15 Червня, 2024

Чистильники

Повернутися до конкурсу: Фантастичні пригоди

1. На космодромі.

Білий корабель, який називався «Пташка», мав на борту синю хмаринку – символ космічних і планетарних чистильників.

«Пташка» стояла на одному із злітних майданчиків космодрому планети Ісанна. Це дуже великий космодром, бо Ісанна – головний транспортний вузол на границі Пателли (Ради Галактик).

На тисячі кілометрів простягалися блискучі злітні майданчики і різноманітні кораблі. Між майданчиками височіли вокзали, склади, доки, ангари – наче нескінченне місто. Космодромними дорогами літали гравітави: внизу важкі вантажники, нагорі гравітаційні таксі, посередині гравітаційні платформи з пасажирами.

Біля вантажних люків «Пташки» висіло декілька гравітаційних платформ. Роботи перевантажували в ангар корабля різнокольорові контейнери. Кожен колір означав своє: жовтий – то їжа, синій – особисті речі екіпажу, червоний – хімія для роботи, чорний – деталі для корабля і паливо…

Капітанна корабля Келлі Сейко сиділа на рампі й палила цигарку. До неї підійшов Мурсар – пілот, механік і за сумісництвом помічник капітана. Повідомив:

– Усе, капітанно, «Пташечку» завантажили, можемо летіти.

Капітанна підвелась, зійшла з рампи на блискучу плиту злітного майданчика, подивилась угору, в темне небо. Такий у неї був звичай перед злетом. Механік терпляче чекав на відповідь. Він свою капітанну дуже поважав.

Капітанна Сейко була висока, струнка й худорлява. А механік Мурсар навпаки –міцний й низенького зросту, щось мав у своїй зовнішності котяче, особливо жовті очі й гострі вуха. І рухався швидко, часом граційно, особливо коли ремонтував двигун, бо двигуни любив понад усе.

– Перекладач де? – запитала капітанна, додала уїдливо: – Певно, ми будемо на мигах з місцевими розмовляти.

– Зазвичай тубільці нашого діда навіть з перекладачами не розуміють, – усміхнувся механік, оголюючи коротенькі ікла. – Дід знає мову віїрців, як там він їх називає – мососами, чи що…

– Москалями, – виправила капітанна. – Дивне слово, здається, це щось образливе для віїрців. Професор не буде розмовляти з місцевими, його нудить від їхньої мови, сам казав. Я не дуже розумію значення тих слів, які він використовував, але то щось сакральне, на прокляття схоже.

– Тоді чому він з нами туди летить? – здивувався Мурсар.

– Хочу подивитися, як ті скурвині діти живуть, може, врешті повиздихали, – почули капітанна й механік.

Голос у професора Ворони був скрипучий. Сам він – старезний дідуган, ще міцний, як кремнієве дерево, із сивим волоссям та довгим горбатим носом, схожий на казкового чарівника, – вийшов на рампу, розправив вузлуватими пальцями довгі, білі вуса, які називав дивним словом – «козацькі», огледів космодром. – Файно. Стільки красивих кораблів.

– Діду, за що ви ненавидите віїрців? – запитала тоненька дівчина з кучерявим коротким синім волоссячком, схожим на пір’ячко, – штурманка корабля й помічниця професора. Вона й собі вийшла на рампу. Такий був звичай у цього екіпажу – перед вильотом збиратися біля головного люка.

– Бо вони не люди, а жорстокі мавпи. Навіть не мавпи, бо не хочу ображати усіх мавп всесвіту. Та, самі побачите, – відповів скоромовкою сивовусий дідуган. – А на додачу вони ду-уже нерозумні істоти.

– Діду, не можна так говорити про цілий народ цілої планети, – обурилася штурманка.

– Ех, манюню, це не народ, це стадо, – професор Ворона махнув рукою – мовляв, що ви розумієте у вашому налагодженому світі.

Капітанна Сейко стиха мовила:

– У нас колись такі були, їх з нашого світу вигнали.

– Ми свою землю захистили, а от планету не вберегли, – зітхнув дід. – Ми перемогли ворога, а оті довбні помстилися, знищили мою Землю. Ми собі нову незалежну країну побудували на гарній планеті, добре у нас. А чому ми зараз можемо власну державу будувати? А тому що москалів по сусідству немає, на сто парсеків, на тисячу парсеків. Та от рятівники з Ради тих нелюдів пожаліли. Ваші, ті старійшини, казали отак само, як ти манюню: «Хіба можна винуватити весь народ?» – професор Ворона глузливо передражнив якогось зі старійшин, котрі колись давно проголошували вирок його ворогам. – За колективним рішенням зібрали те кодло, тих, що залишилися, на один корабель й вивезли на Віїру, гарну чисту планету. Ні щоб викинути десь, де атмосфери немає. Хорошу планету дали. І що? Пройшло лише двісті років, а їм уже чистильники знадобилися! Засранці вони, от що я скажу. Невиправні.

Екіпаж чистильників слухав старого шанобливо, хоча усі чули історію дідового світу не вперше.

Лісі запитала:

– А навіщо віїрці свою планету закрили? Соромно, що вона тепер брудна?

– Щоб світ їхнього гидотства не бачив! – вигукнув дід. – Звідки я можу знати навіщо вони знову закриваються від світу? – професор Ворона знизав плечима й скривився, пробубонів: – Треба до Даал на процедури сходити, плече знову болить.

На рампу вийшов комп’ютерник й водночас зв’язківець Дін – худорлявий, високий, зо два метри на зріст хлопчина з довгими золотистими дредами. Повідомив::

– Офіційний дозвіл я отримав, за п’ятнадцять годин нас чекають на Віїрі. Назвав їм час із запасом, щоб не гнати «Птаху» як шалену.

– Де перекладачі? – знову запитала капітанна і глянула на механіка.

– Запізнюються, – відповів комп’ютерник, – писали, що вже на космодромі.

– Хоч що то за істоти? – запитала Сейко. – Такі, що готові летіти на Віїру за половину ціни?

– Студенти, пані капітанно. Зголосилися за об’явою, я й найняв. А що, економно, – відповів Мурсар.

– Скільки тих економних студентів? Навіщо нам студенти на кораблі? – здивувалася капітанна Сейко. – Хочеш влаштувати дитячий садочок чи екскурсію?

– Знають багато мов. Й погодилися на половину платні за двох. Може, не знають, скільки платять за таку роботу, – Мурсар, коли почувався за щось винним, починав говорити швидко, намагаючись виправдатись.

– У тебе або нічого, або гармидер. Для чого нам зайвий перекладач? Не прийдуть вчасно, то полетимо без них, не вперше, – мовила капітанна  й нервово відкинула червоний довгий чуб з обличчя, оголюючи шрам на щоці. На її темній гладенькій шкірі той шрам здавався чорною рискою, наче татуювання.

– Ні, – буркнув дід Ворона, – чекаємо. Бо я тією собачою мовою не говоритиму.

Аж тут до рампи підлетіло гравітаційне таксі.

– О, то, мабуть, вони й є, – вигукнув механік й видихнув з полегшенням.

2.Студенти

З таксі вийшло двоє – високий юнак і мініатюрна дівчина.

– Палринські лялечки, – зневажливо гмикнула капітанна. – Навіщо генно модифікованим дітлахам найматися на корабель чистильників? Пригод закортіло? То ми їм не екстремали.

– А хто? – не втримався від жарту комп’ютерник Дін.

– Може, це у них така практика, чи волонтерська робота? – розмірковував механік.

– Не люблю палринців, – додала Сейко.

– Ви також з Пайри, – нагадав Мурсар.

– От тому й не люблю. Я їх добре знаю, особливо таких от – діточок із впливовими батьками.

– А ваші батьки.. – не втримався механік, примружуючи котячі очі.

– Мурсе! – ледь не загарчала капітанна,  а тоді запитала: – «Пташка» готова летіти на ту Віїру, населену москалями нашого професора?

– Вони не мої, навіщо мені москалі? – гмикнув Ворона. – Навіть як раби не потрібні, бо вони ледарі. Я жартую, якщо хто не зрозумів. Пам’ятаю, що рабство заборонене. Нащо мені раби, у мене є ви.

– «Пташка» готова, – запевнив механік-пілот.

– То йдіть із Лісі на місток,  а я зустріну перекладачів.

Штурманка Лісі, що було замилувалась новеньким хлопцем, набурмосилася, глянула на Мурсара. Той махнув їй:

– Ходімо.

– А хлопчик гарненький, – пробубоніла дівчина-штурманка.

– Цить! Бачиш – наша капітанна незадоволена, – стиха відповів механік.

– Лісі знову закохається й буде страждати, – під’юдив Дін. Дівчина тицьнула йому кулаком у живіт, але комп’ютерник, тримаючи руки в кишенях повернувся трохи убік збиваючи удар. Повідомив: – До речі, я навчався бойовим мистецтвам.

– Припиніть обговорювати капітанну за спиною! – прошипіла Сейко.

– Так ми ж не за спиною, – усміхнувся механік і зайшов на корабель. Лісі ще раз скинула оком на перекладачів, зітхнула й рушила за Мурсаром.

Професор Ворона люблячим поглядом спостерігав за молоддю. Залишився на рампі, запалив люльку. Була вона у нього старовинна, майстерно вирізана з дерева.

Юнак і дівчина підійшли до рампи привіталися. Вони були вбрані в темний одяг, худорляві, дуже схожі один на одного. У обидвох довге чорне волосся, заплетене в коси, й смагляві гарненькі обличчя.

– Вітаю, – мовила капітанна. – Є якесь підтвердження, що ви перекладачі?

– Так, – відповів хлопець і розгорнув зображення на браслеті-телефоні. Перекинув картинку на силове полотно й повернув у бік капітана.

– Одне прізвище, родичі чи подружжя? – запитала капітан Сейко.

– Близнюки, – відповів хлопець, – я трохи старший.

– Палринський університет, кафедра філології. Останній курс, – прочитала капітанна.

– Нормальні перекладачі, – усміхнувся комп’ютерник.

– Це ми ще подивимось, – мовила Сейко.

– Вже той язік в університетах вивчають, – зло засичав професор Ворона, попирхуючи димом. Запитав у юнака: – Навіщо ви його вчили?

– Це не основний курс, лише факультатив, де ми вивчали мови закритих спільнот, за що отримали додаткові бали, – юнак наче виправдовувався перед старим професором.

– Закритих – не те слово! Таких закритих можна й не відкривати ніколи, – пробурчав старий стиха собі у вуса й пішов на корабель. Але озирнувся й запитав: – Як по-їхньому буде паляниця?

– Хлєб, – відповів хлопець.

Старий скривився, наче йому зуб заболів. Аж тут на місток вийшла висока кремезна жінка, і дід звернувся до неї:

– Доол, ти мені пігулок проти болю даси? Рука болить.

– Діду, тобі потрібно у масажному кріслі посидіти, а ти бігаєш цілими днями. Вік у тебе вже поважний, як для твого виду, – промовила лікарка гучним голосом.

– Та який такий у мене вік, нормальний у мене вік! Трохи за двісті, з палринською медициною я ще й не старий, – огризнувся дід Ворона.

– Пігулки тільки після години у масажному кріслі, – промовила лікарка і за сумісництвом головний хімік екіпажу.

– Півгодини, – почав був професор Ворона. Та суперечку припинила капітанна:

– Доол, посели перекладачів, – й обернулася до студентів, які чекали біля трапу: – Ось Доол, вона наша лікарка, покаже вам, де що, й вашу каюту.

Капітанна пішла у корабель. Доол глянула на студентів, наче то були немовлята, яких їй підкинули няньчити, зітхнула:

– Вже й побут на мене навісили. Вигадує Сейко нам постійно якісь нові обов’язки, – і звернулася до близнюків: – Я хімік, звати мене Доол, а ще я лікарка. Тож не хворійте.

– Елік, – назвався юнак.

– Ені, – відрекомендувалася дівчина.

– Отже, дітки, у нас є одна вільна каюта, там два ліжечка. Якось поміститесь Раджу, поки летимо, поспати перед роботою. Що у вас із багажем?

– Тільки сумки, – Елік показав на велику сумку на довгому паску, перекинутому через плече.

– Якщо щось потрібно, звертайтеся до мене, – мовила Доол, зітхнула: – Певно, й мила з рушниками не брали, а у нас тут не круїзний лайнер, душ спільний, біля машинного відсіку. Я там поставлю для вас усе потрібне.

Доол завела перекладачів у кобель, пояснюючи, де що знаходиться, наче екскурсовод.

Корабель піднявся у повітря на гравітаційному двигуні, палубу трохи хитнуло, увімкнувся мікроклімат. «Пташка», наче бульбашка, вилетіла з атмосфери Іноти. Увімкнувся просторовий молекулярний двигун, загудів тихо й потужно.

 3. Віїра – зустріч

Біла Пташка приземлилась на темній стороні великої планети.

Лісі сиділа у штурманському кріслі, здивовано розглядала космодром.

Мурсар підійшов до бокового ілюмінатора.

– Чому тут так темно? – спитала Лісі.

– На цьому космодромі порожньо як у пустелі! – вигукнув механік, який бачив у темряві, мов кіт.

– Ми десь не там сіли? – пробурчала капітанна. Вона також підвелася з крісла, визирнула в ілюмінатор. – Аж надто темно. Ще ніколи не бачила, щоб діючий космодром був без світла, ще й на нічній стороні. Ото вежа ледь світиться? Чому вони не відповідають?

– Та там ми сіли. Але де місто? – запитала Лісі. – За космодромом що, ліс чи ферми? Тут і містечка для працівників немає?

– Ферми чи заводи мали б світитися. А з космосу ми вогнів і не бачили, у них, певно, мало міст, або вони на іншому боці планети, – розмірковував Мурс.

– Атмосфера придатна, але багато шкідливих домішок. Вони заздалегідь прислали нам занижені дані. Та умовно тут можна дихати, – повідомив комп’ютерник, читаючи цифри з монітора. – Десять градусів тепла, вітер, висока вологість. Бактерії загальні.

Капітанна оголосила на весь корабель:

– Відчиняємося, силове поле залишаємо. Лісі, піднімай рівень поля, бо зіпсуємо собі  мікроклімат на борту. На перемовини підемо я, Дід, і хтось один з перекладачів. Там холодно і брудно, Діду, візьми-но кисневу маску, бо нові легені пошкодиш.

– А можна я? Можна я? – почала підскакувати у своєму кріслі Лісі.

– Добре, піде ще й Лісі  – але мовчатиме, – погодилася капітанна Сейко.

Сейко вийшла першою. Куртка зі штучним хутром погано захищала від вітру, їй стало незатишно – наче як тоді, коли вона вперше прилетіла працювати на незнайому планету.

Та ось засяяли потужні вогні. Наближалися й сліпили очі. Три машини на колесах під’їхали до трапу «Пташки».

Машини працювали на очищеній нафті, сморід диму від них здавався капітанні Сейко нестерпним. Вона озирнулася, глянула на професора Ворону. Той скривився, наче хотів сказати – так, так, саме на це я очікував.

Першими приїхали три видовжені низькі машини, за ними сунули великі, з наметами на платформах. З тих наметів повискакувало багато чоловіків у військових одностроях. Почали встановлювати лампи на підставках, розмотувати товсті кабелі, щось під’єднали, щось вмикали. Машини припинили гуркотіти, натомість увімкнувся якийсь прилад, що торохкотів. Лампи на підставках засяяли. Морок безлюдного космодрому навколо яскраво освітленого майданчику став ще густішим і здавався хижим.

Від приземкуватих машин до корабля чистильників люди в однострої розстелили килимові доріжки.

Усе відбувалося так швидко, наче це була вистава після довгих ретельних репетицій. Капітанна Сейко тільки встигла застебнути свою куртку. А прожектори вже світилися, наче на сцені, й до її ніг докотили червону килимову доріжку.

Капітанна озирнулася. Професор Ворона скептично розглядав метушню численних людей у однострої, посміхаючись у вуса. Прозора киснева маска, що була також силовим полем й здавалася лише легким ореолом над головою діда, не ховала його обличчя. Лісі стояла ошелешена біганиною місцевих, намагалася зрозуміти, навіщо те все відбувається й знайти у діях місцевих логіку. Тихо запитала:

– Мабуть, поле космодрому брудне, вони не хочуть ноги забруднити.

– Мізки у них дурнею й брудом набиті, – стиха відповів Дід, – та це невиліковно.

– Цить, – шикнула капітанна, глянула на перекладача.

Тітка Доол віддала юнакові свою куртку, яка була на нього заширока, він тримав руки в кишенях і трохи скоцюбився від холоду. Капітанна запитала:

– Готовий до роботи?

– Так, – відповів студент й сором’язливо усміхнувся.

З машин вискочили молоді жваві чоловіки, теж у одностроях, тільки чорних. Одночасно, наче за командою, відчинили задні дверцята приземкуватих машин. На килимові доріжки вийшли огрядні чоловіки в темних костюмах. Першим йшов наймолодший із них, кремезний і вайлуватий. Очі мав порожні й холодні. Обличчя кругле, та наче й доброзичливе. Великі залисини на лобі. Рухався повільно й лінькувато.

– Перекладаєш мені міжгалактичною усе, що вони кажуть, а їм перекладаєш те, що говоритиму я, – тихо сказала капітанна перекладачу.

– Так, – відповів студент й усміхнувся.

Чоловіки підійшли, перший простягнув руку в тоненькій білій рукавичці професору Вороні.

Дід вказав на Сейку:

– У нас вона головна.

Перекладач переклав.

Місцевий глянув на діда з неприязню. Повернувся до капітанни, здивовано її оглянув з ніг до голови, завагався на мить, та нарешті простягнув руку до неї й промовив:

– Рад привєтствовать на нашей планєтє, названой в чєсть великого імпєратора, полководца і покоритєля звьозд Пу-пятого.

Дід посміхнувся, глянув на Лісі, яка роздивлялася місцевих, наче вони були акторами. Пробурчав:

– Імперія, дитинко, – то не аби що.

Лісі не зрозуміла жарт Діда.

– Імперія на одній планеті? Дивно, – відповіла пошепки, – маленька така імперіїчка.

Перекладач переклав привітання міжгалактичною. Капітанна потиснула руку віїрцю:

– Капітанна корабля чистильника – Келлі Сейко. Це професор Ворона, – вказала на Діда.

Перекладач переклав. Почувши прізвище науковця, місцевий почав кашляти, ще пильніше глянув на професора.

– Лісі, штурманка, – Сейко повернулася до дівчини.

Лісі зробила кніксен й потиснула руку зустрічаючому.

– Елік, перекладач.

– Меня називайтє Ігорь Васильєвич, я советник вєлікого імпєратора Пу пятого, по вопросам екологии.

Перекладач переклав, Сейко замислилась, як ото постійно вимовляти такі довгі та складні імена.

– Вже п’ятий, наче першого їм не вистачило, – прошепотів Дід до Лісі.

– А п’ятий – то погано? – запитала дівчина.

Сейко посварилася на Лісі кулаком. Зробила це нишком, щоб віїрці не бачили.

– Я хочу пригласить вас и ваших людей на небольшой фуршет в чєсть вашего прібитія. Приглашаєм всех члєнов вашего екипажа.

– Прібітія, не приведи боже, – буркотів Дід.

Послухавши переклад, Сейко усміхнулася і спробувала пояснити:

– Зазвичай, коли ми прилітаємо, ми досліджуємо стан планети й починаємо очисні роботи.

– Прошу поважати наші звичаї, – з притиском мовив Ігорь Васільєвіч, – до того ж космодром зачиняється вночі. Заборонено перебувати на його території, заборонено перебувати на вулицях міста.

– Може, ми тоді посадимо корабель в іншому місці, будь де, де можна перебувати? – спитала Сейко.

– На нашій планеті вільно не ходять ніде, – відповів чоловік, – заради безпеки самих громадян.

Сейко захотілося відмовитись від співпраці з людьми, на планеті яких заборонено вільно ходити, навіть заради безпеки.

Дід затулив обличчя долонею, зітхнув.

– То поїдемо на ту вечерю, а завтра почнемо роботу, – запропонувала Лісі й глянула на перекладача, – люди нам свято хочуть влаштувати.

– Я б не їхав, – зауважив професор, – і взагалі раджу забиратися звідси. Негайно.

– Діду, не перебільшуй, – шикнула Сейку й відповіла Ігорю Васільєвічу: – Добре. На ту вечерю підемо ми втрьох. Інші зачиняться на кораблі. Бо палуба корабля – це територія Пайри.

– Я наполягаю: на вечері має бути присутній весь екіпаж корабля. Ваш корабель наші люди охоронятимуть до вашого повернення. Це головна умова. Такі наші звичаї. Після вечері ми оплатимо аванс.

Вислухавши переклад слів місцевого радника, Сейко озирнулася. З головного люку визирали механік й комп’ютерник, за ними темніла масивна постать Доол. Маленька студентка сиділа на рампі. Так, зараз можна розвернутися й полетіти геть. Але їм потрібні гроші. На платню екіпажу, на нові деталі, паливо, харчі, хімічні сполуки…

– Вони не змінилися, – пробуркотів Дід.

– Добре, я погоджуюсь, відпочинок потрібен усім, – оголосила капітанна. – І гроші потрібні нам усім. Але про гроші не перекладай. Скажи: звичаї – то святе, – вона підняла руку, промовила у наруч зв’язку. – Мурсе збирайтеся всі. Йдемо вечеряти. Заблокуй корабель – так, щоб навіть з вибухівкою у нього не залізли. Щоб ракетою не пробили, чи що тут у них є.

– Оце правильно, – кивнув Дід, – добре, що «Пташка» колись була військовим катером. Хоча я б волів забратися звідси просто зараз.

Перекладач переклав згоду капітанни Ігорю Васільєвічу. Той похвалив Сейко, наче школярку, й задоволено та привітно усміхався.

Поки тривала розмова, двоє чоловіків у темному вбранні мовчки стояли за спиною Ігоря Васільєвіча. За ними височіли службовці у чорних одностроях. Корабель і освітлений майданчик оточували люди у зеленій формі. Невисокі на зріст, хворобливо худі, але їх було дуже багато, й вони були озброєні примітивною зброєю.

 4. Вечеря

Усіх чистильників розсадили у приземкуваті машини.

Ігорь Васільєвіч запросив до своєї машини капітанну Сейко. Вона взяла з собою Діда й Еліка.

Коли автівки рушили, Сейко визирнула у вікно. Вогні навколо її корабля здавалися світловою пасткою, низенькі військові стояли навколо «Пташки», наче спіймали й замкнули її на цьому темному космодромі.

Сидіти в машині було незручно й неприємно. М’які крісла тхнули справжньою шкірою. Дошкуляв запах різкого чоловічого парфуму. Стеля нависала над головою. Сейко зі своїм майже двометровим зростом співчутливо глянула на перекладача, який був трішки вищий за неї. Їм обидвом навіть ноги неможливо було простягнути, сиділи у тісному салоні скоцюблені. Дід огледів салон й прошепотів до капітанни з ностальгічним усміхом:

– Навіть не думав, що колись знову опинюсь у подібній машині. У нас такі були, я малим ще катався. Тіснувато вам?

– Маю надію, ми не сидітимемо тут довго, – прошепотіла Сейко.

Машини доїхали до великих воріт у височезному паркані з колючим дротом, біля брами височіли вежі спостереження. Ворота від’їхали убік, пропустили машини і зачинилися.

Сейко побачила темні будинки на фоні темно-синього нічного неба. Жодного вогника, крім фар машин, у яких везли прибульців. Ні транспорту, ні людей.

– На ніч у вас вимикають освітлення? – поцікавилась капітанна Сейко у Ігоря Васільєвіча.

– Заради безпеки, – відповів чоловік, – щоб ворог не бачив наші міста з космосу.

Дід ледь не розсміявся уголос.  Сейко спитала:

– У вас є вороги в космосі?

– Так. Галактична Рада, – відповів Ігорь Васільєвіч. – Вони хочуть захопити нашу прекрасну планету й зробити людей великого Пу рабами.

– Але ж саме Галактична Рада віддала вам цю планету, – обурився Дід.

Перекладач запитально глянув на капітанну. Вона не знала, що й сказати. Зрештою мовила до перекладача:

– Повна нісенітниця, скажи йому, що це неможливо.

Студент стисло переклав:

– Галактична Рада не може загрожувати вашій планеті.

– Звичайно, ви мусите так казати, – відповів Ігорь Васільєвіч, – вас, певно, добре вчать, як правильно й політкоректно спілкуватися з інопланетянами.

Сейко і Дід обмінялися поглядами. Перекладач, здавалося, взагалі не розумів, навіщо так відверто брехати.

У салоні запанувало напружене мовчання.

Машини зупинилися біля високого будинку, де світилися вікна лише на першому поверсі.

Ігорь Васільєвіч пояснив:

– Це найкращий готель нашого міста, побудований для найкращих людей планети.

– Ми вдячні вам за вашу гостинність, – відповіла капітанна Сейку.

Чистильники почувалися незручно, бо їх зустрічали, наче якихось галактичних урядовців.

– Може, вони помилилися, треба їм сказати, що ми не посли й не старійшини Ради, – буркотів Мурсар.

Елік кашлянув.

Гості зайшли до великого передпокою, де лежали килими й яскраво сяяли жовті лампи за кришталевими абажурами.

Гострі вуха механіка настовбурчились, він задоволено муркнув:

– А тут тепло.

– Навіть спекотно, – відповіла Лісі. Вона скинула свою теплу куртку з малюнком на спині – маленькими  різнокольоровими крильцями у кубі, символом космічних штурманів. Залишилася в коротенькій блакитній сукні, яка дуже личила кольору її волосся. Чорні колготки й високі черевики додавали її образу екзотичної елегантності. Перекладачка Ені була вбрана у зелену коротку сукню, темно-сірі колготки й чорні черевики на товстій підошві. Її довжелезне волосся, зав’язане у хвіст, сягало колін. Лісі обійняла студентку, наче подругу:

– Яке тут усе доісторичне. Це такий антураж? Стиль готелю?

– Це відсталість, манюньо, – відповів Дід.

Дві жінки у спідницях до колін й широких піджаках з жахом й осудом розглядали інопланетних дівчат. Поспіхом, за протоколом, зібрали у прибульців верхній одяг й винесли кудись.

Мурсар не мав нічого святкового, тільки два помаранчеві комбінезони – на вихід і робочий. На вечерю він вдягнув чистий. Пригладив коротеньку сіру шерсть на голові.

Капітан Сейко так і залишилась в однострої темно-сірого кольору. Колись вона служила у космічному патрулі, а ті, хто там був, мають довічний привілей носити форму.

Комп’ютерник Дін у жовтому пухнастому светрі й широких штанях з вишивкою, з довгими золотистими дредами, також викликав шквал прихованого засудження.

Доол вбралася у білий светр й світло-сірі штани, а Дід вдягнув свою улюблену сорочку, як він казав – «автентичну». Сорочка була оздоблена ручною чорно-червоною вишивкою.

Коли Ігорь Васільєвіч побачив сорочку професора Ворони, то знову почав кашляти.

Перекладач зняв куртку з каптуром, його довге волосся сягало  поясу. Віїрці, які перебували в кімнаті, нишком сміялися і зі зневагою обговорювали зовнішність, зачіски і вбрання прибульців.

Ігорь Васільєвіч запросив усіх до зали, де було накрито стіл для гостей. Біля столу тупцяло ще декілька чоловіків й жінок у простому сірому й чорному вбранні. Ігорь Васільєвіч називав їх усіх по черзі й казав, що то видатні вчені, спеціалісти, які допомагатимуть людям з космосу якнайкраще виконати свою роботу.

Чомусь помічники вчених на перший погляд краще харчувалися. Бо самі видатні вчені були надто худими, у погано пошитих костюмах, вони виглядали заляканими й уникали прямого погляду.

Струнка худорлява жінка спортивної статури запропонувала гостям сідати до столу.

З сусідньої кімнати, наче привиди, з’явилися люди в білому, поставили на стіл тарілки з гарячими наїдками й вийшли.

Розпорядниця добре поставленим голосом наказала усім наповнити келихи. Офіціанти подбали, щоб п’янкі напої налили усім прибульцям, крім Ені і Лісі. Дівчата здивовано перезирнулися.

Розпорядниця пояснила, що дівчата ще дуже молоденькі, а напої великої імперії Пу надто міцні. А потім почала промовляти довжелезний тост, у якому розповідала про славетного полководця і великого правителя імператора Пу-першого. Про те, як він привіз великий народ Пу на гарну нову планету й навчив будувати будинки, навчив ковальству, землеробству й навіть винайшов перший автомобіль. Стверджувала, що велий Пу безсмертний і богорівний, він ніколи не помирає, бо перероджується у новому тілі, щоб далі опікуватися своїм вірним народом, навчати й направляти. Імператор Пу-п’ятий, підкорювач зірок, продовжує правити великим народом і вести його у світле майбутнє, крізь терні до зірок.

Елін спробував перекладати чистильникам ту промову, але врешті здався й мовив:

– Вона розповідає про правителя, який у них був, і того, який є й буде, я вже нічого не розумію, це набір хвалебних міфів без логіки.

– Та у них завжди так, як хтось вилізе їм на дурні голови – той і великий і славетний, чим дурніший, тим славетніший, – буркотів професор Ворона.

Ігорь Васільєвіч осудливо глянув на перекладача, а потім на Діда.

Сейко здалося, що віїрець розуміє міжгалактичну. Але тоді навіщо він це приховує? Вона глянула на перекладача, той також здивовано поглянув на Ігоря Васільєвіча. Але одразу відвів погляд.

Нарешті розпорядниця закінчила тост й запропонувала випити. Сейко взяла великий келих, зробила ковток прозорої, схожої на воду, але дуже смердючої рідини – й ледь не виплюнула її назад. Напій виявився не надто міцним, але дуже гидким на смак, схожим на медичний спирт. Вона змусила себе ковтнути те пійло й одразу чимось заїсти.

– Он, щось схоже на хліб, – Дід підсунув їй тарілку з порізаними скибками, – заїж, бо рота попечеш. Я думав, вони самі хоч самогон нормальний зробити можуть, а ні. Великий Пу не навчив, певно, – й знову зустрівся поглядом з сердитими очима Ігоря Васильєвича.

Віїрці накинулися на їжу, наче не їли нічого перед тим цілий день, чи навіть усе життя. Хвалили наїдки, смакували, пропонували гостям спробувати те чи інше. Один за одним виголошували промови про велич славетного Пу.

Сейко розглядала людей за столом. Обличчя у них почервоніли, вони говорили все голосніше й голосніше. Капітанна побоювалася, що ця вечеря триватиме до ранку, поки тубільці не впадуть під столи.

Дід Ворона вже дрімав. У перекладача, певно, вже боліла щелепа перекладати слова Ігоря Васільєвіча. Лісі і Ені сиділи над тарілками, наповненими солодощами, й кліпали очима. Якийсь підстаркуватий дядько підсів до Лісі, намагався обійняти, та Ігорь Васільєвіч так глянув на свого підлеглого, що той умить відсунувся від інопланетної дівчини.

Мурсар нализався спиртного й собі почав щось розповідати симпатичній віїрці, яка усе підливала й підливала йому хмільне пійло. Доол відкинулася на спинку й розглядала людей навколо; вона належала до кремнієвих істот, алкоголь її не п’янив. Комп’ютерник Дін втомився від уваги двох молодих віїрок, яким, таке склалося враження, наказали залицятися до нього.

Після десятого, певне, тосту (бо хто ж їх рахував)  Сейко потягнула за рукав светра свого перекладача, привертаючи його увагу, й звернулася до Ігоря Васільєвіча:

– Моя команда зранку працюватиме зі складною очисною технікою. Ми вдячні, вечеря була чудова, але нам потрібно повертатися на наш корабель. Завтра важкий день.

Віїрець посерйознішав, наче й не пив, хоча його обличчя вже було у червоних плямах. Відповів:

– Для вас ми приготували кімнати, де ви можете відпочити, – й рухом долоні покликав чоловіка у світло-сірому однострої. – Наші гості втомилися й хочуть відпочити.

Вмить у кімнату зайшли чотири жінки в костюмах, вклонилися й почали жестами показувати інопланетникам йти за ними.

– Ви нас не попередили, – мовила ошелешено Сейко.

– Хіба ні? – здивувався Ігорь Васільєвіч, – Я ж казав, що космодром на ніч зачиняється.

Мурсар і Доол допомогли професору Вороні підвестися:

– Що, додому? На рідну «Пташку»? – запитав Дід.

– Яке там, – роздратовано відповіла капітан Сейко. – Залишаємося в готелі.

– Я попереджав, – буркнув Дід, – це брехливі параноїки.

– Цить, Діду! Прошу, – шикнула капітанна.

– Та що, то ж навіть добре, – радів п’яний Мурсар, – відпочинемо у хорошому готелі, а завтра до роботи. Хавчик смачний, пійло у голову б’є. Щось голова аж надто обертом йде, потрібне масажне крісло. Доол, маєш щось, щоб голова так не боліла?

Доол відкрила свою сумку, витягла коробку, а звідти блакитну пігулку:

– Тримай.

Мурсар поспіхом проковтнув ліки, навіть не запиваючи:

– Ох, не можна мені багато пити, – жалівся, муркочучи.

Лісі й Ені йшли, тримаючись за руки, наче давні подруги. Дівчата були тверезі і втомлені, й хотіли скоріше втекти з зали, від віїрців, які починали поводитися надто невимушено, навіть нахабно. Від їхніх хтивих, масних поглядів вже нудило.

Ігорь Васільєвіч повідомив, що інопланетні гості вже йдуть. Усі присутні підвелися й знову виголосили тост.

 5. Ніч

Гостей провели до кімнат і залишили самих.

Сейко мала окрему кімнату. Ені і Лісі разом з Доол ділили кімнату на трьох. Чоловіків поселили у загальну кімнату, але поверхом вище. Взагалі складалося враження, що будівля не добудована, і на весь десятиповерховий готель умовно придатні для життя лише перші п’ять поверхів.

Лісі обійшла кімнату, запитала:

– Чому вони не використовують кондиціонери? Навіщо ця складна система опалення? А вікна протяги пропускають. Нічого не розумію. Тут дуже холодно, а нам не віддали наші куртки.

– Здається, тут нічого не знають про кондиціонери, – усміхнулася Ені, відгорнула тоненьку ковдру, торкнулася простирадла. – Й про сушилки, певно, також.

Доол роззиралася, на її завжди спокійному обличчі з’явилася відраза:

– Як на цьому спати? Холодне, вологе, смердюче. Це вкрай не гігієнічно. Лісі – органік, ще нахапає небезпечних вірусів чи грибків. А ти, мала, маєш щось органічне у тілі?

Ені заперечливо хитнула головою.

– Але ви, металіки, дуже чутливі й погано переносите холод, – зітхала Доол на ці негідні умови проживання.

Лісі й собі відгорнула ковдру, постільна білизна була сірою й вологою. Дівчина розгублено озирнулась:

– А де туалет і ванна?

– Ті жінки казали, шо туалет загальний у кінці коридору, душ там поруч, а гаряча вода буде тільки зранку, – повідомила Ені.

Лісі загорнула ковдру, сіла на ліжко, пробубоніла:

– Вони хочуть, щоб ми тут померли? Кому треба наскаржитися? Я не буду тут мерзнути усю ніч.

Доол підійшла до дверей, зауважила:

– Я не дозволю вас тримати у таких умовах. Лісі не підходить брудна білизна, а Ені холод. Дівчатка, йдемо поговоримо з тими жіночками, може, у них є тепліша кімната й сухіша постіль. Ця антисанітарія мені не подобається, тут ще й якісь комахи повзають, і пліснява по кутках.

– От, тітко До! Правильно! – зраділа Лісі. – Хай виправляють помилки, то ж неможливо, або хай везуть нас на корабель. У мене каюта затишна, – дівчина набурмосилася, – хочу на «Пташку».

 Сейко почула гучний голос Доол у коридорі. Вийшла. Побачила, як її лікарка-хімік нависає над столом, на якому світилася жовта тьмяна лампа під жовтим абажуром. Ошелешена обурена вірїка відхилилася назад, слухаючи інопланетників.

Перекладачка саме тлумачила:

– Білизна мокра, у кімнаті холодно, можна якось це виправити?

Сейко озирнулася на свою кімнату і здивувалася. У неї тепло й затишно, суха біла постіль, ванна кімната, єдине – не було гарячої води. Вона не зрозуміла, для чого місцеві облаштували для них різні умови для проживання.

Чоловіків поселили на верхньому поверсі, але складалося враження, що у цьому готелі, крім інопланетників, ніхто більше не жив. Звукоізоляції не було, й згори вона почула дзвінкий голос Мурсара.

Сейко підійшла до столу. Віїрка побачила її й підвелась. Капітанна промовила:

– Дайте моїм людям такі кімнати, як у мене, або відвезіть нас на наш корабель! Для чого ці знущання?

Ені переклала.

Віїрка відповіла:

– Я зараз подзвоню керівництву. Ми якось вирішимо цю проблему.

З поверху, де жили чоловіки, прибігла чергова з червоним від обурення обличчям, заговорила до колеги:

– У них найкращі умови, а вони незадоволені! Не розуміють, що зараз складні часи.

Ені переклала. Сейко гмикнула й відповіла жінкам у сірому:

– Тоді чому нас не залишили на нашому кораблі? Адже ми не просили місця для проживання. Переклади, дівчинко. Невже для того, щоб постелити суху білизну, потрібен дозвіл начальства? Це можеш не перекладати.

Віїрки подивилися на капітана чистильників вже як на ворога. Одна почала набирати номер на дивному пристрої з натискачами, де було написано цифри.

– Це засіб зв’язку? – здивувалася Лісі. – Якась дуже відстала планета.

Чоловіки хотіли спуститися зі свого поверху, але їм заборонили. Такі правила готелю: чоловіки й  жінки живуть окремо, якщо вони не в шлюбі.

Сейко, геть очманіла від місцевих заборон, скомандувала:

– Йдемо на вихід, повернемося на космодром. Мають же тут бути якісь автобуси.

Та тут з напівтемряви коридору вийшов Ігорь Васільєвіч. Чергова стала струнко, наче скам’яніла. Складалося враження, що вона не покоївка у готелі, а солдат на посту.

– Прошу, прошу вас усіх заспокоїтися, сталася помилка, зараз працівниці все виправлять. Не потрібно ризикувати й виходити на вулицю. У нас вночі небезпечно. Вас можуть застрелити.

Сейко запитливо глянула на віїрця, той клацнув пальцями, чергова у сірому ожила й побігла у темряву. Увімкнулося верхнє світло, жінка відчинила дві кімнати й запросила гостей.

– Йдіть, то ваші нові кімнати, вони були приготовані для високоповажних гостей, ваші речі принесуть туди, – мовив Ігорь Васільєвіч до Доол, Лісі й Ені. Й запитав у Сейко: – Ще щось потрібно?

Сейко притримала за руку Ені, промовила:

– Гарячу воду.

– Гаряча вода буде зранку, у нас економлять енергію, – переклала Ені відповідь Ігоря Васільєвіча.

– Добре, тоді все, – розчаровано відповіла Сейко, – на добраніч.

Ігорь Васільєвіч глянув на капітанну, наче вона його образила.

На поверсі, де поселили чоловіків, також усе стихло. Усім надали кращі кімнати. Віїрець побажав спокійної ночі й знову зник. Чергова вимкнула світло.

 

6. Між поверхами

Сейко не могла заснути. Нарешті, покрутившись у незручному ліжку, одягнулась і вийшла в коридор. Чергова дрімала за столом. Капітанна хотіла пройти тихо, щоб не будити й не дратувати втомлену жінку, але чергова прокинулася. Коли побачила високу постать чужинки біля свого столу, навіть злякалася. Схопилася на рівні, зашепотіла щось, наче змія:

– Ви хотітє бежать? Покідать комнату запрєщєно.

Сейко не розуміла, що до неї говорить налякана чергова. Лише збагнула, що та ще й обурена – наче, вийшовши з кімнати, капітанна порушила якісь місцеві священні правила. Аби пояснити, що їй потрібно, вона дістала з кишені куртки цигарки й показала на мигах, що хоче палити. Певно, цигарки віїрцям були знайомі. Чергова притулила палець до вуст, почимчикувала до кінця коридору, відчинила двері.

– Вот здєсь, – зашепотіла жінка, – только нєдолго и тихо, наши парни тут часто курят, – і знову приклала пальця до вуст.

Сейко, все ще не розуміючи того шепотіння й таємничості навколо нічного паління, вийшла на майданчик між сходами, де тьмяно горіло червоне світло. На майданчику темніла чиясь постать й відчувався тонкий аромат дорогих палринських цигарок.

– Не спиться, студенте? – посміхнулася капітанна, витягнула з кишені цигарки і запальничку, тоненьку цигарку затиснула губами, запитала: – То ти палиш?

Перекладач посміхнувся:

– Авжеж, у нас у кімнаті нема чим дихати. Дін спить, а я щось не можу.

– То ти вирішив подихати через цигарковий фільтр, – пожартувала Сейко.

– Романтики закортіло, – відповів Елік.

– А мені – радше самотності, – зізналася вона, – Ця напівтемрява, відчуття постійного нагляду. Наче ми здаємо якийсь невідомий нам екзамен. Здається, наше незадоволення умовами проживання викликало у цього Ігоря Васєлєвяча неабиякий гнів. Я не розумію місцевих. Не розумію, що вони шепочуть з перекривленими від страху обличчями.

– Я чув від нашого викладача, що вони дивні люди. А Дід Ворона каже, що зрозуміти місцевих важко, в їхніх діях немає логіки, тільки жорстокість, – промовив перекладач і подивився у вікно. – У мене, до речі, склалося враження, що в них не вистачає на місто енергії. Жодного вогника.

Сейко й собі глянула крізь шибку. Світло маячило на обрії тоненькою смужкою, але місто так і перебувало в темряві.

З дверей визирнула чергова, вона махала рукою до Сейко: мовляв, годі, потрібно йти до кімнати. Бубоніла:

– Я думала, ви покуріть, а у вас тут свіданіе, нельзя, нельзя свіданіе. Нє понімаєтє? – і додала голосніше, по складах: – Свіданіє запрещено.

З дверей поверху чоловіків визирнув черговий у сірому піджаку, він також нервував.

– Ми наче на таємному побаченні, – усміхнулася капітанна. – Йдемо, не будемо дратувати місцевих, ач які у них тут звичаї цікаві.

– Вони кажуть, що побачення заборонені, – переклав Елік.

– А, – Сейко почервоніла й сама здивувалася, що відчуває сором перед обуреними черговими, – божевільні закони.

– А охороняють як полонених, – зауважив перекладач, й Сейко відчула, що хлопець не жартує.

– Це також незрозуміло, – прошепотіла капітанна й пішла сходами вниз до чергової.

– Мєня же посадят, – буркотіла щось незрозуміле віїрка.

– Вже й з підлеглим поговорити не можна? Про що ти бубониш постійно? – огризнулася капітанна, а тоді додала: – А, й навіть знати не хочу.

7. Ранок.

Сейко здалося, що вона тільки-но заснула, як її розбудила музика – досить гучна, ритмічна й неприємна.

Капітанна зайшла в душ. Вода була ледь тепла, але вона таки наважилася стати під тоненький потічок. Він мав градусів двадцять – середню температуру у кімнатах готелю.

Сейко мала змішану тілобудову – кристалічну шкіру й кістки та органічні м’язи. Тому така температура води для неї була приємною. Маленький шматочок мила настільки смердів, що палринка вирішила митися без мила. Свіжої білизни тут також не було, одяг учорашній. Цікаво, чи є тут пральні машини? Сейко вже сумнівалася. Здавалося, на цій планеті все влаштовано так, щоб людині було вкрай незручно. Чи таке тільки в цьому готелі?

Аж раптом через стіну Сейко почула розпачливий вереск Лісі.

Повернутися до конкурсу: Фантастичні пригоди