Горпинки*
* Всі персонажі, навіть Мечников, та події є плодом уяви автора, який також просить вважати абсолютно всі збіги випадковими
Наша газета з приємністю вітає Доктора
Івана Канчука із перемогою на виборах мера
Прудентополісу і бажає плідної праці на благо
української, індіанської та бразильської
громад штату Парана.
“Праця”,
номер від 12 листопада 1928 року
І
– Шо ви там? – Дещо збентежений голос Інки періодично переривався перешкодами, спричиненими повільним мобільним інтернетом. – У вас все нормально?!
– Та, та. Всі цілі. – Відповів я, підносячи смартфона до прочиненої кватирки. – Чуєш?
Назовні у нічному троєщинському небі тривала своєрідна дискотека – “шахеди” неподалік нашого будинку намагалися прорватися до ТЕЦ-6. Їм назустріч летіли стрічки трасованих куль з великокаліберних “браунінгів” та іншої зброї. Темінь періодично висвітлювалося і звучала вибухами, хлопками, сальвами й навіть поодинокими пострілами.
– Ого! Для вас це не небезпечно? Чому ви не в бомбосховищі? Мій папік періодично туди спускається.
– Та насправді і ми мали би, але уяви, що б було з нашою психікою, якби ми дотримувалися усіх правил? – Махнув я рукою. – Ми намагаємося такі моменти перечекувати за двома стінами.
– А не думали знову на Західну Україну виїхати?
– Тю, та у нас же найспокійніший район Києва. Це просто щось сьогодні підари розліталися.
– А в інших районах що?
– Ну там нерідко потрібно ховатися. Бо прилітає кудись регулярно, особливо на Лук’янівці. Там уже за правом прописки дають УБД.
– УБД?
– Статус учасника бойових дій. А у нас он лише тільки “герань” влетіла в сусідній будинок нещодавно, в жовтні.
– В який саме? Ніхто не заги… Аріно, Ауріє! Що це ви мені принесли?! Де це ви таке знайшли?!
Зі слухавки почулися збуджені дівчачі голоси Інчиних крихіток, які швидко щось пояснювали.
– Дивися, що вони знайшли! – увімкнулася камера, і перед моїми очима постала дуже стара банкнота. 100 карбованців. “Українська Народня Республіка”.
Під цифрою виднілася якась азійська в’язь, яку перекреслювали навскоси слова, виписані вицвілими бузковими чорнилами.
Eu amo-te. Ivan
ІІ
7 лютого 1918 року
Завтра судячи з усього ми вже будемо в Порту. Як же ж довго я сюди добирав си!.. Якихось сто днів, а наче ціле життя прожив чиєсь. Пишу сюди зараз це, щоб не забути на старості. Може, коли-небудь напишу про те все епопею. Чим я гірший за Карла Мая чи Майн Рида?
Але хімія та біологія – ось поки що моя любов! Цілих п’ять років я чекав на таку нагоду, переписуючись з Іллею Іллічем! І от лише минулої осені він запропонував мені приєднатися до нього у Північній Португалії. Але дав завдання. Мав я прийти на Французький бульвар до однієї молдаванки, його далекої родички, і, взявши енну суму золотом, виручену за продаж професорського обійстя, спробувати доставити йому сюди, на узбережжя Атлантичного океану пакет.
Ілля Ілліч писав мені, що всередині пакету був його науковий щоденник, який повинен знадобитися йому в роботі із португальскими друзями. От так просто! На довірі! Візьми папери та гроші і привези їх. Байдуже, що скрізь досі вирувала Велика Війна. Байдуже, що в той момент під Тимчасовим Урядом в Петрограді тряслися крісла. Байдуже, що скрізь працювала червона пропаганда та до кожного підкрадалася бідність. І навіть байдуже, що я – підданий не царя, а цісаря.
Не знаю, чи зважився б я на таку мандрівку навколо цілої Європи, якби самому не був би час вшиватися з Одеси. Адже хмари наді мною потроху збиралися, і не на жарт. Це, звісно, не шибайголови Бені Кріка за мною полювали, але теж хлопи нівроку. З єврейської самооборони. Тож, я шуганув звідти, щойно отримавши листа Мечнікова в середині жовтня, що прийшов до мене аж через Швецію.
Не буду розповідати про всі мої та мого “нагана” пригоди у наступні тижні – до залізниці мені було зась. Тож довелося добиратися до Києва на перекладних крізь волості, збурені новинами про червоний переворот в Петрограді. Як зараз пам’ятаю, 28 жовтня за старим стилем, сиджу в Черкасах і чую розмови про заколот. Коротше, хлопи були з села Мельники, і говорили вони про створення якоїсь самооборони для охорони Мотриного монастиря…
Коли я таки зі своїм шкіряним армійським наплічником, петляючи сліди, добрався до Подолу, був уже кінець грудня. Доки їхав, Центральна Рада проголосила Третій універсал, а вже при мені більшовики проводили Всеукраїнський з’їзд Рад, з якого потім самі ж і накивали п’ятами. У Києві я став чекати на нагоду рушити далі, до Балтики. Газети приносили новини про швидкий кінець війни, аж не вірилося! Новий рік зустрів у галицьких родичів, дай Боже їм здоров’я!
А напередодні, на Святвечір, за пару годин до від’їзду потяга, зі мною трапилася дивна оказія. На вулиці Волоській я випадково виявився свідком нападу трьох волоцюг на одного роботягу. Руки були швидшими за мозок. Я вихопив “нагана”, гаркнув на них, і ті вшилися.
Спасенний так розчулився, що подарував мені банкноту в 100 карбованців. В обіг її мали вводити лише від завтра, 7 січня 1918 року. Але він працював в типографії Кульженка на Пушкінській, і їм видали платню вже новими грошима, намальованими самим Нарбутом. Він назвав їх горпинками. Мабуть через бароковий орнамент. Принаймні, він так мені сказав. Я не відмовився, бо ж цікаво було тримати в руках перші за багато століть банкноти свого народу! І от тепер вона у мене тут, в портмоне.
Як найдорожче нагадування про Батьківщину.
ІІІ
– Прикинь, що ці чудікі мені розповіли?! – Я так і уявив собі Інку, яка з войовничим виглядом стояла, вперши руки в боки посеред охайної сільської португальської кухні десь під Візеу.
– Просвіти мене. – Наша розмова відбувалася через кілька днів після сумнозвісного великого нальоту, найбільшого в листопаді, як згодом виявилось.
– Виявляється, це діти залізли до валізи, яка лишилася від Аугусти.
– Це хто така?
– А… Сестра Руїного прадіда. Померла молодою від грипу.
– Від гішпанки?
– Ага. Про цю хворобу тут досі іноді хтось згадує, хоча вже більше ста років пройшло. – Махнула Інка зверхньо рукою на правах представниці народу, пережилого кілька революцій, дві світові війни, Холокост, Голодомор і повномасштабне вторгнення русні. – так ось…
– Та давай же! Я шо, просто так тобі оце звоню посеред київського корка.
– Виявляється, у цієї Аугусти був роман. Між іншим, я оце бачила її фотку. Така… нівроку!
– І шо?
– Шо шо? У неї перед смертю була “така любоф”! “Така любоф”! – я майже почув, як Інна Перейра артистично закотила очі. – І уявляєш, всі в сім’ї про це знали!
– Так а чого не розповіли тобі?
– Спочатку придивлялися до мене. Бо ж лише одну дитину тут народила. – Інка замовкла. – А потім, уяви, вирішили мені не говорити, бо думали, що оцей її хахаль – кацап. А ми ж з ними воюємо!
Від нашого парного реготу я ледь кермо не впустив…
IV
8 лютого 1918 року
Дві години лишається до швартовки нашого пароплава Rotterdam в Порту. Я зібрав свій нехитрий крам, і от тепер знічев’я сиджу тут, на палубі, під лютневим вітром і намагаюся зібрати докупи спогади, які вчора недописав, та втримати в закоцюблих руках хімічного олівця.
Мушу визнати, що я вважаю себе Божим мазунчиком, бо всі минулі місяці мені немилосердно фартило. З Києва до Москви, а потім до Пітера я дістався за якихось кілька діб. А от в самому Петербурзі мені довелося ховатися від червоних патрулів, бо документи мої були не вельми серйозними – аспірант Новоросійського університету, ще й з галичанським прізвищем! Добре, що мені допоміг Микола Федорович Гамалія, молодший друг Іллі Ілліча. Його покоївка зустріла мене з потяга, вивела чорними тропами з вокзалу, де скрізь було утикано десятками дул “максимів” та “готчкісів”, на які я надивився ще на Східному Фронті. Зайве казати, що моє перебування там, як і в Москві за добу до того, було схожим на переховування. Їй Бо, навіть в Україні в той час було спокійніше…
А вже через день відходив останній потяг до Гельсингфорса. Треба сказати, що ціни на квиток на нього були захмарними. Добре, що я економно ставився до грошей Іллі Ілліча. Але все одно – третини суми, на яку міг купити хату десь на Сихові, уже не було. Кілька разів за ті нещасних 100 кілометрів до кордону нас зупиняли патрулі. На питання перевіряючих я показував свого цісарського паспорта. Як не дивно, так було безпечніше, що не розстріляють, як пса.
“Хахол” – питала в мене буха матросня в безкозирках. “Галіцієц” – пихато відповідав я. Зиркали недобро, але лишали в спокої, адже якраз тоді червоні заколотники вели перемовини із центральними державами, отже, нікого подібного мені не чипали. Тим більше, що пан Гамамлія якимось чином примудрився дістати мені якийсь лист за підписом самого комісара, тов. Вацетиса.
Одного разу довелося стояти, чекаючи, доки пролетить в бік Фінляндії бронепотяг. Пасажири шепталися, що червоні є навіть там, в лапландських снігах, і що вони навіть не приховують бажання зробити колишню найпівнічнішу провінцію Російської імперії теж радянською. Чи то, як там казали, совєтською.
Але Бог милував, і до Гельсингфорса ми доїхали більш-менш спокійно. Я одразу купив квитка до найближчого потяга у Стокгольм, що відходив наступного дня. Потім пішов дивитися на місто. Ну і купити свіжої білизни. Бо, чого гріха таїти, рано чи пізно в житті кожного чоловіка настає момент, коли шкарпетки легше купити, аніж попрати.
Нейтральна Швеція зустріла, як кажуть русаки, “равнодушно”, як і личить нейтральній державі. Тут уже я пред’являв паспорт зниклої вже Російської імперії. Мало того. що квиток до Роттердама коштував шалену суму, так мене ще й змусили підписати гарантійного листа, що мої родичі не пред’являтимуть страховикам жодних претензій, якщо потону з пароплавом від німецької міни чи субмарини.
Але пронесло, і я опинився в Голландії у самому кінці січня. І навіть морську хворобу пережив! Звідти відбив телеграму Мечникову до паризького інституту Луї Пастера, та її копію до універсиета Порту, про всяк випадок. і ось уже я пливу, так-так, не йду, а саме пливу, як лайно в трюмі пароплава Rotterdam.
V
– Ке пасо, мучача?
– Не умнічай. Це іспанська, а не португальська. – Бовкнула Іннуха. – до нас вчора забігав Нуно. Пам’ятаєш його?
– Нунік?! Звісно! Дуже добре пам’ятаю, він же у мене гостював!
– А, точно. Так от. Я його перед тим попрохала поритися в архівах Порто.
– І що? Щось знайшов?
– Уявляєш, так!
– Не тягни резину…
– Виявляється, в часи Аугусти був там один українець. Його звали Іван Канчук. Допомагав тут Мечнікову.
– Це на честь якого одеський національний, колишній новоросійський, названо?
– Не знаю… Напевне. Так от. Цей чєл фактично долучився до місцевої монархічної епопеї.
– Це як?!
– А так! За легендою, це саме він привіз для свєтіла науки через всю Європу щоденник із записами про якусь хімічну бактерію, що робила супер-дріжджі
– А причому тут революція?!
– Так місцеві тут примудрилися забодяжити з цих дріжджів і портвейна цілком собі нормальний бензин.
– Бензин?!
– Ну не бензин… Спирт… Ти ж зараз теж би їздив на спирті, якби не продав свій “матіз”.
– А… Ну так. – Я на мить задумавсь. – Чекай, чекай! Тобто чувак з України попав до вас в саме серце розквіту місцевого вино-панку?
– І не просто так потрапив, а ще й знайшов Любов!
– Ляяя, як цікаво… – Вимовив я. – До речі, я теж дещо знайшов про нього.
– Да?! Тобто він – не просто місцева портоська легенда?
– Ага. Виявляється, цей чувак не просто так отримав завдання від Мечникова. Його якось пов’язують з Розвідочною управою Генштабу армії УНР, тобто шпигунами.
– Та ладно! – Недовіру Інни, здається, можна було помацати руками.
– Давай почнемо з того, що його брат Северин Канчук був учасником боїв на горі Маківці.
– Це, здається, про цю гору ти згадував у своїй художній книжці?
– Не повіриш! І про цього брата згадував теж.
– А як це?!
– Та вони обидвоє походять з села Гошів. І котрийсь з родичів колись під наливку на якомусь западенському весіллі мені розповів, що його односельчанина Северина Канчука врятувала від загибелі химерна дерев’яна маска, і саме під час боїв на Маківці.
– Ахрєнєть! І це штовхнуло написати тебе цілий роман?
– Ага. “Зніми VR-оки”… Але ми зараз не про нього, а про Івана Канчука. Я погуглив…
– І?
– … і от що дізнавсь. Він – хімік з Одеси. Народився у 1892 році. З батьками жив в українській громаді Львова між 1897 і 1906 роками. Там, до речі, став воротарем польської “Погоні”. Потім поїхав до Одеси, де грав за перші місцеві футбольні “Спортинг Клуб Одеса” і ОБАК. Поїхав, бо, як виявилося, туди легше було поступити, аніж в Австро-Угорщині, бо на політику не зважав. Іван до 1912 року включно вчився в Одесі у Гамалії, стажувався 1908 року разом з ще одним відомим хіміком Коренчевським в Парижі у Мечникова. Там, де вакцину від сказу Луї Пастер придумав. Після 1914-го. коли почалася Перша світова, був в складі медичної служби одного з українських полків Австро-Угорської армії. Потім його поранили і полонили, то потрапив знову до Одеси, де за протекцією Іллі Ілліча його звільнили і навіть надали російське підданство.
– Нічого собі! Це архіви?
– Це Вікіпедія, крихітко! – Бовкнув я. – Так склалося, що він, шістнадцятирічний, зійшовся близько зі старим Мечниковим у Парижі і в наступні 10 років переписувався з ним. Переписка під час війни йшла через Скандинавію. А в середині 1917 року дід попрохав привезти свій щоденник. А в щоденнику, як довів Нунік, мабуть містилися дані про перші досліди над новими дріжджами Saccharomyces monarchica. Тобто він фактично, як мій син Остап, працював на стику хімії і біології.
– Джеймс Бонд якийсь недороблений…
VI
12 липня 1918 року
Щось надовго я закинув цей щоденник. Але події рухаються тут із такою швидкістю!
Велика війна скінчилася, проте розпочалася в Опорту. Це так, як я зрозумів, місцеві звуть північну частину Португалії. Я їхав сюди, сподіваючись уникнути колотнечі у великій Україні та на Галичині, а потрапив до місцевого котла, де португальці воюють і проти португальців, і проти іспанців, і дехто навіть проти французів.
Але це все мені, чесно кажучи, майже до смики. Бо маю тут улюблену роботу з біології та хімії під керівництвом самого Іллі Ілліча! І ми, тобто він, навіть примудрився зробити епохальне відкриття Saccharomyces monarchica. Але про нюанси нам про всяк випадок особливі служби заборонили говорити. А ще я декого зустрів.
Її звуть Аугуста Перейра. Вона з-під Візеу, прикордонного міста між двома Португаліями. Працює у місцевій лікарні. Розумію, що я тотально пропав, потонув в її величезних темних очиськах. Дуже сподіваюсь, це взаємно.
Вчу мову. Вона легша за англійську і навіть за німецьку. Спостерігаю за місцевим людом, політикою, історією. Бачу багато спільного зі своєю Україною. Втім, вертатися додому мені не вельми хочеться. Тим більше, що там назріває уже братовбивча війна, як пишуть рідні, а тут у мене улюблена робота. І кохання.
Отже, на Галичину чи до Одеси не поспішатиму…
VII
– Альо!
– Привіт. Як ви там? Як ваші справи?
– Ну, в Києві віялові відключення уже четвертий тиждень. Особисто для мене це тєрпімо. А от Одєссочка вже третій день без води, тепла і світла.
– Капєц!
– Ага. Тому мені навіть півдоби без електрики можна витерпіти. Це тобі не кілька днів без нічого.
– Жах який! – Інка помовчала. – До речі, мій Руї сьогодні від родичів своїх приніс дещо цікаве.
– Про діда Івана?
– Ага. Його щоденник. І ще лист прадіду Луішу…
– Серйозно?! Читала вже?
– Ще ніт.
– Сфоткай і пришли мені його!
– Добре. Але ж ти вже знаєш, у цій історії хеппі-енда не буде.
– Життя, воно взагалі таке, не располагаєт до хеппі-ендів. У нього чомусь завжди всі помирають. – Розсміявся я.
– Але ж навіть в реальному житті пара може померти в один день. Ти ж сам розповідав про родичів своєї Наталки.
– То ковід був. Друга після іспанки пандемія.
– Ага… – Мовила Інна Перейра. А потім раптом продекламувала.
Од пандемії до пандемії
Живе людська спільнота
В суцільній ейфорії…
– Поетессссса…
VIII
Луішу Перейрі
Писано в Опорту
16 жовтня 1922 року
Дорогий Луіше. Здається, це мій перший в житті діловий лист, який я пишу вашою мовою. І хоча тут живу вже кілька років, особливої потреби вправлятися в красному письменстві португальською у мене не виникало. Усе, що треба було, я міг сказати в очі, не заморочуючись складанням літер на папері.
Як ти знаєш, минулі півроку, які пройшли після смерті твоєї сестри Аугусти, що розділила долю імператриці, своєї тезки та патронеси, у мене були зайняті збиранням до купи свого життя, спадку Іллі Ілліча Мечникова та спогадів про моє кохання.
Я вдячний вашій родині, що дозволяла мені спілкуватися з Аугустою і не заперечувала, принаймні публічно, проти того, аби вона переїхала до мене. Це був її вибір – уникати церковного шлюбу і зміни прізвища. Бачить Бог, я походжу з такої ж патріархальної родини й громади, як і ваша, і тричі пропонував їй руку та серце…
Тепер же я пишу вам цього листа з метою повідомити, що збираюся полишити Європу і вирушити до Бразилії. Там є ціле українське місто Прудентополіс, в школі якого мені запропонували посаду вчителя біології та хімії.
Разом із цим листом докладаю свій щоденник, у вас в родині він збережеться напевно краще, аніж у мене, або моєї української родини. Бо відчуваю, що там ще дуже довго не буде процвітання чи миру – не пофартило українцям із сусідом…
Докладаю також ще дещо, що знайшов серед паперів Аугусти. Це – найцінніше, що у мене є. Але й найболючіше, бо кожним сантиметром нагадує мені про померле кохання.
Це – 100 карбованців моєї зниклої Батьківщини, замордованої загарбником. Їх ще називають горпинками на честь українського орнаменту. І, водночас, це – перший любовний лист, який я передав Аугусті. Тоді навіть не знав, як її звати. Просто зробив те, що в той момент прийшло в голову. Написав на них “я люблю тебе!”
Подарував їй своє серце, шматочок себе. Перші горпинки незалежної України…
P.S. Іван Канчук помер в Прудентополісі 1955 року. Вважається найкращим мером в історії міста. Похований на муніципальному цвинтарі за рахунок громади. Він ніколи не одружувався і не мав дітей.