Стицю, брись!

У бузині гучно харчало. Густі кущі, які огортали галявину чепурним віночком, о цій порі вже встигли наповнитися тінями, тож видивитися, що то тіпається між кремезними, часто переплетеними гілками, було важко.

Незрозумілий звук викликав тривогу. Улас спокійнісінько порався з конем, гнідий хрумав травинку – сиди собі, дівонько, розпалюй багаття і нічого не бійся. Але клята спокуса перемогла: Олька повільно підкралася й уже навіть здійняла руку з наміром відгорнути найближчу гілку, залиту піною п’янкого цвіту.

– Ххх-рррр! – з гучним тріском та гарчанням кущі подалися мало не до самого її обличчя. А потім вона побачила вишкір.

Шкір…

Ні, шкіри не було й близько.

Щік, губів – нічого. Обтягнута клаптями головешка, смикана і голомоза. Вимащений рудуватою глиною кістяк, який люто клацав зубами, намагаючись завивати. І харчав, хтозна, звідки й беручи ці лиховісні звуки: у вирві шиї навіть гортані бракувало.

З гучним вереском Олька відсахнулася, перечепилася через власну ж торбу з гостинцями, гепнулася на дупу і, шкодуючи часу на те, щоб розвернутися й дременути по-людськи, швидко-швидко загребла ногами пріле торішнє листя та поповзла – куди-небуть, аби якомога далі від страшної знахідки. Сліпо втрапила рукою на жарину, що викотилася з багаття. Струсила. Від страху навіть болю не відчула – він прийде пізніше, випершись пухирем посеред долоні.

Наштовхнулася спиною на чиїсь чоботи, верескнула ще гучніше і таки скочила на ноги. Рвучко розвернулася – Улас.

– Там, там! – замахала руками, спробувала схопити чумака за лікоть, щоб підвести до страшних кущів, у яких продовжувало гніздуватися огидне харчання. Але могутній хлоп’яга не зробив і кроку. Навіть якби не одна, а цілих три Ольки смикали, нічого не змінилося б. – Поки ви… свого коника напували… до нас… отаке страшне підкралося! Нечиста сила!

– А, – байдуже відмахнувся Улас, дістаючи з торби полотняний згорток. – Не лякайся. Це Стецько. Брись, нечестивий, знову від тебе клопіт!

– Але ж, але ж!.. – Олька безпомічно дивилася, як чумак розгортає тканину, дістаючи надрізану паляницю. Спокійно розстеляє полотно на землі. Риється в торбі, викладає цибулину, другу, третю… – Воно ж… кістяк!!!

Могутній хлопчина насупився. Не те, щоб сердито – скоріше втомлено:

– Я ж сказав тобі сидіти й чекати коло вогню? Сказав. Ну, то чого не послухалася?

Дівчина замовкла, все ще озираючись на страшну бузину. Серце калатало.

“Цей хлопець сильний, дуже сильний,” – спробувала “накинути на голову ковдру” власної віри. З п’яним вітчимом таке допомагало. Може, і з несвятими мощами зарадить?

“Його навіть дядько Василь поважає. Він захистить і оборонить. Раптом що – просто сховаюся цьому Уласові за спину.”

Руки перестали тремтіти. От тільки губи сіпнулися, а з очей полилося – гірко та щедро, і Олька розридалася. Гучно, зі схлипами, розмазуючи здоровою долонею – обпечена вже гучно ячала – по щоках сажу, шмарклі та всі свої страхи.

Чумак розгублено озирнувся. Впустив ножа, яким заходився було краяти свою простеньку вечерю. Здивовано закліпав:

– Гей, та чого ти? Все буде добре, подивлюся я вашого млина. Подивлюся. Не плач.

– Вииии… сказали сидііітиии… – квилила Олька, – а про страшного скелетааа… не казааалиии… Звідки воно взялося… Він що, – дівчина гучно шморгнула і глипнула на чумака розширеними від несподіваного здогаду очиськами, аж сльози вщухли. – Він що, за вами сюди прийшов? І ви так спокійно… Ви знали? То він що… ваш?

Хлопчина винувато повів плечима. Коло рівних скибочок хліба лягла розтята навхрест цибулина, немов скупа на красу осіння квітка.

– Ну, виходить і так, що мій.

– А як же ж?.. А де ж ви?.. – На зміну страху та образі прийшла цікавість. От завжди з нею так: щойно пхинькала, а вже підскакує од захвату. – Ви його самі начаклували? Приручили в якомусь старовинному маєтку? О, бабуся розповідала про такі кам’яниці з привидами! І що, він вам служить? Охороняє, так?

– Ну, як тобі сказати, – зам’явся парубок. – Я просто… ну… Не зміг його вбити.

Друга цибулина глухо хруснула в несподіваній тиші – на потріскування вогню і харчання Стецька в бузині обоє вже не зважали.

– Така смішна історія вийшла, – прочитавши в Ольчиних очах німий подив, знову стенув плечем чумак. – Якось одна відьма завелася звести мене зі світу. Вже не знаю, як вона підняла з могили оцього чудика… Ну, я вже його й рубав, і надвоє ламав – зростається, падлюка! Якось каменюку прив’язав, та на дно озера вкинув. На ранок біжить, харчить, коня наздоганяє – упертий, страх. Мабуть, викрутився та мотузку перегриз. І вогонь його не бере… Ото хіба що ланцюгом до дерева, то сидить. Але це якщо я поруч. Покину – то він або дерево підриє, або ще що вигадає, і знову нажене…

Парубок озирнувся на бузину. М’яко всміхнувся:

– Он, тому й мандрую в Румунію. В тамтешні Карпати. Там, кажуть, такі ущелини бувають, що й дна їм немає. Ото ще туди цього бусурмена скинути залишилося, то, може, спекаюсь. У море кидав, коли був під Рушеринівкою. Не помогло. Але… – посміхнувся ще тепліше. – Якось то воно… Ну, звик я вже до Стецька. Та й сторож із нього непоганий – тільки хто чужий підкрадеться, то гарчить, дає знати. Знову ж, у бою підтримка – ревнивий він у мене, ні людині, ні звіру якому не дасть і близько підійти. Сам, бач, хоче мене вколошкати.

– А-а-а-а! – Олька мимоволі позаздрила тій невідомій відьмі: оце сила! Таку, мабуть, увесь куток поважає, шапкує, а то й уклоняється. І ніякого тобі “гівно мале”! – А що ж та дівчина, яка його підняла?

– Бабця, – поправив Улас. – А нічого, помирилися ми з нею. Не злою виявилася, одурили її просто… Буває. Але навіть вона оцього зубастика вкласти назад до могили вже не змогла. Відьомські чари незворотні – ти знала?

– А чому?.. – розмова йшла так добре, що Олька навіть зважилася вимовити питання, які носила під серцем третій тиждень. – А чому вас називають чумаком? Адже ви ж насправді характерник, так? А це правда, що вас срібло пече, бо ви душу… ну?.. Вибачте…

– Та ніякий я не бездушник. І хто тільки вигадує оці балачки? Дивись, – хлоп’яга розшморгнув бруднувату зав’язку сорочки: на грудях виднівся здоровенний сіруватий хрест. – Пече? От же ж люди! Одне збреше, інші охоче підхоплять. Узялися б краще пліткувати, що пироги люблю, та ще вудженину. Хоч би яка користь від тих язиків. А чумаком чого прозвали? Бог його зна. Мо, того, що ходжу постійно – туди, сюди? Чи що під стріхою не люблю ночувати?

– Пироги! Зараз! – Олька винувато скочила на ноги. Розтоптана торба лежала між лопухами, під охороною сердитого Стецька. Досередини насипалося піску. Добре, хоч здогадалася всі частунки загорнути в рушника. – Тут у мене курочка, з часничком. І пляшку вишнівки ще мама поклали.

Здалося, чи в кущах жалісливо зітхнули?

Улас із цікавістю зиркнув на частування:

– І ти мовчала? З цього ж і треба було починати! Ну, розповідай іще раз, що у вас там трапилося в тому млині.

“А як ви обрали таку роботу – з нечистю боротися?” – хотіла ще було спитати Олька, але вчасно прикусила язика. Кожній новій приповідці – своє місце і час.

Надійшла її черга ділитися таємницями.