3 Травня, 2021

Леся і Геліос

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Леся і Геліос 

Уночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають у пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби – і дізнається великої мудрості: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!

Леся Українка. Конспект драми, який письменниця продиктувала Олені Пчілці напередодні своєї смерті 

“Я плавала пароплавами по цей і по той бік Дарданел, мені відомі голоси чайок і викрики матросів усіма говірками Чорного і Середземного морів, мене гойдали на своїх вузеньких рейках залізниці усіх імперій Європи, і я втомилася, підупала на силах, і мене доймає стара, задавнена, болісна недуга, льодяний хрест, який я несу у себе на плечах, але він тане, тане, тане, поступово зменшуючи свою вагу, однак коли він розтане зовсім – розтану і я, ніщо не притискатиме мене до землі, і я метеликом випурхну у вікно. 

Я знала, що помру, коли була малою. Коли одного разу я стояла край великої ополонки у формі хреста, і впала на водохреща у льодяну воду, ледве не захлинулася тією вологою пітьмою. А вода була така льодяна, що мені здалося, ніби то смерть мене обіймає, душить, стискає, перетворює на маленьку жабку, на висхлого холодного ужа, якого не пробудить жодна весна… (“я знайшла ужачі яйця”, якось я написала комусь у листі ще малою…)  та чиїсь руки, гарячі, живі, багато рук, підхопили мене, знесилену боротьбою (яка для дорослих була тільки борсанням, брьохканням маленького звіряти, а для мене – боротьбою!), і потягли, поволокли, понесли – підхопили ніби десятками рук водночас… а потім були лікарі, лікарні, коридори, болісні операції без наркозу… усіх кіл священної медичної інквізиції своєї епохи довелося мені зазнати. Та я жива, іще жива, і моє тіло, втомлене незборною болістю, хирне і висхле, ще має сили для марень. 

Усіх моїх марень я й не перелічу. 

Ті перші марення, коли я була малою, про маленьких дітей із тьмяними гниличками, що обступали моє ліжко, а потім – уже підлітком – я марила в лихоманках, що довкола мене усі говорять давньогрецькою. Лікар приходив, але замість звичних слів у нього вилітало із рота якесь грецьке слово, і ніби воно писалося виткими літерами уздовж його тонких губ. Я читала ті слова, іноді то були якісь рядки із Іліади, іноді із Антігони. Страшні і красиві слова про смерть, про долю, попередження вісників про неминучу погибель царств, гіркі слова Кассандри про погибель, яку вона кличе і не кличе водночас, слова, яким вона сама вірить і не вірить водночас… То вже потім я щось і переклала із Гомера. А тоді лише читала – в томику, де поряд із рядами грецьких округлих літер стояли прямі рядки латинського перекладу, ніби сходинки класицистської вілли, якими довелося мені ходити в Італії, Єгипті… Чи то вже потім? А ще ж була і “Одісея” Петра Байди. 

Коли мені робили ту складну операцію в Берліні, я ледве не збожеволіла з болю, але повторювала кілька гекзаметрів із Гомера, які спали мені на думку, а потім, коли все минулося, пташки співали довкола мене грецькою. Вони цвірінчали, а мені чулися якісь дивні, напрочуд красиві слова – таласса, таласса… море, море… кюанопос… темно-синє… атрюгетон… неплідне… 

І по тому морю, марилося мені, пливе човен, а на човні сидимо усі ми – я, моя мати, мої сестри, і пливемо, але не радісна нам та мандрівка, від неї ще сумніше, ніж від подорожі у хитких пруських і австрійських вагонах, бо попереду нічого не чекає гарного – тобі мають розітнути руку, голову, тіло, розтерзати, вбити… І я стояла, віщувала це собі напошепки, і очі мої ставали великими і круглими, пойняті первісним жахом віщунок і жриць, а нас, невільниць, везли у неволю, де ми мали стати кимось, ким бути ми не хотіли… 

А потім мати підхоплювала мене, побачивши, що я стовбичу босонога серед ночі посеред темної кімнати, вкладала в тепле ліжко, і лікар, провідуючи мене зранку, зітхав і проказував armes Kind, armes Kind… бідне дитя… – вже могла зрозуміти я його слова. 

І скільки тих ще марень маю побачити, перш ніж повністю зіллюсь із котримсь із них? Коли покину я це марення, яким стало моє життя в Тифлісі? Віддалеки від усього любого серцю, навіть від моря, яке, здавалося б, так близько… 

А ще та ніч-марення, ніх-лихоманка, коли писалася “Одержима”… Він помирав, а я не помирала… Він уже не жив, а я іще жила… Не випадково наш Господь говорив по-грецьки, хоч той безбожник Ніцше собі насміхається із його мови… Так, вона проста, вона легка, як ластівка, що вирвалась із клітки, і як болісно і любо повторювати було над його ліжком Патер імон… Отче наш… 

Скільки тих бацил сидить у мені, тих паличок, якими підпіраючись, повзе недуга, заслизаючи у все нові місця смертного тіла, терзаючи болем душу! Ох ті криваві уліти, як називала дещо інше… 

Мені буває так боляче, що я все більше думаю, що я іще жила, що і колись напевне також буду жити, і що було того, як мене принесло вітром невідомих мені сил до хатини посеред зелені України? Де мене носило, безтілесну мандрівницю, до мого життя, яким його я знаю? 

Пригадую, як нині, по дорозі із Одеси до Александрії ми на пароплаві зайшли у Пірей. Над далекими Афінами здіймалося бліде мариво Парфенону, де поклонялись богині-діві Палладі давні греки… мене обпекло думкою, що я там колись була. Довкола сиділи на своїх клунках пасажири другого класу, говорячи між собою щось різними мовами Балкан – десь чулась сербська, десь румунська, були якісь не ясні мені говірки, у яких відчувався вітер половецьких степів… Але я була не там… Мене підносили, гойдали гарячі хвилі спогадів, які були моїми і не моїми водночас, які не могла ніде прочитати, бо такого не пишуть у книжках… Хіба мені міг щось таке нашепотіти уночі якийсь перелесник, убравшись у золоту подобу бога віщування – Аполлона…”  

У кипарисовому гаю було прохолодно, туман надходив із лугів, сонце лише готувалося вийти на небо. Босі ноги мерзли від роси, а тіло, прикрите лише легкою накидкою, дрижало з холоду. У волоссі заплуталося кілька листків із лавра – залишки вчорашнього святкового вінка. Складно сказати, чи юнак, чи дівчина. Для юнака обличчя надто правильне і ніжне, а як для дівчини, то груди, пробиті чимось гострим у кількох місцях, – надто рівні, а стегна – надто мало помітні під тонким хітоном на двох срібних застібках. Таким у кипарисовому священному гаю ранок знайшов тіло убитого вночі міста, одного з небагатьох, що ще залишилися вірними старовинному культу містерій Орфея і час від часу, подалі від очей юрби, під пеплосом темряви справляли свої прості відправи, читаючи гімни зорям, місяцю, сонцю, океану, ночі, палячи на каміннім олтарі корінці трав, пахучі смоли та інші нешкідливі безкровні жертви.

Міста ще до світання заберуть уцілілі друзі, місти й містагоги, і потайки поховають, справляючи всі почесті, на які він заслужив, бо прожив недовго, а отже й не встиг нагрішити достатньо. Тому, щоб він не забув правильний шлях, коли прокинеться у царстві Аїда, йому розімкнуть вуста, які цілували лише кількох хлопців і одну дівчину, покладуть під язика золоту платівочку у вигляді листочка плюща із кількома гекзаметрами про те, куди треба йти і як себе представити підземній сторожі: Це Мнемозінине діло. Коли буде суджено вмерти, вирушиш ти у збудовану добре оселю Аїда, справа від неї криниця під білим струмить кипарисом. Душі померлих туди опускаються, щоб охолонуть. Ти не підходь до цієї криниці ні в якому разі. Іншу знайдеш ти і битиме з неї водиця погожа із озерця Мнемозіни. Стоятиме поруч сторожа. Мудрою річчю вони заговорять з тобою, спитають, щó ти шукаєш у глупому мороці царства Аїда. Так їм кажи: «Я дитина Землі і зористого Неба. Спраглий і висхлий, я гину. Тож дайте мені ви скоріше випить водиці погожої із озерця Мнемозіни». І розпитають про тебе вони у цариці страшної, потім сторожа дозволить тобі із криниці напитись. І, вже напившись, ти вийдеш на шлях пресвятий і одвічний, що ним простують, прославлені, інші вакханти і місти. 

Зліва від пишного дому Аїда знайдеш ти криницю і кипарис білосніжний стоятиме поруч із нею. Ти не підходить до цієї криниці ні в якому разі. Іншу знайдеш ти і битиме з неї водиця погожа із озерця Мнемозіни. Стоятиме поруч сторожа. Так їй кажи: «Я дитина Землі і зористого Неба, рід же у мене небесний. Та й так ви це маєте знати. Спраглий і висхлий, я гину. То ж дайте мені ви скоріше випить водиці погожої із озерця Мнемозіни». Зразу сторожа дозволить тобі із криниці напитись, потім з героями іншими разом почнеш царювати. 

Лариса прокинулася від марення. На якусь мить вона оглянулась довкола, пізнала матір, що дивилася майже відсутнім поглядом на неї, і знову запалася у прірву видінь, які вже були набагато цікавіші, ніж усе довкола.

Ларисі бачилося, що вона молодий довговолосий міст, і що звати його Астеріон. Він кидає на розжарене вугілля шматочки пахучої смоли, вдихає їхні п’янкі пахощі, і читає вголос хваління ночі: «Зорі небесні, світила священні, я вас викликаю, голос побожний підносячи, кличу вас, демони чисті!» Довкола у густому смерку стоїть кілька постатей у таких же білих хітонах, і шепоче за ним самими губами: «Зорі небесні, улюблені чада претемної ночі, вихором стрімко кружляєте вічного трону довкола, вічні родительки всього, вогнисті, палючі, сяйливі, ви, доленосні, усьому звістуєте присуди долі, людям смертельним богів ви являєте шлях таємничий…»

Астеріонові стає так тоскно і сумно від гарних слів, які він проказує, від нічного холоду, що закрадається під хітон, від високих кипарисів із гострими верхівками, від зір, яким він читає хваління, аж йому здається, що навіть якщо після смерті йому вдасться випросити для себе перевтілення, як те йому обіцяв містагог, у жодному з наступних життів він не переживе нічого подібного: «…ви сімома поясами ясними пливете в повітрі, путтю огненною…» – після останніх слів він відчув, як щось холодне і гостре безболісно і раптово ввійшло йому в груди, і прекрасна млость розлилася всім тілом, із онімілих рук випали крихти пахучих смол, він упав горілиць і розкрив вуста у прощальному цілунку, задивившись осклянілими очима на зорі, яким він щойно читав хваління.

У Лариси з грудей вирвався зойк, мати злякано скрикнула «Лесю, що з тобою!», взяла її за руку, і та ніби трохи заспокоїлася. Проте видива її не покинули.

Ще вночі, приголомшені звісткою про смерть молодого батька, двоє його дітей, хлопець і дівчина, збирають його найцінніші сувої, і ще до сходу сонця ідуть у пустелю за межі Александрії, закопують їх у пісок, і, ставши на коліна, моляться сонцю, що саме з’явилося на небозводі…

– Мамо, я Вам хочу дещо продиктувати, – сказала Леся. І продиктувала їй дещо з побаченого, а дещо з вигаданого, завершивши свій фрагмент так:

– Уночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають у пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби – і дізнається великої мудрості: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»

А через кілька днів Леся померла.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця