Треті діти

Ой, було у матері 

діток – два сини,

а під осінь трапилось

третє – для війни…

 

– Ще коли мати була молодою, відьма наворожила їй трьох синів. Ринок тоді не вдався, вони з татком сердито запихали до лантухів непроданих гусей, безсило уявляючи, якого прочухана отримають від діда. Аж тут ця жебрачка, мало не під колеса кинулся. Все, що мати запам”ятала – які в тої зайди були брудні руки та голодні очі: вдовольнилася оберемком качанів. Зате обіцянок наплела – повні вуха.

То вже тепер зрозуміло, що ніяка вона була не відунка, а просто чергова міська старчиха з добре підвішеним язиком. Але мати їй повірила, ще й батька переконала. Тому коли їхній перший, Остап, народився – одразу напитали для нього гарного ремісника для майбутньої науки. Лелека приніс молодшго – цього почали до двору, до хати ладнати. Ставок зарибили, додаткову діляночку від сусідів для кукурудзи прикупили, бо ж – помічник росте!

Коли ж мати нарешті розродилася втретє… Ох.

Складно було батькам, а ще складніше – пахолкам-братам, бо обидвоє вже стежку в житті намітили. На той час Остапові учитель довіряв ремені замочувати, молодший хоч і маленьку, але свою першу грядочку висіяв, врожай зібрав та всьому кутку хвалився – бо народилася я, бач, восени. Ага! Така ж руда, як жовтень. І така невчасна, як жовтень.

І от вийшло, що це тепер не “третьому синові”, як закон пише – котромусь із них двох у військо вибратися. А кому? Батьки відмовилися таке важке рішення приймати, якщо Бог не прийняв і обіцяного ворожкою хлопця, як ото воно планувалося, не послав. І брати між себе ніяк те не могли з”ясувати. Єдине, про що домовилися: коли наступний набір почнеться, то нехай курінний сотник сам одбере котрогось. Бо що поробиш – закон є закон.

А я тим часом росла.

І як на зло – не годилася ні до праці, ні до господарства. Бралася помагати косу клепати… Ні, не порізалася: точильний камінь надвоє розбила. Кидалася до рибалки… Ні, не втопилася: зачепилась гачком за кущі, спересердя повиламувала усе те галузяччя, після чого на мене вся вулиця дулася: був затінок, і нема.

Тож коли в день набору я вийшла з хати в старій Остаповій сорочці, ніхто з рідних майже й не сварився. Тільки мати видихнула:

– А як викриють? Ну, хто повірить, що тобі, кістлявій, уже 19 літ?

Але недарма я руда, як жовтень, і запекла, як жовтень!

Навкулачки мене, звісно, швидко завалили. Однак коли справа дійшла до луків, то вусатий сотник… Не хвалив, звісно – але я й не чекала славословій. Однак він таки схвально хекнув, видираючи мої п’ять стріл з самісінького центру кошика. Ще й головою хитнув отак: умгу! Ну, а мені більше нічого й не треба.

От і привезли нас у Кіш.

Сотник говорить:

– Ви всі, односельці, шуруйте: ти до Лісового, ти до Степового, ти до Річкового дому. А ти, рудько – до Жіночого завертай. Он-о, праворуч стоїть, на горбочку.

Я очі вилупила та щосили гуду (бо голос і тоді такий писклявий був, як оце зараз):

– Та де ж це бачено, щоб у Коші жінки були?

А він сміється:

– Жінок нема, а Жіночий дім є.

І глянув на мене… так, що я відчула: дійсно дивиться. І бачить. Ой, як бачить.

Я тоді уперше в житті зашарілася. Чесне слово вперше.

…Отже, в нашому домі жило двадцятеро дівчат. Ти правий – мало не четвертина всього молодого Коша! Я зайшла, обзирнулася… І чогось розгубилась. Аж сама на себе подивувалася: мені б радіти, що не виперли, не обсміяли, або й гірше щось. А я тут така кліп, кліп… Ну, сподівалася, що одна-єдина буду хитра. Виняткова, як та пташина павич. Ага, розігналася.

На навчаннях називали нас, як у паперах: мене Остапом. Бо кажу ж, брАтів пачпорт привезла.

Коло мене спала Васька, з нею й потоваришувала. Це її справжнє ім”я! В них у сім”ї п”ятеро дітей, але всі дівки, Василина середульша. Сама на Кіш зголосилася. З сестрами через це мало не побилася, вони всі, ох, ти б бачив – у хаті зазвичай галас, як у Сатанові в гарний базарний день. Васька пачпорти старших за піч у день набору заховала, вони досі на неї через це дмуться.

То вже я зараз про цю родину можу багааато чого розповісти, а тоді Васька мені здалася звичайною – ну, хіба тільки плечі заширокі, майже як у сотника. Але для села то добре, та й для нашого ремесла…

Навчання? А що навчання.

Наш дім на Коші трохи жаліли. Хлопці посміювалися, обзивали вояками-чумаками. Ну, бо хто слабший, той не на кордоні стоятиме, а переважно в міських гарнізонах та на возах: солі, стріл, пороху підвезти. Як ти оце…

Ну, вибач, вибач. Не хотіла тебе образити. Не знала, що теж служив… Досі служиш?! А одяг чого простий? Ааа, розбійників остерігаєшся. Ото ж бо й воно. Хоч і на возах, але робота теж – і важка, і відповідальна. Тому і з нашої сест… тобто з усього нашого дому сім потім щодня сходило. І від обов”язкового триденного випробування в лісі нас теж не звільнили. А ми й не просили! Єдине – дозволили не самотою відбували, а розділитися по двоє. Ну, ми, звісно, з Ваською пішли.

Ну, а ми що, лісу ніколи не бачили? Ножі з халяв – вирили землянку, нарізали гілок, застелили дах. Збоку річечка шурхоче – я туди, підстрелила форелинку на вечерю. Краса!

Але не встигли ми кісточки обсмоктати – кущі тріщать. Ох. Не одні ми любили фореллю ласувати.

І була б то лисиця, то я б іще впоралася. Аж дивлюся: брунатна спина через ожину продирається. Клишоногий!

Я злетіла на смереку птицею, навіть не пам’ятаю, за що на тому прямому та голому стовбурі хапалася. Сиджу на гілці, спітнілими долонями в кору вростаю та волаю:

– Васько! Дерися сюди, в кущах вед… вед… мідь!

І наче на підтвердження моїх слів бурмило знизу… ні, не заревів, а зафоркав. Але повір: ліс, темніє, тільки ми двоє… Мені й того форкання вистачило, що мало не всцялася.

А Васька спокійно так піднімається коло багаття, стала й стоїть.

Я вже тихо шепочу:

– Тікааай…

А вона й вусом не веде.

Ну, думаю, геть дурна зі страху. Рятувати посеструню треба. А як? Лап себе за спину, а лука-то й нема!

Ну, звісно, я ж до сну готувалась, то на оте-он дерево повісила… То це я вже тепер помудрішала: сплю з кинджалом під боком і щокою на сагайдаці. Наша стежина кого хочеш навчить обачності. А тоді небита була, зелена.

Єдине, до чого додумалася: сягнула рукою до гілки і давай шишками кидатися. Одну ведмедю в морду, бо якраз висунувся, падло таке, на нашу галявину, а другу – Васьці по голові, сподіваючись розчаклувати її. І знову: одну ведмедю в морду…

Вони обидвоє так здивовано повернулися, на мене глянули… Ага, гиржеш, сміжно тобі. Та й мені зараз… ха, ой, не можу… але тоді зовсім не до сміху було.

Ведмідь, отже, спинається на задні лапи… Я аж умерла вся.

А Васька йому спокійно каже:

– Чого приперся? Тут твого нічого немає. Тут моя воля панує.

Очі в неї при цьому якісь такі зробилися… на пів обличчя очі. Я пізніше не раз такого надивилася. Але досі не звикла – моторошно. Наче сама північ, беззоряна, безмісячна і чортяча, крізь неї на світ божий визирала.

От і бурмило довго не думав – на всі чотири опустився, розвернувся, та й слухняно потьопав кудись у бік води.

А я й надалі вишу на смереці.

Вже Васька й усміхається, і рукою махає, а в мене долоні, як кліщі, на стовбурі зчепилися! І ні тенди, ні сенди.

Тоді вона отак правицю підняла… а й пальці почорніли, неначе в жар умочила. Щось так у повітрі крутнула, побурмотіла під носа… і мої руки-ноги хутенько шамуль, шамуль – і я вже сиджу коло землянки та тільки кліпаю.

Так я й дізналася, що Васька – відьма питома, хвостата, тобто вроджена. 

…Уже ми з нею за ці три роки стільки гіркої солі разом з’їли…

А я досі згадую того ведмедя.

О! Збиратимуся вже, добрий чоловіче. Дякую, що підвіз. Бачиш: ставочок блищить? То наше село вже починається. Ох, зараз на пагорб викотимося, і церква буде. Отам я й зіскочу.

Ще б пак, гостинців для всіх домашніх накупила: мамі хустку, братам – старшому заморську плетену сулію, хай повчиться, яку гішпанці зі шкіри красу мастирять; молодшому диви, якого ножа!

А це що за згорточок? То від Васьки. Та не мені! Домовому нашому. Прикуп. Бо я ж усього на десять днів, і знов вертатися… Ні, вже не до Коша. На південному кордоні ми стоїмо.

…І не подивлюсь, що сивий – зараз із ноги по спині як улупечу! Якого такого “жениха” собі знайшла, га? Побратими – як друга родина, ми одне одному кревники. А казав, що сам служиш! У самого що, не так було?! Ааа, з юності на возах… То й поганяй собі, та батогом мотай, а язиком не берися. Не твоє воно.

“Вибачте”. Коням до хвостів оте своє “вибачте” примотай – може, гедзі менше кусатимуть.

Родина! Люблю їх, як душу. Особливо, звісно ж, Ваську мою бадьору.

Але й за першою родиною теж серце ні-ні, та й защемить. То от, нарешті вибралася, хоч трохи навідаю. А коли мене вже в рідній хаті не буде, хай і дім, і піч, і худібку домовий справно охороняє. Кота чухає, курчат рахує, діточкам ночами казки співає. Бо серцем відчуваю – десь в Остапа мають уже засіятися діточки. Снилося мені, ще коли тієї весни ворожила… Ат, не зважай.

Що зараз на кордоні, питаєш? Кипить. Знову кипить. Але повір – якщо й пригоратиме, то не з нашого боку! Адже в нас гармаші – ти знаєш, які? А дозорці – га? І, звісно, Васька. Вогонь! От таки да, не жартую, ходяче полум”я: люльку розпалить, дмухне – так ворожого човна й накриє димом та іскрами.

Ну, бувай здоровий, вояче-чумаче! Будеш у наших краях – то заходь, іще котру байку розкажу. Третя хата від млина до лісу! А що не віриш – то не страшно. Аби вуха підставляв. А то я в тому дозорі намовчалася за десятьох… Та тпру, кажу. Приїхала.

Ох, аж запахло рідною земелькою. Васька каже: вона в мене в крові. Я сміюся, а таки ж так! І не тільки в мене. Інакше чого ж то ми всі так запекло за неї стоїмо?

…Поїхав. Отакий дивний, навіть не дослухав.

Ох, рідний дім…

Господи, як там наші без мене… А якщо нападе яка почвара?..

Може, день-два перебути, та й назад? Адже ж як вона там сама, з відкритою спиною? Навіть рибину на вечерю не встрелить. Я вже мовчу про куріпку, а куріпок вона любить…