Кримський полин

Під «двірником» жовтіла квитанція штрафу. Марта навела на папірець камеру телефону і сфотографувала текст німецькою. Закинула до «перекладача» і майже не здивувалась: чергове попередження про необхідність поміняти лобове скло, перерізане променями скалок. Скляне віяло лишилось як постійне нагадування про ракетний удар по її району в перший день повномасштабки.
… Для Марти війна не стала несподіваною. І річ не в тому, що у спадок від бабусі разом з рецептами зілля і книжками замовлянь отримала трохи магічних вмінь, не дуже розвинені здібності до передбачень і неабияку схильність постійно потрапляти в халепи. Біда висіла в повітрі навіть не тижні, а останні місяці. Вкотре проговорювали з друзями порядок дій, місце зустрічі, перелік необхідних речей. Але коли ніч розірвав свист першої ракети і пролунали вибухи, спочатку настав шок. І лише потім прийшло усвідомлення того, що всі приготування марні. «До війни і смерті підготуватись неможливо, – колись казала бабуся. – Вони завжди застають зненацька. Навіть коли здається, що все продумали і передбачили».
Тоді, у присмерку лютневого ранку, тримаючи в кишені телефон, що розривався від повідомлень від близьких і друзів, Марта вийшла з будинку. Вона найбільше чекала на дзвінок чи повідомлення від сестри, з Голої Пристані. У 14 році, покидаючи рідний Крим, сестра зупинилась на Херсонщині, а Марта обрала Одесу. Однак телефон мовчав, а повідомлення лишались непрочитаними.
Перегнала автівку з гаражу ближче до будинку. Не встигла вийти з машини, як від глухого удару все підстрибнуло. Від несподіванки не спромоглась навіть виставити магічний захист. Та й навряд чи він би тут допоміг. Вибуховою хвилею винесло вікна перших поверхів у будинку, увсебіч полетіли уламки. Один з них і влучив у лобове скло, щоправда, зачепивши тільки зовнішній шар, по якому побігли брижі сколів. І ще на друзки розлетівся бабусин подарунок, який  вже кілька років висів на дзеркалі, погойдуючись під час руху, – мішечок з морською сіллю і полином. Сіль розсипалась по «торпеді» і стрімко почорніла, а Марта відчула, що їй важко дихати. Повітря наче загусло в салоні автівки. Потім це відчуття зникло, лишивши по собі легкий запах полину. Заспокоївшись, Марта взяла наплічник і повернулась додому.
Жодних офіційних повідомлень від місцевої влади. Жодних сигналів повітряної тривоги. Жодних переконливих новин про те, що відбувається на узбережжі, з якого долинали звуки вибухів.
Поступово місто приходило до тями. Хтось поспішав виїхати, утворюючи багатокілометрові затори перед кордоном. Їх можна було зрозуміти: лякали то російським десантом, то проривом кордону з Придністров’ям. Вулиці спорожніли. Натовпи спостерігались лише біля військкоматів, банкоматів і в супермаркетах. На патрулювання вийшла тероборона. Перші дні Марта допомагала наповнювати мішки з піском на узбережжі. Ними потім обкладали блокпости і вікна нижніх поверхів. На перехрестях з’явились зварені з рейок «їжаки». Потроху прокидалась місцева влада, і стало зрозуміло, що Південь втримали.   
За тиждень нарешті надійшло перше повідомлення від сестри: «Живі!». А за кілька днів Марта вже зустрічала Стефу з її близнюками біля в’їзного блокпосту. З речей – лише наплічники і переноска з котом Максиміліаном. Кіт лишився в спадок від бабусі – величезне чорне котисько з розірваним вухом. Ніхто не знав, скільки йому насправді років, та й кіт питання про вік завжди ігнорував, вдаючи звичайну безмовну тварину. Сестра плакала, її п’ятирічки Яр і Свят мовчали, перелякано озираючись навсібіч і смикались від кожного гучного звуку. Після тривалої розмови сестри порадились і вирішили прямувати до родичів, які давно оселились за кордоном та з перших днів кликали до себе. Як не хотілось Марті кидати дім, вона розуміла, що сестра сама не впорається. Ще раз перевірила вміст: розрив-трава, м’ята, шавлія, папороть, звіробій, молочай. Кровоспинні, загоювальні, блокувальні. Бракувало лише полину. Звісно, можна було взяти звичайного із запасів, але потрібен був саме таврійський, який і за кращих часів важко було дістати. Саме його бабуся додала до того оберегу, що сьогодні врятував Марту в автівці. Але де його зараз шукати?
Тож за тиждень, подолавши понад чотири тисячі кілометрів доріг старою Мартиною автівкою, жінки опинились у заміському будиночку посеред Шварцвальду. Максиміліан швидко порозумівся з місцевими лісними охоронцями, але позначив периметр і власними знаками. На здивування Марти лише відказав:
– М-мау-мало ще виставив, зайвим-м-м-ау не буде. Невідом-м-мау, хто тут вештається.
Загалом він мав рацію, потрібно бути готовими до найгіршого.
Стефа займалась дітьми і домом, а Марта шукала для себе заняття. Робота в Україні, попри все, тривала в онлайні, але цього було замало, щоб звільнити голову від тривожних думок. І коли місцеві відьми запропонували приєднатись до волонтерів, радо погодилась. До шпиталю в Ульмі щотижня доправляли тяжкопоранених військових з України, сподіваючись на чарівну німецьку медицину. Щоправда, головним тут було саме «чарівну», бо шварцвальдські відьми справді робили дива.
Марта занурилась у роботу. Знадобились усі її вміння до замовлянь і приготування зілля. Ось і зараз, вийшовши зі шпиталю після важкого дня, зупинилась вже біля автівки і побачила черговий припис від поліції.
– Варто все ж замінити це скло, – сказала до себе і відчинила водійські дверцята.
– Пані Марто! Пані Марто! – донеслось від паркану. – Стривайте!
Від воріт бігла молода медсестра – одна з місцевих відьом, яка сьогодні лишалась на чергуванні.
– Що сталось?
– Щойно новий «борт» прибув, везуть до нас. Багато важких, – вигукнула дівчина. – Це загін «кажанів», тут потрібна наша допомога.
Марта чула про цей підрозділ перевертнів, який діяв вночі, налітаючи чорною хмарою на ворогів і роздираючи їх на шмаття гострими кігтями.
– Ходімо!
Ця ніч стала найважчою від початку роботи в шпиталі. Було дивом, що хлопців взагалі змогли доправити в такому стані за тисячі кілометрів. Під ранок майже всіх вдалось стабілізувати з позитивними прогнозами. Лише один ніяк не приходив до тями, а по його руках розтягнувся тонкий візерунок судин під напівпрозорою шкірою. Наче він опирався оберненню, але забракло сил.
– Хто тут є? – долинув слабкий голос з ліжка під стіною. – Мене хтось чує?
– Так, – Марта поспішила до іншого пораненого. – Ви в Німеччині, у шпиталі.
– Якого біса? Де мій командир? Що з ним?
Питання сипались безупинно.
– Не хвилюйтесь, вам надано допомогу. Тепер все буде добре.
– Де мій командир? – повторював хлопець. – Він тут?
Марта торкнулась лоба пораненого і заплющила очі. Вона не дуже любила поринати в чужі спогади, відчуваючи минулі радість і сум. Зараз це був суцільний жах: вибухи, кров, крики. «Лягай! Лягай!». Марта опинилась у центрі бою – останнього спогаду пораненого «кажана». «Не перетворюватись! Триматись у людській подобі! Вони на це і чекають!». Нарешті дівчина побачила того, хто віддавав команди. Того самого хлопця, який лежав поруч непритомний. Повільно забрала руку, перед тим зануривши військового у сон.
Марта розуміла, чому командир заборонив обертатись: поранені не змогли б повернутись до людської подоби до повного одужання або смерті. Утім, витривалість у тваринному тілі в перевертнів була вищою, тому всі прагнули обернутись. Але злетівши, одразу б потрапили під приціл російських дронів. Усе це вона побачили вже очима непритомного командира, якому вдалось врятувати всіх побратимів, але не себе. Що ж робити? У такому вразливому стані на пораненого не діють ні звичайні ліки, ні відьомські зілля та замовляння. Є лише один спосіб – потрібно повернути його до людської подоби. Бабуся розповідала, що лікувала вовкулаку, який втрапив у капкан у лісі й не міг перетворитись на людину. Треба пошукати в її записниках рецепт перетворювального зілля.
– Агнесо, – покликала чергову медсестру, – я на годину від’їду, але повернусь до світанку.
Дівчина втомлено кивнула.
Вдома Марта кинулась гортати бабусини записи. Не те, не те. О, ось воно! Наче нічого складного: звіробій, чебрець, кігті кажана, скинута шкіра змії і… кримський полин. Де ж його тут узяти?
– Мау? Потрібна допом-м-мау-га? – Максиміліан стрибнув на стіл.
– Максу, ти знаєш, де тут узяти полин? Не звичайний, а наш, кримський?
Кіт на хвилину замислився, ніби подумки з кимось радився.
– У місцевом-м-мау ботанічном-м-мау саду є! Багато треба?
– Максику, ти найкращий! – Марта рвучко притиснула кота для себе. – Одну гілочку.
– М-м-мао-жна без цього, – вдаючи незадоволення, промугикав кіт. – Почекай-мау пів години.
Направду, незабаром у шибку постукав дрізд, який тримав у дзьобі… гілку полину.
Гіркий напій був готовий вже з першими променями сонця, і Марта погнала до шпиталю. Поранений за її відсутності опритомнів, але все більше перетворювався на кажана: руки видовжились, з’явились кігті, шкіра згрубіла. Зцілення знищувало людську подобу.
– Пий! – Марта нахилила пляшку з зіллям. – Це допоможе опиратись оберненню.
Хлопець  зіщулив очі – жодного розуміння.
– Пий! – Марта підняла його голову і влила трохи зілля до рота.
«Кажан» скривився, але ковтнув.
– Ще трохи!
Ковток за ковтком він випив усе під магічним тиском і увіщуваннями відьми, а потім відкинувся на подушку. Спочатку нічого не відбувалось. Дуже повільно зникали судини, шкіри набула природного кольору, а руки вже не нагадували кінцівки кажана. Згодом дихання вирівнялось, «кажан» заплющив очі і провалився в сон.
Марта нарешті вийшла за паркан шпиталю і полізла за ключом від автівки до кишені.
– Ой!
Щось боляче вкололо палець. Витягла маленький уламок полину – напевно, потрапив сюди випадково від принесеної гілки. Майнула шалена думка… А раптом?
Піднесла уламок до розбитого скла і розпорошила полин на порох, промовляючи відновлювальне заклинання. Скалки посвітлішали і раптом почали зникати, наче затягувалась стара рана.
– Варто навідатись у цей ботанічний сад, – кинула Марта у повітря. – Спробую домовитись про відросток полину, щоб виростити його тут. Ми обов’язково повернемось додому, бабусю…
У відповідь війнуло гарячим вітром із гірким запахом полину і солоним присмаком моря.