Ключ від всіх дверей
Тим вечором я ледь досидів до закриття кафе. З якогось дива мені було тривожно, хоча жодних приводів не було. День минув тихо. Відвідувачі рано розійшлися, я прибрав у залі, порахував касу, уп’яте вимив шинквас, але мусив-таки дочекатися одинадцятої.
Тож сидів, гортав місцеві новини на телефоні. Але там було суцільне лайно.
На Хімселищі знайдено труп, особу не можуть встановити, настільки пошматований. А ще зникла людина – адмін одного з ресторанів. Шукають, але як корова язиком злизала. Іще один спотворений труп на березі Дніпра, і ще якась штука поряд. Типу оббілованої тваринки. У замітку навіть вставили затерту фотку багрового кольору. Гидота та й годі.
По місту, торохтіла журналістка у прикріпленому відеосюжеті, повзуть чутки: нібито експертиза не змогла встановити, що то за тварина. Свідки назвали її «чупакаброю», вона кощава, зі шматками чорної шерсті і лапами, як у єнота. Але експерти і поліція, за словами репортерки, все це спростовують – хоча й не можуть дати відповіді на питання, що відбувається у місті? Хто й навіщо жорстоко вбив щонайменше двох людей і якогось виснаженого песика? Вірогідно, йдеться про серійного вбивцю, який завівся на вулицях обласного центру…
Я потер очі. Вашу дивізію, та чи я доживу до якихось спокійних новин? Щодня як не вбивства, то політична чортівня. Як же я мріяв читати щось типу: «Громада Придніпровського району провела концерт художньої самодіяльності. Картопля вродила. Більше нічого прикметного не відбулося».
Я зиркнув на годинника – одинадцята вечора. Я замкнув кафе, погасив у залі світло і пішов на кухню. Напарниця ще возилася біля холодильника, на столах досі валялися крихти хліба, ножі, калюжки олії, обгортка від ковбаси і картопляні очистки. Потік людей в «Ярославні» ніколи не закінчувався, хоч меню у нас тут було й невибагливе.
Світло горіло тьмяно, трошки мерехтіло.
– Прибереш сама чи допомогти? Бо я ще хотів гайнути на базу нічну, продуктів доку…
– Стасе, є розмова, – напарниця розпрямилася і уперла руки в боки. – Мені потрібна відпустка. Негайно.
– Любко… – тільки й зміг видихнути я. – Тільки не зараз, будь ласка. Фестиваль за п’ять днів, і я…
– Фестиваль станеться по-любому, буду я тут чи ні. А я гарую щодня і вбилася. У мене болить спина, я днями не бачу дитину, я більше нічого не хочу. Я помру, якщо не відпочину. Це не жарт.
– Але я сам не справлюся. І теж помру! – зашипів я. – Ти ж знаєш, будуть важливі гості! Навіть з самого верху! – я багатозначно глянув на стелю. Там треба було замінити пару ламп, одна починала блимати, а ще дві здохли. Тому на кухні й було темнувато. За усім треба слідкувати, а працюємо тут ми з Любкою удвох. З купи причин узяти помічника не можемо.
– Та хоч би й з самого низу! – гаркнула напарниця. – Жоден з цих типів не замінить мені сина. І мого здоров’я! А воно у мене не гумове!
– Слух, – я зробив ще одну спробу достукатися до Любомири. – Я би теж залюбки гайнув у Відень на чашечку кави з круасаном. Але давай зробимо це після…
– А це, до речі, чудова ідея, – заявила Любка. Ця скажена жінка розвернулася до мене спиною і почала діставати з шафки джезву і кавомолку – не ті, що для відвідувачів, а наші власні – а ще кілька баночок зі спеціями. – От візьму і гайну. До. Відня! – відкарбувала вона. – Якнайшвидше!
– Люб, ну це вже не смішно, їй-бо, – забелькотів я, спостерігаючи, які вона обирає спеції і скільки відміряє кави. – Я розумію, що ти втомилася. Окей, я визнаю, що ти справді скажено втомлена… набагато більше, ніж я! Але я правда…
Задні двері ляснули об стіну так, що я прикусив язика. Любка теж підскочила, кава і цукор розсипалися по столу.
*
У проході, що вів із нашої кухні на вулицю, стояло двоє чоловіків. Вони шкірилися пащами, в які, судячи з усього, зубна паста роками не потрапляла.
Один з гостей був щелепастий, кремезний – на голову вищий за мене – і так грубо скроєний, що він, мабуть, міг би грати посіпаку головзлодія у «бондіані». Ну, знаєте, такого божевільного гіганта, який перекушує арматуру страшними залізними зубами і пекельно регоче. Коротше, щось хтонічне. Другий візитер більше скидався на людину – невеличку і опасисту, проте він постійно смикався, перебирав плечима, дрижав, по круглому обличчю щосекунди пробігав нервовий тік. На обох чоловіках були розляписті коричневі плащі.
Найбільше ці люди скидалися на буйних клієнтів дурдому.
– Ми вже не працюємо, – процідив я, непомітно стискаючи в обох руках по великому ножу для м’яса. Краєм ока я помітив, що Любка вхопила за ручку нашу велику мідну джезву – вона цілком могла зійти за молоток.
Але гості не відповіли, а стрімко зайшли всередину. Менший з ляскотом затраснув двері і вишкірився на Любку, а більший, той, що був схожий на божевільного посіпаку, посунув на мене.
– Ми знаємо, що він тут! Його більше ніде немає! Віддай нам його!
– Кого?! – вирячив очі я.
– Ключ! – заверещав менший посіпака, і від цього вереску його фігура ніби пішла брижами – так його зсудомило.
– Хлопці, ви, мабуть, дверима помилися…
Ага. Точніше, будівлею. Їхня природна локація стояла за кілька кварталів звідси і на місцевому жаргоні звалася «водолєчєбніца».
Я почав злитися. Отак хочеш додому, а тут якісь укурки тягнуть тебе у пригоди, та ще й явно з мордобоєм. І нічого ж не зробиш, доведеться.
– Можемо вам тільки телефонний дзвінок запропонувати, – озвалася Любка. – Приїдуть люди в білих халатах, допоможуть. Який ще ключ, до дідька?!
– Ключ. Від. Всіх. Дверей, – відкарбував кремезний. – І тобі краще покласти руки на стіл, пацанчику. Пусті руки, чуєш?! І тобі, дівко, теж.
На цих словах він сунув праву руку до кишені плаща.
Я обережно розтиснув пальці на ножах і підняв руки. Любка з явним небажанням повернулася до стола і поставила джезву, але очима так і шарила, що би тут ще використати, як зброю. На кухні таких речей було валом, але проблема – я поняття не мав, що при собі у цих божевільних. Любка це теж чудово розуміла, зиркала на візитерів з тривогою.
– Чуваки, у мене є купа ключів. Від кафе, кухні, комори, від моєї тачки, але я вам жодного не дам. Це раз. А два – я зроду не чув, щоб існували ключі, які все відкривають. Хіба що відмички, але я не по цим…
– Ти мені мізки не пар! – верескнув кремезний. Його обличчя теж почало дрібно судомити. – Він тут, ми знаємо! Він нам потрібний! Ключ!!
– І навіщо ж вам така дивовижа? Той ключ? – лагідно, як психіатр на прийомі, запитала Любка. Проте у неї в очах зблиснуло таке небезпечне полум’я, як у кота, що помітив здобич. А я раптом зауважив у Любки за спиною, на столі, телефон. Чи могла вона встигнути?…
– Щоб відкривати Всі Двері!!! – менший глянув на мою напарницю, як на дурепу. – Пойнялі?
– Та ми то пойнялі. Але ніякого спецключа у нас точно немає, пацани, – товк я. – Ми працівники старого дешевого кафе, шо неясно?
– А сюди вже їде поліція. Їм тут близенько, – докинула напарниця.
Парочка психів перезирнулася, й тут-таки здалеку, з вулиці, почулася сирена, навіть дві. Посіпаки зашипіли, вишкіривши зуби – їм обом треба було до стоматолога, якби знайшовся хтось, хто не злякався би лізти в ці звірячі пащі – і притьмом кинулися з кухні.
Поліцейська машина влетіла у двір будинку, з вулиці замерехтіли сині відблиски люстри, почулися крики, а тоді пролунав сухий хлопок – постріл! У дворі хтось залаявся, що тут не чорта не видно.
– Дідько… – тільки й сказала Любка.
– Не те слово, – погодився я. – Добре, що ти все-таки вивела виклик охорони на «швидку кнопку».
– Життя стало надто бентежне, щоб цим нехтувати. Особливо, після минулого року.
Поліція цих божевільних так і не спіймала. Хоча й побачила, як ті тікали з задніх дверей кафе. Хтось з психів вистрелив, принаймні, був спалах і звук, а тоді парочка як розчинилася у темряві. Ще й ліхтарі там, у дворі, всі, як один, згасли. Сержант нервово озирнувся, коли розповідав нам це.
Ми з Любкою простирчали у кафе ще хвилин сорок, заповнюючи заяви і описуючи покидьків. Любомира ще й нашвидкоруч накришила копам бутербродів і зварила какао – терпке і солодке, з присмаком осені, як вона вміла – хоча хлопці і відмовлялися, але Любку не переговориш. Вона вперлася, що вечір холодний, а поліцейські так вчасно приїхали, та ще й ризикували життям! Так що хлопцям довелося взяти бутрики і випити по горнятку.
Копи пішли, а ми й далі стирчали на кухні.
– От тому ти й втомлена, якщо хочеш знати мою думку. Вічно всіх рятуєш. Не треба було аж так вкладатися у це, – припустив я.
– Я цинік, Стасе. Наступного разу ці хлопці примчать так само швидко, бо ми вже ЗНАЙОМІ, а я їх зігріла, лишила гарні враження. Ти ж розумієш, що наступний раз буде? Бо ці божевільні навряд чи відстануть. Ти маєш припущення, що це взагалі було? Стасе?
Я зітхнув і перевів на неї очі.
– У цих типах було щось дуже дивне, напарнице. Крім їхніх дурнуватих питань. Мені це муляє.
Я думав про новини, яких начитався перед кінцем зміни. Маніяк, трупи, зниклі люди. А тут два озброєних психа. Напрошувалися чудові висновки…
– Еге ж. Дивне. Я тобі навіть скажу, що! – заявила Любомира. – Вони смикалися, як моя сусідка, директорка, коли їй чоботи ноги натерли, а треба було йти на якісь там збори. От і тут враження, що, гм, цим двом людська подоба погано пасувала, – Любка невесело хихотнула. – Натирала астральне тіло.
– Це просто твоя уява, – незворушно буркнув я. – Гайда по домам. Я тебе підкину.
Я довіз напарницю до воріт її будиночка, а тоді сказав:
– Не думаю, що копи їх шукатимуть, навіть за твої бутрики. Спробуємо самі щось з’ясувати, бо мені не подобається, коли у мене на хвості висять якісь… натерті астральні тіла, – гмикнув я.
– Я поговорю із Зеленим, а там буде видно, – Любка підхопила наплічник і вилізла з машини.
*
Кілька днів я ходив на роботу назирці, обережно, і щоразу забирав і відвозив додому Любку на машині. Але все було тихо. Ми працювали, як і в попередні багато років: варили каву, подавали тістечка і бутерброди, Любка шаманила з м’ясом і сиром, а я слухав базікання клієнтів і чаклував над їхніми горнятками.
Трошки цедри лимону, крихта цукру, зірочка бад’яну, помішати тричі направо і двічі наліво. Тримай, дядьку, вона пахне літнім ранком, коли йдеш по ґрунтовці, із вудкою на плечі, і бачиш схід сонця.
Або – дрібка білого перцю, лід, крапля яблучного соку, мішати п’ять разів проти сонця і додати морозива. Привіт, рання весна, коли всі шляхи відкриті, а голова обертом.
Або – кава на вині, з гвоздикою, перцем і яблуками, тричі наліво, двічі направо, і ще дрібку солі, і от, вдихайте розпечений серпень, вечір, коли сонце помаранчеве, життя повне всім.
Я варив свою каву – щоразу іншу, і люди йшли від мене щасливі. Іноді людям просто треба випити смачної кави, їй-бо. Кави, яку зварить уважний бариста. Віконечко у кращі часи чи мрії. Смак, який ставить все на місце.
Коли людям було зовсім зле, я готував коктейлі. Але це все-таки було не моє. Я по каві. Та й з бутербродами Любомири вона чудово поєднувалася.
Отак ми працювали, а у вільний час – надвечір і ранніми ранками – я мчав на гуртові бази і склади, на пошту і по супермаркетам. Я закуповував продукти для нашого щорічного фахового Фестивалю. Хоч земля трісни, а свято треба було провести за всіма правилами – з бенкетом, канапками і усім цим. Гостей ми чекали дві сотні мінімум, а пригощання цьогоріч доручили мені. Бо саме наше місто нині приймало Фест.
Я планував кілька перемін страв, десерти, кілька спеціальних меню, і все це ми з Любкою мали зробити, не зупиняючи роботу «Ярославни» – вечорами, у проміжках, у вільну хвилинку.
Тож ми за три дні забили всі холодильники молоком, вершковим маслом, яблуками, грушами і персиками, наробили заготовок домашньої локшини і м’яса, змішали десятки маринадів, я зранку набрав у гуртовиків три види помідорів – рожевих, білих і жовтих, перцю всякого, м’яса свинячого і баранячого, і качиного філе, і картоплі мішок, і червоної цибулі, і прекрасних буряків, і моркви, і ще я отримав посилочку з хорошого магазину – два десятки індійських та азійських спецій, і чудового чаю, а тоді з повним багажником забрав Любомиру, і ми поїхали на роботу. Голова у мене була зайнята одним – як це все розкласти в холодильниках і шафах «Ярославни», вже й так затрамбованих під дверцята.
Моя машина повернула за ріг і стала на світлофорі.
– Як думаєш, може, попроситися в морозилку до «Підводного світу»? Це поряд з нами, я перенесу, і…
– Стасе, дивись! Це ж вони, – Любомира тицьнула пальцем уперед. – Високий і малий психи, отам. Бикують на Сашка Довженка.
Я остовпів.
Перед нами блимала вивіска «Кавоварки», популярної забігайлівки в центрі – турка в оточенні кавових зернят. У ранній час відвідувачів ще не було, але бариста «Кавоварки», лисуватий і опасистий Сашко, задкував від уже знайомої нам парочки божевільних!
А кремезний тип тримав перед собою ножа! Ще й якогось дивного!
Блимнув зелений, я газанув, скерував машину на узбіччя і понісся прямо на ґанок «Кавоварки». Сашко з вереском відстрибнув, пара психів кинулася навтьоки. Любка з олімпійським спокоєм спостерігала, як я гальмую мало не на ногах Довженка, а тоді повільно відстібнула пасок безпеки.
– Ніколи не можна нехтувати засобами захисту, – і з цими словами вона вийшла з машини. – Сашко, ти в порядку? Дзвони 102, негайно! Тобі ж щойно погрожували!
– Я… – Сашко зковтнув. Нервово озирнувся. – Блін, та шо ж це робиться… Серед білого дня… Але в поліцію… не знаю…
– Обов’язково викликай їх, ти що?! – я вибрався з-за керма. – Наступного разу злякати їх у мене не вийде.
– Поліція нічого їм не зробить, Стасе, пом’яни мої слова. До вас вони ще не приходили? Ці бандити? – у Сашка трусилися руки.
Ми з Любкою перезирнулися і обидва сказали:
– А що?
– Та… нічого… Дякую, тоді краще йдіть, – раптом заявив Довженко. – Прямо негайно!
Ми з напарницею знову перезирнулися, Любомира лагідно узяла Сашка під руку.
– Санько, а звари мені кавусі? От прямо зараз. І Стасу теж. У нас тут аварійна ситуація сталася, як бачиш, – вона вказала на машину, – треба нерви заспокоїти.
Обхопивши Сашка з обох боків, ми чи не під конвоєм завели його в кав’ярню. Сашко глипав очима, але тільки мукав:
– Стасе… Любо… ну, ви…
Ми посадили Сашка. Я діловито включив його кавоварку, забив ріжок кавою і вибрав перший-ліпший напій на дисплеї. Любомира завбачливо тримала Сашкову руку, не даючи йому вирватися і кудись втекти.
– Сань, ми ж свої, і ми колеги. Якщо є якась небезпека, чому б тобі нас про неї не попередити?
– Любко, я…
Довженко з переляком обертав очима, смикався. Горнятко наповнилося американо, я поміркував і досипав трішки спецій з вертушки. Дрібка гвоздики, дві дрібки цинамону, крапля карамельного сиропу, крупинка солі, промішати раз туди і двічі назад. Треба було би додати сухих цукатів, але у Сашка їх не було. Та й кориця у нього була паршива, але що вже зробиш.
Я поставив напій перед Сашком і сів поруч.
– Розповідай! – наказав я. – Бо інакше я сам тебе поб’ю, щоб мені тріснути!
Кава, яку я йому зварив, пахла груднем, коли ночі найдовші, а стіни – найтонші, під ногами лід з брудом і старе листя, і лиш біля вогню люди захищені, а навколо стискається темрява. Запах миті, коли світ проходить через найменшу дірочку. Але й коли всі запони і бар’єри – найтонші.
Довженко шумно вдихнув той аромат.
– Ці типи… тепер власники «Кавоварки», – вичавив Сашко. – Льонька продав їм кав’ярню на тому тижні. Ну, не прямо їм, їхньому юристу. Такий тип чемний, в піджачку, з краваткою.
– Уперше чую, щоб божевільні мали своїх юристів.
– Ще й яких! – вибухнув Довженко. – Цей дуже крутий, мабуть! Я його бачив! Сірий такий, плаский, але Льоньку уламав дня за три. Може, й швидше! Я ні про що не знав. А Льонька грошики взяв й здимів. Ніби до Києва. Нічого мені не сказав, тільки листа прислав, сучара! Що ось, тепер у закладу нові власники, вибачай і прощавай. Гадаю, багато узяв, бізнес же у нас прибутковий. Був.
– Що значить «був»? – вклинилася Любомира.
– Ну… вони, ці покупці. Льоньку вони обдурили, коротш. Обіцяли інвестиції, то да сьо. Льонька так мені писав. Ми у «Кавоварку» стільки років вкладалися, а ці типи вчора обнишпорили всі кутки, а тоді кажуть: ніяких закупок не буде. Розпродуй, кажуть, що є: каву, продукти, бухло – і все, фініта. Ну тобто вони нас вижили, розумієш?! Купили, щоб знищити! І я майже без роботи!!! А я сам у них кав’ярню не викуплю! От я і… спробував… – Сашко пожував губами.
– Обуритися? – підказала Любка. Сашко завжди був боягузом. Його мали реально дістати, щоб він почав суперечку з тими божевільними.
– Та де там… Обуритися! Ви б їхні пащі бачили… І очі! Я так… Лише запитав, чи вони… гм… певні, що так буде краще? І що у мене є бачення стратегії розвитку підприємства…
– І той тип відразу дістав ножа?
Довженко гаряче закивав, обхопив руками горнятко кави.
– Ніж у нього дуже страшний, Стасе. Як у якомусь жахастику, їй-бо. Кістяна ручка, якась гидота намальована. Пентаграми там чи шо. Козел якійсь з мацаками… І лезо чорне! Й сичить: зараз відправлю тебе у місце вічної темряви! Там твою душу жратимуть ті, хто ніколи не наїсться! А той другий, малий, стоїть і регоче!
– Господи боже, – відгукнулася Любка. – Точно божевільні. Цікаво, чому вони не в дурці?
– Мені було пофігу! – вереснув Сашко. – Я ж чув, що вони у місті вже накоїли! Тому як це побачив і почув, то аж в землю вріс, кажу тобі!!!
– В місті накоїли? А от з цього місця детальніше, громадянине Довженку, – спробував пожартувати я. Та Сашка це лише налякало.
– Вони уже відсотків шістдесят кав’ярень у місті викупили, чуваки, ви що, з Місяця впали?! – хрипким шепотом відгукнувся бариста.
Ми з напарницею вчергове перезирнулися.
– Кав’ярні, ларки, рестики. Усе беруть, грошей не рахують. І то за тиждень, мабуть. І всюду, кажуть, одне й те саме. Ніяких закупок, всіх звільняють, все знищують. Мені Маринка з «555» про це казала, і дівчата з «Маяка», і з «Гогі», і та тітка, Свєтка Масько, яка бургерну тримає, ну, в туалеті, – нервово хихотнув Сашко. – Ну, там де громадський туалет був, а Маськи бургерну присобачили… Хтось реально зачищає місто, чуваки! Ще тиждень, і тут закриється все! Невже до вас не приходили?! «Ярославну» важко не примітити, вона ж у самому центрі, та й немаленька!
– До нас ломилися одні хулігани, але ми викликали поліцію, та й все на цьому, – обережно уточнила Любомира.
– Значить, то були не Дикі люди, – Сашко гучно відсьорбнув кави. – Дівчата з «Маяку» так назвали цю парочку. У цих типів, кажуть, вже й поліція куплена. Коли якісь сварки з ними, не приїздять.
– Мабуть, нам пощастило, – ухильно, не уточнюючи, в чому саме нам щастить, заявив я. – Добре, Сашко, дякую тобі. Бережи здоров’я.
Не дивлячись одне на одного, ми з Любкою вийшли з «Кавоварки» і сіли в машину.
– Я уперше про таке чую. Й Зелений теж ні про які заворушення в місті не знає. А Зелений, Стасе, зараз дуже уважний.
– Шеф зараз по вуха у Фестивалі. І ми теж. От і проґавили якусь заваруху. Хоча, певен, ми з нею ще стикнемося. Тож краще подумати про захист.
– А я би краще подумала про превентивний напад, – скривила носа Любка. – Тільки треба розібратися, що це за мудаки… І хто це за ними стоїть, такий цікавий . Давай, я ввечері піду на розвідку? Заклади, які називав Сашко – усі допізна працюють, досить престижні. Ну, крім бургерної в туалеті, – реготнула напарниця. – Я розпитаю дівчат-хлопців, зберу інформацію. Нафіг мені розклади, коли по місту бігають чуваки з чорними ножами і вбивають хороші бізнеси. Хай навіть і наших конкурентів, Стасе.
– Довженко нам не конкурент, – устряг я.
– Тепер – точно! – гаряче кивнула Любомира. – Але мені це все одно не до смаку.
– Це небезпечно, Люб, і я читав новини, і я думаю, що ці типи причетні до…
– Тільки не кажи, що спробуєш мені щось забороняти, – вишкірилася напарниця. – Їдемо, нам відкриватися за п’ять хвилин.
*
Ми дісталися до «Ярославни», Любка відкрила кафе, ми цілий день гарували між стійкою і кухнею – як завжди.
В проміжках я таскав запаси в шафи, маринував м’ясо для Фестивалю, змішував спеції – і напружено думав. Я не уявляв, як зупинити Любку від походу в розвідку – потенційно самогубчого, бо у будь-якому з ресторанів напарниця могла нарватися на Диких людей! Любомира – бойова пані, і вміла дати раду з хуліганами і не тільки. Але супроти маніяків із ножами навіть у Брюса Лі були би непевні шанси.
Звечоріло, я зварив собі іншу каву, не таку, як для Сашка, а вересневу – трішки паленого цукру для присмаку диму, горіхова карамель для згадок про каштани, дві дрібки солі, трави, які ще не встигли зів’янути з літа, п’ять разів наліво – і паличку кориці. Стояв і пив її посеред кухні, концентрований вересень, що згасав, йшов до рівнодення, до Фестивалю, ці запахи літа і смерті водночас – пив і заїдав обрізком маринованої у сичуанському перці качиної грудки, присипаною апельсиновою цедрою і чорним кмином.
Іноді – з роками все частіше – я жалкував, що не можу відкрити ресторан, де подавав би людям те, що НАСПРАВДІ вмів робити. Я не міг ставати відомим. І Любка теж.
Але так, я жалкував. Маринована качка й печена риба з особливими соусами, сто видів реберець – кожне з іншим запахом і атмосферою, найвигадливіші соуси, хрумкий хліб, пироги з тисячами начинок, двадцять видів плову… Може, й більше. Я ніколи не рахував це. Я складав страви просто на ходу, без жодного рецепту. Дивився на гостей, прислухався до себе – і складав. Любка швидко вхоплювала це, переймала принципи, запам’ятовувала смаки – і так само легко вигадувала страви. Якщо зі мною, старим хріном, щось станеться, у місті лишиться хороша майстриня.
Але у кафе ми готували і подавали набагато простіші речі.
Іноді єдине, що можна робити – це не привертати до себе уваги. Тут варять чудову каву, от і все, що казали про «Ярославну».
– Цікаво, Сашко не згадував, щоб ці монстри питали у когось про ключ від всіх дверей, – Любка витерла руки і почала знімати фартуха. – До чого б це?
– Ми взагалі з тобою не знаємо ні про який ключ, чи не так? – я пропік напарницю поглядом. – Тож питання це, пробач, в нікуди. Немає сенсу обговорювати маячню.
– Якщо би ми зрозуміли цю маячню трошки краще, ми могли би скласти план. Принаймні, можна звернутися до наших гостей на Фестивалі. Це ж правда, вони будуть із самого верху. Хтось з них може допомогти, якщо ми принесемо їм побільше інформації. Добре, я пішла.
Любомира вхопила сумку і рушила з кафе на вулицю.
– Бережи себе!
Любка реготнула і зникла у темряві за дверима.
Я допив каву, вдягнув куртку і погасив світло.
Зробив крок на вулицю – і раптом відчув, ніби потрапив у желе. Тільки зварили його з помиїв.
Загусле повітря смерділо гнилою цибулею – і так щільно обліпило мене, що я не міг смикнутися.
Міркувати, що відбувається, лякатися, дивуватися – не було часу.
Я пробував крикнути, покликати на допомогу – але помийне желе влилося мені прямо в горлянку! Я не міг дихати, затрусився, і я би негайно зблював, якби міг. Мій шлунок поштовхами вивертало, я й далі звивався, аж мої ноги відірвалися від землі, в скронях застукало від нестачі кисню, і я мусив ковтнути цю гидоту, аби дихати!
В очах потемніло, тіло скрутило, ніби у м’ясорубці, а за мить – або, може, за рік – я вдарився потилицею об щось тверде.
*
Я не відразу зрозумів, де я – мені було холодно, гидко, я погано себе відчував і задихався від смороду.
Я учора десь напився і проспав на роботу?
Я хворий?
Чому я не можу рухатися?
Спогади про помийне желе і вечір в «Ярославні» звалилися на мене і примусили засмикатися, пробувати скочити на ноги. Та я був прив’язаний. Мої руки і ноги, які я, нарешті, відчув – були занурені у якійсь холодець. Усередині тих драглів мене тримало щось типу лещат – вони перетискали зап’ястки і кісточки. Я поворушився, смикнувся, але звільнитися було годі.
Де я, в біса?! Що це таке?! Події все більше нагадували дурнуватий жахастик – от тільки я був у ньому насправді!
Мене охопив абсолютно дикий, некерований страх. Та все ж якась крихітна дрібка логіки підказувала, що я маю зберігати спокій. Я дихав – поверхнево, ковточками, бо смерділо несамовито – стискав кулаки і намагався утриматися в здоровому глузді. Що б це не було, де би я не був, дуріти не варто.
Хвилини чи години минали, допоки я зміг якщо не виборсатися із того жаху – але, принаймні, опанувати себе. Я спробував огледітися.
У повітрі клубочився слабкий туман чи серпанок. Сморід був настільки складним і відразливим, що він навіть мав якусь схиблену логіку і структуру. Яскраві ноти гнилої картоплі і тухлого м’яса були урівноважені сухими тонами чорної плісняви, із післясмаком формаліну і старої могили. Я одночасно відчув огиду і, гм, навіть захоплення. Такі відчуття бувають, коли бачиш якусь маргінальну фігню в новинах, знаєте?
Роздивитися свої пута я не міг – з якоїсь причини я дивився лише перед собою. Та зміг усвідомити, що я знаходжуся – гм, де? Мабуть, у кімнаті три на три кроки розміром, з голими стінами без швів. Я не був певен, чи вони сталеві, чи обшиті якимось пластиком.
Мені й далі паморочилося, бо з цим місцем щось діялося. Чи з моєю головою? Якщо скосити очі, стіни кімнати могли здатися надто далекими, ніби розташованими на кілька кроків, а тоді різко «стрибнути» на мене. Від цього у мене ще більше розболілася голова, і я вирішив не обертати очима надто різко.
Я навіть не був певен, чи ці стіни існують – так дивно вони виглядали. Часом здавалося, що вони… розпадаються? Пливуть? Ніби паршиво зроблена графіка в дешевому кіно.
Де я, до дідька? Хто і навіщо мене схопив? Я почувався, ніби я божеволію. Цього місця не могло існувати.
– Ага, ти прокинувся.
Я смикнувся – крихітна камера на мить здалася довгою, як танцювальний зал, а тоді знову крихітною – аж мене занудило від цієї ілюзії.
А тоді я побачив перед собою чоловіка років п’ятидесяти. Мабуть. Бо у нього було настільки невиразне й непримітне обличчя, що годі було зачепитися за нього очима.
Сірий і плаский, – сказав Сашко про юриста божевільних. На чоловікові був діловий костюм з краваткою. Одяг мав в собі якусь дивину, та я не міг уторопати, яку.
І я був певен, що секунду тому в кімнатці нікого не було.
Божевілля. Мене пропікла думка про Любку. Напарниця вийшла за пару хвилин до мене. Що, як її теж схопили ці психи, прицвяхували у смердючих драглях? Але я зараз нічим не міг їй допомогти. Тобто запитати про напарницю міг, але щось підказувало, що цей тип збреше.
Ті, хто готові домовлятися по-людські, не прив’язують людей в помийному холодці.
– Ви – юрист цієї парочки з гнилими зубами?
Говорити тут було дивно, ніби повітря бракувало. Мені трошки заклало вуха.
Сірий тип гелготнув, широко розкривши рота, і я принишк.
У нього в пащі, замість людських 32 зубів, було кілька рядів гострих, жовтуватих, щільно натиканих голок.
Це й далі нагадувало поганий сон. Щомиті гірший, ага.
Моя із таким трудом здобута незворушність хитнулася.
– Парочки? Цієї? – з-під його піджачка висунулися якісь два м’ясисті відростки. Потягнулися до мене, і я з жахом побачив, що вони закінчувалися пиками Диких людей, отої парочки, що лякала нас і Сашка. Тільки наразі вони були маленькі, як кулак.
– Парочка моїх рук, – повідомив монстр.
А миттю потому я зрозумів, що за дивина була у його одязі.
Там, де мав бути запах піджака і сорочки, виднілася хіба що лінія з прикріпленими гудзиками. Цей піджак було неможливо зняти. Ніби цей одяг був ілюзією, імітацією з картинки.
– Стасе, чи як там тебе звуть ці людиська, – проговорив сірий. – Давай чесно. У тебе є Ключ. А мені потрібно Вийти. І пошвидше. Бо тут тхне вашим світом!
– Це якась божевільна, укурена, скажена маячня, – прохрипів я.
Сірий наблизив до мене свою чужинську тисячозубу пащу.
– Я за тиждень все з’ясував, – від його подиху тхнуло так, що у мене попливли кола перед очима. Помийне повітря вже здавалося непоганими парфумами. – В місті є Двері, і вони десь серед того, що люди вважають харчем. Але я їх не знайшов.
– Тобто твої… ти шукав якісь-то двері у всіх кафешках, а коли не знаходив, кидав їх напризволяще? А грошей у тебе звідки стільки, цікаво? Щоб повикупати всі заклади?
Сірий видав щось типу гарчання, і я подумав, чи гроші, які він платив рестораторам, не нагадують піджак цього чудовиська. Ілюзія, ага.
– Цікаво, а чому ти не обшукував заклади просто так, не купуючи? Може, ти…
– Заткнися, слухай мене. Тоді я не зжеру тебе.
Я не мав сумніву, що він все одно збреше і зжере. Я стиснув кулаки всередині драглів.
– Ключ у тебе. Ти – не людина. Ти так пахнеш! Й жінка з тобою – теж. Ви непогано заховалися, але не надто добре. Просто віддай мені Ключ! Бо я не хотів сюди, я маю йти додому!
Я дивився на його нібито людське, але чужинське обличчя.
– Ти так квапишся, – глухо сказав я. – Час підтискає? Багатьох ти вбив, поки шукав оце якісь ключі?
– Вона у мене, – заявив монстр. – Жінка. І вашого повітря у тому місці, де вона лежить, менше. Вона умре. Віддай Ключ!
Я зковтнув. Любка.
– Ну припустимо. Якби у мене був якійсь Ключ, що я мав би зробити, чуваче?
– Віддати його мені! А я відкрию Двері! – ревонув зубастик. – До мене додому!
В моїй голові раптом визрів план порятунку – але я поняття не мав, чи він спрацює.
– Чуваче, я вмію тільки варити каву. Дуже хорошу, кажуть. Каву, яка схожа на кожного гостя. Яка йому чи їй має допомогти. Й вона допомагає, – я говорив максимально щиро – наскільки це можливо у місці з нічного жахіття в компанії з чудовиськом. – Це правда єдине, що я вмію. Якщо це допоможе тобі, я зварю для тебе напій. Я правда більше нічого не вмію, чуваче.
Його сіра пласка пика стала… збентеженою? Він наблизив до мене обличчя, по ньому пробігли судоми, ніби він нюхав мене всією шкірою.
– Чи таке можливо? Ти точно Воротар! Неможливо, щоб ти не знав про свій дар!
– Чувак, – сказав я. – Я сказав тобі правду. Я варю каву і готую пожерти. Поверни мене на нашу кухню, я зроблю це. Але мені буде потрібна допомога Любомири. Покажи її мені і поверни теж.
Вишкір зубів.
– Працюй сам!
– Тобі взагалі потрібно додому? – оборзів я. – Покажи мені Любку, і я спробую допомогти тобі!
Тілом зубастика знову пройшли хвилі. Цікаво, як він насправді виглядає, – відсторонено подумав я. Тобто, звісно, я не хотів би цього побачити, але не щодня ж зустрічаєш фігню з-поза меж здорового глузду!
– Сам! – гавкнув зубастик. – Самсамсамасам!
У нього не було ніякої Любомири, от чому він нервував, – сяйнуло мені.
– Ну добре, сам то сам. На кухню, – нагадав я. – Мені потрібні продукти. І вільні руки!
Вмить стало темно, і я ще встиг подумати, чи монстр мене не вбив?
…а тоді, після довгої, вбивчої хвилини задухи – я впав на коліна.
*
Мене вивертало всуху, і добре, що шлунок був геть пустий. Пройшов якійсь час, допоки позиви до блювання минули. Голова боліла, руки і ноги затерпли, в роті лишався присмак помийки і жовчі.
Пахло старою ганчіркою, пилом, кавою і деревом – життям! Я лежав на порозі між залом і кухнею «Ярославни» і жадібно дихав.
– Ключ, – гавкнуло у мене над головою.
Зубастик стояв наді мною, теж на порозі. Було темно, на вулиці біля кафе не горіли ліхтарі. У пустому залі кафе ледь вгадувалися столики, стільці, квіти на вікнах…
Я зі стогоном встав і на здерев’янілих ногах почовгав на кухню.
Включив світло, поставив на вогонь не нашу з Любкою велику джезву, а алюмінієву каструльку.
Після того, що я збирався у ній варити, її вже не можна буде тримати на кухні. Навіть в руки брати буде не варто.
Я висипав у воду пачку дешевого чаю, три ложки солі, плеснув трошки хлорки, додав очистки картоплі, гнилий хвіст цибулини, осклізлий лист капусти, тухле яйце, яке нам підсунув поставник, гниль з картоплиння, уражений грибком помідор…
Я подумки просив вибачення навіть у зіпсованих продуктів – за те, що я мусив з ними зробити.
Навіть гниль з нашого світу не була варта такого.
Тридцять разів наліво, двадцять направо.
Варево почало закипати.
Ніколи в житті тут не бзділо такою помийкою…
– Мені потрібна твоя кров, – сказав я. – Або що у тебе замість неї.
Я озирнувся і глянув на зубастого. Його очі, досі людські, враз стали повністю чорними, без білків. Я зковтнув.
– Я завжди додаю щось, – пробелькотів я. – Точку. Останній акорд. Це робить напій досконалим. Дивлюся на гостя і додаю. І тут потрібна твоя кров, – я приклав усі зусилля, щоб це прозвучало твердо.
Зубастий видав незрозуміле гарчання, з-під його одягу виповзли – і вже не ховалися – два червоні мацаки із обличчями його посіпак. Кремезний шкірився гнилим ротом, товстун щось стиха верещав.
Від цього можна було втратити залишки глузду.
Монстр провів пальцем по власним зубам і легко, від одного доторку, розпоров його. З-під тонкої шкірочки випнулася крапля пінистої, слизької маси, від запаху якої тухлі яйця здавалися парфумами. Я квапливо, пробуючи не дихати, підставив каструльку. Крапля монстра впала у киплячу помийку, яку я зварив.
– Пий. Це все, що я можу зробити.
Зубастик узяв каструлю непораненою рукою і мацаками. Принюхався.
– Це як дім, – у його голосі вчулося схвалення. – Жінки у мене немає. Я брехав.
І він залпом всмоктав зварене.
Спалахнуло – ніби у кухню вдарило кількадесят блискавок – і у повній тиші я, цілковито оглушений, відлетів до стіни і вирубився.
*
– Прокидайся, а то все вистигне.
Я відкрив очі і сів – хоча від цього мені запаморочилося. Але більше не нудило і голова не боліла.
Дивно. Після того вибуху я був певен, що помру. Або хоча б покалічуся.
Поруч зі мною на підлозі сиділа Любомира і її батько. Ми звали його Зелений. Теж непримітний чоловік років сорока, в джинсах і картатій сорочці. Він був нашим шефом. Справжнім власником кафе.
– Ми чекали на тебе. Сподівалися, що ти здогадаєшся заманити ЦЕ в наш світ. А я робила Двері, щоб допомогти тобі. Двері, які би тримали тебе тут.
Любка простягнула мені металеву кружку зі своїм фірмовим какао.
– Пий, бігом, ну!
Какао було трошки солодкаве, в міру гаряче, м’яке – як вечір після успішного робочого дня, коли ти прийшов, зняв черевики, ліг на диван і завмер.
Любці вдавалися неймовірно заспокійливі Двері.
– А ще ми тут провели розвідку і з’ясували багато цікавого, – сказала напарниця.
– Угу, – докинув Зелений. – Якійсь мудрагель – чи мудрагелиця, зараз уже не з’ясувати – відкрила Двері Навстіж і викликала демона. Справжнього. Не Злого Сусіда, не хтонь якусь ворожу, ні. Прямо насправді сутність з іншого світу.
– Гадаю, йому тут було несолодко, – кивнула Любка. – Й гірше того. Коли ВОНО опинилося тут, то вбило кличника. Гадаю, ненароком, хоча, може, було розлючене. Будь-хто збіситься, якщо тебе раптом висмикують в інший, досить-таки ворожий світ. Стоїш, нікого не чіпаєш, вариш суп з мацаків під слизистим соусом! І от, ти на якійсь Землі, а у тебе там суп пригоряє і дітки плачуть… – Любомира похитала головою. – Але кличник був такий тупий, що чаклував прямо своїми силами. Коли він загинув, створені ним Двері навічно закрилися.
– Це були не Двері, а таке, дірка під парканом, – похмуро заявив Зелений. – Тож демон почав шукати вихід. Збирати інформацію, нюхати. Ховався у якійсь зморшці Міжсвіття, бо довго жити тут не міг. А по місту бігали його мацаки. Ще й прихопили ножичок того, прастігоспаді, відьмака, який оце наробив.
Я пригадав два хобота з обличчями, що стирчали з-під «одягу» чудовиська, і здригнувся. Якби я порізав когось з них тоді, при першій зустрічі, цікаво, чи полився би з них слиз?
– Але він дуже швидко зорієнтувався у наших реаліях! Ще й вбивав… Чому би просто не запитати дорогу?! Не попросити про допомогу?
– Ну, воно ж демон. Інша швидкість мислення, інша логіка, інше все, – гмикнув Зелений, і мені почудилася заздрість у його голосі. Ще б пак! Він не мав й дрібки такої могутності.
– До речі, він вбив одного з наших, – похмуро заявила Любомира. – Малого водяника. Ото його й знайшли під видом чупакабри. Так, я теж читала новини, Стасе.
– Водяник і щонайменше троє людей… – підсумував Зелений. – Не те щоб я міг засудити того демона за це. Нам ще пощастило, що для нього працювали фундаментальні закони. Ключі він не міг отримати насильно – лише з доброї волі чи внаслідок покупки. От він і бігав по місту, пробуючи купити дорогу додому. Вбивав він, ймовірно, через погане розуміння сил. Аж поки дістався до нас. Але з погрозами і в не надто спокійні для країни часи.
Ну так, і ми з Любкою навряд чи погодилися би публічно визнати, що й справді не зовсім люди! Бо це було небезпечно. За візитерами міг стояти не демон, який просто хотів додому – а місцеві, земні, сили, які хотіли нас знищити.
– Здуріти можна, – я допив какао і поставив кружку на підлогу.
На білій плитці, там, де перед зникненням стояв зубастик, лишилася темна пляма.
Зелений протер її ганчіркою, а тоді вона спалахнула і зникла прямо у нього в руці.
– Сподіваюся, наша каструлька, яку він потяг із собою, у його світі не почне бігати на ніжках і не влаштує якусь антиктулхіанську революцію, – пожартував я.
– Від каструль з України й не таке можна очікувати, – серйозно кивнула Любомира. – Ти в порядку? Працювати можеш? Розумієш, просто ти просидів у тому Міжсвітті цілу добу, і Фестиваль уже наступної ночі. У нас лишилося десь двадцять годин.
Я підстрибнув, ніби мене вкусили за дупу.
– ЩО?!
– Я вже повісила на двері кафе табличку «санітарний день». Гайда до праці. Тато нам допоможе.
Я кивнув, встав і пішов варити собі каву. Хай там що, а вчасно поїсти і покавувати – у нашій справі головне.
*
Ми смажили, пекли, варили і запікали цілий ранок, день і вечір, а тоді почали відкривати Двері – ми, два живих Ключа, два майстра із даром прошивати світи, два сплітача смаків і запахів.
Бо ніщо не відкриває Шляхи краще, ніж їжа. Дороги у інші часи, інші місцини – або хоча б вікна у мрії. Гадаю, ми з Любкою були найкращими українськими Ключами, і ми любили свою справу.
Настала ніч, почали прибувати гості, і Зелений, як цьогорічний господар, вітав кожного і кожну з них.
Старі боги, старші мавки і водяники, головні русалки і лісовики, духи великих річок України, герої і Захисники. Вони приходили крізь мої Навстіж Відкриті Двері – щоб набути тіла й ходити між людей, як колись.
Ми ділили кутю і м’ясо, і пили мед, і пиво, і заїдали їх попкорном, і чізкейками, і пирогами з маком, і ковбасами, що аж текли від жиру і перцю, і варениками із вишнями та грибами, притрушеними шкварками, і пухкими китайськими булочками, і розпеченим борщем, ясним, як захід сонця, повним по вінця, як серпень, і шніцелями, і верещакою під чорним квасом, і медальйонами під каперсовим соусом, і індичкою в яблуках.
Ми танцювали, сміялися, слухали новини і обмінювалися чутками, а я подавав гостям особливі рамен, пасту, бургери, запечені у листі овочі, рибу з картоплею і ще десятки страв. Гості куштували їх – і бачили Двері, відкриті Навстіж, і пірнали у них. Йшли гуляти далекими країнами, милуватися небом і містами Японії, Америки, Західної Європи, Африки, островів, блукати їхніми святинями, танцювати із їхніми духами і людьми.
А коли поверталися, то часто просили відкрити й інші Двері – прозорі, але непроникні. Двері крізь час – щоб побачити тих, кого-таки незворотньо забрала Вічність, і хто ніколи більше не танцюватиме з нами.
Гості виходили з кафе, і сміялися до перехожих, і люди йшли до їхнього танку, і кружляли із богами і силами, і обіймали річки, гори і землі, і слухали жарти героїв – а потім думали, що бачили дивні сни. Найдивніші. Такі, які змінюють світ.
А як настав ранок, гості прощалися і йшли, розчинялися у вересневому повітрі – щоб повертатися знову і знову, рік за роком, допоки житиме ця земля.
*
Сходило сонце, ми з Любкою і Зеленим сиділи у пустому залі «Ярославни».
Я меланхолійно догризав запечене в пиві реберце і облизував пальці – надто втомлений, щоб дотягнутися до серветок.
– Знаєте, я от думаю, – Любомира роздивлялася свої руки, спухлі від нескінченних ручок, держаків, ножів, щипців і лопаток. – А чи ми колись зможемо влаштувати щось більше за Фестиваль? Ми зі Стасом, інші Ключі з України… Зібратися разом і відкрити Навстіж особливі Двері. Щоб усі вони – боги, Сусіди, духи – повернулися в світ – і більше не зникали. Хоча з настільки потужними Дверима потрібна обережність, розумію.
Я теж подивився на свої руки – не менш натерті, ніж у Любки, у жирі та соці, що аж в’ївся у шкіру.
– Зараз навіть усім Ключам Землі таке не по силі, – похмуро озвався Зелений. – Але все змінюється. Щодня. Прямо зараз. Може, цей день настане. Ти звариш напій, який розірве Завісу і поверне голоси богів.
– Це буде моя найвеличніша кава, – сказав я. – Чи, може, Любко, твоя. Якщо я не доживу.
Ми засміялися і пішли додому.
А світ змінювався.
Щомиті.
Я чув це.
Чудове оповідання, окрема поезія описи кави. Монстр нагадав прибульця з Людей в чорному, якому людське тіло теж муляло, як костюм юристу ) Гарний післясмак, і ідея цікава. Дякую, авторе, і удачі на конкурсі!
Якби у фіналі було лише 10 оповідань, то моя 10-ка була б вашою! Дуже круто! Дякую!
Хоча так, деякі слова варто було б замінити.
Вітаю, авторе!
Смачнюча історія! З нотками вічної боротьби й легким присмаком прийдешніх змін на краще і післясмаком обов’язкової перемоги 🙂
Написано чудово, тримає в напрузі.
От із назвою треба щось робити. Відколи побачив оповідання – усе муляла ненавмисна асоціація з однойменним фільмом 😉
Успіхів та наснаги!
Вітаю, авторе! Дуже сподобалося! Чудова стилістика, цікава історія, напружений сюжет з непередбачуванним розвитком – все, як на мене, на “відмінно”! А описи кави -то окремий плюсик.
Успіху на конкурсі!
Дякую, пані Сокиро!
І вам бажаю успіху (і чашечки гарної кави)!
Вітаю, Авторе!
Вам дуже майстерно вдається описувати смаки та аромати. Мушу сказати, навіть занадто! Бо коли демон повернувся у свій світ, я зраділа, що він прихопив із собою каструльку :)))
Успіхів на конкурсі!
От і мені подумалося, що каструльку краще віддати демону, ніж знезаражувати. Бо хто зна, а що, як вона піде бігати на ніжках і тут? Краще вже антиктулхіанська революція! 😉
Дякую! Навзаєм!
Тримаєте інтригу від початку до кінця! Яскраво та образно написано про каву, сподобалося! Бажаю удачі!
Дякую, навзаєм!
Це просто щось магічне 🙂 я про стиль, а не саму оповідь 😉
Дякую, wapo4ka!
Але ви мене заінтригували! А з оповіддю є проблеми? Якщо є критичні зауваження, то мені буде приємно і цікаво їх почути!
Треба вичитати на правильні форми слів
От, наприклад, “Тим вечором” мені ріже вухо. Може, Того вечора?
Цілий ранок – весь ранок.
Ну і так далі.
Може я занадто прискіпуюсь, але то моє суб’єктивне, можете не зважати 😉
Вітаю, Авторе! Бомбезна ідея про страви як магічні артефакти. І сюжет цікавий, динамічний, не без інтриги. Дякую і успіху на конкурсі!
Дякую, пане Юлесе!
Хоча мені здавалося, що сюжет про страви-артефакти не надто оригінальний (згадаймо історії про магічні зілля тощо), але, можливо, це стверджує моя роздута самокритичність
Образи різних видів кави – це окрема насолода. Таке враження, що від них не лише пахне смачнющою кавою, але й усі ті пори року постають перед очима: торкнешся – і на пальцях лишиться зимова паморозь чи осіння мряка
Дякую! Так, кава – то й справді магічне зілля! Ніколи не знаєш, на що після неї потягне – і які шляхи відкриються!