«Після нас лишиться лише кров, та й згадки —
і добре, щоб ця кров не називалася дизелем».
— від автора
Звичайний чоловік за сорок сидів в своєму будинку, невдаха актор, якого ніхто вже й не хотів запросити на пафосну вечірку. Він згадував найліпші роки молодості, коли його брали на ролі у мильних операх, та вечорами він міг підробляти в зоомагазині.
Увімкнувши потерту плівку, він пригадав ролі Джо Стентона, його вдалого персонажа.
— Я не хочу цього робити… Я не хочу цього робити… Більше не можу. Боже, що за грець, не примушуй мене до цього.— Невідомий нервово відповідав ніби так тиск опонента видавався менше.
Голос десь вдалині відповідав із присмаком диму від цигарки та єхидною усмішкою:
— Ти базікало. Я тут єдиний шериф. Ану давай, бери їх на мушку і швидше йдемо грабувати цей банк.
— Але як же це. Вони живі, і останні копійки тут збирають люди. Як же ті прості фермери, що лежать під сухими земельними пагорбами.
— Ти не благодійник. Я взяв тебе лише через необхідність такого спеца по замках, як ти. Ти наче забув, що в твого батька здоров’я вже не те, і він постійно потребує догляду та коштів. Або я пристрелю тебе, —негіднику Джо Стентоне.
Дуло револьвера з брязком наставилося на Джо. У нього вже йшов нервовий піт, і він не мав іншого вибору:
— Добре, добре, я це зроблю.
— О, нарешті допетрав. Йдемо звідси, а потім чимдуж тікаймо.
Така картина щойно карбувалася в розумі, але все перервав важкий вигук: «Стоп, знято. Ще по одному дублю — і збираємося, поки не стемніло. Все інше знімемо наступного дня в новій локації. Мотор, камера! Перестаньте шуміти на майданчику».
Загули люди, і прожектори, що знімали в павільйоні, подаючи яскраве світло, почали охолоджуватися. Режисер та продюсер були задоволені. Сам актор, який ще витирав нервовий піт, чотири хвилини тому збирався знімати грим і міняти костюм, щоб нарешті встигнути на вечірку, на яку запросив його друг.
Ті згадки досі гріли його душу, але зараз він просто самотній старий. Після перерви на ностальгію вихідні слід було закінчити, прогулянка була не зайва. Вдягнувши капелюх, як водиться в поважних джентельменів, чоловік змінив саван роздумів на практичний легкий та витончений костюм. Сонце сліпило очі, сівши в авто він почав подорож, перебуваючи на межі реальності та згадок недавніх яскравих уривків життя. Ці спогади раптово виринули, додаючи поїздці нових барв.
Нарешті в світі Крістофера щось змінилося. Весь світ із його манхеттенськими проектами, проблемою перенаселення та викликами нафтових заводів чи обривками трагедій за останні роки життя змінився більш сонячними барвами — на тлі зростаючої кризи та напруження в деяких куточках світу…
— Що ж може спинити цього навіженого? — вигукнув крізь зціплені зуби хлопець у кафе, коли кухар наклав свіже вершкове морозиво в каву клієнтці. — Ще б оладки змастив медом та кетчупом.
Надворі йшов дощ. Вони були в придорожньому кафе, де вирішили перекусити Лорі та Крістофер.
— Так, це нам, — мовила вона, і коли офіціантка ввічливо запитала, чи не потрібні додаткові серветки чи щось ще, додала: — Та ні, ми просто вирішили злегка перехопити з дороги. Їхати за місто довго, власне прямуємо туди. А тут геть авто перегрілося — то хай охолоне, та й самі заправимося. Заправити себе — то найліпша справа з ранку.
Офіціантка лише пирхнула, ніби її за ці 40 років роботи в кафе майже нічим не здивуєш, і пішла геть.
— Скажи, красуне, — мовив Кріс, дивлячись, як дівчина з апетитом наминає смачні оладки та запиває кавою зі смаком вершкового морозива. — Дивовижний смак. Ну ти й дивачка! А в мене все простіше: картопля, гамбургер, трохи салату та пара тостів до кави.
— Ну знаєш, коли довго бачиш, як усе навколо змінюється, починаєш інакше дивитися на речі, — відповіла Лорі. — Не знаєш навіть, як людство далі жити буде. Скоро родина та традиційні цінності американського заходу зміняться, залишаться лише пустки споживання — ті ж масові гамбургери чи чергові ідеї з мильних опер, у яких ти граєш.
— Що ти хочеш, ми ж маленькі люди…
— Хммм… Напевно, люба, ти права, — промовив Кріс. — Але з тобою якось наче в дитинство повертаєшся. Начебто й дама елегантна, а поруч із тобою одразу якась довіра вибудовується, дещо рідне таке.
— У кожного з нас можуть бути власні примхи, — відповіла вона, роблячи ковток за ковтком із запашного горнятка. — Так, ще хвилин п’ятнадцять — і треба їхати, саме щоб усе встигло влягтися. Двигун охолоне, і напевно машину вже встигли заправити та протерти від пилу вікна.
— Знаєш, коли більше пізнаєш світ науки, життя відкривається по-новому. Наче відчуваєш частину цього…
— Чого саме?
— Ну… дивовижного танцю. Історія, час, весь Всесвіт. Наче ти частина, як маленький адаптивний механізм, і бачиш межі, яких люди ще не досягли. Розумієш той самий ефект з крилами метелика, що змінюють увесь світ на іншому краю планети… Ого, навіть не замислювався, це так нестандартно! Тебе в школі вчили чи ти сама дійшла до такого? Напевно, точно грала в постановках Шекспіра в коледжі, бо бачу, що ти романтична натура. О ні, не тільки романтична, а й приховано фізична…
Лорейн злегка віддалялася від своєї поважної наукової натури й на хвильку була звичайною дівчиною — без лабораторій, ґрантів, цих самих меценатів та бізнесу.
Поряд зі стійкою десь удалечині сиділи люди. Одна з офіціанток у синьому костюмі та білому очіпку мляво приймала замовлення, кухар зиркав, приймаючи замовлення, а наша пара розмовляла так, наче це була єдина їхня зустріч цієї миті, яка буває лише раз на тисячу років — коли зірки та енергія Всесвіту безмежні й запалюють нові долі та надію.
Пил від проїжджих авто, відблиски світла в дзеркалах бокового огляду вантажівок та седанів, легкий прийомний вітерець, що буває вранці близько десятої години, та тихеньке кафе, що було острівцем щастя з вивіскою та ракетою з написом: «Atom Rocket Cafe: зупинись та перекуси, поки ця мить є в тебе».
Неон потертої вивіски ледь вкритої пилом дорожнього життя стиха тріщав, відкидаючи червонуваті відблиски на вологу від краплинок зливи на асфальтовану парковку. Всередині ж пахло паленою кавою, солодким тягучим сиропом та старою шкірою потертих рипучих диванчиків. Дощ за вікном ледь посилився, перетворюючи силуети проїжджих авто на розмиті світлові смуги дорожнього раю. У цьому крихітному куточку, затиснутому між безкінечністю доріг та загадковість темряви, час немов зупинив свій летючий біг, даруючи їм двом коротку ілюзію вічності серед холодної пустки одинокого Всесвіту.
Крістофер тікав кудись у далечінь по змарнілих від дощу вулицях. Він був як тінь буденності, де пересічність межувала з романтикою. Зрештою, заспокоївшись, одважився взяти все під свій контроль. Зайшовши за поворотом, він сів у свій білий «Паккард». Решітка з гордою емблемою немов була його проривом у цей уже змінений світ.
Радіатор злегка напружувався, тому повітряний потік здавався похилим ліворуч, а двигун нагадував пилосос, що розсікає стужу холодних вулиць. І він, уже з метою,, незважаючи ні на що, прямував до близького друга, передусім до цієї лабораторії.
Він точно знав, що Слімс йому допоможе. Він давно опікувався всім колективом і марнів на роботі не від тиску котла, а від усвідомлення того, що живе серед своїх і що долучився до чогось справжнього.
Зібравшись духом та поклавши ліву руку на кермо, він призвичаївся і навіть помітив на кутку провулка чоловіка, що спостерігав за ним, немов прикидаючись, що чекає когось важливого — може, дружину чи ділового партнера. А це йому зараз зовсім і не було потрібно.
Він злегка намацав правою рукою приладову панель і увімкнув радіо. Там була чергова радіопостановка про Джо Стентона, ковбоїв Голлівуду, де часто згадували і про його, Крістофера, невдачі з мильних опер на шляху підняття на гору у велике кіно.
Повільно прокрутивши перемикач радіо кольору слонової кістки з перламутровим відтінком, він знайшов пісню Full Moon Френка Сінатри та інших близьких йому по духу камерних співаків, що чіпали за душу й уводили мрії в незвідані далі.
Те, що можна було побачити дорогою, і захоплювало, і дивувало. Він бачив здебільшого натовп: усі кудись поспішають — он неподалік видно хлопчиків, що нагнулися ремонтувати цеп велосипеда; дівчата-дорослі, що, певно, йдуть по своїх справах на роботи чи вже з неї, з нічних змін на заводах, і, не маючи зайвої копійчини чи авто, добираються пішки до своїх депресивних районів трудівників та механіків. Молоді дівчата в гарних сукнях, соковиті, як вигин скрипки; молоді джазисти, певно, йдуть на прем’єру вітчизняного фільму чи на новий фільм про «Франкенштейна та його кохану» в кінотеатрі.
Більшість вулиць вщухає на пару годин, і смуток кудись зникає. Але за склом він помітив маленьку білу машинку з морозивом — її кругленькі обриси привернули увагу, як і інші ятки на колесах: хот-доги чи щось подібне серед пилу. Кріс усвідомив, що ця суєта зміниться — напевно, скоро все замінять на автоматрони.
Ось поряд уже їздить синя маленька скринька на колесах, не більше поштової скриньки американської поштової служби. На горі — гучномовець, цей робот-аніматрон ретранслював останні новини, спокушав радіорекламою нових ігор та їздив на одній стороні в зоні для пішоходів — серед доріжок, наче страж між переходом від людей до машин із минулого, в якому ще неусвідомлено жили люди, до майбутнього з енергією світла й зброї Тесли, яку в них вкрали.
Цей світ здавався лише меланхолійною прозою. «Невже це життя реальне, невже я тут, на своєму місці?» — думав Кріс.
Спогади були змішані, єдине що він міг тоді згадати це яскравий предмет що привернув увагу. Раптом хлопцю в око впала чашка з ілюзіоном, у якій стояла купа загострених кольорових олівців.
— Що? — повільно глянув Слімс. — Тебе зацікавила ця забавка новачків?
— Так, знаєш, чіпляє око.
— Так-так, я звісно знаю, що ти любиш називати мене бухгалтером, але я все ж не маю тебе переконувати, чи я дарма отримав свій ступінь.
— То що це за дивина? — грайливо спитав Кріс.
— Ну, дехто любить фішки з оптикою. Поки ці друзяки-аспіранти жартують, я маю контролювати їх і виконувати всю відповідальну роботу, а вони тут фізику міняють. Ніколи не чув про ілюзію обману, про мозок, про корабель Тесея чи печеру Платона? — спитав Слімс. — У світі ще багато див, і чому наш мозок та наше сприйняття засновані лише на викривленні реальності?
Коли Крістофер уже сидів в автівці, у нього нарешті був час поміркувати. Він і не усвідомлював, на які ризики наражав Лорейн та своїх друзів. Йому стало ніяково й лячно, що буде далі. Цю годину подорожі він прикидався, що спить, а сам проганяв думки, плачучи всередині та продумуючи варіанти відступу чи нові загрози.
У його думках був Кауфман — він міг бути причетним. Сусідка бачила Ларрі, а Ларрі — його людина, тому наразі Ерік везе його до коханої, яку той урятував від Ларрі. А від кого він? Від Кауфмана? Він був такий щирий бандит і меценат, він — власник «Тесли», він пов’язаний із німцями, про що тайно газети писали.
До чого тут Тесла та Едісон? До чого військові підрядники компаній «Томсон», «Х’юстон», «Лінкольн», які брали участь у розробці робота, яким його друга вбила мафія? Ще й ці сицилійці, криваві ріки бруду та злоби… Все наразі варилося в тому котлі, і все ледь не виходило з-під контролю.
Повернувшись напівпоглядом через двері автівки, Крістофер зняв пов’язку та оглянув той самий майже готичний дім у передмісті, що нагадував павільйон для зйомок «Сімейки Аддамсів» чи якогось твору Едгара Аллана По. Великі шпилі, третій поверх, похмура вежа з окремими вікнами та власним флюгером, бічні прибудови… Він був явно в ліпшому стані, ніж той старий, занедбаний та злегка самотній будинок. Це справило враження.
Хлопець простягнув руку й кивнув незнайомцю, вказуючи рухом іти вперед. Той кивнув, і коли вони зайшли, їх зустрів помічник, що нагадував дворецького Адамсів. Він був простою, услужливою людиною.
— Там ми зможемо спокійно й непомітно зробити закупки, не привертаючи уваги, та зробити чудовий проєкт. А нині ми вдома! — вигукнув незнайомець позаду. — Вибачте, я навіть не знаю, як вас звати.
— Ерік, — вигукнув Кріс. — У нього ще немає уявлення про людство. — Насправді мене звати Ерік фон Браун, — сказав той. — І я лише можу сподіватися, що колись мій брат приїде сюди, в США, щоб разом розвивати науку. Він розробляє ракети в Німеччині, і, схоже, наразі там усе складно…
До них повільно спустилася Лорі. Коли її побачив Крістофер, втомлений і стриманий, усе немов змінилося.
— Моя люба, як ти? — мовив він нарешті. — Я знаю, що ти жива. Та все добре.
Того ж вечора, коли вони дали собі лад, Кріс дивився у вікно другого поверху на те, як дерева куйовдить вітер, і сказав те, що розповіли Ерік фон Браун та Лорейн:
— Отже, я привіз нині усе сюди, бо ви вже багато знаєте про змови, про штучну дизельну кризу та, напевно, те, що ракети в Німеччині готують не на Місяць. Хочуть завдати першого удару. Компанії сподіваються заробляти гроші, висмоктуючи з ледь живої економіки кошти на оновленнях, та лобіюють усе нові провальні програми, які вигідні хіба що їхнім корпораціям.
— І що ми можемо зробити? — спитала Лорі. — Вони вже вбили вашого друга-професора. Це нитка одного зла.
— Я знаю, що відбувається, — відповів Ерік, — як від братів із Німеччини, так і з інших країв, де маю власних інформаторів.
— Що ж, хлопче, у твоєму віці що ми маємо робити? Вбити багатіїв із рушниці чи що? Нині усе ускладнилося. Вони захотіли заарештувати Теслу. Він помер за офіційними даними, але, схоже, вони хотіли прибрати зайвого свідка, а конкретно його винаходи, привласнити та засекретити. Уряд, ймовірно ФБР, розшукуватиме всіх пов’язаних із ним осіб. Але наше щастя в тому, що ми на колишній закинутій комуні Ферерфів, яку колись купила його компанія як неліквідне майно. Ми можемо, напевно, це зробити.
Вони спустилися в підвал, де було гучне гудіння генераторів, а лампи та реле клацали так, що це спочатку злякало Крістофера. Лорейн затамувала подих.
— Це штучна свідомість. Тесла 20 років копіював власні скани мозку, щоб створити свою цифрову копію.
А велика дерев’яна шафа з віконцем-лінзою круглої форми, схожа на віконце апаратури для показу кіно, малий монітор шумів, тріскав, видаючи ледь помітне, зелене світло. Але голова Тесли була вмонтована в цю скляну картинку цілком, і його голос, що передавався з гучномовця, супроводжувався низьким мідним відлунням. Апаратура видавала червоне сяйво від розжарених ниток вакуумних ламп.
Це нагадувало лабораторію у темряві, майстерню радіомайстра, телефонну станцію чи високовольтну станцію з великими роз’ємами, мідними шинами, та величезними конденсаторами, реле та радіолампами.
— Вітаю, друзі! Нарешті ви дійшли до кінця свого шляху. Алгоритм коду заплутано й розгадано.
— Що це? Що він каже?
Ерік притиснув руку до рота: — Тихше, він говорить, слухайте уважніше!
— Друзі, якщо ви наразі тут, то, напевно, мій двійник із плоті вже не на цьому світі. Я передбачив хід подій.
— Оце так, він наче живий. —тихо вимовий Кріс
Я хотів єдиного. Дати чистому світу не обмежену енергію сонця, зробити магнітну левітацію, хвильові зарядки без кабелів та важких радіаторів. Я хотів змінити людство.
—Тихше , на це йде багато енергії. — Перебив Ерік.
Поставити телефонні підстанції в космосі та електричні автівки, що не потребують заряду по 10 років…
Лорейн трішки всміхнулася, і прощепотіла— Оце велич генія , невже він все передбачив.
Але мафія та людська жадібність усе змінили. Люди пішли проти ідеї небожителів, містиків, філософів, ідеї греків та римлян, атлантів та гіперборейців.—Продовжував роботичний голос
Наразі єдине — це злити всі схеми уряду з надією, що вони щось зроблять.
— Скоро він там закінчить. —глянувши на годинник промовив Кріс.
Доки є час у державних лавах, знайдуться ті, хто є патріотами країни та зможе щось зробити в Конгресі та уряді після розгрому корумпованих дій, махінацій із урядовими підрядниками, військових конгломератів та нафтової змови. Тож пошліть це все, що треба надіслати. Мій протеже Ерік має керувати, слухайте його…
Група спокійно повернулася назад у кімнату на другому поверсі. Тут можна було порозмовляти, був і кабінет — усі потроху щось обговорювали.
Фігура виконувала вказівки керівників, поки той коригував їх і почав контролювати ситуацію ввечері. Та й інші плани були грандіозніші, але хлопець згасав у свідомості, як у судному ліфті. Хлопець уже готувався гладити свою улюблену кішку. Хтозна, відкинеться він там чи ні, але бачить перед собою спалахи крові. Хлопець готує глибини й вкотре дивиться на нього.
— Оце ви жартуєте! Знову ваші акторські штучки, іронія та театральні драми в ролі? Як вам таке здається в цьому будинку? Немає нікого, тому ми й будуємо з цього міста наші поселення…
Сумуючи за людським витоками буття, Крістофер замислився. Де він так помилився? І чому він падає в прірву… І він відчуває стан, коли розуміє: маєш йти за течією, а не плисти проти неї.
Перше що прийшло на думку втома, нерви, низький рівень цукру як наслідок — слабкість та непритомність. Звук у вухах дзвенів, як згасаючі радіолампи. Він помітив, як картинка перед очима почала розмиватися, і в його очах почали з’являтися й зникати примари. Картинка почала плисти, а самого нудити. Його охопив неймовірний жах — він усвідомлював, що не може впоратися з власним тілом і зараз просто незграбно впаде на землю. Двері думок не сполучали те, що почало повільно вимикатися.
У цей самий час його голос видав останній стукіт. Сам не тямлячи того, скільки це тривало, але його крики раптом проривалися вже чітко. Він усвідомив, що це був сон. Поволі розплющив очі з думкою: «Господи, де це я?». На голові був незручний шолом із лампами, що заважав оглянути це місце повністю. Його дії й свідомість вимикалися. Від мозкових вен до довгих кабелів, що тягнулися від потилиці, йшло живлення. А поруч технік у білому халаті готувався. Щось зупинило погляд та увагу на жмут кабелів із тієї важливої коробки, куди вели усі лінії кабелів, напевно відправляючи щось з вузлів терміналу. Місце було величезне, наче старий ангар для дирижаблів. Лише точково світили яскраво лампи, саме на фігуру знерухомлену шкіряним ременями крісла до якого його прикували. Він поспішав підійти й супроводжувати процес, поки триває приєднання в напівсвідомому стані. Його шкіряним ременем прив’язали до важкого залізного крісла, схожого на крісло дантиста, на колінах був закріплений вузол. Крістофер ледве зсунув шолом, а той повертав його поривом.
І в цей момент хлопець стиснув тремтячі руки й придушив нападника. Він відштовхнувся й оглянув технічний склад, у якому перебував.
Почовгавши невпевнено далі в пошуках хоч якогось пояснення, де він, чи принаймні інших людей. Він досліджував коридори; двері з новими таємницями чекали, може, там далі знайдуться й відповіді.
По правій руці пробіг струм. Він відчув, що щось не так з його іншими кінцівками, і не розумів, що було правильним у його думках. Крістофер підвів очі й побачив охоронця, який уже наставив на нього револьвер. Реагувати треба було миттєво. Крістофер підняв руку в його бік і в ту ж секунду голова охоронця вибухнула кривавим шматтям. Але це все був не сон.
Голова була важка, а з очей текли гарячі сльози, доки з підборіддя та носа сочилася кров. Повітря було як насичений червоний джем. Думки все ще не сплітались воєдино, та хлопця трясло та нудило.На стінах видно було медичні прилади. Похапцем він почав оглядати місцевість, але вже було ясно, — що зброя йому тепер не потрібна. Напевне в них теж були якісь специфічні інструменти на кшталт того штучного розуму Ніколи Тесли, до якого вони могли прикласти свої нахабні руки. —подумав він. Стрімголов оглядаючи місцевість, двері в інші кімнати, тумби або що, з метою знайти хоч якісь обривки спогадів, чи щось корисне. Покопирсавшись ліпше, він знайшов в одній з шаф для речей: ключі від дизельного монстра, куртку пілота дирижабля та обв’язку для управління з перемикачами та дротами пілота Панцерголема на дизельній тязі.
Він визирнув на вулицю й зрозумів, що за 40 кілометрів стоять руїни передмістя Чикаго. Оглядаючи величезний уламковий простір, що розкинувся довкола, він бачив, як деякі уламки валялися на гострому металі, подібному до щогли кораблів.
Трохи далі він помітив того самого механічного монстра, гул дизелю котрий заглушив би напевне половину міста. Та давав йому можливість рухати пневматичну систему для руху крок за роком. За столом управління нікого вже давно не було, і схоже що пілот покинув імпровізовану підбиту точку ППО. Він виглядав понуро, з опущеною гарматою, наполовину відстріляним відсіком ракет, та іржавими зчленуваннями, по яких стікала засохла змазка та пневматична рідина.
«Що це за життя, кохання? І всі ці друзі, родина… Все це лише його галюцинації? Чи були дійсно закохані усі ті дівчата?» — він розмірковував, ледве розтискаючи руки.
Пройшовши трохи далі, він усвідомив, що навколо майже немає людей . Неподалік іржаві вежі вітряків з велитенськими пелюстками – лопатями скрипіли так, наче про них забули на пів року. Вони встигли порости рослинними ліанами, павутинням та розмаїттям грибка та іржі. Неподалік десь метрів за триста, виднівся майданчик молокозаводу, з припаркованими поряд дизельними, автоматичними розвозчиками, які затишно юрбились маленькою купкою на парковці, як мурашки, чекаючи своїх нарядів на працю.
Оце невелика купа щастя — подумав Кріс ,— тут дійсно можна б було в молоці скупатись та обпитись уже раз на все життя. Він пройшов далі по вулиці, ступивши на пагорб з якого було ліпше розглянути місцевість, обабіч траси. Його спокій та внутрішні роздуми на хвилину перервав вже реальний гул, дизельних моторів, а не уявний. Присівши вниз, щоб його не помітили, Крістофер уважно розгледів що саме там шуміло, і за хвилину помітив, ймовірно патрульний дирижабль служби поштової доставки з яскравим логотипом на весь фюзеляж Гінденбург Америка.
Лишалося стиснути зуби й устати з того місця, де він лежав із палаючою головою. Усе це було тут, а він не зможе вийти звідси, це вдарило в голову. Чоловіка душила провина, запаморочило голову, тіло охопили полегшення та гордість. Сп’янілий від цього, він забув про ці думки. Усе йшло до логічного кінця, лише невеликий спогад не давав спокою.
Взявши вихоплений уламок скла, він трохи різанув собі руку. Діставши вшиту металеву капсулу розміром з горошину. Усі мікроплівки тут, як і планували. Вони не змогли їх дістати ні підступом, ні катуванням. Але тепер, згадуючи останні моменти свого життя, він розумів, що це мало велике значення.
Він ішов до гори, коли перед очима помітив велику цятку, що летіла з неба. Далекий гуркіт дав зрозуміти: тут щось не так. Гримнув вибух, і він зрозумів, що це було бомбардування: ядерні ракети. Він не зміг подолати блискавичну сутність і заплющив очі, поки з його очей текли гарячі сльози розпачу.