Кращий союзник

Багрянець індикаторів свідчить про відсутність боєкомплекту. Тактична проекція показує два десятки ворожих дронів-винищувачів, які беруть нас у клешні.

Перевантаження вминає у крісло так, що кожен подих вимагає титанічних зусиль.

Згадується заклопотане обличчя уповноваженого по міжзоряним зв’язкам системи Гершеля, з яким часто спілкувався на колишній роботі. «Ми дуже співчуваємо, але посилати власні війська… Це рішення не має підтримки у нашому суспільстві. Однак ми з радістю виділимо черговий кредит на купівлю оборонної зброї та боєприпасів». Тоді я не стримався, наговорив зайвого, за що й був звільнений.

Тебе б сюди, лихварю! Та інших, стурбованих нашим становищем союзників!

Корабель здригається. Влучання. Справи кепські.

– Тримайся, новобранцю! – сичить крізь зуби Ангеліна, яка пілотує корвет. Я не бачу її обличчя, тяжко повернути голову до неї. Однак, по голосу відчуваю, що здаватися вона не збирається. Потрапляти у полон до птоломеян – ганьба для кадрового офіцера Сил оборони системи Кеплера. – Прорвемося! Обіцяю!

Зорі в ілюмінаторі застилає рожевий туман в моїх очах. Скоріше б кінець: у нас такі ж шанси на порятунок, як у волоцюги, що єдиний раз у житті придбав лотерейного білета, виграти джек-пот. Шкода, що я так і не зізнався дівчині у почуттях…

Раптово темніє і я провалююсь у прірву небуття.

 

***

 

Пашить обличчя. Хтось немилосердно ляскає мене по щоках.

Невже й на тому світі спокою немає? І чорти одразу беруться за грішну душу, варто їй лише перетнути поріг вічності?

– Марку! Прийди до тями! – лунає милий голос. – Ми врятовані!

Повільно розплющую очі. Забрало гермошолому відсунуте вгору. Перед собою бачу Ангеліну. Мого ангела-охоронця. І як тільки їй вдалося вшитися від ворога?

– Знайшла міжпростірну складку? – здогадуюсь я.

– Ага!  – дівчина настільки втомлена, що її посмішка виглядає кволою, для такої чудесної новини. – Ще трохи і нам би був гаплик.

Відчуваю подвійну полегкість: уміння Ангеліни дозволило уникнути загибелі, а ще тілу дуже приємно від стану невагомості.

– Дякую за спасіння! – кажу я зі щирістю. І озираюсь. – Де ми?

– Не знаю, – знизує плечима дівчина. – Я не мала часу на прокладання курсу.

Сигнал тривоги змушує подивитись на тактичну проекцію. Її заповнює дюжина об’єктів незнайомої сигнатури, які хутко рухаються до нас. А потрібна енергія, щоби знову скористатися складкою міжпростору, ще не накопичилась.

– Занесло до октоподів… – звіряється з навігаційною системою Ангеліна й мимоволі зіщулюється. – Оце так невдача.

Ми втрапили із вогню та в полум’я. Місцеві жителі не були ні людьми, ні навіть гуманоїдами. Зате славилися педантичним формалізмом, мало цікавилися справами Галактики й забороняли іншим расам відвідувати себе без поважних причин. А ті хто порушував заборону, назад не верталися.

 

***

 

Поки октоподи налаштовували гермотрап між нашими кораблями, ми з Ангеліною сяк-так прибрали розгардіяш, що був спричинений нерівним боєм та відчайдушними маневрами. Останні хвилини перед прибуттям незваних гостей, присвячуємо перечитуванню звіту першої і останньої сюди експедиції.

Коли двері зі шлюзової камери розчахуються, ми намагаємось втихомирити відчайдушний стукіт сердець. Три чорні, вкриті слизом потвори, моторошно, наче у жахастику, сунуть до нас, використовуючи у якості ніг чотири мацаки з присосками на кінцях, а ще чотири подібних кінцівки простягають у наш бік. Добре, що ми у скафандрах, інакше витримати дотик чогось настільки бридкого не зуміли б.

– Вітаємо, о шановні восьмикінцівочні! – промовляє Ангеліна фразу, вичитану в архівах експедиції, яка відбулася біля сотні років тому.

Із черева найбільшого октопода лунає досить розбірливо:

– Якісного й тривалого метаболізму, о примітивні чотирьохкінцівочні!

Як запевняли вчені, голосового апарата у тубільців немає, а для контактів із іншими расами вони ковтають щось на зразок кібертлумача.

– Назвіть причину візиту, щоб ми оцінили її значущість. – продовжує страхітливий прибулець. – Витрачати зусилля на дріб’язок не в наших звичаях.

– Ми втікали від погоні й не мали часу прорахувати курс… – Ангеліна чесно пояснює ситуацію, однак розуміє, що її слова нам тільки нашкодять. Тому червоніє й замовкає. Вона чудовий офіцер, але без досвіду складних перемовин.

– Вибачте, о шановні восьмикінцівочні, моїй колезі! Вона дуже хвилюється й усе переплутала. Насправді ми умисне прилетіли сюди, бо у всій Галактиці тільки ви можете допомогти у тій великій скруті, що спіткала нас.

Дівчина позирає на мене, її брови лізуть на лоба. Ймовірно так на Землі-праматері у стародавні часи дивились на тих, хто вмів діставати кролика із пустого капелюха.

– На нас напали сусіди по зоряному рукаву й хочуть загарбати нашу планетну систему. Тому молимо про поміч, це питання життя й смерті, – продовжую я.

– У вашого візиту поважна причина, – робить висновок найбільший октопод.

Ангеліна з полегкістю всміхається. Й на душі у мене світлішає.

Однак, я рано тішусь. Бо те, що далі чую, розбиває мої сподівання на друзки.

– Фр-р-рх… Війни між чотирьохкінцівочними нас не цікавлять. Бувайте!

Октоподи задкують до шлюзу.

Не стримую стогін: ідея втягнути у війну за нас таку грізну цивілізацію була геніальною. І цього разу я просто не маю права на провал.

– Стійте! – волаю я, порушуючи дипломатичний протокол й ризикуючи тепер не посадою, а життям. – Невже, восьмикінцівочні, такі ж боягузливі, як і решта цивілізацій?

– Як смієш нас ображати? – октоподи вертаються, обступаючи мене з Ангеліною  тісним півколом. Відчуваю, як спина вдавлюється у стіну. – Ми нікого не боїмось!

– Тоді станьте нашими союзниками. Допоможіть відбити ворожу навалу! – хриплю я, бо чужинські мацаки тиснуть на мене не згірше недавнього перевантаження.

– Це можливо за однієї умови. Після того, як виженемо ворога з вашої системи, все, що належить вам, стане нашим. Хіба що ми самі скасуємо угоду. Згода?

У традиціях восьмикінцівочних, розумна істота тим і відрізняється від тварини, що несе відповідальність за все суспільство, а не тільки за себе. Дану концепцію вони поширюють й на інші цивілізації. Тому я зараз і справді можу укласти новий союз.

– Це занадто висока ціна! – стискає кулаки Ангеліна.

– Добре, – погоджуюсь я, дещо підрахувавши в умі. – Гадаю, це нас влаштовує.

– Ні-і-і! – в очах напарниці блистять сльози, в голосі розпач. Вона схожа на розлючену гарпію. Однак і такою для мене є наймилішою з усіх жінок. – Наказую відмовитись від угоди! Інакше, підеш під трибунал!

– Довірся мені, – благаю я її. – Все буде добре!

– Зрадник! А я, дурепа, співчувала. Думала, що тебе звільнили несправедливо. Краще б повела корвет на ворожий вогонь…

За моїм проханням, Ангеліну невідкладно відправляють додому, бо хвилювання, яке переросло у нервовий зрив, потребує серйозного лікування.

Я ж переходжу на чужинський корабель, хоч у мене й крається за дівчину серце.

 

***

 

Гостроносі крейсери октоподів, озброєнні плазмовими гарматами, перетворюють на газо-пилові хмари кораблі-матки флоту вторгнення птоломеян. А остаточний розгром ворога й зачистку міжпланетного простору докінчують наші Сили оборони.

Однак, судячи з перехопленого місцевого інфотрафіка, мої земляки зовсім не радіють такому закінченню війни. Навпаки, проклинають огидних потвор за крадіжку заслуженої перемоги. А ще непокояться за безпеку чи не більше, ніж раніше.

 Тим часом нові союзники вимагають те, що їм було мною обіцяно. Знаю, що кораблі Сил оборони готуються до останнього бою, хоч і не вірять, що зможуть встояти перед плазмовими гарматами. Що ж, настає кульмінаційна пора. Домовляюся про зустріч із Верховним командуванням системи Кеплера.

У визначену годину я з керівником октоподського флоту та декількома особами рангом нижче пристиковуюсь до Кеплеровського флагмана. Нас очікують у великій, яскраво освітленій залі тисячі похмурих офіцерів та солдат.

Після традиційних для октоподів вітань, слово бере очільник чужинців:

– За допомогу у війні нам було обіцяно все, що на цю мить вам належить. Ви мусите виконати умови договору, або… вмерти. Обирайте!

По шерегам військових прокочується хвиля невдоволення. Я їх добре розумію: вони краще загинуть, ніж погодяться на вимоги восьмикінцівочних. 

– Вибачте, але перед тим, як вислухати ваше рішення, хотілося б отримати інформацію про сукупну оцінку вартості всієї планетної системи на даний момент, – втручаюсь я. – Вважаю, це буде дуже корисно для всіх.

Генералітет сприймає мої слова, як можливість для додаткових роздумів. І відсилає на трибуну для доповіді когось із клерків. Звичайно, внаслідок бойових дій багато що знищено та поруйновано, але підсумкова цифра все-одно вагома.

– А тепер, – кажу я із вдаваним спокоєм, хоч серце мало не вискакує з грудей, – оголосіть суму боргових зобов’язань та список кредиторів.

– Це ж державна таємниця, – протестує хтось із вищих чинів системи.

– У вас великі борги? – розгублено спирається на всі кінцівки головний октопод.

– Авжеж, – киваю я. – І за моїми підрахунками їх більше, ніж коштує вся планетна система, включно з найдрібнішими астероїдами. А я ще ж не врахував відсотки!

Тільки тепер керівництво починає розуміти суть мого вчинку. І я із підлого зрадника-новобранця перетворююсь на винахідливого рятівника, який збагнув, що кращим союзником, на якого можна покластися у скруті є… розум!

Те, що нам звітують, вражає навіть мене. Адже з дати, коли я написав заяву про добровільний вступ у ряди Сил оборони, пройшло чимало часу.

– Ми не бажаємо мати таких боргів… і скасовуємо нашу угоду, – потворний чужинець разом із родичами задкує із зали, що провокує гучний шквал овацій.

Ось що буває, коли міцно тримаєшся за традиції та формалізм усіма мацаками!

Мені ж пропонують високу посаду в надії, що я розберуся із боргами не гірше, ніж із восьмикінцівочними.

 

***

 

– Чому не розповів про свій план? – очі у Ангеліни сповнені співчуттям.

– Я імпровізував. А ще за нами спостерігали.

– Невже не міг подати якусь звістку?

– І наражати всю задумку на небезпеку?

Западає мовчанка, чутно безтурботний гамір малечі у парку. До мирного життя швидко адаптуєшся. Це до війни звикнути неможливо.

– Пробачиш мені?

– Ні… – хитаю я головою. Потім торкаюсь долонею її руки. – Бо ніколи на тебе й не ображався.