Ліс

Висока рада імперії стривожено шуміла, занепокоєна новинами, що прибули з далекої південної провінції.

— Ми не розуміємо, чому маємо приділяти увагу цьому питанню… — Імператор сьогодні був роздратований. — Це звичайна пожежа. Хіба ми маємо розказувати вам, як залагоджувати такі проблеми?

Замість відповіді Високий міністр простягнув йому гілку густо оплетену нитками міцелію. Тоненькі білі пагони-гіфи звивалися й вихилялися в пошуку зачіпки. Щойно Імператор простягнув свою гілку до повідомлення, вони оплели її. Охоронці загрозливо простягнули гілки до Високого міністра, та той уже забрав свою й розірвав міцелій. Імператору нічого не загрожувало. Тим часом відірвані від ниток крихітні відростки міцелію проросли в тріщини кори й занурилися у волокно деревини Імператора. Трепіт пробіг його кроною, коли він усвідомив сенс повідомлення.

— Чи, може бути, що пожежа спричинена посухою, а поява невкорінених — лише співпадіння? — тремтіння листя видавало хід його думок. — Невкорінені постійно атакують наші кордони на краю пустелі, та вони ще ніколи не приносили вогонь.

Він хотів вірити в це, проте свідчення передані міцелієм не можна було поставити під сумнів. Той проростав із самої серцевини дерева-свідка, вбирав всю інформацію, яку сприймало дерево й усі його думки. Грибницю неможливо обманути й мить тому Імператор особисто пережив страх, глибоко вкоріннений у стовбурах всіх присутніх — страх перед вогнем. Страх і біль відчуті деревом, коли перші язики полум’я лизнули його гілки, примусили направити всі соки до оплетеного грибницею коріння та породити цю нитку.

Перш ніж дерево загинуло в полум’ї, крихітний шматочок міцелію зміг закріпитися на коренях іншого дерева, котре підживило його та змогло передати далі. Наступне дерево зробило те саме. І так доти, доки повідомлення не досягло правителя Лісу. І якщо інформації переданою листям не варто було довіряти (бо ж усім відомо — вітер віє, листя носить), то живий міцелій слугував надійним джерелом. Повідомлення передане від крони до крони могло дійти до Імператора за день, та навряд чи він надав би йому значення. Міцелій же переносили майже двадцять днів. Проігнорувати таке повідомлення правитель не міг.

— Добре, — листя в імператорській кроні затріпотіло. — Не можна забувати про небезпеку, яку несуть невкорінені. На знак цього, ми приймаємо цей міцелій і зберігаємо в собі спогади дерева, котре послало його.

Галявиною пронісся схвальний і захопливий шелест, а Імператор продовжив:

— Спрямуйте на ділянку заражену невкоріненими отруйний плющ і вологі рослини. Врахуйте місцеві вітри й засійте вражену територію колючими видами. Заженімо їх у пустелю, з якої вони прийшли.

Він знову пригадав усі подробиці повідомлення. Щось його непокоїло, але Імператор ніяк не міг вловити, що саме. Він потребував більше інформації.

— І нехай усі дерева навколо ураженої зони об’єднають міцелій, щоби передати якнайдокладніше повідомлення, щойно стануться важливі зміни.

Цього разу шелест не був схвальним, тож Імператор замислився на якийсь час і потім додав.

— Звичайно, ми мали на увазі всі дерева, що пережили принаймні дві зими.

Коли Імператор віддавав цей наказ, він сподівався, що наступне повідомлення буде свідчити про відновлення випаленої ділянки та міститиме прохання дозволу розірвати міцеліальний зв’язок. На жаль воно було інакше.

— Що значить: «вони вкриті оболонками»?

Імператор хотів би приховати свої думки від оточуючих. Розповідали, що один із його пращурів умів думати використовуючи лише коріння й ніхто не бачив його думок. Однак, то було в такі прадавні часи, що відтоді, мабуть, не зберіглося жодної спори. Зараз же всі могли побачити його сумніви та розгубленість.

Нитка міцелію передана Високим міністром свідчила, що вражена зона так і лишилася незалікованою. Невкорінені вільно пересувалися нею, а після того, як отруйний плющ торкнувся кількох із них, активно використовували вогонь, щоби не допускати Ліс на заражену ділянку.

Імператор уже знав відповідь, коли питав про оболонки. Знали відповідь і всі присутні. Але це була відповідь із казок, якими лякають молоді паростки. Із казок, у які майже ніхто не вірив. До цього дня.

Коли Імператор був іще паростком і тільки готувався зустріти свою першу зиму, його вихователь, що серед інших своїх обов’язків мав навчати майбутнє покоління Лісу, розповідав йому про невкорінених. Не тих, що іноді з’являються на околицях та гризуть насіння чи пагони, а більших і страшніших.

— Вони живуть швидко та помирають легко, — говорив він. — Вони не мають насіння, тому нищать усе навколо як вогонь. Земля під ними стає твердою і мертвою. Вони не спілкуються, і, міцелій або не приживається на них, або вбиває їх.

— Як же ми здолали їх? — запитував майбутній Імператор.

— О, це було важко, — ми напускали на них отруйний плющ, а вони вирізали його. Ми вирощували отруйні колючки навколо них, а вони вбивали інших невкорінених, здирали з них мертву кору й обгортали себе. Якби ми не винищили їх усіх, то вони, зрештою, вбили б нас.

У цьому місці благоговійно завмирали не лише молоді паростки, а й навколишні дерева, що були свідками повчальної розмови. Усім було важко уявити світ, у якому безроздільно панували б невкорінені.

— На далеких східних околицях ми відшукали квіти, що розповсюджували отруйний пилок. Вони мали справу із дрібними надокучливими невкоріненими й навчилися на відстані вбивати їх.. Квіти стверджували, що ґрунт всіяний їхніми тілами стає соковитішим. Пів сотні років ми переносили насіння цих квітів ближче до поселень невкорінених вкритих оболонками. Ще пів сотні років ми давали їм змогу пристосуватися до нашої землі та вирощували достатню їхню кількість на потаємних галявинах. Іноді ми плющем доставляли квітам котрогось із невкорінених, щоби перевірити наскільки швидко діє пилок. А коли все було готово — ми померли.

— Померли? — вражено запитував котрийсь із паростків.

— Так, померли, — кивав кроною вихователь. — Ми навчили отруйні квіти рости на нашому корінні та наших стовбурах. Ми простягли корені під землею вглиб поселень цих шкідників. У першу ніч розпустилися квіти на стовбурах і оточили їхні лігвища отруйною хмарою. Щойно ці істоти наближалися до Лісу, квіти випускали пилок. У другу ніч, вибилися з-під землі квіти, котрі прижилися на корінні. Вони отруїли майже всіх у поселеннях. У третю ніч навколишні дерева віддали свої соки квітам і померли, а ті розквітли ще раз. І цього разу вони отруїли вже всіх до одного. Війна, що тривала сотню років завершилася за три ночі.

— А що потім сталося з квітами? — зазвичай запитував хтось із наймолодших паростків, хто ще не чув цю історію.

— Їм для життя був потрібен ґрунт із тілами невкорінених, тож після перемоги ми повернули їх на схід, — відповідав вчитель і довгий час майбутній Імператор вірив йому.

Лише пізніше вихователь передав йому з ниткою міцелію страшну правду. Отруйні квіти призвичаїлися жити на деревах і висмоктувати з них соки, тож Лісу довелося знищити їх. І в цій війні дерев полягло чи не більше ніж у протистоянні з невкоріненими. Останні з квітів погодилися повернутися на східні околиці та вдовольнятися тією дрібною, якою живилися їхні предки. Ліс переміг. Ліс завжди перемагає.

— Цього разу ми не станемо зволікати й упораємося менше ніж за сто років, — Імператор докладав усіх зусиль, щоби виглядати впевненим. — Ви росли поряд із нами й чули ті самі легенди, що й ми. Прийшов час їх перевірити.

Відразу дві міцеліальні нитки відправив Високий міністр того дня. Повідомлення призначене для південних провінцій наказувало деревам висіяти насіння, щоби лишити по собі потомство та запасти сили, аби бути готовими віддати їх отруйним квітам. Інше попрямувало на схід і наказувало квітам прибути до ділянки зараженої невкоріненими. Дорогою вони мали відновити отруту використану сотні тисяч років тому.

І ще один міцелій потягнувся від самого Імператора до висохлого стовбура на іншому кінці галявини. На відміну від повідомлень відправлених міністром, цей прямував не над поверхнею землі, а глибоко під нею, старанно оминаючи корені інших рослин. Ґрунт був тут твердий і непіддатливий, тож встановлення зв’язку зайняло досить багато часу. Зараз Імператор уже знав, що його занепокоїло в найпершому повідомленні. Тож, хоч і наказав квітам прибути до невкорінених, був майже упевнений, що вони тих не здолають. Занадто багато було вогню, занадто великою була уражена ділянка. Імператор мав підготуватися до важкої битви і для цього потребував усієї мудрості предків. На щастя, у нього вже підростає спадкоємець. Імператор хотів би дочекатися, поки крона того підніметься достатньо високо, щоби він міг її побачити, та, очевидно, не судилося.

Коли імператорський міцелій досяг коренів предка — стало трохи легше. Рішуче та цілеспрямовано той пробив собі дорогу до потаємного місця, де зберігалася спільні спогади всіх минулих поколінь його пращурів. Імператорів учили як і всіх інших — шелестом листя й помахом гілок і лише зрідка дозволяли торкатися міцелію інших дерев. І ніколи, ніколи не давали сформувати прямий контакт з іншим деревом. Така практика вважалася небезпечною та недостойною. Тепер же Імператор мав прийняти останнє самостійне рішення у своєму житті.

Якщо він торкнеться сухої спори, котра містить усі спогади його предків і передасть їй краплю вологи достатню щоби утворити зв’язок із його власним міцелієм, він перестане бути собою. Він стане ними. Усіма одразу й ніким конкретно. Мудрість багатьох поколінь накриє його. Імператор бачив, як це відбувалося з його попередником. Той прагнув мудрості і, о так, — став мудрим. Але йому було мало. Це стало схожим на спрагу, яку неможливо вдовольнити. Імператорський міцелій, зазвичай прихований під корою, за кілька діб оплів усе його тіло. Він вкрив кожну гілку, кожен листок. За десять днів міцелій дощенту висушив колишнього Імператора. Щось подібне, мабуть, уявляли собі паростки, коли чули розповіді про отруйні квіти-паразити. Бачити це особисто було стократ гірше. А тепер Імператор мусить зробити таке із собою.

«Нехай живе Ліс», — прошелестіло листя й імператорський міцелій торкнувся сухої спори.

Коли з півдня прийшло наступне повідомлення, жоден листок у кроні Імператора не здригнувся. Він думав не ворушачи листям, та тепер його не обходили такі дрібниці.

«Мінеральні оболонки. На невкорінених — мінеральні оболонки». Жодне дерево, через чиї гілки чи корені пройшов цей міцелій не розуміло суті повідомлення. Як таке можливо, щоби жива істота була вкрита мінералами й водночас могла рухатись? Ба, більше — невкорінені не тільки вкрили себе мінеральними оболонками непроникними для квіткової отрути. Вони також вкрили кількома шарами мінералів та металу поверхню землі. Навіть коли Ліс їх здолає, на зараженій ділянці ще довго ніщо не зможе рости. Та зараз Імператора це не обходило, це вже будуть проблеми його наступника.

На щастя, він знав, як зарадити поточній проблемі. Імператор роздобув у пам’яті предків усю необхідну інформацію і тепер перемога була тільки питанням часу. Заразом він дізнався про речі, про які ніколи не замислювався — наприклад, що Ліс покриває всю планету, що планета обертається навколо зірки, і, що у всесвіті існує безліч зірок із планетами навколо них. Взнав також, що його предки детально дослідили надра планети.

І це було саме те, що давало йому змогу вирішити нагальну проблему. Імператор наказав деревам пробити ходи до найглибших руд на заході та півночі. Він навчив дерева, як шукати та очищати необхідні мінерали від домішок. Наказав прокласти підземні струмки до зараженої невкоріненими ділянки та навчив, як запустити необхідну реакцію.

Він знав, що має статись і тепер лишалося тільки чекати. Усе-ще-імператор відчував, що отримане знання можна використати не тільки для знищення цих невкорінених. Вони звідкись прибули, а, отже, необхідно знайти це місце, і знищити його. Усе-ще-імператор думав. Міцелій слугував йому нервовою тканиною і щоби думати ефективніше, він мав наростити більше міцелію. Але чим більше нарощував, тим більше той висушував його тіло.

Ядерний вибух під аванпостом прибульців з іншої планети прогримів, саме тоді, коли Імператор усвідомив, що насправді є не деревом, а міцелієм. До цього часу його стовбур і гілки були геть укриті грибницею. Дерево висохло й виснажилось. Воно гинуло. А з ним загине і грибниця. Уже-не-імператор шкодував, що тепер має невідомо скільки чекати, поки його наступник торкнеться спори предків, та все ж утішав себе, що наступною проблемою, яку він вирішуватиме, стане вихід за межі планети та пошук домівки невкорінених. А коли він її знайде — він переможе. Бо, зрештою, Ліс завжди перемагає.