Лесі не наливати!

На різдвяному корпоративі пили майже всі, навіть сухорлявий Олег – дарма, що від м’ясної тарілки та соковитих голубців відмовився – пригубив бокал кагору.

– Тимкові не наливати, у нього в п’ятницю забір крові! – гучно попередив шеф перед найпершим тостом. Присутні згідно захитали головами, а сусіди ще й похлопали “винуватця” по спині: “Молодець, доброволець! Давай, налягай поки на ковбаску сухеньку, тобі корисно!”

– Він що, донор? – шепнула Леся на вухо сусідці. За фахом та була бухгалтеркою, а за покликанням – новинаркою, тож усе про всіх знала.

– Ну, щось на зразок того, – ухильно хитнула головою їхня цифрова княгиня. Помовчала, немов зважуючись. Врешті, зиркнувши у шефів бік, проторохтіла: – Слухай, ти ж із нами не перший місяць. Отже, вже наша, якщо подумати, правда? То, може, й ти… того… Цього разу причастись, як слід, а наступного тижня забіжи до медпункту? Воно зовсім не боляче! Ти ж голок не боїшся?

***

Тетяна Тимофіївна, Олегова мати, зустріла приязно: одразу клацнула електрочайником, зашурхотів пакет із барвистими цукерками.

– Олежик же став таким ненавмисне, зрозумійте! – запекло, наче закриваючи внутрішній гештальт, вигукувала медсестра. – Наше місто ж уже звільняли! Останній тиждень навіть із погреба не вилазили… А почули, що наші мають іти, та ще й притихло, і Олежик вибіг, хоч я й просила… А потім земля задвигтіла… Сусід, Семенович, дай йому, Господь, здоров’ячка, на тачці до медпункту довіз. А там що? Вже тиждень, як калюжа серед вирви збиралася, такий приліт був страшний, дай тобі, Боже, сонечко, і не знати… Я так кричала – а що з того? Ні людей, ні аптеки – пустка… Аж їде броньовичок, наший! Хлопці вискочили, а з ними медик-волонтер, імпортний, англійською балакав. Я йому в ноги впала! І виходив він мого Олежика!

А потім – страшне! Прилетіли його земляки, рейвах здійняли просто до неба. Прильоти гахкають, а вони волають. Якимось карлайлом каленом його обізвали, запхали в машину. Я хотіла їх до нас запросити, віддячити, борщику зварити, огірочків відкрити, сальця – але поїхали, навіть не озирнулися.

А Олежик із того часу – отак… і ні одна таблетка не помагає. Добре, братік поміг – сюди перевіз, на роботу влаштував, вас, добрих людей, умовив… донатити. Він же добрий, синочок мій! Каже – як тільки закон дозволить, мобілізуюсь. І піде ж, бо впертий!

***

– Іще один день прожив, – проказав хлопець, збовтуючи багряну рідину у важкому бокалі.

Очі блиснули хижо-червоним. Чи то просто гірлянда на ялинці моргнула?