21 Червня, 2024

Клаптик

Повернутися до конкурсу: Фантастичні пригоди

***

По обіді були дві лекції з магографії. Наприкінці їх професорка Абрі оголосила оцінки за реферати.

Приблизно чверть студентів отримали «незадовільно», але Турвика поміж цих бідолах не було. Ось тут він вперше за останні дні зітхнув на повні груді. І раптом почув, що професорка кличе його підійти.

 Здивований, наблизився.

-Брокхезе, твоя сестра казала, ти хворів. Сподіваюся, зараз усе добре?

Турвик почервонів.

-Так, пані професорко. Вибачте, що пропустив день.

-Нічого, бува. Мене зацікавив твій реферат. В ньому відчувається особисте знайомство з темою. Ти, либонь, з Півночі?

-Так, пані професорко. Ми з сестрою з Комурського хребта, тобто зі східних Сомбр.

-О! – вона здивувалася. – Колись бачила я тамтешніх гномів. Як пам’ятаю, вони не дуже полюбляють блукати світом. Яким дивом вас занесло аж так далеко, до самого Бріганду?

-Нам… ну, нам набридло стирчати в нашому селищі, вирішили помандрувати, – збрехав Турвик.

-Справді?

Професорка зизнула з-під сивого чуба, що звисав до самих брів. Це було єдине, що видавало в неї уродженку північного степу. Тамтешні кочовики збирають волосся у пишні хвости на темені або потилиці, обов’язково  залишаючи вільним одне пасмо просто над лобом.

-Але ж девастерські степи не надто гостинні для чужинців, зокрема для мешканців гір?

 -Ми їхали усією родиною, разом із батьками, – пояснив Турвик, – приєдналися до гоблінського каравану, так дісталися до Іль Гарди. Воно нам сподобалося, це місто, тому батьки вирішили не повертатися додому та осісти. Будинок придбали. А ми з Жарікою подалися далі, у Бріганд, бо дядько Токхуз розповів нам про магічний університет.

– Дивовижно. Ви геть незвичайні, як на гномів. Це добре, мені подобаються непересічні особистості. Але тобі мабуть дивно, чому це я тебе розпитую. Справа у тому, що кочовища моїх родичок недалеко від Комурських гір. Втім, ти про це згадуєш у рефераті, що я тобі кажу.

Турвик на мить розгубився.

Про які кочовища він згадав? А, це либонь Жаріка наприкінці вписала. А професорка вела собі далі.

– Мені дуже приємно було б побалакати з вами обома за філіжанкою дюшеру, згадати батьківщину. Чи не відмовитися ви завітати до мене завтра після занять? Десь о пів на сьому?

-Е-е-е дякую, пані професорко.

-Чудово. Я мешкаю на вулиці Струй, четвертий будинок від початку. Блакитні фіранки та білий кінь над дахом. Легко впізнаєте.

+++++

Якщо професорка Абрі вважала, що її будинок не складно знайти, вона помилилася. Вірніш, не врахувала заслабкої здатності вугільних гномів орієнтуватися у Бріганді.

-Йдіть від початку Розгардая на північ, такою собі вулицею Мелон, – порадив їм Аггі, – а від шостого місточку беріть провулком ліворуч, вийдете саме на Струй.

-Ну і де ця вулиця? – спитала Жаріка, коли вони обійшли декілька провулків і знов опинилися посередині Мелон. Уздовж неї жебоніла річечка з тією самою назвою, аркові місточки вигиналися над водою ледь не кожні сто кроків.

-Якась маячня. Вочевидь ми мости переплутали. Доведеться спитати когось.

      Турвик почав крутити головою. Присмерки вже заплітали повітря. Вулиця 

зробилася тиха і геть пустельна. В цієї частині Бріганду мешкали поважні заможні люди, що не звикли вештатися пішки, зокрема у пізню годину. Допіру інколи прогрюкотить бричка під полотняним дашком, візник позіхає на козлах, недбало тримаючи віжки, і знов тиша.

-На початку вулиці я бачила дюшерню, – раптом згадала Жаріка.

-Справді! Ходімо!

Брат з сестрою побігли назад. Вони вже починали нервуватися, бо неможна  спізниться на гостини до професорки, тому мчали просто клусом.

Двійко глядачив, людина та гоблін, що вони якраз вивертали з поперечного провулку, здивовано витріщилися на ці перегони. Видовище далебі було незвичайне: Турвик, від задухи червоніший за власний святковий ковпачок і Жаріка, що дріботіла услід, підібгавши довгий поділ сукні майже до колін. 

Турвик вже хотів звернутися до перехожих, аж тут гоблін глузливо свиснув та загорлав: «Тю! Хапай нареченого, гномка, бо втече!»

І зареготав, мов кінь.

Турвик немов о мур вдарився, відсахнувся і побіг далі. Але Жаріка не збиралася дарувати нахабі .

Най вони й поспішають, проте відсіч давати треба.

На мить зупинилася, узялася руки в боки.

-Беее! Начувайся, кострубате нікчемо, хай тебе огр дупою розчавить!

Веселун вдавився повітрям і сіпнувся до дівчинки, другий впіймав його за рукав.

-Стій, Баргі! Здурів?

-Мене звати Шуруз! Скільки разів повторювати!

Але Жаріка вже бігла геть.

На ганку дюшерні гноми віддихалися і зайшли спитати дорогу. Господиня закладу, лагідна пухка жінка, лише руками сплеснула.

-От бідолахи, це ви либонь у Кругленький провулок звернули, він дійсно веде колом. Усі завжди блукають, а міський уряд досі не спромігся вказівники повісити! Зараз я небожа покличу, він покаже, куди йти.

За чверть години Турвик і Жаріка стояли перед будинком із блакитними фіранками.

Відчинила літня гоблінка, вона одразу провела гостів нагору, до вітальні.

Професорка Абрі ледь посміхнулася, побачив старанно причепурених гномів (Жаріка заради цього візиту витягла з шухляди намисто і ошатну оксамитову сукню. От ніколи її не вдягала, бо надто довга і важкувата.)

-Проходьте, будь ласка. – просто сказала професорка, – Почувайтеся, як вдома, сьогодні я не вчителька, а ви не учні. Спочатку ми з вами повечеряємо. 

Жаріка трохи страхалася цього візиту. Адже професорка – поважна особа, до того ж, людина. Вдома у вугільних гномів не заведено товаришувати із людьми чи ороками. Спілкування обмежене суто торгівельними стосунками. Гноми привозять на ярмарок вугілля та металеві вироби, кочовики  приганяють худобу, а також пропонують набіл. Сир у них дуже смачний. Ороки переважно торгують хутром та дичиною.

То й усе.

Але розмовляти з пані Абрі виявилося напрочуд легко.

За дюшером і руликами з печінкою професорка завела бесіду за степи, за побут горян і кочовиків, святкування Весняного Заколінка та інші цікаві речі. Турвик із Жарікою і собі не помітили, як зникла їхня сором’язливість. За чверть години  вони вже гарячково обговорювали складнощі караванного шляху від Комурських гір до Іль Паєсу.

-Коли я ним проїжджала, головну небезпеку становили ватаги ведмежуків, що грабували каравани. – замріяно зітхнула професорка, – Ороки там теж пробігали, проте з ними простіше давати собі раду. А от ведмежуки, коли нападають, починають гудіти, мов велетенські джмелі. Від цього до вух приливає кров і люди втрачають свідомість. Оком кліпнути не встигнеш, як у тебе в загоні вже половини бійців бракує.

-Ми такого не бачили, – зізнався Турвик, – Нам либонь пощастило, бо наш обоз розбійники залишили поза увагою. Спокійно проїхали.

-Якщо не рахувати тих страшних хижаків, що зжерли декілька биків і майже поласували погоничом, – пирхнула Жаріка. – Я тоді ледь не обдзюрилася… ой, вибачте, пані Абрі.

Вона аж зіщулилася від сорому, ось що бува, коли надто попустишся. Турвик опалив сестру гнівним поглядом.

Але професорка і бровою не ворухнула.

-Жаріко, вдома краще звіть мене на ім’я. Вентері. Мені це буде приємніше.

-Добре, пані Абрі… ой, тобто… Вентері.- пробелькотіла Жаріка.

-Що до розбійників, вони зараз трохи вгамувалися. Бо наше Коліно Малін узяло східну гілку степового шляху під охорону. Дівчата добряче всипали лиходіям жаринок за шкіру. – додала професорка. – тому ведмежуки частково змінили фах, переважно відловлюють хижаків для Орочого ярмарку. Ви либонь чули про такий?

Турвик з Жарікою розгублено перезирнулися.

-Ні. Де це?

– О, та ваш караван майже повз проходив. Там, де степовий шлях наближається відноги Сомбр біля моря Демаж, у гірської долині є велике селище. До нього збираються на торги усі авантюристи Півночі, переважно ороки та гнолі, тому і назва така. Втім, не бракує ані кобольдів, ані людей, маги навідуються.  Якщо комусь бува потрібен провідник або охоронці, на Орочому ярмарку подібних фахівців легко найняти не за усі гроші Світу.

Але ви не розповіли мені, яким чином опинилися у мандрівному стані. Вугільні гноми, якщо мене пам’ять не зраджує, великі домосідці.

 Жаріка зизнула на брата. Це була його історія, його таємниця. А Турвик раптом відчув, що йому зовсім не важко згадувати минулі події. Ба більш, він хоче розповісти. Дива, та й годі. Турвик навіть гучно кахикнув, як казкар, перед розмовою.

 -Розумієте, нам довелося поїхати. Бо я потрапив під чару, що її наклав на наше селище у давню давнину злий чаклун. Мене …є … було перетворене. На свійську тварину. А Жаріка примудрилася мене розчаклувати.

-Навіть так?

Брови професорки злетіли угору. Жаріка зашарілася та заходилася швидко пояснювати:

-Не сама, із допомогою горщика! Дядько Токхуз, котрий був кум нашому батькові, він дивак. Він назбирав цілу колекцію старого посуду , люстерок, тощо. І один горщик виявився чарівним. Я просто випадково хапнула його з полиці. Бо той злочарник, а він давно став примарою, бо сто років минуло, проте він постійно повертався і знущався з нас, реготав. Мені хотілося щоб він заткався, пристукнути чимось, а він же прозорий, нічим не бився. Ані рукою, ані щіткою. Аж тут горщик раптом і спрацював.  Як би не він… Тобто, це дядько Токхуз насправді зробив.

-Ні, зробила саме ти. – твердо сказав Турвик. – У дядька той горщик і далі на полиці пилом припадав би. А відтак…

-Відтак сусіди почали до нас дивно ставитися. З незрозумілою пересторогою. Бо у нашому селищі  чаклунів дуже не полюбляють. І тоді батько вирішив за краще перебратися нам усім до іншого місця. Ми і поїхали. Думали до ближнього Ярмаркового містечка, але…

-Але коли вирушаєш у мандри, ніколи не знаєш, де саме доведеться зупинитися. -посміхнулась професорка, – Знайома історія. Колись і я не планувала залишати рідні кочовища, аж ось, поїхала, а відтоді вкоренилася у Бріганді і навряд чи коли небудь покину його. Чудове, найкраще в П’ятизер’ї місто. Але за степами досі сумую. Я навіть не від того, аби почути взимку сурми Дикого Полювання, що воно жене по небу від льодовиків Глабрі. Але та примарна кавалькада ніколи не перетинає Сомбри, тому побачити Дикого Мисливця над Брігандом – зась.

-На щастя, ми їхали степами влітку,  примар у небі не бачили. – пробурмотів Турвик.

-Пані Вентері, а ось та дівчина з кочовиків, що подалася до почету Дикого Мисливця? – раптом спитала Жаріка, – Про неї у книжці є. Вона зробилася примарою?

-А, Пильна Трює. Ні, навіщо. Вона тимчасово взяла участь у Полюванні, бо надто влучно стріляла з лука, за що й була їй від Володаря Глабрі така пошана. Але смертна людина не здатна довго перебувати у товаристві примар. Дівчина скучила серцем і подалася кудись світ за очі.

-Як це сумне… – зітхнула Жаріка.

-Чому це? – заперечив Турвик, – Навпаки, а раптом вона дісталася до якоїсь зовсім дивовижної країни? Наприклад, до Тульмонгане, або до Ранконта, де мешкають ельфи?

-Можливо. Я б не відмовилася відвідати Ранконт. Пані Вентері, ви там бували?

-Одного разу пощастило. – і професорка заходилася розповідати про узлісся ельфійського Синього Лісу.

Гноми і пригощатися забули.

-Ви мене страшенно розрадили бесідою, друзі, сподіваюся, ви ще не раз навідаєтеся до мене.-  сказала наприкінці професорка, – До речі, Жаріко, тобі варто подумати про магічну освіту. Здібності маєш. Розділ реферату, що ти написала (відтепер я певна, що його писала саме ти) справив на мене вельми позитивне враження. Не хвилюйся, Турвику, ти вже отримав залік. Цілком по заслузі, реферат далебі непоганий.

Ось тобі, Жаріко, перелік книжок, які необхідно прочитати. Нехай Турвик візьме їх для тебе у бібліотеці. Це допоможе добре підготуватися до іспитів.

-Даруйте, я не…

-Ні! Не подарую! – пані Абрі потрясла вказівним. – Бо робити домашні завдання вдвох -негарна справа, півторисильний маг із одного гнома все одне не вийде. А ось двійко непоганих із вас обох – залюбки.

+++++

Ця зустріч докорінно змінила життя Жаріки. Коли першій шок вгамувався, вона нишком, поки брата не було вдома, почала зазирати у книжки. Турвик приніс їх просто наступного дня. Здається, брат не проти, щоб вона теж пішла вчитися? Жаріка не знала. Проте її власне серце краяли сумніви: чи впорається вона? Такі мудрощі либонь не для гномських дівчат. У Вуглищі жінки завжди займалися суто хатніми справами, до ремісництва не потикалися. А тут навіть не ремісництво, магія!

Та десь наступного тижня брат раптом сказав:

-Професорка Абрі вдруге запрошує нас на дюшер. 

І вони пішли. Цього разу Жаріка вирішила не вдягати незручну святкову сукню, обмежилася намистом із лускатиків. ( Це тонесенькі срібні пелюстки, що дійсно скидаються на риб’ячу луску і так ніжно торохкотять, якщо струснути). Лише гноми вміють їх виробляти як слід.)

На розі вулиці Мелон до молодиків із радісним вереском підскочив, хто б ви думали? Ну звісно, що Йоргі. Він одразу заторохкотів.

-Агов, друзі, як ся маєте? Чи не змінили гнів на щиру доброзичливість? Вибачте, дівчино, не знаю вашого імені, бо Турвик не казав, проте гарно виглядаєте сьогодні! Дозвольте познайомитися, Йоргі Йо до ваших послуг!

-Ні, не дозволю! – розсердилася Жаріка, – Йдіть геть, добродію, чого ви до нас чіпляєтеся?

-Але ж ми все одне вже наполовину познайомилися. Навіщо переривати цікавий процес?

-Слухай-но, Йоргі, дійсно відчепися. – із запізненням втрутився Турвик, – Бачиш, ми йдемо у справах, не заважай.

-Ого-го! – підстрибнув Йоргі, – Либонь дійсно важливі справи, що ти отак причепурився, га? Шкода, шкода, адже я збирався пропонувати спільну прогулянку до саду Гураль, уявить, цього ранку там розквітлі ельфійські крокуси! Єдине місце у Бріганді, між іншім! Та й взагалі поза межами Синього лісу. 

Жаріка спіткнулася, проте зробила суворе обличчя і подріботіла далі. Лише коли вони вже звертали в провулок, спитала у брата.

-А які вони, ельфійські крокуси? Або він вигадав?

-Не знаю, – цілком щиро сказав Турвик. – із іншими хлопцями ми про квіти ніколи не розмовляли.

 Вугільні гноми мають чудову зіркову пам’ять, тож до будинку з блакитними фіранками вони дісталися без ускладнень.

Проте на стук молоточка по одвірку ніхто не відгукнувся. Турвик стенув плечима і постукав вдруге, ще раз. У відповідь  – тиша.

-Не розумію, у чому справа? Невже я день переплутав?

-Стривай, – раптом втрутилася Жаріка, дивися, двері не замкнені! Лише причинені. Мабуть та служниця навмисне їх залишила, щоб їй не бігати відчиняти? Бо знає, що ми прийдемо.

-Та що ти нісенітниці кажеш?! – Турвик аж розсердився.- А втім, чого це нам даремно стовбичити? Ходімо.

Він штовхнув двері та рішуче увійшов.

Передпокій був порожній, лише на сходах хтось обронив картату хустинку.

Брат і сестра перезирнулися, обох охопило відчуття незручності.

-Дивно якось. – напівголоса вимовив Турвик.

-Так. Здається служниця-гоблінка кудись швидко побігла і хусточку загубила. Я пам’ятаю, вона у неї була на шиї пов’язана. Чи не сталося чогось із професоркою? Мабуть напад, і служниця побігла по лікаря?

-Маєш рацію.

-Агов, пані Абрі! Ви вдома? Із вами усе добре? – раптом крикнув Турвик.

Його вигук розбудив слабку луну, як бува у гірських печерах. Але щоб у міському будинку?

А відтак до гномів долетів невиразний звук, чи то стогін. Не змовляючись, вони кинулися на гору.

Їхнім очам представ жах. Перекинутий стіл із розчавленими по підлозі наїдками, клапти паперу, розпороті подушки. І олійний світильник , що дотлівав посередині цього безладу. Навіщо його запалили, адже в кімнаті ще було світло? Але на цьому міркування й скінчились. Гноми побачили професорку.

Пані Абрі напівлежала у кріслі, руки звисали донизу зламаними тростинами. Біле, мов сніг обличчя.

-Пані Абрі… пані Вентері, прокиньтеся! Що з вами?

Жаріка схопила руку професорки, вологу і страшенно холодну.

-Вона не… вона вмерла?

Але Турвик не відповів, він застиг, мов прикутий до підлоги. По сходах  пролунали чиїсь швидкі кроки.

-Агов!

Розпластана у стрибку постать увірвалася до кімнати.

Від поштовху Турвик замість вчасно зреагувати, сів на місці. Святковий ковпачок злетів з голови, ба ні, його зухвало зірвали і настромили просто на вогник світильника.

-Стій!  – вигукнув гном. – Що це…

І замовк, наче вдавився. Тихо охнула Жаріка.

Посеред розгардіяшу топтався… Йоргі. Або ні? Адже куди подівся звичайний пустотливий вираз його обличчя? Та чи взагалі це Йоргі?

Жаріка оговталася першою, схопив  уламок келиху, жбурнула в нападника. Той відхилився. Тоді Жаріка метнула другий. Турвик, в голові якого усе змішалося, навкарачки кинувся рятувати святковий ковпачок.

-Стій, дурню! Не чіпай! – раптом гаркнув Йоргі басом. – Та годі вже, дівчино, жарти скінчилися! Припинить!

-Ні! Ти злодій! Турвику, хапай його, це він пані Абрі вбив!

Вона жбурнула тарелю і нарешті влучила.

Йоргі сів на підлогу і схопився за лоба.

Турвик смикав ковпачок, але той наче приклеївся до світильника.

І цієї миті пролунав ледь чутний стогін. Професорка ворухнулася у кріслі.

Забувши про все, Жаріка і Турвик кинулися до неї.

-Треба води. Турвику, мерщій до кухні, там має бути. Та де-де, на першому поверсі!

Турвик стрімголов скотився сходами. Жаріка почала обмахувати професорку хустинкою і раптом похолола. Адже вона залишилася сам на сам із лиходієм! А він, між іншим, вже оговтався і почовгав до крісла. Жаріка розчепірила руки, мов курка, що рятує курчат від яструба.

-Не замай!

-Дурні гноми! – просичав Йоргі, єдиним рухом змітаючи дівчину у бік. Вихопив із кишені пучечок якогось зілля, пхнув професорці під ніс. Та заворушилася і раптом чхнула.

-Отож бо. – сказав Йоргі одразу Жаріці і Турвику, що примудрився обернутися надто швидко.

– Невігласи! Чар не чуєте, то слухайте розумну істоту! До університету пхаєтеся, а розуміння ні на малу моньку!

-Що ти їй дав? – скляним голосочком спитала Жаріка.

-Та смердючку звіробійну, я її завжди при собі маю, аби собак проганяти. Бо вони мене не полюбляють. Таке  ядуче зілля, аж мертвого прокине.

-Ти сказав, чари?

-Авжеж. Ця лямпа, від неї просто тхне лиходійством. Тому її треба було негайно загасити, чимось затнути. Вибач, друже, що зіпсував твого капелюха, проте нічого більш придатного під руку  не трапилося.

Гноми разом глянули на світильник. Ковпачок на ньому зробився чорний, мов сажа, проте не обгорів, ні. Навпаки, з китиці точилися якісь темні краплі.

-Що це? – пошепки спитала Жаріка.

-Магична отрута. Якби ця лямпа безперешкодно догоріла, оця жінка вочевидь вмерла би. На жаль, Турвик ще надто молодий маг, інакше визначив би що воно за капость. А я істота проста й не вчена, на усіляких тонкощах не знаюся. Дай-но жінці води, Турвику. Вам доведеться бігти по допомогу, краще хай один одразу жене до університету, а другий – до відділку міської охорони, наприкінці Мелон є. Я тут зачекаю.

Проте Турвик набурмосився і дивився суворо.

-Хочеш, щоб ми тебе з нею залишили? Навіщо, га? Взагалі, яким чином ти опинився у будинку? Підозріло. Що, знов якусь шкоду робиш?

-От же халепа! Пильність, що прокинулася не на часи! – Йоргі тупнув. -Ні, дурнику. Я просто йшов за вами, бо цікаво було, куди це ви так причепурилися, що ти аж стрічкою бороду перевів. А відтак почув, як ви грюкали у незамкнені двері і тоді вирішив приєднатися. На всяк випадок, подивитися.

-Тоді краще ти біжи по допомогу, а ми тут зачекаємо, – втрутилася Жаріка, – ти швидкий, набагато швидшіший за нас, он у тебе які ноги довгі.

-Не подобається мені це. Бо… не хотів вас, друзі, лякати, проте… якщо той нападник повернеться? Вам не упоратися.

-А ти упораєшся?

-Авжеж, – безтурботно кивнув Йоргі, – хоча й не чарівник, проте я дам собі раду.

-Ні-і…

Цей слабкий стогін припинив суперечку.

Він зірвався з губ професорки Абрі, жінка розплющила каламутні очі, що безтямно озирали кімнату.

-Їх треба… наздогнати. Негайно. Вони зібрали мої… вони зібрали… Я невдовзі перетворюватимуся на недоумку. Усе пливе, усе кружляє. Допоможіть…

-Потрібні маги! Турвику, біжи ти, тебе там знають! – вигукнула Жаріка. – Зараз, ми зараз!

-Ні… наздоженіть їх … заберіть у них… рятуйте…

-Що? Що вони вкрали? – підскочив Йоргі, але очі професорки розійшлися у різні боки. Йоргі знов тицьнув їй в носа травичку.

-Чху! Не пам’ятаю…

Жаріка обійняла професорку за плечі, почала гладити по голові.

-Що вкрали? Мила, хороша Вентері, це я, Жаріка, усе зараз владнається, усе буде добре. Лише спробуйте згадати, будь ласочка. Турвику, дай-но ще води… Що, Вентері? Не почула?

-С-спогад… –  вичавили посинілі губи, – частину пам’яті у мене… перегнали на клаптик паперу, жовтий. Там він чорнилом… треба забрати… поверніть…

-Про що вона? – Турвик у розпачи дивився на пониклу в кріслі жінку.

-Збагнув!

Голос Йоргі бринів від збудження.

-Чув про таке! Мартус патякав, усі ще з нього кпинили, мовляв, побрехеньки! А воно є! Якийсь чаклун краде у людини частину свідомості, що містить важливі спогади. Перекарбовує їх на деяку поверхню, та й по всьому. Той клапоть паперу, про який вона каже, та сама поверхня. Якщо його не повернути, людина  отримає велику діру у свідомості. Поступово втрачатиме рештки пам’яті,  а відтак особистість!

Йоргі раптом присів до підлоги, зашморгав носом.

-Він залишив слід! Дуже виразний, я його відчуваю! Швидко розчиняється, проте є! Ні, зараз не можна до університету, маги не встигнуть, бо слід розтане. Маємо спершу відстежити лігво мерзотників! Турвику, ходімо разом! Жаріко, ти мерщій до відділку охорони, він недалеко! Хай вони жінкою опікуються!

-Але я теж хочу з вами!

Жаріка злісно тупнула, зизнула на безтямну професорку і вибігла геть. Сльози закипали в очах. Хлопці йдуть по сліду, а вона не бере участі. Проте професорку тре лікувати, а ще ж служниця… де вона? Вбили? Або гоблінка у змові зі злодіями? Усі ці думки вихором крутилися в голові, дівчина не бачила, куди біжить і з розгону врізалася у черево великого чоловіка.

-Що таке? – гримнуло над маківкою, – Що сталося?

Підвів очі, Жаріка зраділа. Згори на нею дивився вусань у камзоті міської охорони, позаду стовбичили ще двійко.

-Там! У будинку пані Абрі, де блакитні фіранки! Білий кінь на даху! Я зайшла, а там! Хтось на неї напав! Господиня поранена, допоможіть!

На щастя, охоронці одразу збагнули, про якого коня на даху йдеться. Вони узяли клусом просто з місця.

Жаріка кинулася услід, одразу перечепилася і звичайно відстала. А коли підвелася, побачила: на ближньому скруті майнула спина Турвика.

Дівчина вагалася краплю секунди. Допомогти професорці вона нічим не в змозі, бо тій потрібні лікарі. Охоронці про це подбають.

Жаріка побігла так, що запекло у грудях. Їй щастило, попереду виникли дві постаті. Та, що трохи вища, пересувалася стрибками і раз по раз нахилялася аж до землі, тупцяла на місці. Завдяки чому, звісно, Жаріка їх і наздогнала.

Турвик зизнув, але мовчки, боявся збити дихання. Бо насправді вугільні гноми не пристосовані для швидкої біганини.

Йоргі кинув на Жаріку оком і теж не озвався, лише підморгнув пустотливо. Втрьох вони ще декілька разів повертали, остаточно занурившись у лабіринт сплячих провулків. Запізнілі перехожі, що декілька разів траплялися назустріч,  здивовано витріщали очі. Надто кумедно виглядали перегони брауні і двох розпашілих гномів. Та на щастя, перехожих майже не було.

Раптом Йоргі закрутив головою і попрямував до овочевої ятки, котра вже була зачинена, затягнута полотняним фартухом.

-Турвику, Жаріко, допоможить!

Брат з сестрою розгублено спостерігали, як він намагається витягнути одну з металевих жердин, що тримали навіс.

-Навіщо це робиш? – не витримав Турвик.

– Тебе озброїти хочу! Чи ти голіруч битися зібрався? Допомагай-но!

Хлопець і язика проковтнув.

Спільними зусиллями жердину вивільнили швидко. Гноми, незважаючи на малі розміри, доволі міцненькі істоти.

Турвик вкинув саморобний спис на плече і дійсно відчув себе краще. Більш мужнім, майже впевненим в успіху. 

Бігцем рушили далі.

-Він що, вважає, нам доведетеся битися з кимось небезпечним? – пропихкотіла  Жаріка.

-Здається. Бач, він більше не жартує. До того ж, мені тільки-но сяйнуло. Ті нападники у бібліотеці, вони здоровані були. Ще й кошлаті.

Тут і до Жаріки дійшло. Яка вона дурепа! Дійсно, тиждень тому стався напад на університетську бібліотеку, а відтепер на професорку. Навряд це випадковий збіг.

Захоплена думками дівчина не встигла зупинитися і врізалася просто у спину провіднику.

-Тихше! – шикнув Йоргі. -Аніруш!

Він став зупинився біля хвіртки, оплетеної зверху кучерями повзучої шипшини.

Звичайна собі хвіртка, трохи заіржавлена.

  Виготовлена  ймовірно у сиву давнину, оскільки не мала на собі прикрас, жодної прорізної щілинки. Сучасні майстри давно вже не роблять такі глухі, мов скелі, дверцята.

Над вапняковою огорожею заввишки з чотирьох гномів звисало схоже на пір’я листя акації.

-Ані пари з вуст. – пошепки наказав Йоргі. Підстрибнув, вхопився за горішній край хвіртки, підтягнувся.  Гноми прикипіли до місця, чекали на щось страшне. Без жодного звуку Йоргі гупнувся униз.

-Що там? – прошепотіла Жаріка.

– Будинок, звісно. – також пошепки відповів Йоргі. – Непогано схований від чужих очей у старезному саду. Світла у вікнах нема, але нападник… або нападники, мають бути всередині.  До речі як тебе таки звуть?

-Жаріка.

-Дуже приємно. 

-Тобто, слід веде у будинок? – просипів Турвік.

-Авжеж. Бо крізь цю хвіртку вони пройшли. А далі там вузенький манівець до ганку, і зусібіч шипшина, миша не проскочить. Такої занедбаності у Бріганді ще пошукати треба.

Вочевидь господари давненько вшилися, а будинок либонь через посередників здають внайми.

-Тобто, там чужинці?  Не тутешні? – спитала Жаріка.

 Йоргі посміхнувся і одразу мов проковтнув посмішку.

 – Так. І мені щось ці нетутешні не до шмиги.    

– То ми що, підемо звідси геть? – обурилася Жаріка. Їй здалося, що хитрий брауні замість наражатися на небезпеку вирішив пасти задніх. 

-Пані Абрі ось-ось помре, а ми?!

– Оце спільники, я розумію! – зрадів Йоргі, – Не дарма я гномами зацікавився. Звісно, рушимо далі, не гарячкуй. Турвику, ти в змозі безгучно відчинити хвіртку?

Хлопець притулив свого «списа» до паркану, пирхнув.

-Це не засув, а непорозуміння.
Витяг кишеньковий ніж і почав колупатися, щось тихо клацнуло.

-Ось, будь ласка.

-Чудово. Я першим, Турвик зі списом другий. Жаріка… єт, дурник я, тре було і другу жердину прихопити!

Якщо я кивну рукою отак – завмираємо. Якщо отак-щодуху тікаймо. Якщо отак … Ні, сподіваюсь цього якось уникнемо.

Тобто, якщо дійде до бійки, Жаріка миттю тікає і мов дурна волає на сполох, а Турвик гамселить залізякою усіх окрім мене. Як план?

-Я не хочу тікати, коли ви…

Йоргі підкотив очі під лоба.

-От якби бажання були кіньми, ледарі їздили б верхи, люба Жаріко. Не вередуй будь ласочка, бо постраждала справді довго чекати не може. Щось мені  підказує, що побитися ти встигнеш аж до несхочу іншим разом. Я в таких випадках не помиляюсь бо…  бо. Бачу на обличчі порозуміння, дякую, без жартів дякую. Відчиняй, Турвичку.

 Хвіртка розчахнулася безгучно, либонь  хтось ретельно змастив її петлі.

Йоргі рвонув по стежці, гноми услід.

У темряви, що вона на очах густішала, купи шипшини обабіч здавалися двома непроникними мурами.

Будинок виявився в один поверх, але з обов’язковою башточкою – ліхтарем на даху. На ганку  Йоргі підштовхнув Турвика до дверей.

-Відчиниш?

Гном мовчки сунувся до замку.

-Не замкнене.

-Погана ознака.

І Йоргі пірнув крізь отвір. Гноми услід.

Просто перед носом Турвика  майнула біла рука. «Завмерти»!

Брат і сестра  заклякли. Мовчазна зловорожа чорнота огортала їх, не було навкруги нічого окрім чорноти, наче вони у чорнилах втопилися.

Спливла хвилина тоді друга. Турвик потиснув руку сестри. Мовляв «чи не час зробити бодай щось?» Аж раптом праворуч спалахнули два смарагдових ока, Турвик навмання сунув в бік ворога списом, щось грюкнуло  і одразу спалахнула свічка.

Йоргі затуляв вогника долонею, його освітлена знизу посмішка здавалась зловісною.

-Оце добре! – вголос сказав він. – Ледь не  вперіщив мені точнісінько межі очі, молодець! Якби замість мене був ворог, я б йому не позаздрив! Домівка порожня, друзі. Проте з протилежного боку жодна особа не виходила. 

– Як це – не виходила? І де вона … вони?  Що тоді робитиме? – сердито запитав Турвик.

-Шукаємо слід! Тут лише дві кімнати та  кухня. Хто б тут не був, він накивав п’ятами що найбільш десять хвилин тому! І ми мусимо з’ясувати – крізь яку шпарину втік!

   Жаріка торкнулась скроні, ніби хотіла схопити думку за хвостика.

– А ти певен, що йшов по вірному сліду, Йоргі Йо? Будинок порожній, чи був тут хтось взагалі нещодавно? Як би це перевірити?

-Образити бідолашного Йоргі вирішили? От начувайтеся, одного разу таки вкраду вашого пирога! Є слід, мій ніс не помиляється.  Але що до перевірки – цікава думка.

Турвику, ти у тому університеті чомусь либонь встиг навчитися? Маю на увазі, відчувати магію? Тоді самий час попрактикуватися.

-Кинь жарти!  – спалахнув Турвик і одразу й схаменувся. Дійсно, які кпини, він же маг-початківець і вміє відчувати магію. Нещодавно залік отримав. Йоргі Йо правильно каже.

Але ж як лячно зробилося Турвикові, набагато страшніше, аніж перед обличчям суворого професора. Він ковтнув слину.

-Я спробую.

-Чудово! Тоді починай просто звідти, від передпокою. Ми з Жарікою тим часом обшукаємо приміщення, як вміємо.

Жаріко, ось кресало, запалюй свічку та до роботи! Мерщій, бо життя професорки  не чекає!

Хитрун добре знав чим зачепити  недовірливу Жаріку!

  Залишивши брата заплітати чару, дівчина ступила до вітальні.  Ні, Йоргі правий, тут дійсно хтось був. Декілька розкиданих по столу книжок, пера, перекинутий каламар стікає залишками чорнила. І тхне чимось дуже неприємним. Либонь злими чарами.  Нічого, Турвик швидко їх визначить. За стінкою у кухні шарудів Йоргі, тому Жаріка ретельно обдивилася кути і пішла до другої кімнати.

Там побачила зіжмакане ліжко, поруч ослінчик. На ньому порожня склянка та пляшечки з нескладними ліками, що їх легко купити в будь якої аптеці. Усюди недбало розкидані сорочки, рукавички, капелюх, плащ із каптуром гойдався на шибці вікна. Просто на підлозі – посуд із залишками їжі.

Але що це стирчить там, біля стінки?

Жаріка кинулася і схопила жмут волосся, що висувався з під ліжка.

Рвонула і ледь не сіла, де стояла.  У руці залишилася неохайна волосяна кучма.

-Та це ж перука! – здогадалася Жаріка.

Проте волосся раптом почало немов танути у її долоні, розчинятися, наче водорості під впливом сонця. Дівчина з огидою жбурнула кучму геть, позадкувала і ногою втрапила просто в тарелю з недоїдками.

-Трясця! Кляті нечупари! – вигукнула Жаріка і зникла. Турвик, що у цю мить  зазирнув до кімнати, стрибнув не згірш за гірського лемпарда. Зазвичай гномам така спритність не притаманна, проте Турвик встиг.

 Він вхопився за підбор сестриного черевика. Черевик був, але сестри – нема! Вона щезла! Турвик із диким вереском щосили смикнув на себе і шкереберть покотився по підлозі разом із Жарікою.

У кімнату увірвався Йоргі.

-Що сталося, що за гармідер?

-Во-во-на – … – Турвик затинався. – Вона щезла. Я упіймав за ногу, а тоді вона з’явилась… Просто із тарелі.

Йоргі підскочив, присів навпочіпки.

-Жаріко, що сталося?

Дівчина дивилася на друзів круглими очиськами, ледве пробелькотіла.

-Я отут… – вона  тицьнула пальцем. –  мовби просто під ногою порожнеча. Виникла, потягнула. І туман навколо, звідкись, бузкового кольору… А відтак мене смикнуло. І ось…

Хлопці перезирнулися. Турвик одразу почав бурмотіти чару відзначення магії, проте виходило не дуже. Зовсім не виходило, якщо чесно. Либонь через те, що він увесь час тримав сестру за руку. А однією лівою робити магічні паси недоречно.
Йоргі тим часом впав навкарачки і почав мацати тарелю та обнюхувати повітря навколо. При цьому бурмотів попід носа.

-Он ти як, братчику… Чаклуєш потроху, я бачу… Ти либонь гадав що звичайний чарівник може й не внюшити тебе, га? Мав рацію…  Але ж я не звичайний, майже рідний так би мовити, я ж тебе чую…

-Припинить зараз же!

 Жаріка нарешті отямилася.

 – Годі бубоніти! Негайно кажи, що тут відбувається?!

Турвик вдавився невдалим закляттям.

А Йоргі підвівся, почухав носа. Зітхнув.

– Даремно я вас із собою потягнув. А втім, така мабуть доля. Отже, відбувається наступне. Якась незвичайна тварюка… неважливо, скажімо – дехто, зробив отут портал. Розрахунок був непоганий, бо цю особливу магію міг почути лише дуже міцний чарівник, на зразок ректора університету. Але ж ректора сюди ніхто вчасно не запросив. А портал, між іншим, за півгодини розвіється без сліду, і тоді хоч десять ректорів сюди прижени, нічого не відшукають.

Проте сюди потрапили такі хвацькі хлопці, як ото ми. Жаріко, ти головний хвацько, між іншим. Бо випадково провалитися у добре замкнений портал – на це треба мати Золоту Дзиґу фортуни у кишені. Пошукай, чи немає її, ні? Шкода, була би не зайва.

А відтак, сюди навідався  я, що взагалі майже неймовірний збіг обставин, справжнє диво! Адже я завдяки певним рисам моєї особистості цей портал чудово відчуваю, хех! І взагалі я розумник! До речи зізнавайся, що робила перед тим, як гепнулася?

Він так різко змінив тему, що Жаріка остаточно розгубилася.

-Нічого. Волосся знайшла. А воно раптом  як почало розповзатися на мул, я заволала. Але що таке портал?

-Що саме заволала?

-Та яка різниця? Не пам’ятаю!  Кажи негайно, що таке портал?

– Це чарівні двері, – раптом озвався Турвик, – а волала ти «трясця» і ще якусь лайку. Йоргі, ти вважаєш, це й є ключ?

-Авжеж!

Йоргі затанцював навколо гномів.

-Чудові супутники, ви обидва чудові супутники! Маєте таки Золоту Дзиґу у кишені! Чарівні двері, які відмикає особливе слово. Крізь них можна потрапити огр зна куди, хоча б на інший край П’ятизер’я. 

Він зупинився.

– Саме це я зараз і зроблю. А ви, друзі, негайно повідомите Університет про магічний напад. В усіх подробицях, хай швидше женуть у погоню! Турвику, це портал клясу «П», вони зрозуміють!  Гаразд? Трясця! Ледацюго!

-Не гаразд! – разом крикнули Жаріка з Турвиком, але Йоргі вже тупнув і розтанув у повітрі.

-Он ти як? – заволав Турвик. Підхопив з підлоги списа і стрибнув услід. Проте замість зникнути, послизнувся на тарелі і всівся. Ошелешено потрусив головою.

Жаріка схопила його за руку.

-Не забився?

-Ні. Але чому портал не працює? І взагалі, цей Йоргі, він нібито не маг, а на всьому розуміється. Тобі не здалося дивним?

– Він нібито на щось таке натякав, але увесь час перескакував на інше, тож не давав змоги зосередитися, – підхопила Жаріка. – А якщо він із цими нападниками разом?

Від подібної здогадки в середині дівчини усе похололо.

-Але він випадково нам зустрівся. – непевне заперечив Турвик.

-А як ти знаєш?

Турвик підвівся, потер зад. Сказав рішуче.

-Ні. Він бешкетник, проте не зрадник. Я певен. Я йому вірю. Але чому портал не спрацював? Невже розвіявся?

Жаріка роззявила рота, а тоді вискнула:

-Братику, вилайся!

-Що?!

-Лайся, довбню! Ти ж сам казав про ключ!

-Геть забув, – розгублено пробурмотів Турвик. – еее… огр тебе зажери!

Жаріка  тупнула по тарелі.

-Не працює! Либонь не щиро лаєшся! Кажи як слід! Гучніш! Брутальніше!

-Що б ти вмер та сраку задер! – заволав Турвик. Жаріка смикнула брата і стрибнула. Замість мідного донця під ногами її розчахнулася порожнеча.

За руки гноми трималися міцно.

          В спорожнілої кімнати догорала свічка. А за десять хвилин недоїдки на тарелі узялися пліснявою і почали стрімко танути, залишаючи по себе цівку смердючого диму. За мить і вона розчинилася безслідно.

Бузковий туман огортав маленьких гномів. Він начебто ковтав час. Ні Турвик ані Жаріка не мали уяви, як довго вони перебували у тому химерному клубочинні. Зусібіч мов би вирувало шумке вино, блимали світляні плями, у головах паморочилось. Накочувалась солодка втома, нестримно зростало бажання влягтись горілиць, та не ворушитися вже ніколи. Хай йому грець, тому зовнішньому світові, які там можуть бути важливі справи? Дурня та й годи, сама метушня… А отут, в каламуті з чарівних  туманів та світла, отут, на неозорих ланах Нескінченності,  добре, отут справжній відпочинок…  Ось лише знайти якусь поверхню, аби влягтися як слід….

-Ай! Відпустить негайно! – вереск Жаріки вдарив по вухах, мов батіг.

Турвик закрутив головою та вгледив чиєсь нахабне ручисько, що воно вчепилось сестрі просто в волосся. Відпочинок на ланах Нескінченності був непоправно зіпсований. Жаріка верещала, хвицала ногами і дряпала ворожу кінцівку, Турвик намагався розчепити пальці злодія, але рука трималась мов сталева. Наче скучив  боротьбою, вона міцно смикнула. Жаріка пронизливо зойкнула, і гноми впали у темряву.

     

 

Повернутися до конкурсу: Фантастичні пригоди