Історія Крю.

Історія Крю

Частина перша

Це був вечір. Нічого особливого: коли на планеті біля астероїда Cleo вечорами прогулювався Крю, він шукав хмиз і споглядав каміння на узбережжі, всіяному сірою галькою. Там було багато чого, що чіплялося за старі вулканічні кратери. У прилиплих мушлях і калюжах після відпливу плавали молоді морські зірки та маленькі рибки, і ті калюжі нагадували невеликі басейни.

Він перетворився зі споглядача на помічника, коли його око, прикрите хмизом, помітило обриси людської руки серед уламків. Це не була помилка. Під уламками було щось важливіше за його монотонне споглядання й філософські роздуми: людина, якій потрібна допомога.

Крю прийшов із невеликим рюкзаком і довгою мотузкою. Під уламками лежала дівчина років чотирнадцяти. Вона була така бліда й нерухома, що виглядала як порцелянова лялька. Здавалося, вона не дихає, але вона була лише непритомна. Крю зробив із гілля імпровізовані ноші, обмотав її тіло тканиною й потягнув до своєї затишної халабуди, щоб вона мала шанс вижити, отримала піклування й зігрілася біля вогню. Цей день приніс знахідку, яка, можливо, перевернула все, що було до того.

Узбережжя було схоже на ірландське: виступи скель, гори, кам’янисті степи, пагорби, оксамитовий пісок біля відкритого моря, крики чайок і далекий гуркіт великих хвиль. Крю почувався тут самітником. Він завжди міг щось бурмотіти собі під ніс, не виходячи за межі звичного. Але найбільше його лякало те, що ця дівчина порушила його спокій, а отже, за нею обов’язково хтось прийде.

«Це ж що, вона впала з корабля? Чи її винесло з моря, і це її родичі-рибалки чи прибережні збирачі?» — думав він. Утім, допомогти він не відмовився.

Він доглядав за нею, поки вона спала: відкривав їй рот, напував водою, давав наваристої юшки з того, що збирав, борючись із обставинами та диким кліматом. Халабуда була вирита в землі, складена з колод і кори, замазана глиною, тож здалеку її майже не було видно. У її кутку дівчина нарешті розплющила очі. Її ніжне дитяче обличчя було таким витонченим, що не пасувало до їхнього життя зі старим одинаком. Спогади поверталися до неї уривками: політ, розрізаюча хвиля, раптова гроза, шквалистий дощ і вітер. Вона навіть не знала, як її звати.

Перші спроби поговорити закінчилися тим, що мовний бар’єр став очевидним. Вона говорила своєю мовою, він — своєю, і жодне слово не збігалося.

— Агов, хто тут? — прошепотіла вона. Не почувши відповіді, продовжила: — Ви мене злякалися? Невже я така страшна, що мені вже не можна показуватися людям? Ага, треба привести себе до ладу…

Помітивши, що дідусь соромиться, вона всміхнулася. Крю поклав руку собі на груди й сказав своєю мовою: «Амінат Крю», тобто «мене звати Крю». Потім простягнув руку в її бік і промовив: «Амінат?», тобто «а як звати тебе?». Вона не розуміла слів, але зрозуміла жест. Моргнула, трохи подумала й відповіла своєю мовою: «Хтозна», тобто «не знаю», бо справді не пам’ятала свого імені. Крю почув цей звук як ім’я, і відтоді звертався до неї «Хтозна» з великої букви, як до повноправної особи. (Вона подумала, напевно, що він спитав її ім’я після цієї сцени.) І не маючи змоги згадати, ким вона була в дійсності, вона відповідала вголос. Хто зна, що Крю сприймав як її ім’я надалі?

— Пити воду? Так-так, я трішки відійду й буду пити.

Знайомство розвивалося за кілька днів. Ледь зрозумілими жестами вони почали порозумітися. Згодом Крю взяв її на полювання, щоб відволікти її й водночас отримати допомогу. Він показав їй стадо енцефальських антилоп біля кручі й гірський струмок, звідки краще брати найкращу траву для ліків. Вона швидко навчилася плести мотузки й ставити пастки на здобич.

Щоранку Крю звертався до неї, і кожне його слово починалося з того самого імені: «Хтозна, привіт». «Хтозна, подай хліб». «Хтозна, дай мені води попити». Вона відповідала жестами, а з часом почала розуміти прості слова його мови.

Слів між ними було мало, але взаєморозуміння було. Коли вони виходили в поле, Крю показував на диких оленів, що стояли серед трави, і щось говорив своєю мовою. Вона розуміла лише частину: «олень», «вода», «тихо». Решту вона домислювала. Коли він показував, як правильно скручувати мотузку, вона думала: «Ага, ось так, він хоче, щоб я не тягнула занадто сильно». А він дивився на неї й, мабуть, думав: «Яка ж вона мила дівчина, вже навчилася. Як я радію за неї».

Обоє любили природу і вміли радіти тому, що дає життя: заходу сонця, вітру, простій, але смачній їжі. Праці було багато, та вони допомагали одне одному. Вони були опорою одне для одного, бо більше не було кого тримати. Інакше вони були б самі.

— Крю, олень, — сказала вона, показуючи на тварину.

Він кивнув: — Тихо. Тихо. Так.

Коли сонце сідало за пагорби, він показав на небо і спитав: — Гарно?

— Хтозна, — відповіла вона, усміхаючись, — але гарно.

Одного разу, ближче до вечора, Крю помітив, що вона зовсім не пам’ятає, що з нею сталося, тонула вона чи ні. Він узяв це собі на замітку. Крю, добрий опікун, повів її стежкою, якою ніколи раніше не ходив. За півтори години вони опинилися біля пагорбів, що виділялися на тлі місцевості. Чим глибше вони заходили, тим менше було лісу і тим більше балок і стель, що стирчали з-під землі. Містечко, яке відкрилося їй за пагорбами, було їй невідомим. Тут стояли старі, давно забуті трейлери з іржавими боками й вибитими вікнами, каркаси авіаційних кораблів, що лежали в траві, як виснажені звірі, і кілька невеликих ангарів, сірих і порожніх. Пагорби поросли м’яким мохом, і в їхніх схилах було видно нори. Там роїлися дикі лисиці, кролі, і навіть самі нори виглядали обжитими. Далеко внизу, на краю лісу, паслися ті самі благородні олені.

Дівчина зупинилася. Вона дивилася на іржу, на мох, на порожні двері, і розуміла: тут колись вирувало життя. Тут жили люди, сміялися, лагодили машини, готували їжу й чекали наступного дня. Вона думала, що, можливо, тут жили перші колоністи, і жили вони в злагоді з цією землею, доки не настав переломний день. Її вразило, що люди просто зникли. Не пішли, а зникли, і лишилися лише балки, стіни й тварини, які почали жити там, де колись були вулиці.

— Що це, Крю? — спитала вона.

Він показав руками, поглянув угору обома очима й сказав: «Бум-бан!» — і вказав на небо.

Він намагався пояснити, що колись тут сталася катастрофа. Схоже, він був майже єдиним, хто залишився на цій планеті. Він розповідав, що тут все спалили, багато людей уже немає. Їй було дивно чути це від того, хто ще не мав сивого волосся, у свої 78 років.

Того вечора, коли вони верталися, а Крю хитрими маніпуляціями намагався вполювати хоч щось, вони помітили світло в небі. Крю вказав Хтозні, що треба лягти. Вона зрозуміла: від цих об’єктів іде небезпека.

Це мала бути звичайна вилазка: вони хотіли вполювати оленя, але проста справа перетворилася на спецоперацію. Раптом їх прорізало яскраве світло, що супроводжувалося заглушливим шумом і вібрацією, яка відчувалася аж у грудній клітці. Вони ще близько п’ятнадцяти хвилин лякливо сиділи в кущах.

Думка про Крю в неї була мінливою. Вона й досі звала його Крю, а він її Хтозна. Ще не раз вона бачила частково випалену землю й відчувала страх від невизначеності. Вона завжди знала, що треба ховатися. У своїй свідомості вона створила власний світ, довіряла Крю, який урятував їй життя, і не знала нічого поза цими дикими хащами. Вона стала йому як донька чи навіть онучка. У свої чотирнадцять вона не знала іншого світу й могла пригадати його лише уривками: легкі сукні, вишукані бали, якісь гімни, навички… Щось таке, що розділяло їх обох.

Її навички зростали. За декілька місяці на здоровому харчуванні та з навантаженнями вона перетворилася на машину для полювання. Досконалість міцніла з кожною секундою, і вона вже могла постояти за себе. Упевненість перемагала страхи, що жили в її спогадах: нерішучість, умови, сумніви. Сміливість ставала запорукою того, що більше ніщо не стоятиме перед нею, як стіна: ні той ліс, ні та випалена земля, ні занедбане містечко, яке хтось спалив і яке ніхто не згадає.

Одного вечора вона пішла на полювання сама. Крю затримався, і нічого вже не зміг би зробити. Щось незрозуміле наче шуміло здалеку в темряві, глухо й тривожно. «Ммм, тут явно варто ховатись», — подумав би Крю й порадив молодиці ховатися, але вона ще не мала тих навичок: за пів року муштри не мала досвіду та впевненості в прийнятті рішень, як це роблять досвідчені люди. Вона вступила на шлях небезпеки і ще не підозрювала цього.

«Та ну, може, то просто лось поряд проскочив», — подумала вона, навіть не звернувши увагу на те, що невідоме сполохнуло родину оленів, які щойно паслися на галявині, і пропустивши момент наближення небезпеки на надзвуковій хвилі від досі невідомих літаючих апаратів.

Її серце почало тріпотіти, коли шум уже наблизився, і вона зрозуміла, що просто сховатись під деревом у кущах — не найкраща думка. Вона знала, що ця мить цілком може вплинути на її життя раз і назавжди, і не хотіла ролі полонянки, тому вирішила чкурнути плутаючи, бігти не навпростець, а зигзагами — ніби перериваючи усю логіку, так, щоб їй не можна було перерізати шлях.

Зненацька пролунав шум, і світло вдарило в очі. Серце тріпотіло, і вона не знала, на що чекати кожної нової миті. Перед нею з’явився невідомий об’єкт. Вона побачила, як червоні цятки ковзають по її тілу, схожі на лазери. Тікати було нікуди. Гучні звуки… і вона зрозуміла, що попалася.

Невідома хвиля чи зброя оглушила її, і вона заснула. Прокинулася вже на кораблі.

Частина друга

Корабель був схожий на велику бабку з крилами, що імітували золоті сонячні вітрила. Його кути були скромними, але рубіжними. Обриси комахи та ергономіка промислового дизайну не здавалися чимось дивним, навпаки гармонійно сплітались в щось новітнє, та по-чудернацькому світле. Кабіна мала красиві решітки, а фюзеляж був витончено візерунчастим. Таких кораблів було не менше десяти. Через невеликий люк вийшов чоловік років сорока, а за ним літня жінка-доглядальниця, Каліара Мазур.

Вони підійшли обережно: сподівалися, що не завдали шкоди, і сподівалися, що вона отямилася. Дівчину поклали на ліжко в синій сукні з золотою вишивкою.

— То що ви тут порпалися? — спитав чоловік, на ім’я Еміг Зом, колишній лісник, а нині начальник охорони, і вона не відразу зрозуміла, чи це жарт.

— Хто ви? — спитала вона. — І що я тут роблю? Куди ви мене ведете? Де я? Хтось щось пояснить?

— Перестань стурбовано пити соку чи меду, Венеро, — перервав він. — Весь стіл твій. Звати мене Еміг Зом. Я член королівської гвардії, і за дорученням твоїх батьків займався охороною палацу та твоїми пошуками. Твої родичі чекають на тебе. Судячи з того, що ми знаємо, ти, Венеро, не змогла скерувати корабель. Усе, що відомо, це твоя прогулянка з палуби. Самі боги Антрани знають, що там відбувалося.

— Ну ти й дивна, — кинув він просто. — Тебе чекає давня знайома, Каліара.

— Хто?

— Нянька-доглядальниця, що пестувала тебе з малечку. Апетит у тебе був не той, але спогади про твої витівки в нього розбудили, — він кинув у рот виноградину, яка блищала на сонці й була розміром з куряче яйце. Він соковито всмоктав сік, так, як міг би зробити лише ненаситний до емоцій чоловік. — Дивись, це все для нас!

Стіл був заставлений королівськими наїдками: риба, чорна ікра, фруктові пасти, дивовижні місцеві салати з восьминогів і суп у панцирі скам’янілої риби. Усе сяяло від голографічного підсвічування, а скатертина ніби левітувала.

Еміг Зом дістав із кишені золоту кулю, розміром із долоню. Вона була вся в різьбленні, і над його пальцями майже нечутно пливла, не торкаючись їх.

— Бачиш? — сказав він. — Це не просто іграшка. Магнітна подушка тримає її в повітрі. Живлення від сонячних панельок, заряду вистачить на тисячу років. Можеш не хвилюватися.

Венера обережно простягнула руку. Куля повернулася до неї боком, засвітилася, і над столом виникла голограма: дрібні фігурки танцювали під мелодію.

— Вона… грає? — тихо спитала Венера.

— Грає, співає, показує що завгодно. Може бути центром зв’язку, якщо треба. Це щоб ти не нудьгувала.

Вона торкнулася пальцем поверхні, і куля повільно зробила коло над столом. Венера вперше за весь вечір усміхнулася. Вона ледь чутно почала наспівувати знайому колискову, ту, що чула в дитинстві від Каліари.

— Що це за мотив? — спитав Еміг, не відриваючи погляду від келиха.

— Не знаю, — сказала вона. — Просто знайомий.

Вона взяла виделку й почала ковиряти салат з восьминогів, обережно піднімаючи шматочки й розглядаючи їх, ніби бачила вперше. Суп у панцирі не знала, з якого боку розламувати. Каліара тихенько показала їй, як тримати ложку, і Венера кивнула, але нічого не сказала. Вона поводилася так, ніби це не її світ, ніби вона ніколи не сиділа за такими столами щодня і все це для неї новина.

Думки її були далеко. Вона думала про Крю, про його долоні, про те, як він показував їй скручувати мотузку, про халабуду й перші дні, коли навіть не знала свого імені. Вона не знала, що чекає її далі, і це лякало сильніше за будь-які голограми.

— Ти їси чи просто граєш виделкою? — спитав Еміг з усмішкою.

— Їм, — відповіла Венера й відклала виделку. — Я ще не звикла.

— Чому ви така сумна, ніби від серця відірвали? Венеро, ви маєте бути гідною. Коли ми прилетимо до столиці, на вас ще чекають державні обов’язки, не забули? І що ви знайшли в тих відлюдниках, бісових вошах?

— Невже ви знали про них весь цей час? — спитала вона. — Але вони не гідні вашої уваги! Внизу навіть мова інша, астронавтська, а в нас діалект гальперіанський, ми ледь розуміємо одне одного.

Корабель, що пролітав неподалік столиці, почав знижуватися на висоті сотень метрів. За вікном відкрився краєвид надзвичайної краси. Зелені поля, густо вкриті травою, де подекуди паслися олені. Далі гори, вкриті рідкими лісами, з доріжками, що нагадували заміські клуби. Схили не здавалися мертвими: тут і там з’явилися вітряки та сонячні панелі. Лопаті на вітряках мали вигнуті концентратори, що збирали енергію.

Трохи далі тягнулися кілометри зелених природних теплиць, вирівняних рядами. Між ними стояли висячі сади в будівлях, схожих на мурашники чи термітники, зроблених зі скла й натуральних матеріалів, зокрема каменю. Далі виднілися поля, де вирощували виноград, і штучні острови з високими будівлями, де можна було виробляти сонячні розчини та шовк. Усе це свідчило про достаток і високу культуру, але щось у цьому пейзажі не виказувало ставлення до людей.

Поруч із цими полями розкинулися фільтраційні басейни. Вода в них була кришталево чистою: її можна було пити, в ній можна було купатися. У глибині повільно ходили триметрові соми, а раптом із води вистрибувала червона риба, спалахувала на сонці й падала назад, залишаючи кола. Уздовж берегів працювали люди з ємностями, звідки добували компоненти для найкращого в галактиці шовку та сонячних розчинів.

— Що це, що це? — вигукнув Еміг Зом, тикаючи пальцем у вікно.

— Це неонові ригелі Кольскев, — відповіла Каліара Мазур. Вона не забула їх і усміхнулася тим дивним новинам, які так і не змогли розповісти про місто. Вона ніби невпевнено заглядала наперед: — Так чи інакше, треба ще розібратися. Я б залюбки повернулася назад, там було все простіше.

Еміг Зом помітив, що Венера весь час тримає щось у долоні. Він підійшов без попередження і смикнув ланцюжок на її шиї. На ньому висіла потемніла монетка з відбитком якогось корабля.

— Це що? — спитав він.

— Не чіпайте. Це моє.

— Господи, це монета перших поселенців. Ти що, талісман собі знайшла? Викинь цю гидоту.

Вона стиснула монетку в кулаці й відсунулася. Пальці тремтіли. Вона торкалася монети так, як торкаються чогось рідного, щоб заспокоїтися.

— Вона мені… допомагає.

— Допомагає? — він розсміявся. — Ці люди говорять мовою астронавтів, тією самою, якою говорили перші поселенці. А ми з тобою говоримо діалектом гальперіфанським. Вони живуть у норах, співають свої пісні й не мають жодної культури. Як мавпи, як шимпанзе. Хіппі, дикуни, природні люди. Ти ж не думаєш, що вони тобі рівні?

Венера не відповіла. Вона дивилася на монету, і в голові в неї раптом з’явилася думка: колись хтось так само тримав цю монету в руці, сидячи в землянці, і нікого не збирався називати мавпою.

Еміг Зом відсунув тарілку з восьминогами й узяв ще одну виноградину. Сік потік по пальцях, він не поспішав і не витирав руки.

— Ти думаєш, я тебе тут мордую? — спитав він, не піднімаючи очей. — Ні. Мені просто треба доставити тебе додому живою і здоровою. Дядько чекає, король чекає. Ти знаєш, скільки мені обіцяли, якщо я все зроблю правильно?

— Не знаю і знати не хочу, — відповіла Венера.

— Ось і добре. Менше клопоту.

Каліара підійшла й стала між ними, ніби мимоволі. Вона погладила Венеру по плечу, і голос у неї був тихий, але рівний:

— Еміге, вона ще не отямилася. Дай їй поїсти спокійно.

— Я й даю, — він знизав плечима. — Сиди, їж. Коли прилетимо, ніхто не питатиме, чи їла ти, чи ні. Питатимуть, чи повернула ти корону на місце.

— Корону? — перепитала Венера.

— Ну а що ти думала? Тебе ж не з вуличок витягли.

Каліара різко повернулася до нього:

— Вона не річ, яку треба повернути. Вона дитина, яку ми втратили.

Еміг подивився на неї без тіні злості, як дивляться на старий інструмент, що скрипить:

— Ти завжди так говориш, Каліаро. Тобі пощастило, що ти пестувала її змалечку. А мені пощастило, що я тут поруч.

Він відкинувся на спинку крісла й знову взяв виноградину.

Венера дивилася на монетку в своїй долоні. Вона не слухала його пафосу, вона слухала інтонацію. Охоронець говорив про неї так, як говорять про вантаж, який треба донести до потрібних рук, і чим довше він говорив, тим менше вона розуміла, кому він насправді служить.

— А ті люди внизу? — тихо спитала вона. — Вони теж на вашому маршруті?

Еміг тихо засміявся, ніби почув жарт.

— Вони на своєму маршруті, принцесо. Їм там добре. Ніхто їх не чіпатиме, поки вони не чіпають нас.

Він підняв келих соку й пустив його по колу, не чекаючи відповіді.

Еміг Зом відкрив планшет і ще раз звірив дані. Він переглянув записи, поки Венера дивилася у вікно.

— Ім’я? — спитав він.

— Венера.

— Рід?

— Ви, що знаєте мій рід?

— Знаю, — він не відривався від екрана. — Тоді ще одна формальність. Той відлюдник, про якого ви говорите, у списках не значиться.

— Він знайшов мене внизу, — відповіла Венера. — Без нього мене б тут не було.

— Це ми з’ясуємо, — відповів Еміг Зом. — А поки забудьте про нього.

Венера на мить замовкла, пригадавши халабуду, вогонь і його мовчазні руки.

Каліара ступила крок уперед, і голос у неї був м’який, але твердий:

— Еміге, дай дівчині хвилину подивитися на власний дім.

Він на мить затримав на ній погляд, сховав планшет і кинув:

— Одна хвилина.

Венера знову повернулася до вікна. Над краєм міста починали світитися неонові ригелі Кольскев, а далеко внизу з’являлися перші вогні. Липнева ніжність вечора змішувалася з проростанням темряви, і виглядало так, ніби місто прокидалося, щоб подивитися на неї.

— Каліаро, — тихо спитала вона. — Чому тут так тихо? Ніби всі чекають.

— Не зараз, дитино, — відповіла нянька, але пальці в неї тремтіли.

Венера підвелася й підійшла до вікна. Їй здавалося, що поруч стоїть хтось, хто завжди мовчав. Вона бачила вогні та довгу тінь корабля, що лягала на поля.

— Колись тут було інакше, — пригадала вона його слова. Він говорив про це в халабуді, а вона розуміла лише половину. — Тут горіло не тільки світло.

Венера обернулася до порожнього кутка, ніби там досі сидів Крю.

— Ви казали мені про катастрофу, про спалене місто й людей, яких уже немає. Але я не розумію, хто і чому.

Вона пригадувала його слова з халабуди, ті, що зрозуміла лише наполовину, і вони складалися в картину:

— Ваші предки прилетіли сюди вісімсот років тому. Коли вони прибули, тут уже були люди. Нащадки перших колоністів, чиї екіпажі колись послали освоювати цю землю. Більшість із них вимерла ще до вашого прильоту. Вони не обирали бути заручниками. Їхні діти заснували містечка, мова змінилася, культура змінилася. Тепер кажуть, що простіше знищити все це, ніж жити поруч.

— Знищити як? — голос Венери тремтів.

— Сонячним промінням, — тихо відповів він. — Тим самим куполом, що мав захищати від метеоритів. Його перетворили на зброю.

Венера мовчала так довго, що лише гул двигунів заповнював кабіну. Вона бачила своє відображення в склі: бліде обличчя, очі, які вже не були такими дитячими, як кілька годин тому.

— Чому він раніше не сказав мені? — подумала вона.

Відповідь прийшла сама: бо вона не питала. І ще тому, що Крю, мабуть, не знав, чи захоче вона почути.

За вікном корабель пролетів над останнім полем теплиць, і зелене світло ламп ковзнуло по його крилах.

— Господи, маленька, ти так змінилася, — додала Каліара, дивлячись на худу замислену дівчинку, яку вона знала з дитинства.

— Як ти наважилася піти на прогулянку, коли майже всі жителі міста, включаючи й прислугу ніколи не виходили за межі міської брами.

Унизу відкривалася міська межа, а за нею чекала столиця.

Двері знову відчинилися. На порозі стояв Еміг Зом.

— Час посадки, принцесо. Ваші батьки чекають.

Венера взяла Каліару за руку й востаннє обернулася до вікна.

— Що вони мені скажуть? — спитала вона ні в кого конкретно.

Ніхто не відповів. Корабель повільно опускався в ніч, а місто тягнулося до нього вогнями.

Саме місто дивувало вигинами, здавалося воно було схоже на початки кукурудзи, або витончену морську мушлю. Різні зелені зони та башти, маленькі круглі приміщення складів, та кілька справді цікавих як амфітеатр. Саме в такі моменти, знаходиться хтось, що вигукне: Ну як, захоплива картинка. Але цього разу здавалося сонячне місто було цікавинкою тільки для однієї Венери.

Великі галявини були місцем, де непомітно спускався корабель, там поруч також стояли інші невідомої форми схожі на плоскі блюдця послів Септиноїдів, Аврал пакту Зора та інших кораблів сонячного пакту.

— О, напевне, це гості з наших торгових місій! — вигукнув хтось із команди.

Недалеко від посадкового майданчика простягалися приємні зелені насадження. Люди з висоти видавалися дрібними цятками вздовж вигнутих для затінку майданчиків та галерей, повністю відкритих для покупців — навіть без огорож чи масивних ґрат, які зазвичай можна було б побачити в інших місцях. Хтось проходив із продуктами, і це виглядало дуже жваво й весело. А трохи ближче вигулювали домашніх тварин, схожих на одомашнених птахів чи екзотичних мурахоїдів.

Надлишкова, майже сонна спокійність передмістя здавалася лише вдаваною бравадою охоронців. Вона гостро контрастувала з живим, прохолодним дотиком вітру на обличчі молодої Венери.

— Як це так? — тихо мовила вона, стиснувши в кишені потемнілу монетку. — Невже це й є місто? Як я могла все це забути?..

Новий світ в моєму серці

Місто дивувало своїми розмірами та продуманістю форм, практичність для жителів, чиї побутові потреби тут миттєво забезпечувалися.

— О, як цікаво, ану давайте досліджувати ці краси! — вигукнула дівчинка у своєму впевненому, але наївному підлітковому тоні.

— Не так швидко, дитино. Спочатку те, для чого ми сюди прилетіли, — додала нянька та наставниця.

— Ну ти й нестримана, — додав голова охорони, — от мені проблеми на шию. Тепер ще слухай оці її витребеньки. В нас часу обмаль, дівчинко. Ще матимеш час, в палаці нагуляєшся досхочу.

Неподалік від корабля, з якого повільно спускалися попутники та охоронці, і два пілоти вже почали вимикати усі датчики та панелі, просувалася повільно делегація.

Три чоловіки йшли окутані в савани; посередині чоловік з кромкою, вишитою золотом, на фіолетовому савані накидці, рукава відкриті, на білій сорочці і вдягнутий з шиком. Маючи впевнений вигляд, легку усмішку та грайливий вогник в очах, укладене волосся, що спадало темними хвильками, та тоненькі, елегантні вуса. З боків йшли помічники, прислужники вдягнені простіше, але виглядали вони більше схожі на якихось ченців чи службу церемоній.

— О це певно по нас, — вигукнув голова охорони. — Бач, дитинко, послали зустрічати аж делегацію з палацу, так тебе там хочуть бачити, — додала нянька. — То що це усе для мене? Я вже не стерплю, так хочу маму та батька побачити. Вони певно мене чекали, та й люблять. Розповім, як навчилася плести мотузки, та ставити капкани на кролів та лисиць. Оце вони напевно здивуються, — додала Венера.

— Ти ба, так ти вже солдатка, — всміхаючись і стримуючи щосили здивований регіт, додав голова охорони. — Тільки не кажи цього, дитинко, щоб бідолахи не впали зі стільців, — додав він.

Делегація прийшла, і незнайомець, схиливши голову, вітаючись, сказав: «Мене звати Раду Канн. Ми по вас. Супровід до палацу; там вирішили, що це не зайве».

— От піжон, вже стелиться під Королівською родиною. Теж мені прислужник, модельєр, — просичав голова охорони.

Так що це додало усмішки Венері.

Делегація проходила містом з тими величезними уселинами в будівлях, через які потрапляло світло. Місцями світло йшло через невеличкі призми та скляні концентратори з дзеркалами. Десь угорі будівлі на 30 поверхів були чудово прикриті прозорою плівкою від запеклого сонця чи як захист від пилу. Вулички були дивні, люди мали усю рівність, були відкриті та ніби в симбіозі з природою.

У великих скляних циліндрах, наче острівці, в підсвітці росли зелені рослини — дикі неонові інвазії та мутовані штучно створені сади, що мали властивості нагадувати легені: вони переливалися вогниками і мали в собі тваринні ознаки наряду з грибами та рослинним богом. Люди сідали на лавочки біля цих стовпів-острівців і просто навіть не помічали, наскільки краса навколо них. Деякі, наприклад, діти могли сісти і разом з мамою досліджувати ці нові світи. Здавалося, ще змалечку цій культурі була притаманна рівність навіть серед грибів, рослин і будь-якої живої істоти.

Цей народ міг спостерігати це, релаксувати, просто розуміти мову тих живих створінь. Для Венери це здавалося нереальним. Вона бачила стільки природи в одному місці: працю рослин, групи друзів, що сміялися. Тут ніби було ідеальне життя, гармонійне та чисте, де люди і природа давним-давно подолали усі техногенні проблеми, а люди не здавалися кривдниками і навіть не думали про достаток, адже рівність була у самому житті.

— Не варто турбуватися, дитино, — мовив один із супроводжуючих, помітивши її здивований погляд. — Не бійся їх, вони все одно люблять вас, певне, Венеро. Адже ви теж можете поліпшити життя та довкілля нашого світу. Ви частина природи та соціуму.

Дорогою передмістям процесія трохи зупинилася. Маленьке кудлате цуценя раптом вибігло просто на доріжку перед делегацією, смішно перебираючи лапами, і задерикувато загавкало, охороняючи свій простір. Просто дивовижа, маленька пухнаста зірочка, увірвалася з повідця, і почала скавчати та ластитися, намагаючись втримати власні емоції. Еміг Зом чи хтось із суворих охоронців уже хотів було зробити рух, щоб відігнати малого, але Раду Канн, що йшов на чолі делегації, підняв руку й спокійно зупинив усю процесію. Зробив він це заради собаки: щоб її не затоптали, не налякали ні її, ні людей навколо, і щоб усе спокійно розійшлося. Делегація поважно зупинилася.

Раду не квапився. Хлопець з мішковиною на плечі лише м’яко усміхнувся, злегка схилив голову у знак мирного привітання і сказав: «Мир із тобою, брате» чи просто кивнув до прибулих. Напруга спала одразу ж.

Венера затамувала подих. Вона нахилилася, простягнула руку, і мале цуценя зовсім не злякалося — підбігло, обнюхало її пальці та весело виляло хвостиком.

— Ой, яке ж воно миле… — тихо видихнула вона, і вперше за весь час обличчя дівчини розгладилося від щирої, дитячої радості.

Місцевий хлопець лише тепло всміхнувся у відповідь, підняв цуценя на руки, притиснув до грудей, а делегація спокійно рушила далі, спускаючись у чисту, світлу підземну лінію — місцеву швидкісну магістраль, яка вела крізь м’яке сяйво до самого палацу. Ніхто ні на кого не кричав, не погрожував і не вимагав звільнити дорогу.

Делегація ні на хвилину не збентежилася такою грайливою поведінкою мешканців та безтурботністю в стосунках з правлячою елітою, тож рушила далі, спускаючись на окрему лінію підземних тунелів. У тому тунелі на магнітній підвісці чекала довга гондола з дверима, що відкривалися в боки — різьблена та витончена, як пелюстки павутини та рослинних орнаментів. Транспортна лінія плавно викреслювала широку дугу крізь підземні глибини.

— Нас зачекалися, але люди — то головне, — сказав Раду Канн. — Доїдемо з комфортом, та й чай не встигне охолонути.

Він всміхнувся, і всі відчули, що нарешті будуть дома біля рідних. Венера обперлася зручно, вмостившись у крісло, а потім притулилася до плеча няньки і заспокоїлася, вже згадуючи про Крю все менше й менше. Це її заспокоювало, породжуючи все менше сумнівів у сподіваннях, що незабаром побачить дім уже як його власниця та повноправна господиня палацу.

Палац якого не було

Палац ніби не чекав на примарних гостей — усе здавалося надто буденним, коли ліфт м’яко підняв їх у великі вестибюлі замкової мережі. На двадцятому поверсі вони вийшли, і Раду запропонував змінити охоронців: — Таки вони ж люди, тому їй і відпочити теж треба, тим паче головна охорона, яка, певно, не спить із минулої пошукової місії. Навіть не знаю, як ви можете бути таким спокійним, — впевнено додав він. — Ну а коли вже нервів немає, то чого ж нервуватися? — жартома відповів він. — Ось тільки надією живу на майбутнє: хоч вона й не пам’ятає, та я її виховую з п’яти років… Ну, принаймні долучаю час від часу, — продовжував він.

Схаменувшись серед решти панянок, я пригадала, як Венера згадувала, що Каліара говорила про маму, і в ній знову загорілася та нахабність і дитячий максималізм, які були тільки у тих, кого називають «сяйвом світанку». Принцеса хотіла, щоб її доставили просто зараз. Слуги щось збентежено шепотіли у відповідь: мовляв, «зараз її занесуть». Венера спочатку навіть не зрозуміла, що це означає.

А за мить до кімнати залетів дивний об’єкт — металева чи скляна колба завдовжки близько метра, що безшумно ширяла в повітрі на антигравах. Це виглядало як футуристичний, живий надгробний камінь: усередині мерехтливо пульсував плазмовий з відтінками рожевого та фіолетового зліпок, відгомін пам’яті, цифрова копія характеру та предметного досвіду її матері. Похмурий аналог посмертної маски, що вміщував усі її спогади — справжній цифровий привид у банці. І змінював колір, в залежності від емоцій, які все ще видавали в «Тому» залишки людської суті.

— Що це таке?! Коллма під міст звалив, ви що, це якийсь хворий жарт?! — у паніці та розпачі закричала Венера. — Це ваша мама… служки, точніше, це її плазмовий образ, наче відліпок спогадів, це їхні спогади! — пролунало у відповідь.

І тут її пронизав ще більший шок. — Невже мене тут ніхто не любить? Ти ж пам’ятаєш?! — вирвалося у Венери, повне дитячого болю й образи. Але їй цинічно пояснили: — Ну як у сенсі — не люблять? Вас же дядя особисто попросив, щоб вас доставили вчасно. Про шлюб треба домовлятися, вести справи, сам розумієш…

Виявилося, що її привезли сюди зовсім не тому, що на неї хтось чекав із родичів чи тепла — її доправили як цінний вантаж заради укладення вигідного політичного шлюбу між світами.

Голос церемоніймейстера тим часом продовжував гнути своє: — …як вас мали видати заміж заради миру між різними світами на наших щелах-наршаті відбувся відкріп. Окрім гармонії, у літарійців вже є багато чого, вони вільніші за нас, але далі цього подають метод та нафту, яку втім використовують як непотрібну суміш для виготовлення шахів, змішуючи з природними матеріалами. Що ви полюбляли? Лізіанські фіалки — вони були поставлені у вашу кімнату, нехай нагадає аромат рідного дому та допоможе призвичаїтися.

Вони спокійно облаштувалися на новому місці. Маао, прислужниця, і гардейминра (гардеробний слуга) були під рукою — так, як і треба. Вона нарешті мала можливість залишитися наодинці з собою.

З вікна відкривався чудовий вигляд, а її обіцяли зранку зустріти з батьками. Натомість усе це здавалося якоюсь награною виставою, похмурим фарсом — зовсім не тим, на що вона чекала.

Невдовзі, коли вона була вже в залі для прийомів на торжестві, її дядько відсунувся, наче скеля, повернувся до неї з широкою усмішкою і вигукнув: — Венера, доню! Як же я радий тебе бачити!

Вона ніяково підійшла до незнайомого чоловіка і спитала: — Та як це… Ось скільки справ навалилося на одну мою фантастичну голівку?

У відповідь дядько лише поблажливо усміхнувся: — Мені вже сказали, що в тебе проблеми з пам’яттю… А ще той інцидент, певно, ввів тебе в оману. На жаль, батьків і родичів, крім мене, в тебе не залишилося. То чому ти дивуєшся? Усю любов я віддав тобі, все, що міг, і добровільно. Але тепер ти віддаси сторицею. Ми ж бо щойно розмовляли про це…

— Про що?! Ви про щойно… про одруження?! — спаленіла Венера. — Який шлюб?! Ви що, з глузду з’їхали?! Мені чотирнадцять років! Яке заміжжя?!

— Та заспокойся, тебе ніхто й не питає, — холодно відмахнувся дядько, втрачаючи лагідний тон. — Це ж династичний шлюб! Ми утремо носа тим принцам, видамо все як слід, а ти, доню, мовчи та довіряй роду.

Він зробив крок ближче, дивлячись на неї як на єдиний порятунок: — Ми ж із тобою якраз напередодні — перед тим, як ти вирішила кудись улетіти й покататися — про це й говорили! Ти просто забула через свій інцидент. Таке щастя, така удача! Подумай тільки: пів року ми морочили голову всім підряд женихам, листи любовні від твого імені писали, затягували час… А тут нарешті ти повернулася. І тепер точно буде весілля! Ти ж нас тепер і врятуєш, ти ж наш золотий квиток!

Згадки в палацових стінах

Примітка: наведені далі записи були знайдені набагато пізніше в таємних архівах палацової прислуги. Офіційні хроніки переможців намагалися приховати правду про переворот, але ці щоденники зберегли справжні спогади і розкривають моторошну таємницю Антрани.

Важко пригадати той конкретний день — час поволі стирає все, поступаючись новим спогадам. Та не кожна бувальщина з тих, що переповідали в палаці, була вигадкою. Частина правди все ж просочилася крізь старі листи й тихий шепіт його обителі.

Той день був пекельно морозним. Вночі зірки сяяли, наче кришталеві іграшки на найліпшому святі. Дихалося важко, а крижане повітря хапало за горло кожного неуважного, хто наважувався відкрити рота…

З тієї самої пори, як я почала служити в замку, ти єдиний, кому я можу довірити свої найщиріші почуття. На жаль, у палаці кожен залишається таким, яким є, і їх уже не змінити. Це не ті люди, яким варто довіряти.

Інтриги тут плетуться без упину. Наприклад, голова охорони та нянька Каліара мали таємний зв’язок і, можливо, навіть приховану дитину, про яку мало хто здогадувався.

Мене призначили служницею принцеси Венери, коли мені виповнилося шістнадцять. Спочатку вона здавалася милою та цікавою дівчиною з фарфоровим личком і стрункою фігурою. Через свою юність вона виглядала ледь на чотирнадцять, хоча насправді їй вже було сімнадцять. З боку могло здатися, що перед тобою здорова двадцятирічна жінка, яка вже тоді залицялася з молодими вартовими чи навіть скромним камердинером, що допомагав їй вдягатися. Вона кидала йому виклики, насолоджуючись можливістю маніпулювати ним.

Здавалося, вона була незвичайною, але хто знає, наскільки гнилим було її серце? Її можна було лише пожаліти: вона рано втратила батьків, і я щиро намагалася стати їй не просто служницею, а й порадницею, навіть подругою.

Коли вона дізналася про нав’язаний шлюб із своїм мерзенним дядьком-самозванцем, то спробувала втекти. Я першою повідомила їй цю жахливу звістку і намагалася прикрити її втечу. Але дарма. Її шукали майже пів року.

За цей самий час камердинер та фахівець протокольної служби який мав готувати весілля, продовжував обманювати всіх претендентів під тиском ганебності нашого короля, який успадкував владу несправедливо, вбивши батьків Венери та посівши їх місце. Спочатку як регент та радник, а потім як повноправний володар.

Я не можу просто стримати сльози, та обурення в собі. Що до мене, то він не раз намагався залізти мені під спідницю, як і до решти. Королю усе дозволено, часто пригадував він.

Раду Канн був відданим заповітам предків, і мав все ще хоч вигляд пристойності. Часто він вітався з нами «Привіт панянки. Як ви, цвіт у вашому волоссі дарує життя цим похмурим стінам» казав він. Напевно принцеса в дійсності могла назвати тут його єдиним другом, та хіба що нас, служниць. Вечорами я підслуховувала через замочну скважину, як чергового листа претендентам на руку Венери надиктовував дядько. А в той же момент Раду сам вимальовував витончені літери чи просив нас, жінок, щоб лист здавався більш справжнім та жіночнішим.

Повернення стало для неї шоком. Вона змінилася. Я пам’ятаю, як ми готували її до весілля. Біле, як крейда, обличчя, яскраво-червона помада… Весільна сукня з найкращого шовку та сатину, оздоблена бахромою, з шлейфом у два метри, здавалася примарною. А наречений… Це був 98-річний старий розпутник. Його шкіра була вкрита бородавками, складки — волохаті та пітні. Він був суцільною мерзотою.

Страшно навіть уявити їхню першу шлюбну ніч. Як вона, плачучи, згадувала своє минуле життя на острові, дивлячись на цього гидкого старого?

Найогидніше було те, що якісь невідомі особи перевіряли її на цнотливість перед шлюбом, ніби не довіряючи, що старий чоловік, Крю міг би зашкодити їй самостійно. Це було справді огидно.

Єдине, що я можу пригадати, це те, як принцеса перетворилася на відчайдушну жінку. Постійно знаходячи впевненість в талісмані перших колоністів, просту монетку, тотем, яку вона не випускала з рук навіть на весіллі.

Ця історія могла б закінчитись просто, переказом гарної історії, чи покаранням неправедних вчинків. Але не тієї ж миті, коли її страждання вщухли, а її новоспечений чоловік заснув. Вона кинджалом приспала його навік. Що ж до дядька…, то це довга історія черговий раз розважаючись з чиєюсь дружиною і відпустивши охорону, він не помітив, як служниця підлила отруєне вино. Сама ж Венера спорядила корабель, залишивши тимчасово доки сама не буде здатна правити все на Раду Канна як першого міністра. Напевно вона зараз живе простим життям з гармонією, та наодинці. Де могила Крю, що показав як бути людиною не встигає зарости травою, а має нові квіти щотижня. Інтриги в замку стали повсякденністю, ніхто не міг знати, до чого це могло б призвести, життя продовжувалося, і завжди будувалися нові плани, інтриги та нові коаліції.

Постскриптум
Коли я думаю про все це, мені приходять на думку приємні образи. Я уявляю, як Венера нарешті знайшла свій справжній дім, розуміння того, як піклуватися про інших і як гармонійно співіснувати з тими, хто має інші форми чи ідеї — без насилля та жорстокості.

Я лише служниця, але вірю, що тепер вона стане ще сильнішою. Вона зможе нарешті принести світло та надію в наше життя, і, подібно до фенікса, відродиться, щоб зцілити наш світ. Там уже не буде місця інтригам чи спопеленню міст — настане справжній мир і гармонія, саме так, як заповідали нам предки.