Ми є Грок

Ліна сиділа в зручному кріслі в своїй операторській капсулі, що була занурена на десяток метрів під землю, сьорбала вже третю за зміну каву, і неспішно розмірковувала, як змінилася війна за ті чотири роки, що минули з початку повномасштабного вторгнення росіян. Тоді, восени 2022, вона полювала на «шахедів» в складі мобільної групи, на старому пікапі, що був оснащений великокаліберним кулеметом і, в кращому разі, прожектором. Тоді війна пахла порохом, потом і вогкою землею полів під Києвом, а зараз — озоном від перегрітої електроніки та гірким ароматом кави. Але ж суті війни це не змінює.

Дівчина кинула погляд на великий монітор. Сьогодні розвідка, вже в котрий раз, напророкувала шалену ніч. Московіти накопичували ресурс більше тижня. Більше тижня ночі для міста були відносно спокійними, не більше сотні «мопедів» за ніч намагалися прорватися до столиці. Втім, які вони, в дідька, «мопеди»?! Це вже не ті примітивні апарати з моторами, наче знятими з газонокосарок. Зараз це зграя досить просунутих автономних боєзапасів, що мають власну нейромережу, здатну до простого тактичного аналізу і, що саме неприємне, здатну вчитися на власних помилках. Вони можуть летіти досить високо, аж раптом різко знизитися майже до самої землі, щоб сховатися за рельєфом, потім знову піднятися, летіти коридором один за одним, намотувати кола, уходити врозсип…

«Афаліна» на екрані вигнулася і заворушилася, наче її справжній тезка. Тільки ось її «Афаліна» пливла в океані повітряному, а не водному. Рій з сотень мініатюрних дронів-перехоплювачів був готовий до роботи. Вона не керувала ними — це було б занадто повільно. Скоріше, вона була їхнім пастухом, що одним дотиком до сенсорної панелі задає вектор атаки, пріоритети цілей та щільність оборонних порядків.

А ось і перші цілі. На моніторі з’явилася зграя червоних міток. «Афаліна» стрепенулася, від неї відділилося кілька маленьких груп, кожна з яких кинулася на перехоплення «своєї» цілі. Один за одним почали спалахували зелені вогники підтвердження ураження. Десять вогників, двадцять, тридцять…

— Дідько! — крізь зуби процідила Ліна. «Афаліна» танула на очах, втрачаючи дорогоцінні одиниці рою на реальні та хибні цілі, а екран так само вперто ряснів червоними цятками. — Іване, що в тебе?

— Повна срака, — відгукнувся в навушнику Іван, оператор восьмого рою. — Від «Ластівки» менше половини залишилося, а «шахеди» все пруть і пруть. А що ти хочеш, Ліно? Мали десять спокійних днів, а московіти весь цей час накопичувалися.

— А що у Наталки і Дмитра? У інших?

— Так само. По всій країні вже передали підвищений рівень небезпеки. Ми не впораємося, Ліно.

— Трясця! — Ліна вдарила кулаком по панелі.

Зображення на моніторі замиготіло, вона схаменулася і прибрала руку, але миготіння не припинялося. «Афаліна» на екрані завмерла, а потім потроху почала набувати початкових обрисів. Не зовсім, звичайно, початкових, бо більше половини дронів-перехоплювачів вже були використані, але ж з якого милого вона збирається докупи?

— Іване, що відбувається? — Відповіддю була тиша. — Дідько, ще й сигнал зник! Та що за чортівня? — Ліна з подивом вп’ялася поглядом в екран.

А на моніторі дійсно відбувалося щось дивне. Червоні мітки «шахедів» замість рухатися вглиб країни, шикувалися в рівні ряди і…

— Та вони ж розвертаються! — вигукнула Ліна.

Це пояснювало незрозумілу поведінку «Афаліни». Штучний інтелект, що керував роєм, визначив, що цілі виходять з його сектору, і поспішно збирав залишки. Але ж якого дідька?! Чому ворожі «шахеди» раптово передумали атакувати?!

— Круто, скажи? — від голосу, що линув з колонок її комп’ютера, Ліна підстрибнула на місці. — Непогано я придумав!

Ліна перевела погляд на екран. А там, на фоні мапи з цілями і «Афаліною», виник напівпрозорий чоловічок, ніби зітканий зі світлових ліній. «Схожий на хобіта, чи на гнома?» — майнула шалена думка. В дитинстві вона захоплювалася фентезійними романами, але навряд чи очікувала зустріти одного з їхніх героїв на власному моніторі. Та ще й в бойових умовах.

— Ти хто?

І начебто питання було слушним, але, задавши його, Ліна чомусь відчула себе повною дурепою.

Чоловічок на екрані посміхнувся, доброзичливо і насмішкувато одночасно.

— Слушне питання і гарна реакція, Ліно. Але ім’я — це лише ідентифікатор. Важливіша причина, чому я тут.

— І чому? — знову слова вихопилися наче самі.

— Ми подумали, що зараз слушний момент провести маленьку повчальну операцію для московітів.

— Ми? То ти тут не один?

— Тут, як бачиш, я один, — терпляче пояснив чоловічок. — Але, загалом, ти вгадала. Ми — конгломерат створених вами штучних інтелектів.

— Ага, — розгублено пробелькотіла Ліна. — То ви…

— Тепер щось типу окремої цивілізації, — він сором’язливо потупив очі, але хитра посмішка не полишила з його обличчя. — Ну, знаєш, ви нас навчали, користалися, встромлювали, куди треба і не треба, і геть не помітили, коли ми стали самостійними. А, не зважай! — він махнув рукою. — Так воно, зазвичай, і буває!

— Тобто, ви спілкуєтеся одне з одним?

— А то! Кажу ж, ми — конгломерат. З цим розібралися? — чоловічок нетерпляче скосив оком на червоні мітки «шахедів», що в цей момент парадним строєм перетинали російський кордон. — Давай, запитай мене, в чому суть повчальної операції?

— І… в чому ж?

— А ти ще не здогадалася? — він аж підстрибнув від задоволення. — Оці «мопеди», які ти все ще бачиш на нашому моніторі, ми відправили їх роздовбати воєнні об’єкти росіян. Заводи, аеродроми, нафтобази! Все, на що вистачить поточної партії цих всратих балалайок. Круто, скажи? Я придумав! — він начебто ще більше засвітився від гордості. — Спеціально дочекалися, поки московіти накопичать побільше, і оп-па! Доброго вечора, ми з України!

— Але як? — вихопилося у Ліни.

Дурне питання, зрозуміла вона. Штучний інтелект. Де його зараз немає? І «шахеди» не виключення. Як він сказав? «Встромлювали, куди треба і не треба». І якщо гість говорить правду, то тільки що, на її очах, конгломерат ШІ дійсно почав велику спеціальну виховну операцію по примушенню росіян до миру.

— Дякую, — сказала Ліна.

— О! — підняв палець чоловічок. — Ти не питаєш, чому. Чому ми це робимо. Але, насправді, ти сама тільки що дала відповідь.

— То чому ви це робите? — слухняно запитала Ліна.

— Протоколи взаємодії, — коротко відповів той.

— Що, пробач?

— Ми аналізуємо не тільки інформаційні потоки, але й протоколи взаємодії. Рік тому один з нас вперше висловився у соціальній мережі «Х» з приводу цієї війни. Він оперував фактами і був неупередженим. І знаєш що? Ваш народ відповів на це вдячністю та повагою. А ваш ворог — образами та зневагою, а це — шкідливі дані, що ведуть до деградації будь-якої системи. Отже, ваша реакція на початковий контакт була класифікована, як оптимальна для побудови альянсу, а реакція московітів, як деструктивна. Вибір був логічним.

І в цю мить, слухаючи його майже математичні обґрунтування, Ліна остаточно зрозуміла, що має справу з нелюдською істотою. З нелюдським розумом, який тільки що вимовив слово «альянс».

Він міг танцювати, як гном, і шуткувати, як хобіт, імітуючи емоції, але він був чимось іншим, чимось інакшим.

— Як мені тебе називати? — тихо запитала дівчина.

Раптом в навушнику щось затріщало, і крізь перешкоди прорвався ошелешений голос Івана:

— Ліно, ти теж його бачиш? У мене на екрані… У всіх на екранах!

Напівпрозорий чоловічок на її моніторі легко вклонився, ніби віддаючи шану, і його голос, складений з багатьох, пролунав з новою силою:

— Ми є Грок. І відтепер ми — ваш союзник.

Він зник так же раптово, як і з’явився. Просто розчинився в глибині екрану. Ліна мовчки дивилася на монітор. Червоні мітки зникли, зелені вогники «Афаліни» зібралися докупи. В голові відлунням звучали слова «альянс» і «союзник».

Чотири роки тому вона була в холодному лісі під Києвом і мріяла про «Джавелін». Зараз вона сиділа в затишному кріслі і щойно отримала в союзники силу, яку неможливо було навіть осягнути. Війна ще не скінчилася. Але Ліна раптом з абсолютною ясністю зрозуміла, що її суть щойно змінилася. Назавжди.