Котовірус

– У вас котовірус, – лікар дивиться на мої аналізи спокійно але водночас урочисто. – Я вас вітаю.
– А це точно він? – я трохи хвилююся, адже не хочеться радіти завчасно. Не кожен день тобі оголошують таку важливу новину.
– Аналізи не брешуть. Жодної помилки не має, – лікар посміхається. – Тож беріть усі документи і пройдіть будь-ласка на другий поверх. Там приймальня супергероїв. Далі ви вже з ними.
– Дякую, – я складаю усі папери в жовто-блакитну папку для документів. – А це точно назавжди? Він же не лікується?
– Не лікується і не передається, не хвилюйтеся, – заспокоює мене лікар. – Навіть самому цікаво який ви «котик», – він посміхається. – До побачення.

     Я виходжу у коридор і за кілька метрів повертаю на другий поверх. Між поверхами невеличкий пост охорони: два воїна ретельно перевіряють мої документи, сканують очима довідку від лікаря і потім суворо дають мені пройти. Від них йде запах маскулінності та сили. Здається тепер я таке можу відчувати.
На другому поверсі пусто. Скрізь висять рекламні плакати, що віщують золоті дні у подобі супергероя. «Котики» на будь-який смак. Воїни, лікарі, будівельники… тисячі різних суперздібностей і можливості кар’єрного росту. На секунду я уявляю себе одною з цих героїчних постатей на плакаті. Домальовую як рятую світ і у перерві даю автографи. Доволі непогані перспективи.
Дороговказ віщує що приймальня направо. Хто я такий, щоб не довіряти йому?
Коридор гарно освітлений, крізь великі вікна я бачу метушливе місто. Якійсь місяць тому я був звичайним мешканцем, поки одного разу не відчув у собі жагу до подвигів та звитяги. Усі знають, що то є перший симптом котовірусу. Потім з’явилося гостре відчуття справедливості та неприйняття образи слабших. Це другий симптом. Я намагався тримати усе це в таємниці, адже поки не здав аналізи не вірив, що таке можливо. Я і супергерой! Навіть мамі не говорив.

– Ви до нас? – на ресепшені сидить вродлива дівчина із котячими очима. Здається її суперздібність то турбота про людей та спілкування. Вона одразу викликає довіру і мені хочеться розказати їй все.
– У мене тут аналізи і документи, – я трохи ніяковію, адже не знаю як себе поводити.
– Перший раз, – вона посміхається і від цієї посмішки мені стає значно легше.
– Ага, – я киваю і починаю доставати все з папки.
– Ні, мені тільки ваше посвідчення особи. Все інше вже куратору покажете, – вона записує мої дані у комп’ютер і видає мені номер. – Слідкуйте за екраном, вас викличуть, як куратор звільниться.
Мій номер сім. Тож сьогодні я не перший. Але сім теж непогана цифра – число долі. Основа філософського підходу до життя та інтуїтивне бачення світу. Суто котячі принади. Я сідаю навпроти екрану – на стільці якраз падає сонячне світло і мені стає так приємно, що хочеться трошки помуркотіти. Але я себе стримую.
В глибині зали я бачу ще кількох відвідувачів. Двоє з них явні ветерани, що прийшли у справах. Вони точно не до мого куратора. Ще один схожий на мене. Такий саме розгублений чолов’яга, сильно притискає до себе невеличку торбинку із документами. В його очах рішучість та невпевненість одночасно. Бувалі кажуть, що то є побічні ефекти початкової стадії захворювання. Запалюється цифра шість і номер кабінету. Чолов’яга швидко підхоплюється. Я дивлюсь як він поспіхом йде у коридор та зникає за поворотом. За кілька хвилин запалюється цифра три та номер іншої кімнати. Тепер підводиться один з ветеранів. Він не квапиться. Спокійно встає, трошки розтягує м’язи і повільно йде до свого спеціаліста.
Сонце розслабляє і я закриваю очі.
– Номер сім, сьомий номер, – турботливо але суворо повторює дівчина з ресепшену у мікрофон.
Від несподіванки та сорому я підскакую одразу на ноги і швидко чимчикую до свого кабінету. Ветеран хитає головую і посміхається. Таких салаг він не хотів би бачити у своєму відділені. Я і сам би не хотів. Але я тільки вчуся бути «супером».
– Заходьте, – куратор, сивий чоловік із шрамами на обличчі сидить за столом. Перед ним склянка води і моя особиста справа. Він якраз її продивляється.
– Ось документи, довідка…, – я намагаюся дістати документи, але він мене зупиняє.
– Ну що ж, сідайте, – чоловік вказує на стілець перед ним. – Думаєте, якщо отримали довідку про щасливу хворобу то одразу стали «котиком»?
– Ні, я так не думаю, – я обережно сідаю. Чоловік випромінює енергію. Його очі ніби рентген і поліграф одночасно. – Я й досі не вірю, що можу стати одним з вас.
– А ось це погано, – сивий щось закреслює на своєму листочку. – Нам тут невпевнені «супери» не потрібні. Наш обов’язок захищати, допомагати та рятувати світ. Робити кожний своє на своєму місці. І навіть якщо тобі зараз здається, що ти не супер крутий, ти повинен знати, що твоя справа дуже потрібна для загального благоустрою. Ти розумієш мене, кадет?
– Розумію, – я обережно відкладаю свої папери у сторону. – Я розумію, що моя справа важлива, але вибачте не знаю яка моя справа…
– А ось це вже правильне питання… – він хлопає по столу, – це нам з тобою і потрібно буде дізнатися. Проведемо пару тестів на порядність, на звитяжність, на хоробрість, та на рукоздатність… ну і тест на прийняття крові пройдемо. Бо деякі в лікарі рвуться, а потім від крові непритомніють.
– У мене з кров’ю все гаразд, – я намагаюся говорити впевнено, але голос зрадницьки тремтить і сивий від цього ще більше суворіє.
– Може ти супер по тремтінню голосом? Таких в нас ще не було, – він жартує, але його очі зовсім не сміються. В них холодний вогонь сміливості.
– Я не знаю в чому я супер. Але я навчуся. Чесно, –  дивлюся на куратора і нарешті бачу посмішку.
– Добре, кошеня, – він дістає бланк і починає заповнювати його. – Я приймаю тебе в програму, але пообіцяй мені, що ти підеш до кінця. Не зважаючи ні на що. «Котик» – це супер у всьому. Назавжди. І це ой дідько як не просто. Ти точно готовий до цього?  – він продірявлює мене своїм поглядом. Сканує. Я фізично відчуваю, як куратор перевіряє кожну молекулу моїх сумнівів.
– Піду до кінця. Не зважаючи ні на що. Обіцяю.
– Зараз поїдеш у тренувальний табір, там пройдеш усі тести, а далі там вже буде видно у яку програму ти підеш, – куратор закінчує заповнювати бланк і ставить на ньому штамп. – Навіть самому цікаво, який ти будеш «котик».
– Дякую, – я забираю довідку. – А можна перед табором до мами заїхати. Я їй просто не говорив, а у нас в сім’ї ще ніколи ніхто не хворів на котовірус. Ну не ставав супером. Вона так зрадіє!
– Дитячій садок, а не академія супергероїв, – сміється куратор. – Хутко до мами і в табір. І на її місці я б не радів. Якщо ти думаєш, що «котик» – це подарунок, то наші інструктори тебе швидко переконують у хибності цієї думки. За тиждень вже пожалкуєш, що захворів…
Я виходжу на двір і набираю маму. Руки трохи тремтять. Забагато адреналіну.
– Так, котику, – мамин голос м’який та лагідний.
– Мам, в мене котовірус, я буду супергероєм, – намагаюся вкласти у цю новину усю свою радість та гордість. – Я зараз заїду ненадовго, а потім мені треба в табір. Мене записали в програму.
–  Заїдеш настільки – наскільки треба. Я готую сніданок, – мама суворіє і у неї в голосі з’являються стальні нотки мого куратора. – Ніхто не рятує світ на голодний шлунок.

30.08.2023