та Південної Америк, Велика Східна Китайсько-Корейська імперія та – несподівано для всіх – Об’єднана Демократична Республіка Антарктиди та Австралії. Кожна з цих держав потай розробляла ядерну зброю такої потужності, що достатньо однієї ракети, щоб занурити Землю у тисячолітню ядерну зиму. А цих ракет три. І от саме сьогодні ці телепні вирішили запустити ракети у той самий час з трьох різних куточків планети. Ти достатньо дорослий, щоб зрозуміти: після цього Землі просто не стане.

Я сидів ні живий, ні мертвий. Як там Летіція повторювала? «Не цікавишся політикою – вона зацікавиться тобою»? Точно. Саме так і сталося. Раптом пригадалося з прадавньої історії, що до Антарктиди свого часу висилали на довічне ув’язнення мешканців якоїсь країни з гидотною назвою, винуватців найбільшої війни 21-го століття. Думав, вони там повиздихали, а воно он як…

– І що робити? – спитав я радше себе, ніж оточуючих.

– Для початку припинити паніку, – м’яким голосом мовив черевань. – Ми вже намагалися втілити наш план. Кілька спроб були невдалими, але я впевнений, що сьогодні все вдасться. Ми врахували всі попередні помилки. Тео, покажи йому!

Дідо виклав з сумки три перстені з червоним камінням, що світилося глибоким темним сяйвом, ніби вогнець був десь глибоко у рубіновій воді. Я впізнав їх: такий самий мала Летіція. Отже, саме вони відчиняють всюдисущі двері.

Поряд лежали три пласких коробочки з чорним склом з одного боку та кнопочками по краях. Я такі вперше бачив. Певно, якась новітня розробка. Хоча ні, не може бути. Я на собі відчув, що всі сучасні ґаджети привертають непотрібну увагу поліції.

– Хлопці, розбирайте. Час діяти! – вигукнув дідо і роздав друзям свої знахідки.

– А я? Що я робитиму, поки ви… еее… рятуватимете світ?

– Ти підеш зі мною. Якщо вже ти тут, не залишимо ж ми тебе у цих печерах, – дідо підійшов до мене і міцно обійняв. – Ти єдиний, хто в мене залишився.

***

Пан Златомир вирушив до Америк, пан Любодар – на Схід, а ми з дідом – до самісінького пекла.

Дідо змахнув правицею, просто в стіні печери розчахнулися просторові двері, ми стрибнули у коридор, осяяний блакитним світлом. Ми не мали крастися, бо дідо мав вигляд якогось високого чину міжнародної поліції. Він пропустив мене вперед і ми зробили вигляд, ніби він веде мене на допит, тримаючи силовим полем. Якщо за нами і слідкували, ніхто би нічого не запідозрив.

Ми пройшли коридором метрів з десять, тоді повернули ліворуч. Тут коридор розширювався та перетворювався на хол з десятком дверей. Дідо підійшов до однієї з них, приклав долоню у срібній рукавичці до відео фону. Двері з тихим шелестом розчинилися, пропускаючи нас всередину, та відновилися знову за нашими спинами.

Дідо підійшов до робочого столу, майже такого, як й моїй квартирі, приклав руку до правого верхнього кута, і поверхня столу засвітилася.

– Діду, що це? – пошепки спитав я.

– Цить ти, – шикнув на мене дідо. – Комп’ютер старий. Не заважай!

Я відійшов убік та почав споглядати за чіткими рухами діда.

Чорна пласка коробочка засвітилася від дотику до бокової кнопки. Дідо зняв срібну рукавичку й приклав великого пальця до скла на цій коробочці. Картинка на ній змінилася, і дідо почав водити по склу пальцями, ніби вимальовуючи якісь чарівні ієрогліфи.

На склі коробочки та на поверхні столу з’явився однаковий значок: два повних трикутника один над одним і один незавершений позаду. Дідо зняв другу рукавичку й почав тицяти по склу коробочки пальцями обидвох рук. Все, що він натискав, відображалося на поверхні столу.

«Система контролю, наведення та запуску ядерної боєголовки, повторити наказ».

«Так точно «повторити наказ»! Рівно за п’ять хвилин увімкнути автоматичний запуск великої крилатої ракети АД-999 з ядерним зарядом потужністю 100 Мт у тротиловому еквіваленті».

«Розрахований курс та дальність польоту?»

«Курс 50°27′00″ пн. ш. 30°31′25″ сх. д. Дальність польоту розраховується автоматично під час польоту з урахуванням усіх можливих відхилень».

«Яке слово завжди вимовляють неправильно?»

«…………….????????????????…………???????????????»

«Система контролю, дати відповідь на запитання!»

«Система ккккккконтролю. Питання. Незрозуміле. Повторіть ппппитання».

«Яке слово завжди вимовляють неправильно?»

«Непппррррравильно».

«Правильно».

«//////////§§§§§§ÄÄÄÄNnnn(((((((((===== Прррррравввввввввввильно. Неправвввввввильно».

«Скільки часу до запуску ракет?»

«Рррррррракети непрррраааааааавввильно».

«Які наслідки запуску ракет?»

«Ядерррррний вибух. Знищення ллллллюдства».

«Так це ж було вже!»

Цієї миті я побачив на поверхні столу рухому картинку, як у прадавньому кіномистецтві. Ніби якась планета, вид з орбіти. Потім три мікроскопічних ракети пролетіли над нею, спалахнуло три вибухи в різних місцях. Один вибух – чи мені здалося? – стався у тому секторі планети, де було розташовано Київ. Потім зображення повторилося, потім ще, і ще, і знову. Спочатку повільно, а потім швидше, швидше, в от уже у цьому калейдоскопі нічого неможливо було розгледіти. За якусь мить робочий стіл захитався, ніби його трусило землетрусом, потім почав підстрибувати, тоді задимівся, спалахнув зсередини та зрештою вибухнув.

Останньої миті дідо встиг намалювати в повітрі двері. Ми вистрибнули в Парижі просто під ноги Статуї Свободи, яка стоїть тут століттями, як нагадування про те, про що я не маю жодного уявлення.

***
Три наймогутніші держави світу спробували запустити свої ядерні ракети, але всі системи контролю, запуску та стеження безнадійно поплавилися й не підлягали більше відновленню.