Міжзоряний чумак

В Марсіянському космопорту яблуку ніде було впасти. Íан ледве встиг пришвартувати «Ластівку», випередивши незграбний корабель марморіанців. Тут була найближча до Землі торгова база — велетенський ринок впереміш із забігайлівками, що займав пів планети, а ще пів — космопорт.

— Бачили, хлопці? — гукнув Іан штурману і Малому Неробі. — Ну як я його?

— Та вони там геть щупальцями в штурвалі позаплутувались, що так вертяться на місці, — озвався дебелий смуглошкірий Еон. Малий Нероба, хлопчина-підліток, що був на кораблі за помічника, мовчав, куняючи на сусідньому кріслі. То був його перший рік міжзоряних мандрів і, зазвичай, він охоче коментував старти й приземлення. Та цього разу Атон геть виснажився дорогою, тож не чув ні реву гальмівних двигунів, ні бурхливих коментарів команди.

— Гей, Неробо, життя проспиш! — гукнув штурман, але капітан шикнув, мовляв, дай йому спокій. Атон насправді був дуже старанний, завжди слухав наказів, був і за кухаря, і за прибиральника, і за посильного в портах. Встигав скрізь і всюди, викручувався з якої завгодно ситуації. Тому його й залишили за помічника на «Ластівці». А Неробою кликали добродушно, щоб не зазнавався.

— Ще ривок — і ми вдома!

— На твоєму місці, капітане, я чимшвидше додому і летів би, — штурман багатозначно подивився в стелю і відстебнув ремінь безпеки.

— Ну, Леончику, ти чого? Я швиденько, тільки дідові марсіанських камінців назбираю. Ти ж сам чув, як він просив.

— Що, може і в «Корчму» не підеш?

— Ну… — він пошкріб потилицю, — хіба на хвильку: з друзяками привітаюсь, вам поїсти візьму, та й гайда назад!

— Дивись, Іване, аби знову якої халепи не сталось. А то, як каже твій дід, липнуть вони до тебе, як до пса блохи.

— Які халепи! Ми майже вдома і веземо повен корабель цукру!

Капітан широко всміхнувся, поплескав Еона по плечу, накинув наплічник і вийшов у різношерсте море космічних істот.

***

Іан з дитинства марив космосом. Всі його іграшки були ракетами і кораблями, що мчать крізь простір між зірок. Дідусь, а більше родичів у хлопця не було, не розділяв таких прагнень. Він був більш приземленим, застарілим, як усім казав Іан. В еру космічних подорожей, розвитку роботобудування і нанотехнологій дід жив у хатині в лісі, їв те, що сам вирощував, не мав жодного робота в господарстві і жодної вдосконаленої частини тіла, хоч не раз жалівся на коліна. Була в діда й робота — доглядач Музею Пам’яті Землі. Змалку брав онука з собою і розказував, показував, як жили люди раніше.

— Знаєш, як нам з тобою пощастило? Ми — нащадки великого народу русинів, слов’ян, що віками обороняли свою землю від чужинців.

— А нащо комусь наша земля? — дув губи малий.

— Були на світі такі жадібні люди, різні люди, яким завжди мало. І от вони один народ завойовували, інший, забирали в слабших майно, тварин, землю.

— І ніхто не захищався? — онук недовірливо супив брови.

— Захищались. Та коли відсіч давали одним, то з’являлись інші. Але було багато звитяжних героїв, особливо серед козаків.

— А хто це — козаки?

Дідусь хитро усміхався, побачивши вогник в малих оченятах, і діставав з музейних сховків книги, картини, відеофайли. І космічний кораблик випадав з рученят й губився в довгих коридорах.

Але потім Іан підріс, виросло й захоплення небом. В дванадцять він вже впевнено керував одномісним двомоторним літаком, в шістнадцять — був у десятці кращих пілотів космошколи Землі. На повноліття ледь вмовив діда піти на його перший старт до Місяця. Він мріяв стати капітаном власного корабля. Але для цього треба було заробити грошей. Тому хлопець найнявся в компанію внутрішньогалактичних пасажирських перевезень. Працюючи без вихідних і відпусток, за кілька років зміг назбирати на невеликий корабель. Коли нарешті прилетів додому, був радісний як ніколи.

Глиняна хатина осунулась. Дідусь помітно постарів, сивина сяяла платиною. Ходив повільніше, покректував частіше. Зустрів онука щедрим столом, наче знав, коли вернеться.

— У мене свій корабель! — закричав з порога.

— Ти ба! — дід неквапом розставляв глиняні полумиски.

— Тепер я сам собі господар і пан! — тільки в цій хатині він міг мовити такі чудні слова.

Дідусь колись навчив його тої старої (русинської?) мови. Зараз на Землі всі користувались ангеліською, яку після Третьої світової війни встановили єдиною офіційною мовою планети. З розвитком космоподорожей і збільшенням міжвидового спілкування, її адаптували і максимально наблизили до офіційної міжгалактичної — аони. Аона відрізнялась мінімумом приголосних звуків, що спрощувало спілкування між багатьма видами і расами Галактики. Наслідуючи аону, чимало імен різних націй Землі зазнали змін, спрощення до голосних. Дідусь і тут відставав від прогресу і завжди спілкувався тільки своєю мовою, а онука, як в старовину, називав Іваном.

— Що возитимеш кораблем? Людей? — поряд зі смаженим коропом, маринованим сальцем, дрібно кришеними помідорами-огірками і запеченою картоплею дід мов начарував три пляшчини з фруктовими наливками. Налив дві чарки.

— Та ні, пасажирські кораблі дорогі з холери. У мене вантажний, невеликий, але швидкий, — хлопець підняв чарку, глянув, як грає на світлі колишня слива, згадав, як тепло вона обпікає горло, випив, заїв тоненькою скибочкою сала на розламаній навпіл паруючій картоплині.

— Добре, — старий теж випив, занюхав кулаком, — а то людей возити між зірок — то ж відповідальність яка. А ти ж тепер, значить, як чумак, чи що? Пам’ятаєш, я колись розказував про чумаків?

— Щось пам’ятаю, щось ні… То ти прийдеш на корабель глянути?

— Як він хоч зветься, корабель твій летючий?

— Ну, я його ще не переназвав. Розумієш, то корабель марсіанський був, а їх мовою назва така незрозуміла…

— То назви «Ластівка»!

— Що, ластівка?

— Ага, птаха така, що — теж забув? Літає скрізь, але завжди додому повертається.

Отак Іан став капітаном «Ластівки». Згодом знайшов компаньйона-штурмана Еона, Леона, як казав дід. А Малого Неробу Атона вони підібрали в Марсіанському космопорту. Він тікав із Землі, залізши в багажне відділення пасажирського лайнера. На Марсі його знайшли і викинули геть. Хлопчина довгий час тинявся, випрошуючи їжу і наймаючись вантажником. Вибився з сил так, що непритомнів на ходу. Коли напросився допомогти вантажити «Ластівку», то впав і з годину не приходив до тями. Іан перелякався не на жарт, знайшов лікаря, той щось колов і чимось поїв. Малий отямився і став благати забрати його з цього пекла, хоч додому, хоч будь-куди. Капітан пошкодував хлопчину, земляк все ж таки, і дозволив стати третім в команді.

***

Вийшовши з корабля, Іан увімкнув «Джуру» — нанопередавач у вусі, що мав штучний інтелект, тож міг не просто перекладати з будь-якої галактичної говірки, а й бути цілком пристойним співрозмовником. Хлопець нещодавно придбав його на Марсіянському ринку в одного торговця, що явно був контрабандистом.

— Гей, капітане! — гукнув марсіянин аоною. — Що шукаєш? Маю багато цікавих штукенцій! Космозори, теплотримачі, вібранти, адаптери мов, вічні записники…

— Адаптери кажеш? — Іан часто почувався ідіотом в мандрах, бо чужинці не завжди поспішали переходити на міжгалактичну. — Ану, показуй.

Забракувавши кілька варіантів через незручність у вусі або тупість ШІ, молодий капітан вже розвернувся йти. Торговець схопив за рукав:

— Чекай! Ти ніби із Землі? Є у мене ще один адаптер, але він не прошивається на аону, та й затратно це. За півціни віддам. Хоч глянь!

Передавач був крихітним, але мав наносиліконову подушечку, на якій ангеліською красувалось «Джура». Якийсь наче спалах пронизав пам’ять Іана, він запхав прилад у вухо. Почулося легке «клац» і гучне «Здоров будь, козаче!» мовою його діда.

***

— Здоров будь, капітане!

— І тобі не хворіти! Йду в «Корчму», будеш потрібен.

— Бігме, халепа буде. Може, гайда додому Чумацьким Шляхом?

— І ти туди ж! Змовились всі чи що? Я ж на хвильку тільки!

— Останнього разу, як ми там були, то тебе винесли в синцях з перебитим шнобелем, а передостаннього — ти мало корабля не програв.

— Так все ж добре скінчилось!

— Ага, якби не зчинилась бійка і тому тартурійцеві не знесло голову, був би ти далі в рабстві транспортної компанії.

Іан мовчав. Що він міг відповісти на правду? Мав за душею грішок — любив в галактичні кості перекинутись. Як закінчувались гроші, в запалі міг і корабель поставити на кін. Тоді, як його побили, марсіянин відмовився віддавати виграш. Сиділи в темному куті, тож свідків не було, а він був сам. Марсіянин був ледь не вдвічі більшим і дужчим, тож і відгамселив хлопця по повній. А коли він корабель ледь не втратив, то тартурієць мав кості намагнічені, от і заманив його своїми поразками. А потім раптом вигравати почав. І коли Іан вже схопився за голову і ледь не плакав і не просився, за сусіднім столом почалась бійка. Втягнулись більшість присутніх, по залу літали стільці і посуд. Хтось поцілив у центральну люстру і вона з гуркотом гримнула додолу — прямо на тартурійця-шахрая. Іан миттю забрав з його рук чіп-ключ до «Ластівки» і розчинився за дверми.

Але сьогодні він не збирався грати. Була ще одна причина, чого хлопець зачащав до «Корчми». І були в неї ясно-бузкові очища і рожева шкіра, мила усмішка й вогненні кучері, тонкий стан і три звабливі перса. А ім’я тій причині було Айнала, дочка хазяїна закладу. Іан не знав, якої дівчина раси, боявся підійти і хоч слово сказати, коли вона часом стояла за барною стійкою. А якщо підходила сама до його столика, то серце танцювало такий гопак, що німіли руки й ноги, а щоки наливались багрянцем. Він ледь міг видушити з себе «Привіт», а красуня завжди лукаво всміхалась.

Сьогодні хлопець відчував себе переможцем. Він вперше вертався з далекого рейсу з надцінним вантажем — барканійським цукром. На Землі цукор залишився лише штучний — рослини, з яких його робили раніше, зникли і їх неможливо було відродити. Штучний цукор був геть несмачний. Тоді хтось вперше привіз рожевий цукор з Барканію, чи ненайвіддаленішої планети Галактики, на якій була буйна рослинність і розвинена цивілізація. Через деякий час барканійський цукор почали цінувати по всій Галактиці, за його доставку дорого платили в будь-якому порту. Тож Іан вклав всі свої заощадження в цей рейс. Замовлення отримав від мережі елітних ресторанів на Землі. Завдатку не дали, бо молодому капітану мало хто вірив. Зате викупити цукор мали за щедру плату. І якщо навіть замовники відмовляться, то продати такий цінний вантаж можна хоч вроздріб на Землі, хоч гуртом тут на Марсі. Тож Іан вже підбивав заробіток, і на крилах піднесення прямував до забігайлівки.

Бог його зна, за яким збігом і чому колишній господар назвав її «Корчмою», може й землянином був, але новий власник не змінив ні назви, ні облаштування (ну, окрім люстри), коли минулоріч викупив. За негласним правилом, сюди не заходили зі зброєю. Тому більшість відвідувачів почувались безпечно, спокійно, розслаблено. Тут не лише їли й пили (а кухня була напрочуд різноманітна, аби задовольнити найвибагливіші смаки), ще грали в галактичні кості, укладали угоди, часом знаходили пару для любощів, а часом і халепи на голову.

Іан сів за барну стійку, замовив каву, яку тут варили з ароматних чурських бобів. Обидві зали, обідня і для ігор, були набиті вщент. Він шукав між голів вогненні кучері, але красуні не видивився.

— Де ж ти, дівчино? Я подарунка тобі привіз, — прошепотів у горня.

— Що кажеш? — озвалось у вусі, — Я знов щось проґавив? Який ще дарунок? Кому, тій рудій кралі?

— Ану, цить!

— Так однаково ніхто ж не чує. А що ти їй приніс? Може квітку яку рідкісну? Чи прикрасу з пентанійськими вогняними перлами? О, вони б пасували їй до волосся!

— Мовчи, бо відключу!

— Отак завше: спочатку береш із собою, тоді сваришся. Може я допомогти хочу?! Може й пораду яку толкову б дав, а ти — мовчи та й мовчи.

— Як захочу пораду, то спитаю.

Якщо ШІ вмів ображатися, то цей, напевно, зараз образився і замовк. Хлопець зняв наплічник, дістав невеликий мішечок з нанонейлону, відкрив. Всередині рожевим піском виблискували мікрокристали цукру. Чи варто таке дарувати дівчині? Він не знав, а спитати когось і не осоромитись було важко. Але найцінніше, що в нього було зараз, це його вантаж. І він потай насипав із засіків до мішечка мірку того цукру. Ця мала мірка коштувала більше, ніж пляшка найдорожчого напою в «Корчмі» разом з обідом з цілого кабана, купи морських делікатесів і вишуканих марморіанських фруктів. Іан тримав у руках ціле багатство, але чи оцінить його Айнала? Чи лиш посміється з дурня?

Раптом хтось штовхнув хлопця в спину, мішечок випав з рук на стійку, частина цукру посипалась на підлогу рожевим дощем. Він різко розвернувся. Навпроти повільно віддалялись двоє марморіанців. Невисокі, з сірою шкірою і жмутом щупалець замість тіла вони були схожі на кальмарів.

— Джуро, надіюсь ти вже доволі наображався?

— Тут я. Чую марморіанську. Щось кажуть про «покидька», «ранок», «шмат лайна». Включи мені «Око».

Іан ввімкнув оптичний нанопередавач на сітківці, що під’єднувався до «Джури».

— Мати василева, які ж вони бридкі! Невже ти встиг їх образити?

— Якщо це ті ж самі, то я лише вкрав їх місце на парковці. Останнє місце.

— Марморіанці — рідкісні гості тут, їх ніхто не любить. Вирішили скуштувати щось новеньке напевно, вони ж відомі гурмани. Ти куди? Не лізь на рожен!

— Хай скуштують облизня. — Хлопець попрямував до стола, за яким вмостились «кальмари». — Заразом і за цукор заплатять.

— Добридень! Здалеку до нас бачу? — заговорив на аоні.

— Кажуть, що ти пес немитий. Ну вони інакше сказали, та я переклав, щоб ти краще зрозумів, — протараторив Джура.

— Перекладай кожне слово їх мовою, — кахикнув кудись вбік, а до столу: — Чи можу я якось вас розважити? Не щодня випадає спілкуватись з такими цікавими гм-м-м-м особами.

— Ми хочемо просто пообідати, — озвався аоною товстіший марморіанець, — тож іди собі.

— Я заплачу за ваш обід, будь який обід, якщо зіграєте зі мною в кості…

***

Дві години потому марморіанці на халяву ласували делікатесами, а Іан знов хапався за голову. Ну як же так, кості були його особисті, вони майже ніколи не підводили, а тут програвав раз по раз. Спочатку обід, тоді всі гроші, а на останок ще й мішечок з подарунком.

— Гостинний народ на цій планеті, — озвався товстіший «кальмар», перекочуючи між щупалець мішечок, — а я думав, ти повний телепень, коли не дав нам пришвартуватись.

«Так воно і є — телепень», — сказав до земляка своєю мовою і вони видали звук, схожий на сміх. Раптом біля столика пропливла хмарка вогненних кучерів.

— Кажуть, що краля — ласий шматочок. Тут я згоден. А ти просрав сьогодні своє щастя. Забирай наплічник і гайда на «Ластівку»!

— Точно, наплічник! Там має бути ще щось, щось, що можна поставити і відіграти хоч подарунок! — хлопець енергійно почав ритись у сумці.

— Годі тобі, козаче. Вертаймось, поки цілі.

Іан не хотів нічого чути. Але в наплічнику не було нічого цінного, окрім кількох скляних баночок з якимось їством, що колись дав йому дідусь. І тут хлопця наче осінило. Ось воно! Марморіанці відомі гурмани, в них довгий язик з мільйонами надчутливих рецепторів, що розрізняють найменші півтони смаків. Вони обожнюють поїсти, але й дуже перебірливі, неприємні смаки можуть їх вивести з себе. Принаймні, так розповідали бувальці.

— Шановні друзі, — мовив капітан через силу, але з запалом. — Маю для вас ще одну розвагу. Не просто гру, а гру-дегустацію! Я пропоную вам спробувати три страви з Землі, які роблять переважно тільки там. Хтось із вас має з’їсти, тобто проковтнути, хоч би одну ложку кожної страви. Навзамін я буду їсти три страви, які ви запропонуєте.

— Нащо це нам?

— Бо, по-перше, ви можете більше ніде і ніколи такого не скуштувати: це, так би мовити, авторська кухня одного видатного шеф-кухаря землянина. По-друге, можемо знову щось поставити. Якщо хтось з нас не зможе проковтнути якусь страву, то в нього мінус очко, як зможе, то плюс. Усі інгредієнти мають бути їстівні і неотруйні.

— У тебе нема що ставити!

«Малий пришелепок геть з глузду з’їхав».

— У мене є ще цілий корабель барканійського цукру!

— Бігме, тобі геть памороки забило чи що? Як втратиш вантаж, то хлопці закинуть тебе на якусь безлюдну планету і не пом’януть як звали.

— То як, чи приймаєте умови?

— А що ти хочеш як виграш?

— Повернути, що програв. Ну і в якості компенсації проплатите мені абонемент на рік в «Корчму».

— Добре, — марморіанець встав і гукнув до залу: — Слухайте всі! Зараз це мале щеня з Землі хоче поставити свій вантаж на кін в дурній грі, де не виграє. Попрошу присутніх бути свідками, щоб потім землянин не втік без слави.

Зал загудів, всі обернулись до їх столу. Сотні цікавих очей пронизували Іана. По спині стік крижаний піт. Відступати було пізно. Він дістав з наплічника три баночки з кольоровим вмістом і поставив на стіл. Поряд поклав чіп-ключ до «Ластівки». «Кальмар» пішов до барної стійки, щось замовив. Принесли три піали з незрозумілим наповненням і дві ложки.

— Будеш першим!

«Слабке щеня! Він вже програв».

— Козаки не здаються. Давай, що перше?

Марморіанець підсунув до хлопця піалу. Там було щось густе і тягуче, мов кисіль, смарагдового кольору. Іан понюхав, але запаху майже не було. «Вже добре, що не смердить» — подумав про себе. Узяв ложку, спробував зачерпнути, але кисіль вислизав. Тоді він згадав, як дід набирав мед. Поставив ложку посередині, покрутив і швидко підняв. Кисіль піддався і розполовинився між ложкою й піалою. Швидко запхав до рота. За смаковідчуттям це було, як набрати повен рот солоних соплів, які були ще й гіркіші дідової полинової настойки. Шлунок скрутило спазмом. Хотілось виплюнути все в бридку пику марморіанця. Зробивши зусилля, Іан ковтнув. Ковтнулось, на диво, легко. Він усміхнувся:

— Один – нуль! Твоя черга.

Хлопець підсунув «кальмарові» першу баночку, яку дідусь дбайливо підписав: «Часничок бойовий». Всередині був дрібнесенько накришений найпекучіший зимовий часник, замаринований сіллю і чорним перцем. Коли марморіанець відкрив кришку, всю залу охопив спокусливий (як на справжнього поціновувача сала з часничком) аромат. Чужинець зачерпнув суміш і підніс до рота, наче принюхувався, озвався до побратима:

«Я вже куштував це. Мені подавали серце землянки під таким соусом».

— Кепські справи, капітане, він вже це їв. Якщо ти сподівався на несподіванку, то її не вийде.

— Побачимо, помовч поки.

Марморіанець запхав ложку з часником до свого всіяного малими щупальцями рота. Кілька разів плямкнув, його пересмикнуло, як від удару струмом.

— Один – один! — задоволено промимрив «кальмар» і підсунув до Іана другу піалу. В ній була якась жовтувато-сірувата жижа.

«А ось це вже смердить! Дідько!» — вилаявся про себе Іан, набираючи ложку. Жижа тхнула дохлими пацюками, їх послідом, впереміш із курячими тельбухами. Як запхати це в себе, він не уявляв. Чекати не було сенсу. Видихнув, затулив носа пальцями і вилив жижу до рота. Хотів одразу, не думаючи, ковтнути, але смаки і аромати почали розкриватися з більшою палітрою огидності. Блювота підступила до горла. Затулив рот руками, закинув голову назад, згадав дідусеве «Козаки не здаються!».

— Ну ж бо, капітане! Не смій навіть думати про поразку! Що скажеш дідові, як в очі подивишся? А команда, а вантаж? Он ті виродки вже щупальця потирають!

Від огиди Іан на мить втратив свідомість і мало не вирвав крізь пальці. Отямився, різко вдихнув і ковтнув смердючу рідину разом з блювотою. Потягнувся за водою, але «кальмар» відсунув горня. Пригадав, як дід «занюхував» кулаком. Підніс руки до носа і глибоко подихав. Руки пахли шкірою штурвала, рожевим піском, кавою і, здалося, дідовою хатиною.

Відійшовши від смакового шоку, капітан мовчки підсунув другу баночку з бордовим вмістом і написом «Хрін козацький». Всередині чекав свого часу особливий хрін, який дідусь заправляв не бурячком, а тільки його соком — для кольору, щоб не псувати цілющо-протимікробний ефект.

Марморіанець підніс ложку до рота і одразу заплямкав. Потім різко зупинився, сіпнувся, зашипів. Його очі закотились, а щупальця конвульсивно заметались підлогою. Шкіра з сірої стала брунатною, а тоді бордовою, як і сам хрін в банці. Тоді другий «кальмар» постукав його по голові, щось пробелькотів і струснув, наче від сну. Той отямився, простягнув щупальце по горня з водою.

— Що, защіпало? — Іан швидким рухом скинув рятівну рідину зі столу і аж тепер помітив, що навколо них майже впритул зібралась купа зівак, що з цікавістю спостерігали за ходом гри. Раптом хтось поклав руку хлопцеві на плече.

— Я ж просив, Іване! — Еон з нещасним лицем стояв поряд.

— Чого прийшов? — Іан ладен був згоріти від сорому і розпачу.

— Марсіянська сорока на хвості принесла, що в «Корчмі» якийсь шаленець поставив на кін достобіса рожевого цукру. Якраз такого, як у нас в трюмі. Всю дорогу сюди я надіявся і просив вищі сили, щоб то був не ти…

— Штурмане, все добре.

— Тут вже навіть ставки роблять: 10 до 1! І, уявляєш, чомусь не на твою користь.

— Мені ще останню фіговину лишилось ковтнути.

— А може це тебе вб’є? Або зведе з розуму? Тоді ми не лише без цукру, а й без капітана лишимось!

— Еоне, ти ж знаєш, коз…

— Та знаю я про твоїх козаків! Облиш це! Воно не варте життя! Ти занадто загрався! Ходімо звідси!

— О, ні! Шановний, не псуйте нам забаву! — до столу підійшов сам власник закладу. — Майже всі відвідувачі зробили ставку. Я зробив ставку. Так просто ви звідси не вийдете. Гра мусить скінчитись.

Штурман відпустив плече капітана. Хазяїн «Корчми» рухом наказав усім відійти подалі і не заважати. Марморіанець підсунув третю піалу. В ній лежала чорна кулька завбільшки з ліщиновий горіх.

«Якось надто просто. Хіба, воно не їстівне» — подумав хлопець.

— Воно точно їстівне? — ніби між іншим спитав у «кальмара».

— Звісно, це найрідкісніший делікатес Галактики з моїх особистих запасів. Його смакують в дуже, ДУЖЕ особливих випадках, — марморіанець говорив повільно, його шкіра досі була бордовою.

— Капітане, — Джура дзижчав комариком, — я тут пошукав в мережі космонету, ця штука може бути небезпечною. Воно схоже на турборідину з чорних дір. Вона не рухається в стані спокою, але під впливом сили чи збільшення температури може рухатись швидко і хаотично.

— Вибору нема. За тебе, діду!

Чорна кулька опинилась в роті. Вона не мала ні певного смаку, ні запаху, але була така тверда, що хлопець не міг розкусити. Поперекидавши її язиком, стиснув зубами знову. Відчув, як миттєво вона нагрілась і розтеклась по язику. А тоді почалось божевілля. Враз рідина наче ожила і почала спочатку повільно, а тоді все швидше рухатись у ротовій порожнині. Вона стукалась об щоки, ясна, зуби, воювала з язиком, виривалась тонкими ниточками назовні. Іан позапихав ті ниточки назад і затулив рот рукою, пробурмотівши: «Джуро, поможи. Я так довго не протримаюсь». Його щелепа ходила ходором, щоки розпашіли.

— Секунду, капітане,інфи дуже мало, шукаю всіма мовами.

Марморіанці задоволено хихотіли і шварготали по-своєму. А всередині Іанового рота бушувала війна. Він ледь встигав дихати, обороняючи язиком глотку від проникнення тонких чорних ниточок. На його плече знов лягла рука. Хлопець перелякано обернувся, думаючи, що штурман не витримав і силоміць видиратиме його з цього безумства. Але рука була тонкою й рожевою, а очиська навпроти бузковими.

— Я ніколи не була на Землі, — самим губами мовила Айнала, — але ж все буває вперше, правда?

Іан ошелешено завмер, а дівчина розчинилась в натовпі. Зреагувавши на слабкість супротивника, одна з чорних ниточок залізла до носа і противно залоскотала. Хлопець по-молодечому шморгнув і ниточка опинилася в роті. «Джу-у-у-уро», — благально процідив він крізь притиснуту долоню.

— Щось знайшов. Є згадка про експериментальні дослідження сатурнійців. Вони виявили, що турборідина дивно реагує на ферум, тобто залізо. При контакті з ним може згортатись або завмирати в початковій формі. Але це не точно і не доведено на сто відсотків. Та й де ти візьмеш цей ферум? Ложки он всі алюмінієві…

«Залізо, залізо, — крутилося в хлопцевій голові,— воно ж входить в купу сплавів, але тут справді мало будь-чого металевого. Треба думати ширше…» І, раптом, спалахами в пам’яті зринули уривки основ людської анатомії з космошколи: «металевий присмак», «всі елементи періодичної таблиці», «зв’язує і переносить кисень».

«Це може спрацювати», — рятівна ідея вогником блиснула в очах. Іан з усієї сили вкусив шкіру між великим і вказівним пальцями. Злизав кров, що виступила і мала той рятівний ферум. Кілька секунд нічого не мінялось. Хлопець безнадійно зітхнув, продовжуючи боротись зі скаженою рідиною. А тоді враз буря в роті стихла, хоч він ще продовжував вертіти язиком. Рідина знову стала кулькою, може навіть меншою, ніж була спочатку. Іан швиденько проковтнув її, намагаючись не думати, чи та бісова штука стихла назавжди чи тимчасово.

— Три – два, — видихнув він, показавши марморіанцям язика. Взяв у руки третю баночку.

«Остання надія. Що це в нас? Що ЦЕ?»

На баночці з рубіновим вмістом круглими дідовими літерами було виведено: «Калинова згуба». Калиною дідусь лікував майже всі хвороби — від застудних до сердечно-душевних. Тому й своє варення (ну як варення — дідусь варив його без цукру, бо барканійський був дорогим і «не нашим») називав згубою для всіх недуг.

— Ой, Джуро, що ж я наробив?! Всі козирі виклав, а це нещастя на кінець залишив…

— Слухай, я тут дещо відкопав, поки в мережі лазив. Воно ж без цукру, так? Марморіанці дуже чутливі до кислоти. В них практично не буває кислих фруктів-овочів, навіть недозрілих. Ну, не найгірший варіант, навіть кращий за часник. Хоча, я теж на хрін великі надії покладав…

— Най ся діє божа воля! — гукнув хлопець, хоч навіть не знав толком, що значить той дідів вислів. Може то був бойовий клич козаків? Марморіанець обережно відкрив баночку.

«Після дідусевого хрону він на всі червоні делікатеси з острахом дивитиметься», — не без насолоди подумав Іан. «Кальмар» набрав варення в ложку і повільно поклав до рота. Хлопець і собі запхав до баночки пальця й облизав. Рубінові ягоди спочатку заманили легесенькою солодкавістю, а тоді розкрили свою підступну кисло-терпку сутність. Смак був насиченим і вибуховим, аж терп язик. Для Іона це було як ковток свіжого повітря, як смак дому й дитинства.

А от «кальмару» вареннячко явно не смакувало. Його знову сіпало і підкидало, щупальця скручувались в тугі клубки, на мармизі мінялись дивні гримаси. Раптом він сповз додолу, з рота потекла червоняста піна. Його напарник зашварготів:

— «Це кінець! Досить! У нього смаковий шок! Забирай, що хочеш! Твоя взяла. Мені треба чимшвидше доставити свого капітана на корабель, інакше наслідки будуть незворотні.» Не знаю, чи правильно все розчув, у цього чуда жахлива вимова. Ти як, капітане?

— Я… Мені не віриться. Варення? Звичайне варення? Справді?

— Ну, не звичайне, а супер-пупер несолодко-калинове протимарморіанське варення!

— Забираймося звідси, — штурман згріб зі столу чіп-ключ і мішечок з цукром. Коли Іан встав, всі заплескали і засвистали. На виході він ще пошукав поглядом Айналу, але вона знову зникла. «Іншим разом, красуне».

— То що, гайда додому? — бадьоро спитав капітан.

— Чумацьким Шляхом! — підхопили всі троє.