Амальгама

Гримнуло, та настільки гучно, що Власа підкинуло на ліжку. Він підхопився, скочив до вікна, не тямлячи зі сну, навіщо.

Краплі лупили в скло, вдалині небо спорола блискавка, висвітливши метеошарльєр, чепурні вулички та кам’яниці. Влас протер очі, похапцем озирнувся, чи не розбудив бува грім Дару. Дружина міцно спала. Картатий плед сповз, оголивши плече – таке тепле і беззахисне у відблисках грози. У ліжечку поруч тихо сопіла маленька Софі. Над узголів’ям цокотіла колова гойдалка, несучи пасажирів в одвічній круговерті.

Влас полегшено видихнув. Проте хвороблива тривога, що збудила його насправді, нікуди не зникла. Він ткнувся спітнілим чолом у скло.

Йому здалося, краплі задріботіли дужче… і ніби ритмічніше. Влас дослухався. Нічого дивного, хіба тільки те, що дощ лив четверту добу виключно ночами. Ніби хотів щось сказати.

– Маячня, – відмахнувся Влас, – це все недосипання.

Раптом у монотонному шумі вчувся тривожний, наполегливий ритм. Крап. Крап. Крап. Пауза. Крааап. Крааап. Крааап. Пауза. Крап. Крап. Крап.

Влас похолов.

Всі працівники Магістрального Валу знали цей сигнал. SOS!

Хто міг відбивати морзянку дощовими краплями? Хіба що…

Ноги підкосилися, Влас вчепився у підвіконня. «Невже знову вони? Історія трирічної давнини повернулася?», – гупнуло у скронях.

Перед очима зринув тупик в підземеллях Магістрального. Спокійний, тихий, й від того неймовірно жаский, плюскіт про допомогу в пітьмі. І він, що прожогом мчить до виходу, загубивши по дорозі коногонку…

Він судомно ковтнув повітря, озирнувся. Софі плямкнула уві сні, Дара тихо зітхнула.

«Тоді я злякався і втратив, – майнула думка, – не можна допустити повторення. Мушу будь-що захистити їх».

Влас знову притулився до шибки, прошепотів ледь чутно:

– Чого вам?

Грім стих, краплі задріботіли майже безгучно. А за мить вода на склі перестала стікати донизу. Краплі сповзлися докупи, утворили чималу калюжку, яка витягнулася в чітку стрілку, що показувала в підлогу. Під ноги.

У підвал.

До майстерні.

Влас ще раз озирнувся на дівчат. Заплющив очі, скоряючись і ніби приймаючи вирок.

– Добре, – глухо озвався він, – я йду.

 

*

 

Двері скрипнули, з-за них долинув запах оливи, розчинників, гасу, коксу, каніфолі… Влас намацав вентиль, прокрутив, слухаючи шипіння газу в трубах, натиснув важіль кресала. Лампа попід стелею яскраво спалахнула. Він замружився, стишив потік горючої суміші. Кліпнув. Щільно зачинив двері. Оглянув майстерню.

Ґогли та креслярський реманент на стільниці верстата, а поруч – срібляста пластина дагеротипу в мідній рамці, од якої Влас звично відвів очі. Стелажі з інструментом та різними реагентами вздовж стіни. Попід іншою – шафа з відсортованими за розмірами, діаметрами, кроками різьби та матеріалами шестернями, ґвинтиками й гайками, пружинами та іншими запчастинами. Кульман у кутку, стійка з рулонами ватману і тубусами готових креслень. І жодної краплі води, навіть дощ більше не дріботів у маленьке віконце майже під стелею.

– Та й звідки їй узятися? Тут же чудова герметизація.

Крааап!

Звук видався настільки неочікуваним та гучним, ніби на кахлі гепнулася чимала бронзова шестерня, що він аж підскочив.

– Що за?…. – Влас задер голову та так і застиг.

На трубі, якою газ струменів до плафона, проступив піт. Влас протер очі.

– На теплій міді?!

Мара не зникла, конденсат дійсно ледь не всуціль вкрив трубу.

Влас оговтався, зиркнув долі, очікуючи чергової стрілки чи бодай літер.

– Хай мені пружина лусне! – від здивування й переляку остовпів, в очах попливло. Коли ж знову сфокусував погляд – на підлозі проступив візерунок. Чіткі лінії складали неймовірне креслення. Настільки майстерне виконання Влас бачив лише в однієї людини…

Його погляд мимоволі впав на дагеротип.

– Не може бути, – простогнав він.

 

*

 

На роботі Влас узяв відгули. Керівник злостився, підозрюючи сторонні проєкти, та все ж відпустив і допоміг закупити матеріали, зокрема рулон дрібновічкової мідної сітки, яку інакше так швидко дістати б не вдалося.

Щоразу, коли Влас ставав до роботи, по стінах майстерні виступала роса – мовчазна, холодна присутність стежила за кожним рухом пальника, ударом молотка, обертом ключа та викрутки над старою заготовкою, що лягла в основу роботи. А варто було увечері покласти інструмент і вимкнути газ – стіни вмить висихали, а злива вщухала до ранку.

Влас підвівся, навшпиньках прокрався до вікна. За шибкою глупа ніч, небо рясніло зірками. І жодної хмари.

– То й добре, – кивнув Влас і так само тихцем прокрався до виходу. У дверях озирнувся – дівчата мирно спали.

Тихо спустився у майстерню. Світло не вмикав, впевнено рушив кімнатою, то тут, то там беручи випадково залишені інструменти та деталі: підхопив забуту пружину, з-під верстата дістав шестерні, що закотилися при роботі, з кишені – пригорщу болтів і гайок.

– Зараз би пальник, – пробурмотів під ніс.

Заходився навпомацки працювати. Хай там як, та бути сліпою маріонеткою не збирався. Уперто крутив гайки, лаштував пружини й шестерні.

Врешті задоволено прицмокнув, відчуваючи пучками правильність збірки, чіткий хід механізму.

– Навіть без пальника впорався, – всміхнувся Влас.

Ступив до стіни, прилаштував самостріл на заздалегідь вкручені тримачі. Звів пружину. Зітхнув і рушив нагору.

Тихо скрипнули завіси й через цей звук він не почув самотнього «крап»…

 

*

 

Злива періщила від світання.

Пом’ятий і невиспаний Влас міряв кроками майстерню, хрускав пальцями, подеколи зупинявся навпроти велета.

Останній нагадував лицаря в повному обладунку, тільки за лати йому правила дрібновічкова сітка. Людиноподібний механізм сяяв міддю та латунню. Відблиски тріпотіли у плетиві бронзових трубок, що помережили нутрощі велета, дробилися об шестерні суглобів, осідали на розкрученому маховику резонатора.

– Що ж далі? – нервував Влас.

Йому кортіло то вхопити кувалду й розтрощити свою роботу, то впасти у молитві перед генієм інженерної думки.

Крап!

Влас підскочив. Роззирнувся.

Конденсат, що вже став невід’ємною частиною майстерні, збирався в одну велику калюжу прямо над шпінгалетом вікна. Мить – і вода шубовснула вниз. Засув ковзнув, шибка розчахнулася і до майстерні увірвалася злива.

Влас вкляк. Злива забулькотіла, як три роки тому. Йому здалося, зараз знову почує той плюскіт.

Дощ скінчився раптово. Волога, що затопила підлогу, потяглася до стоп каркаса. Хлюпнула на них, поповзла вгору, осідаючи на сітці тонким шаром, ніби мильна бульбашка.

Влас відскочив до стіни. До непримітного важеля, схожого на шмат дроту, застряглий між цеглою.

Вологи стало рівно настільки, аби вкрити весь каркас рівномірним шаром. Каркас здригнувся. «Лице» спінилося.

– Н-не пам-таю сво-го об-ли-чча, – продзеленчав велет. Голос нагадував передзвін приліжкової гойдалки Софі.

«Хай йому вал вклинить! Говорить! То це були звукові мембрани, а не скидні клапани!» – майнула думка.

Велет заскреготів, крутнув головою. Його погляд впав на дагеротип. За мить лице знову спінилося й набуло форми.

У Власа запекли долоні, ніби в них досі затиснутий страхувальний трос, що пірнав у глибини тунелів.

– Ти?! – хрипнув Влас і судомно втиснув важіль на стіні.

Скреготнуло. Хруснуло. Дзенькнула і луснула пружина. Болт, націлений точно в обертовий якір, аби зігнути його та заклинити резонатор, залишився у самострілі. Влас не сумнівався – підвело мастило. Та суха порохня, що лишилася, коли з нього висотали рідину. Він таке вже бачив. У тунелях, у діжках з оливою, вологу з якої всотали позасвітці.

Зиркнув на непотрібний пальник, яким після клину резонатора збирався випарувати рідину з велета.

– Ч-чого тоб-бі треб-ба, Тер-не? – Влас похолов, почав затинатися. – Помст-ти?

Вода на каркасі зібгалася, знову вирівнялася, ніби істота зітхнула. Але голови не повернула, далі дивлячись на дагеротип.

– Я все знаю… – теленькнув Терн.

Механічний голос вдарив навідліг. Влас зблід, зіщулився. «Тут мені смерть. Зараз механічні пальці зімкнуться на шиї, хруснуть хребці…». Ноги підкосилися, він сповз по стіні.

– … ти… боявся, … пітнів. Я… стрів… краплю… твого… поту… в їхньому… потоці. Ти знав… я її, – Терн говорив із паузами, ніби згадуючи забуті слова, – кохав. І вона… мене. Ти міг… попередити про… позасвітців. Зманіпулював мною… дав померти…

– Я не знав! Не вбивай, – заблагав Влас.

– Я… врятував… їх… а вони… мене. Змінили мій… агрегатний стан… Прийняли в родину…

Влас смикнувся попід стіною.

– Хоч родину не чіпай, – змолився благально, – я винен.

– … але зла…я не відчув… нічого не… відчув. Страшно… втратити… себе. Розчинитися в… колективній… свідомості. Тому… повернувся.

Від судомного напруження Власові нігті пробили шкіру. Краплі крові зірвалися додолу. За мить потяглися до істоти, піднялася на каркас. Плівка заграла, пішла брижами. Терн нарешті повернув голову. Більма водянистих очниць глянули просто на Власа.

– … он воно… що. Ти сам себе… досі караєш…

Влас не витримав нелюдського погляду, закричав.

Згори задріботіли кроки. Метал кілька разів дзенькнув об шпарину.

«Забув сховати Дарин ключ!» – подумав Влас у розпачі.

Двері розчахнулися.

– Власе! – на порозі стояла захекана Дара, затуляючи собою Софі. – Боже, що це…

Вона замовкла, погляд прикипів до велета, а обличчя зблідло як крейда. Мембрани в шиї каркаса все ще тихе гуділи.

– Терне?… – видихнула вона.

Велет повернув голову. Світло заломилося у водяному «обличчі», окресливши до болю знайомі риси.

Софі почула мелодійний передзвін, що нагадував її гойдалку над ліжком, визирнула з-за материної спідниці. Побачила сяючого велета, заворожено зробила крок уперед.

– Ні, не смій! – скрикнула Дара, хапаючи дитину за руку, та маленькі пальці вже простягнулися до дивної істоти.

Терн ступив назустріч. Схилився. Долоня повільно розкрилася, завмерла за п’ядь од дитячої руки. Софі обережно торкнулася її.

Влас скочив на ноги, ухопив викрутку, стрибнув.

– Так… тепло… – продзвенів Терн.

Лівицею м’яко перехопив Власову руку.

– Не вбивай мене… знову. Не зможеш… Колективний розум… не знає… смерті.

Терн повернув голову, зазирнув просто у Власові очі:

– Та йому невідоме і диво… народження. Я… хочу залишитися людиною. Допоможеш.

Власу здалося – це було питання, не наказ. Хоча Терн не зміг би передати інтонацію…

Пальці розтиснулися, викрутка дзенькнула об підлогу.

Влас кивнув.