Наша Маланка

Село, відколи в окупації, завмерло в тиші. Сповільнилось, причаїлось. Чекало. Зимові вечори тяглися довго, зливалися в суцільну ніч.

Тим більшим було Наталчине здивування, коли почула надворі співи.

Наша Маланка неробоча,

На ній сорочка парубоча…

Кинулась до вікна, припала носом до шибки. Стежкою між заметами йшли постаті у яскравих костюмах. 

Хто то сміливості набрався? Така гучна переберія в такі темні часи… І вбрання підготували, самі лиш маски чого варті…  Очі блискали, мов живі. Роти, перекривлені в посмішках, не рухалися; з-під них линули голоси. На чолі процесії Маланка розмахувала вишитими рукавами. Глиняне обличчя Баби промінилось осудом. Ведмідь – височезний, вайлуватий – скидався на ходячий сніп, закутаний у кожух.

Наша Маланка змерзла у п’яти,

Пустіть Маланку скоріш до хати…

Юрба завернула до крайнього будинку. 

Ой, бути біді. Ту хату собі чужинці вподобали, мешканців позбулися іще в перші дні.

З дверей з’явився сердитий чоловік. У відсвітах снігу Наталка бачила його неголене обличчя. Не так впізнавала, як серцем чула. Ненавиділа палко, полум’яно. Його, і всіх тих, хто прийшов із ним. Ховала ту ненависть на споді душі, леліяла свою чорноту, гляділа – чекала. Навіть у такі святі дні, як сьогодні. А може, уже навічно їй та личина приросла, несила відірвати. Чужа радість та співи гірчили, як стара олія.

Наталчине дихання туманом осідало на склі.

Той, у дверях, щось промовив до гостей, але Маланка не зважила, йшла-танцювала вперед. Бавлячись, поклала долоню йому на плече. Господар – та який він господар, зайда, – вхопився за глиняне обличчя, аби здерти маску. Але маска сиділа, як влита, аж Наталка подивувалася, що не видко під нею справдешньої людської голови. Маланчині обійми силою втягли чоловіка до оселі; пістряві фігури увійшли слідом. Дід, Коваль, Гуцул, Чорт, – впізнавала Наталка. Замилувалася, яким щирим металом блискало місячне проміння на косі Смерті. 

Двері лишилися прочиненими.

Хор став грубшим, сповнився загрозою.

Наша Маланка змерзла в зуби,

Пустіть Маланку скоріш до груби!

То вчулося Наталці? Чи направду поверх співів прорізався крик?

Все стихло. 

Одна по одній вийшли постаті із німої хати, і кроки їхні ані рипнули у стужу. Минули Наталчин дім і пішли далі.

Лезо Смертиної коси більше не блищало. За ним по снігу стелилася ледь видима вервечка темних крапель-намистин. 

Наталка усміхнулась. Виявляється, не забула, як то – усміхатись. 

Стануться ще дні, котрих вартує чекати.

Поміж безмовних будинків полинула нова пісня.