Імпактор

Бункер за стінами кімнати гудів — вентилятори, помпи, далекий генератор із нерівним ритмом. Бункер ніколи насправді не спав. А всередині, під тонкою ковдрою, їхні тіла ще тримали тепло, і повітря пахло недавньою пристрастю. Простирадло сповзло з ліжка й заплуталося десь унизу; жоден не спробував його підняти.

Деякий час вони мовчали, лежачи поряд, чоло до чола, вдихаючи запах одне одного. Мовчання не тиснуло — воно було насиченим, як пауза після несподіваного болю, коли тіло ще не вирішило, як на нього реагувати.

Першим зважився заговорити Марко.

— Ти в порядку?

Яна легенько хихикнула й торкнулася кінчиком носа його щоки.

— Не знаю. Гадаю, так. Це було… дивно. Інакше, ніж я очікувала. Не в поганому сенсі — просто… не як у фільмах. Менше феєрверків. Більше… справжнього.

Марко провів пальцями по її плечу.

— Ага, — сказав він. — Я думав, що відчуватиму себе якоюсь новою версією себе. — Він криво всміхнувся. —А відчуваю… просто себе. Просто людину, яка нарешті зробила те, про що всі тільки шепочуть.

Яна кінчиком пальця намалювала маленьке коло на його ребрах. Він здригнувся сильніше, ніж від усього, що було раніше.

— Ти був хорошим, — сказала вона. — І переляканим. Ти став дуже тихим перед самим…

— Так. Я просто не хотів зробити тобі боляче. Або… погано.

— Це не було погано, — відповіла вона і притиснулася до нього низом живота. — Було добре. Чесно.

Вони знову замовкли на довгу, повну хвилину. Десь над ними гуркотіли труби, ніби хтось котив металеві ядра в товщі стін.

— Я радий, що потрапив саме до тебе, — нарешті проказав Марко. — Коли ти написала, що тебе забрали в Центр…

Яна розсміялася.

— Що? — він підвівся на лікоть. — Що таке?

— Коли мене призначили в Центр Контролю Розмноження, — сказала вона, — я одразу почала думати, як зробити так, щоб наші шляхи перетнулися.

— А це хіба дозволено?

— Тільки для першого разу. І то — напівлегально.

— Тому добре, що я вчасно подав заявку, — пробурмотів він.

Марко знову ліг, і Яна вмостила голову на його грудях.

— Тому добре, що я вчасно підштовхнула тебе її подати, — усміхнулася Яна й поклала голову йому на груди.

— Марку, — тихо мовила вона, — можна скажу тобі дещо? Дурницю, насправді.

Він усміхнувся.

— Я люблю дурниці. Вони чесні.

Яна знову захихотіла й опустила погляд на пальці, що м’яли край ковдри.

— Коли я побачила твоє ім’я в списку, — почала вона, — зраділа. Правда, я була рада. Дуже. Так не можна робити в Центрі: ми маємо бути «нейтральні», «професійні». Але я все одно була рада.

— Я теж радий, — сказав він і провів долонею по її волоссю.

— Але це ще не дурниця, — ледь усміхнулася вона. — Оце — дурниця.

Вона заплющила очі на мить, а коли розплющила, її погляд у тьмяному світлі був і яскравим, і крихким.

— Я весь час думаю… може, я завагітнію після цієї ночі.

Він напружився.

— Яно…

— Я знаю, — швидко перебила вона, ніби відганяючи власний сором. — Знаю, яка це дурниця. Я ніколи не дізнаюся, чия це дитина; знаю, що вони змінюють донорів; знаю, що система відстежує кожен генетичний збіг…

Вона урвала фразу й різко вдихнула.

Він торкнувся її зап’ястка.

— Кажи.

— Я хочу, щоб це був ти, — прошепотіла вона. — Хочу, щоб хоч щось у житті було нашим. Хоч би одна частинка мого життя була… нашою.

Під його ребрами щось тепле й болюче повільно розширилося.

Яна заговорила швидше — так, ніби боялася, що не встигне сказати.

— І я знаю, що це неможливо. Що Центр перевіряє ДНК кожної вагітності. Що вони побачать тебе. Вони завжди бачать. Вони ніколи не дозволять тобі виховувати власного сина.

Він кивнув. Це знали всі.

Система забороняла батькам ростити своїх хлопчиків. Батьківські лінії створювали лояльність. Лояльність — фракції. Фракції — загрозу. Тому алгоритм гарантував: жоден чоловік ніколи не отримає у виховання дитину зі своєю ДНК.

Яна завмерла, а тоді додала тихіше:

— А коли система боїться, вона робить ще гірше.

Він глянув на неї запитально. Вона ковтнула.

— У нас була жінка, Кіра. Вона теж завагітніла, — сказала Яна. — Захотіла втекти. Один ремонтник допоміг їй. Вони все спланували — шостий рівень, через вентиляційний канал. Там угорі є технічний люк під стелею. Лише ремонтники знають, що він існує. Веде на поверхню. Не знаю, який далі був план.

Пальці Яни стиснули край ковдри так, що побіліли кісточки.

— Вона не дійшла навіть до другого повороту. Кажуть, один із сенсорів вловив її запах. Вагітні пахнуть інакше — так кажуть жінки. Сигнал тривоги, сирени, половина сектора не спала. Вона кричала всю дорогу. Не від болю. Від того, що втратила шанс.

Яна заплющила очі.

— Коли вона народила, дитину забрали в першу годину. Сказали, що так безпечніше. Що вона нестабільна. І відтоді вони забирають кожну її дитину. Навіть дівчаток. Тепер Кіра вважається «ризиковим материнським ресурсом».

Між ними запала коротка важка пауза.

Яна поклала руку собі на живіт, і цей жест був таким природним, що аж різанув.

— Я не хочу такого для нашої дитини, — прошепотіла вона. — Я хочу мати хоча б шанс на щось краще. Хоч трохи.

Марко довго й тремтливо видихнув.

— Яно, — хрипко мовив він, — це не дурниця.

— Це дурниця, — уперто сказала вона, стираючи сльозу тильною стороною долоні. — Бо це нереально. Система вирахує це миттєво. Вони ніколи не віддадуть тобі твого хлопчика.

Різким рухом Яна вибралася на Марка і впустила його, уже затверділого й готового, у себе.

— Я хочу сина від тебе, — видихнула вона і впилася в його губи поцілунком.

Вона рухалася, не даючи йому сказати ні слова. Її нігті впивалися в його груди, стегна задавали рівний, владний ритм.

— Яно… — видихнув Марко.

— Не зупиняй мене, — вона нахилилася і торкнулася його чола своїм. Її голос тремтів від напруги, але ритм не збився ні на мить. — Я мушу тобі це сказати. Хочу, щоб ти почув мене саме так.

Він провів руками по її стегнах угору. Її тіло вигнулося, але вона тільки прискорилася — ніби слова могли народитися лише разом із цими рухами.

— Вас із дитинства вчать, що одного дня в тебе буде чоловік. Що ви станете родиною. Два тата й щасливі діти — на плакатах, у навчальних фільмах… без жодної жінки в кадрі. Так правильно. Так безпечніше. Так казали нам у Центрі.

Марко різко вдихнув. Його внутрішні м’язи стиснулися сильніше, ніж від будь-якого її руху.

— А нас, — продовжила вона, — вчать іншому. Що ми — ресурс. Черга вагітностей, черга капсул, черга процедур. Ми не заводимо сімей. Ми приводимо дітей у світ для чужих сімей. Ми проводимо життя в Центрі, заради нашої ж безпеки.

Її голос зірвався.

— Те, що ми зараз робимо… — вона заплющила очі й ще сильніше пригорнулася до нього. — Це помилка системи, Марку. Аномалія. Але для мене — найправильніша річ у житті.

Вона поцілувала його — гаряче, майже боляче.

— Я хочу, щоб ти однаково знайшов його, — прошепотіла вона просто йому в губи. — Свого чоловіка. Який буде сміятися з твоїх дурних жартів. Який буде дивитися на тебе так, як ти дивишся на мене зараз.

Марко застогнав — від напруги, від болю в грудях, від її слів.

— Яно…

Вона знову поцілувала його — гаряче, солодко, відчайдушно. Її стегна опустилися різкіше; усе її тіло тремтіло від близького вибуху напруги.

— Я хочу, щоб у тебе була сім’я, — прошепотіла вона, задихаючись. — Справжня. Кімната з теплим світлом і дурними малюнками на стінах. Хтось, з ким ти засинатимеш щовечора, бо ви обрали одне одного.

Він хотів потягнути її ближче, уповільнити, — але вона не дала. Рухалася жорсткіше, ніби намагалася втиснути в нього кожне наступне слово.

— І наш син… — її голос тремтів разом із тілом. — Я хочу, щоб він ріс там. З тобою. І з твоїм чоловіком. Із двома людьми, які його любитимуть, як свого, бо він і буде твій.

Марко завмер під нею — не зупиняючи, не спрямовуючи, просто вражений силою її впертої, неможливої мрії.

— Хочу, щоб ти навчив його всьому, що вмієш, — шепотіла вона, задихаючись. — Лазити по вентиляції. Лагодити проводку. Ховатися, щоб не впіймали в комендантську годину. Щоб у його домі був сміх, Марку. Не накази. Не протоколи. Сміх.

Він тримав її за стегна — і тепер уже він вів, задавав рух, підтримував.

— І одного дня… — вона зітхнула, затремтівши всім тілом. — Хочу побачити вас усіх трьох. Хоч раз. У коридорі. На галереї. Десь.

Вона закусила губу, і він відчув, як вона вся стискається навколо нього, стає гарячою, до болю живою. У ньому самому піднялася така ж хвиля тепла — і думки розтанули, розсипалися. Він більше не міг говорити. Не міг… Не міг…

І коли все скінчилося, вона знову лежала на його плечі, а її гарячі сльози котилися по його шкірі.

— І я знатиму, — прошепотіла Яна. — Знатиму, що він — наш. Що ти виховав його. Що його люблять. А він мене не знатиме. Ніколи. Але, може… може, подивиться на мене якось по-особливому. Наче впізнає маленьку частинку себе.

Марко обійняв її міцніше. До горла підступив ком. Він відчув, що якщо зараз промовчить — далі вже не зможе. Повітря між ними було теплим і солодким, але час, який у них лишився, уже стискався, як перед ударом.

— Я теж маю тобі дещо сказати, — хрипко мовив він.

Яна тихо схлипнула, і він продовжив:

— Через тиждень у бункері будуть гості згори.

— Згори? — байдуже перепитала вона, не відразу вловлюючи, чому він міняє тему. — На поверхні хтось таки зміг знову оселитися?

— Не з поверхні. З орбіти.

Вона не відреагувала. Марко вдихнув глибше.

— Я бачив їх. Двічі. Раз на півроку вони прилітають по вантаж урану. Минулого разу я підійшов зовсім близько. Мені здалося, що серед них є жінки.

Яна завмерла, притиснувшись до нього.

— Жінки, — повторила вона.

— Спершу важко було сказати. Вони всі однакові — смагляві, лисі, без брів. Але я спитав. Там навіть більшість — жінки.

— У них… жінки виходять назовні? — вона підвелася на лікоть і подивилася на нього широко розкритими очима. Сльози вже висохли. — Марку, жінкам не можна. Світ так не працює.

— Тут — ні, — тихо сказав він. — А там — саме так і працює.

Вона різко похитала головою, волосся зісковзнуло їй на очі.

— Це неможливо. Це неправильно. Небезпечно. — Яна гірко всміхнулась. — Я і на верхніх рівнях ніколи не була. Наших жінок туди не пускають.

Марко торкнувся її коліна.

— Там чоловіки й жінки живуть у родинах. Разом. Виховують власних дітей.

— Це вони тобі сказали? — Яна сіла прямо, різко. — Навіщо ти це мені розповідаєш?

— Вони дали мені дещо. Пристрій. Я говорив із ними вже після того, як вони полетіли.

— Як це можливо?

— Не знаю, — він знизав плечима. — Але я питав про те, як вони живуть, вони відповідали. І скоро вони повернуться. І коли повернуться… заберуть нас.

Він сказав і завмер у очікуванні її реакції.

Яна глянула на нього так, ніби він щойно сказав щось, що не має сенсу.

— Нас? Нас ніхто не відпустить, Марку. Мене не відпустить. І навіщо ми орбітальникам?

— Бо я маю те, що їм потрібно, — повільно проговорив він.

Її погляд став холодним.

— Що ти зробив, Марку?

Він відповів не одразу. Натомість дотягнувся до комбінезону на стільці й витягнув із кишені невеличкий металевий диск — розміром із пайковий жетон.

— Координати, — сказав він.

Її рот відкрився, але слова не з’явилися.

— На сході, кілометрів за п’ятдесят, є великий поклад урану. Рада знає, але в нас немає спорядження, щоби будувати там бункер прямо зараз.

Яна випросталася так різко, ніби її вдарили. Ковдра сповзла з плечей.

— Ти вкрав дані із центрального сервера? Марку, це не просто порушення — це зрада.

— Це єдиний спосіб, — уперто сказав він. — В орбітальників є все, окрім урану. Я,… ми їм потрібні. А тут… тут нам ніколи не дадуть виховати нашу дитину. — Він сковтнув. — Вони сказали, що заберуть мене. А я сказав, що без тебе не піду.

Яна вдивлялася в нього так, ніби вперше бачила.

— Чому вони мають тебе залишити після того, як ти віддаси координати? — сухо запитала вона. — Чому просто не забрати дані й не кинути тебе тут?

— Бо їм потрібен керівник видобутку, — твердо сказав він. — Хтось, хто знає породу, машини, протоколи. Хтось, кому вони вже довіряють. Тут я — гвинтик, який можна замінити. Там — людина, яку вони самі запросили.

Вона вдивлялася в нього довго. У її погляді не було захоплення. Тільки страх і повільне, неохоче розуміння того, як далеко він уже зайшов.

— Ти їм довіряєш?

— Мушу.

— Ні, — різко відрізала вона. — Ти хочеш. Це не те саме.

Марко стиснув щелепи.

— Яно, який інший шлях? Залишитися тут? Дозволити Раді вирішити, який чоловік виховає нашого сина? Чи в якому ЦКР зростатиме наша донька? Вдавати, що нам байдуже?

— Ти думаєш, про нас просто забудуть? — її голос підвищився. — Думаєш, Рада спокійно відреагує на зникнення жінки? На моє зникнення?

Марко підвівся. Ліжко скрипнуло.

— Безпечного шляху немає, — сказав він. — Але цей шлях — реальний.

Вона теж піднялася. Між ними лишалося лише кілька сантиметрів; її дихання ще пахло недавньою пристрастю, але голос був гострий, як лезо.

— Це самогубство, Марку.

— Це свобода.

— Це безрозсудно.

— Це єдиний варіант! — він зірвався на крик.

Настала тиша. Густа й важка, як повітря перед аварією, коли гудіння генераторів на мить здається оглушливим.

Марко відступив і почав одягатися.

— Я йду, — сказав він. — З тобою чи без тебе.

— Марку…

— Якщо підеш зі мною… зустрінемося за тиждень там, де ми побачились уперше.

Марко відчинив тонкі металеві двері. Холодний коридорний вітер обдав капсулу.

Він озирнувся. Яна стояла нерухомо, прикрита лише довгим волоссям, що спадало вздовж її тіла. Він із раптовим здивуванням відзначив, що її волосся там унизу було такого самого світлого кольору, як і на голові. Потім відкинув від себе цю думку і вийшов.

***

У транспортному тунелі було холодніше, ніж очікував Марко. Тут повітря завжди мало металевий присмак — після кілометрів сталевих труб, якими піднімалося, перш ніж дістатися верхніх коридорів.

Він ходив туди-сюди в тіні завантажувальної машинерії, щохвилини звіряючись із тьмяним екраном на зап’ясті. Яна не спізнювалася. Це він прийшов надто рано.

Кроки дзвінко відгукнулися кам’яною підлогою.

Він обернувся — і вона вже стояла там.

Загорнута в робочу куртку на два розміри більшу, з волоссям, схованим під каскою. Мимоволі він на мить просто замилувався нею.

— Яно… — видихнув він; полегшення накрило так швидко, що аж памороки забило. — Ти прийшла.

Вона зупинилася в півтемряві.

— Марку, я…

Він підскочив до неї, схопив за руки.

— Слухай, у нас мало часу. Усе готово. Орбітальники дали мені два маскувальні плащі. — Він висмикнув з-під куртки складений пакунок — матову тканину, що ковтала світло. — Вони сховають нас від камер і термальних сканерів. Накриємося щойно заліземо на урановий транспортер. Делегація залишає бункер менш ніж за дванадцять хвилин. Треба просто лежати тихо, доки…

— Марку…

Він не зупинявся.

— Ми поїдемо просто вгору. Охорона не буде повторно сканувати вантаж — вони вже зробили це. Коли машина вийде на поверхневий майданчик, екіпаж шатла забере нас. А далі…

— Марку, будь ласка…

— Біля переднього колеса є відсік. Тісний, але нам вистачить. Я перевірив учора. Трохи потрясе, але…

— Марку!

Її голос зламався.

Він замовк на півслові.

Яна ковтнула, ніби збираючись із силами перед стрибком у холодну воду.

— Я маю тобі щось сказати.

Він насупився.

— Добре. Що трапилося?

Вона вдихнула глибоко, наче перед зануренням.

— Усе вийшло.

Марко кліпнув.

— Вийшло?

— Ти і я. — Її пальці тремтіли. — В нас вийшло. Я вагітна.

Світ навколо завмер. Навіть шум охолоджувальних насосів у шахті, здавалося, стих. Марко дивився на неї, намагаючись вмістити почуте.

— Ти певна?

— Так. — Вона кивнула; її очі блищали. — Абсолютно. Аналізи були вчора, сьогодні повторили. Позитивні. Тому і маю вільний час. Відгул дають тільки після підтвердженого зачаття. Немає помилки, Марку. Це твоя дитина. Я прикинулася хворою і більше в мене нікого не було.

На його обличчі на мить з’явилася розгублена, щаслива усмішка. Коліна стали ватяними.

— Яно… це… це неймовірно.

— Ні, — тихо сказала вона. — Не неймовірно. Ти не розумієш.

Він схопив її за плечі.

— Це змінює все — і на краще. На орбіті подбають про тебе. Про дитину. Та й у нашому бункері одного дня…

— Ні, — вона відступила, вислизнувши з його рук. — Ти думаєш, я можу втекти звідси? Видратися на вантажівку, їхати невідомо куди й народити дитину десь на небесній станції, яку ніколи не бачила? — Вона хитала головою, майже тремтячи. — Я ж навіть на верхніх поверхах ніколи не була, Марку. Я не знаю їхнього світу. Я не можу ризикувати дитиною.

— Ти зовсім не ризикуєш, — поспіхом сказав він. — Вони захистять нас. Вони сказали…

— «Вони сказали», — повторила вона, і в голосі загострився страх. — І Рада нам постійно щось каже — і все виявляється брехнею. Звідки ти знаєш, що орбітальники інші?

Яна притулилася спиною до холодного бетону стіни тунелю. Її подих був уривчастий, нерівний — ніби вона бігла останні п’ятдесят метрів. На мить Маркові здалося, що вона зараз скаже щось інше — щось світле, надійне.

Натомість вона подивилася на свої тремтячі пальці і промовила:

— Марку… ти не знаєш, що буває з тими, хто намагається втекти. Я тобі розповідала про Кіру.

Яна поклала руку собі на живіт, наче оберігаючи крихітне життя всередині.

— Я не хочу втратити нашого сина так скоро, — прошепотіла вона. Коли я думаю, що вони можуть забрати мою дитину… нашу дитину…

Вона ступила назад — від нього, від плану, від надії.

— Не так, Марку. Я хочу хоча б кілька років. Хочу відчути запах малюка, хочу дмухати в його волосся, хочу чути перші слова й бачити перші кроки. Хочу кілька справжніх років із дитиною, яку вони ще не забрали в мене.

Марко вже розтулив рота, але низький металевий гуркіт прорізав повітря.

По сталевих рейках, утоплених у підлогу, рухався низький агрегат із теплозахисними панелями — транспортер з ураном.

Марко різко повернувся до реальності.

— Нам треба йти, — наполіг він. — Зараз. Щойно він наблизиться, ми стрибаємо. Якщо пропустимо — наступного рейсу не буде пів року. А до того часу почнуть будувати новий бункер, тебе переведуть у відділення для вагітних.

Яна відступила ще далі.

— Марку… мені шкода.

— Що? Ні. Ні, Яно, ми ж говорили про це. Ти казала, що хочеш кращого життя для нашого сина…

— Хочу, — прошепотіла вона. — Але не хочу невідомості.

Він схопив її за зап’ястя.

— Тобі не треба боятися. Я буду поруч. Я подбаю…

— Ні! — Вона вирвала руку. Подих затремтів. — Для тебе ще не пізно все зупинити. Піти. Не стати зрадником. Рада пробачить, якщо ти відступиш зараз.

— Але я не відступлю, — сказав він.

Транспортер уже порівнявся з ними, його масивний корпус перекрив аварійні вогні.

Марко знову потягнувся до Яни.

— Будь ласка…

Різкий окрик розірвав повітря.

— Марко Бутко! Стояти!

Спалахнули прожектори — різко, сліпуче.

Ніби з нізвідки з’явилося шестеро охоронців. На нагрудних пластинах горіло кайло — символ Ради.

Марко кинувся до транспортера — запізно.

Перший охоронець ударив його шокером у ребра. Біль вибухнув у грудях, ноги підкосилися. Другий вдарив по щелепі. Рот миттю наповнився кров’ю — він прокусив язик.

Марко впав.

— Зрадника затримано! — крикнув хтось.

Навколо нього засновигали чоботи. Руки втиснули його в підлогу. Світ мерехтів білими спалахами болю.

Крізь марево він побачив, як Яна притислася до стіни й обережно, ніжно тримає руками живіт.

«Пробач», — прочитав він по її губах.

***

Марко вчергове прийшов до тями в тій самій кімнаті, де вже кілька годин тягнувся допит. У роті все ще стояв солоний присмак крові, язик пульсував тупим болем. У горлі дерло від спраги. Руки затерпли від кайданів.

Єдине, що змінилося цього разу — питали не його.

Перед ним повільно походжала жінка. Він був певен, що це жінка. Емісарка орбіталів — висока, із гладко поголеною шкірою, без брів, у матово-чорному костюмі, що гудів вбудованою технікою. У її постаті було щось безпомилково жіноче. А ще було щось невловиме в тому, як вона рухалася — ніби бункер був не її тюрмою, а тимчасовим ангаром.

Біля дальньої стіни, зі схрещеними на грудях руками та самовдоволеною посмішкою стояв Міністр безпеки бункера. Біля дверей — охоронець із шокером напоготові. Очевидно, ще один стояв за спиною Марка, бо він відчув, як той смикнув його за волосся, задираючи голову.

— Це він? — спитав Міністр. — Колаборант?

Орбіталка вивчила Марка. Вона не здригнулася від крові, синців, набряків. Її обличчя не змінилося від його вигляду.

Вона повернулася до Міністра.

— Щось знайшли при ньому? — спитала рівним, чистим голосом.

— Лише це, — відповів Міністр і кинув на стіл напіврозплавлений комунікатор. Краї злиплися, мікросхеми перетворилися на шлак. — Що б це не було — воно непридатне для використання.

Вона окинула поглядом обвуглений шматок техніки так, ніби дивилася на камінь.

— Отже, — промовила жінка, — у вас є побитий, переляканий робітник і жодного доказу контакту.

Вона нахилила голову.

— Все правильно? — не чекаючи відповіді, повернулася до виходу. — Не бачу потреби мені тут затримуватися.

Охоронець перегородив їй дорогу.

Посмішка Міністра стала тоншою.

— Ви пробудете тут стільки, скільки я вважатиму за потрібне, — холодно мовив він. — Ви не вийдете з бункера, доки ми не завершимо розслідування і не з’ясуємо, з ким контактував цей зрадник.

Орбіталка повільно видихнула — так, ніби нарешті почула фразу, на яку чекала.

— У вас цікава манера тримати гостей, — тихо сказала вона. — Дозвольте, поясню в чому проблема з вашим планом.

Міністр скривився.

— Ви тут не для того, щоб читати лекції.

— Насправді саме для цього, — спокійно заперечила вона. — Лекції іноді рятують інфраструктуру.

Вона поклала долоню на стіл поряд із розплавленим пристроєм.

— Кінетичний імпактор діаметром десять метрів, — промовила вона рівно, — з питомою густиною близько двадцяти тисяч кілограмів на кубічний метр має масу приблизно десять кілотонн.

Міністр кліпнув, не одразу усвідомивши, про що говорить ця жінка.

— Під час входу в атмосферу з високої орбіти, — продовжила вона, — більша частина маси успішно витримає абляцію.При зіткненні на термінальній швидкості кінетична енергія удару піде на глибоке проникнення в породу. Розрахункова глибина занурення — п’ятнадцять–двадцять метрів, до повного гасіння імпульсу.

Вона зробила паузу, даючи всім час усвідомити почуте.

— Здавалося б, небагато, правда? — додала тихо.

Міністр нічого не сказав. Марко теж. Але повітря в кімнаті змінилося.

— Однак руйнівний ефект піде значно глибше, — спокійно пояснила орбіталка. — Сейсмічна хвиля спричинить ефект відколу на внутрішніх поверхнях будь-яких підземних порожнин. Конструкційна цілісність бункера буде порушена тотально — ще до того, як сформується ударний кратер діаметром тридцять п’ять–сорок метрів. В Хусабі він сягнув п’ятдесяти.

Марко не зрозумів жодного слова з того, що вона сказала. Але реакція Міністра була промовистою. Той зблід, губи ледь помітно затремтіли.

— Для вас це буде самогубством, — прохрипів він. — Ви жінка. Подумайте, про все те життя, яке ви можете створити…

Вона глянула на нього довго, майже із цікавістю, наче розглядала дивний експонат.

— Оце і є різниця між вами та нами, — її голос став гострішим, але не голоснішим. — Ви «захищаєте» жінок, ховаючи їх від світу, щоби вам самим було спокійніше. Тримаєте в підземних клітках і називаєте це безпекою.

Вона зробила крок уперед.

— Ми так не робимо, — її очі на мить спалахнули. — І не тримаємося за власне життя зі страху. Якщо доведеться скинути метеор, аби запобігти наступній спробі викрадення когось із нас — ми це зробимо. Наші пріоритети не диктуються вашим страхом.

У кімнаті настала тиша. Густа, важка, нерухома. Десь за стінами бункер продовжував гудіти — вентилятори, помпи, генератор — але цей шум раптом здався крихким, тимчасовим.

Міністр важко дихав.

— Випустіть її, — нарешті видушив із себе він.

— І продовжте завантаження урану, — орбіталка розвернулась і спокійно рушила до дверей.

Жоден охоронець не торкнувся її. Ніхто й не наважився.

Двері зачинилися за нею з тихим свистом пневматики.

Марко осів у кріслі. Біль накочувався хвилями. Він почув, як хтось спитав:

— А із цим що?

— Відправимо на розробку нової уранової шахти, — відповів Міністр і теж вийшов.

Двері знову зашипіли, і в кімнаті стало тихо.

Бункер за стінами кімнати гудів — як завжди. Але світ Марка відчутно зсунувся, ніби хтось запустив невидимий імпактор глибоко в породу під ним.