Голод

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

Я мав виїхати з Мюнхена о 5:50 4 квітня, але через страйк німецьких залізничників вдалося мені виїхати лише вісім днів по тому. Я довго дивився, як вони ходять туди-сюди на станції зі своїми плакатами і мріяв про те, що можу насолодитися їхнім відчаєм, але в усіх них відчаю було не більше, ніж у будь-яких інших німців, котрі вийшли вранці на пробіжку перед робочим днем. Отож, без сумніву, я мав продовжувати свій шлях далі.

Із Мюнхена я дістався Будапешта, де зробив пересадку до Клуж-Напоки, а звідти – до міста Топліца. Я їхав туди без надії та плану. Мене гнала подалі від Лондона відраза від богемного життя і крадіїв смартфонів на туристичних вулицях. А разом з нею і криза середнього віку, в яку я безсовісно вступив однією ногою, а згодом й іншими частинами тіла. Розміняти третю сотню років – це вам не абищо. Отож замість шукати свого щастя серед підліток з ім’ям Белла, як би то робили інші, я вирішив вийти з кризи у свій спосіб – поїхати геть від Лондона туди, де я знайду своє коріння.

Хоч сам я пам’ятав погано своє смертне життя, та колись однієї ночі взяв до рук папірець і написав на ньому пером – Toplița, немов я вже десь бачив цю назву. Поклав папірчик у нагрудну кишеню і відтоді, яку б сорочку не носив, знову перекладав у неї того папірця, а якщо випадало мені бути того дня без сорочки – то у кишеню штанів чи спіднє, залежно від ситуації. Я нічого про те місто не знав і не чув, тож вирішив, що саме там для мене криється якась таємниця. Що, коли батьки мої були звідти родом? Чи я насправді румун, а не француз, як думав? Мені важливо було знати.

Так я опинився глупої ночі у містечку Топліца. Найперше – залишив свої речі в готелі й пішов гуляти темними вулицями. Я не шукав собі жертви, яка заблукала б в якомусь мало освітленому провулку і яку б я одним рухом схопив за щелепу й відірвав би від землі, а тоді гепнув би смачно і поки вона зі струсом мозку лежить на бруківці, увіп’явся б зубами трохи вище сонної артерії. Ні, з цим було покінчено. Тепер я взяв за звичку споживати лише кров тварин – це було розумніше, враховуючи сучасне перенаселення землі вампірами. Та й на всіх високих зборах чи радах нас завжди саме до цього і закликали – мислити екологічно, пити кров кроликів через паперову соломинку. Я вже й не пам’ятав коли востаннє вбивав людину.

Хоча до людей мене часом тягнуло. Особливо як магніт на мене спрацьовував їхній відчай. Я міг зненацька відчути людину у такому стані на вулиці і в мене голова йшла обертом, а ноги самі несли у сороміцький танок. Я вже не належав собі – йшов би за нею як Том за Джеррі, як Гіткліф за Кетрін. Але переслідування завжди обривалося, щойно людина та перетинала поріг – я не міг зайти слідом. А якби раптом зміг? Страшно думати про те, що чекало б мене тоді.

Я бродив містом Топліца і розмірковував над тим, звідки краще почати пошуки своєї рідні. Очевидно, найперше – з соцмереж, де я міг би перевірити всіх місцевих і чи не схожі вони зовнішньо на мене. А далі варто було б перевірити газети, архіви, можливо переглянути всі фото випускників з місцевих шкіл. Я так заблукав лабіринтами своїх думок, що не помітив її, зупинився, коли було вже запізно. Вона дивилась на мене своїми круглими віконцями і пекла жаром. Я підскочив на місці й кинувся бігти у протилежний бік, подалі від хрестів, подалі від мозаїки над її вхідними дверима.

Я біг наче вжалений і зупинився далеко за містом на пагорбі, де навколо мене, наче гриби стояли дерев’яні двоповерхові хати, і звідки була видна вся Топліца. Хотів я спинитися, насолодитися краєвидом, але жар мій не зникав. Я роззирнувся і вилаявся. Просто біля мене стояла дерев’яна церква, тож я мусив бігти знову в інший бік. І я ще довго не спинявся, бо куди б не біг, знову нізвідки виринав то цілий монастир, то чергова каплиця і я не знав чия вона була, але мені те було байдуже.

Нарешті спинився я на мості через річку Муреш. Боявся йти вглиб міста, щоб не наткнутися на чергове релігійне “казна-що”, яких тут було наче багна, і пішов вздовж ріки, порослим чагарями берегом. Я дійшов до стадіону і замислився, чи могли б поблизу нього побудувати церкву. Очевидно, вона мала б бути десь поблизу – туди б приходив місцевий футбольний клуб перед своєю грою і коли хтось сильно травмувався під час матчу, його б заносили туди на ношах. Тож я оминув стадіон вздовж річки і раптом застиг. З іншого берега до мене долинув запах. Від нього моєю шкірою пройшли сироти, а зіниці очей моїх, я чітко відчув це, розширились.

Ще ніколи доти я не знав нічого подібного. Такого солодкого. Такого мускатно-пряного і свіжого водночас. Такого звабливого і глибокого. Я пішов йому на зустріч, а отямився лише тоді, коли стояв на іншому березі, мокрий з ніг до голови як собака дощового дня. Я йшов далі, до будинку з низьким парканом. Це був малесенький двоповерховий готель на 3 зірки з садом навколо. На другому поверсі, на балконі того будинку сиділа жінка. Вона підпирала рукою голову і дивилась в нікуди. Я стояв під деревом, розглядав її профіль. Для мене та звичайна смертна істота пахла як дуже дорогий парфум, як вино столітньої витримки, як щойно скошена трава, як нова книга, як чиста постіль в потязі. І я мусив нею заволодіти.

Тієї ночі вона втекла від мене – зникла у своєму готельному номері й більше не виходила. На щастя, наступний день видався похмурим і я міг пройтися вулицями до того маленького готелю, аби зустріти її знову. Вона сиділа на дерев’яній гойдалці на подвір’ї, розмовляла по телефону. Так, це була вона, хоч запах її дещо змінився за ніч. З виразного солодкого відчаю, він став менш вловимим, менш п’янким для мене. Я підступив ближче і розгледів її в деталях: довге пальто, накинуте поверх спортивного костюма, чорний олівець під очима, зморшки на обличчі, які не приховає пудра. Напевно, та жінка за мірками людського життя, прожила його наполовину, а може й більше. Вона видавалася дуже мудрою і говорила про незнані мені речі. Її мова була красива і мелодійна, наче спів пташок на світанку.

— Свєта, слухай мене сюда, шість ящіків турнікєтів, бинтів і всякого ібупрофєну ми вже самі назбирали і румуни нам обіщяли ще дати якісь аптєчки. Ти мені машину од Сучави організуй на четвер, пожалуста. Подожди, секунду, Свєта.

Наталя повернулась до незнайомця.

— Мужчіна, я вас уважно слухаю. Шо?

Він стояв і мовчки дивився на неї, не відриваючи своїх очей і при цьому навіть не кліпаючи, що не дуже скидалося на адекватну поведінку. Він був високий. Мертвотно-блідий. Вдягнений у довге чорне пальто і капелюх, який годилося б носити Доктору Ватсону. Дивувало, чому той чоловік не мав при собі ціпка, не накульгував на одну ногу.

— Галина Вікторівна!—закричала Наталя.

З другого поверху готелю висунулася сива жіноча голова.

— Га? Пані Наталю, що сталося?

— Галя, а позвіть, пожалуста, Катю, хай переведе цьому мужчіні, щоб не дивився на мене як баран на нові ворота.

За мить з готелю вибігла молода дівчина, котра мала ледве за 20 років. Вона сіла на гойдалку поруч з пані Натальою, поправила своє довге світле волосся і чоловік, що стояв біля них, нервово сіпнувся, ніби його щойно вдарили током.

— Буна зіуа. Че?— спитала його дівчина румунською.

— Катя, він якийсь з прівєтом, їй-богу.

— Я бачу. І вдягнений дивно. Не тутешній. Треба Андрею сказати.

— Так, а може це якийсь іноагєнт! Він прийшов, як я зі Свєтою балакала про наші передачки.

Зненацька двері готелю відчинились і звідти вивалився, наче з заповненої маршрутки, гурт з п’яти дітей. Побачивши їх, незнайомець злякано відступив на кілька кроків назад.

— Так, дітвора, ідіть отсюда на свої онлайн уроки. Не підходьте до цього дяді – він якийсь не хороший.

Наталя підвелася й взяла свого онука за руку.

— Так, Міша, іді-ідіть. На уроки!

— А нема! Повітряна тривога!

— Так за хату тоді біжіть граться. Шоб оцей іноагєнт вас не бачив. Ми щас з ним будемо по-взрослому трохи говорить.

П’ятеро дітей зникли за готелем, а з будинку вийшла Анастасія з Боярки, тримаючи на руках немовля, якого звали Степан.

— Тьотя Наташа, там мій просить магазини, штук 20. В якому воєнторгу тут можна їх найти?

— Насть, ну це не тут уже нада дивиться. Ми все в Топліці обчистили. Якшо срочно, то я зараз на лінії буду зі Свєтою з Бухареста, шоб вона спитала у штабі і вони нас направлять. А може у них магазини і єсть.

— Ну тіки шоб же підписали. Що це для мого.

— Я все проконтролірую, не переживай.

— Спасибі, тьотя Наташа.

— Ми з України. Може, ви говорите англійською?— спитала незнайомця Катя по-англосаксонськи.

— Так!— сказав він у відповідь, але більше ні на що не спромігся. Щойно з-за хмар вийшло сонце, він кинувся бігти геть.

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

Цілий день я думав про прекрасних дів, яких мені пощастило зустріти. Про їхні пухкенькі вуста і пальці. Про те, як у мене темніло в очах під одного їхнього подиху.

Я не знав її прекрасної мови, але готовий був слухняно сидіти поруч з ними і ловити кожне слово.

Я прийшов під їхні вікна ввечері, але нікого з моїх чарівних красунь не було. Я бачив світло в кімнатах готелю і прагнув понад усе опинитися всередині, але не міг переступити поріг. Цілу ніч марно бродив колами біля того готелю. Уполював кілька мишей – за деяких довелося позмагатися з котами. Так, як мисливець, мав принципи і гідність.

Повернутися вдень не зміг, тож довелося чекати сутінків. Аби вразити прекрасних панянок, я вдягнув своє найкраще вбрання: білосніжну накрохмалену сорочку і чорний фрак. Цього разу я мав будь-що домогтися, аби мої пані запросили мене всередину готелю, де я міг би залишитися з ними на самоті і тоді б…Поправді, я не знав точно для чого мені це: але як мінімум для того, аби могти спостерігати за тим, як вони сплять і вдихати аромат їхнього смутку та розчарування, котрим були просякнуті стіни їхніх кімнат. Можливо, щоб нахилитися й понюхати їхні шиї. Просто понюхати. Просто визначити як давно вони їх мили. Можливо, ще трішки поштрикати те місце виделкою – не більше того. Але спершу я мав навчитися розуміти цих жінок, а вони – мене. Тож вивчив кілька простих фраз українською.

Добре підготовлений, я прийшов до готелю біля річки і почув, як на подвір’ї граються діти, а мої прекрасні пані вітають мене.

— Люди добрі, опять пришкандибав наш іноагєнт!

— Пані Наталю, а він мене когось нагадує. Знаєте, оцих чоловіків, які ходять від дверей до дверей…

— ЖЕК?

— Ні, оцих релігійних…Свідків чогось там. А, згадала, мормонів! Знаєте, в Америці така секта є. Вони носять білі сорочки і пристають до всіх, хто живе по сусідству, щоб купили Біблію.

— Катя, це шо ж получається, він – отець? Такий, як отут отець Аврам в церкві?

— Ну, мабуть. Не знаю.

Незнайомець у вишуканому фраку підійшов до жінок і вимовив найпростіше, базове українське привітання.

— Слава Україні!

— Героям Слава!— закричали йому у відповідь усі жінки, усі діти і, здавалося, навіть Степан.

— Катю, ну точно наш. Оцей, як ти кажеш, американський сектант-отець. Може, прийшов дати нам пожертву-яку,— сказала Анастасія, повернувшись до дівчини.— Він же і англійською говорить, ти казала. Спитай його чи він не проти дати нам гроші для ЗСУ.

Катя підступила на крок ближче і мовила англійською:

— Звідки ви?

— Дуже далеко звідси, прекрасна діво. Я приїхав з Лондона.

— Чому ви тут?

— Я шукаю себе і сенс жити далі. Можна сказати, мене привела сюди доля. А вас?

— Війна.

Коли вона сказала це слово, незнайомець здригнувся, як кіт, що лизнув валеріанки.

— Ви чули щось про війну в Україні?

— Не чув.

— У нашій країні війна,— продовжила дівчина.— Ми тут біженці.

— Мені дуже шкода. Як я можу допомогти?

— Ви можете! Нам треба гроші для нашої армії. Хочете пожертвувати?

— Скільки грошей вам треба?

— А скільки у вас є?

— Якщо ви запросите мене на чай, я дам вам 1000 фунтів стерлінгів.

— Катя, що він каже?— гукнула Анастасія, котра намагалася засунути дурника в рот немовляті Степану.

— Каже, він з Лондона і дасть нам 1000 фунтів, якщо ми запросимо його на чай.

— Тисяча фунтів це скільки?

— Десь 50 тисяч гривень.

— Ого! Запрошуй його тоді! Завтра! Ми все гарно підготуємо. Це ж треба, ті сектанти такі багаті!

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

Вже давно я взяв собі за звичку не читати людських новин, не цікавитися тим, що відбувається у світі доки воно особисто не зачіпає мене. Доки за вікном мого холостяцького лігва в Лондоні нічого не змінилось, то новини мені не цікаві. Усе одноманітно. Усе передбачувано і не має сенсу, як і сто, і двісті років тому. Я чув, що Європейська Рада вампірів була глибоко стурбована подіями в Україні і просила усіх не спокушатися, не відвідувати ту країну без потреби. Ось і все. Я й не відвідував. Румунія це не Україна. Я ж нічого не переплутав?

Тому коли ясноволоса дівчина сказала мені про війну, я не чекав цього: від неї війнуло п’янким ароматом душевного болю, від якого у мене потемніло в очах. Напевно, тієї миті відповісти саме так, як я тоді відповів, годилося з ввічливості. Не знав я, що вони дійсно попросять мене про допомогу – ті жінки могли теж з ввічливості відмовитися. Але сталося як сталося. Я витяг з-під ліжка скриньку зі своїм майном.

Поправді з грошима проблем я не мав. Мені випало свого часу купити маленьку сироварню в Нормандії біля міста Кан, котра пізніше перетворилася на великий завод. Тоді я був французьким Віллі Вонкою у світі сирів, ну може трохи менш претензійним. Але під час німецької окупації мій завод був повністю знищений. Мені вдалося вивезти частину сирів і грошей з собою в Лондон. Я настільки пропахтів молоком, що до мене звідусіль почали лізти коти і не відчепилися аж доти, доки не вигадав чим їх нагодувати. Так я заснував в Лондоні перше кафе для котів. Не можу сказати, що я купався в грошах, як це буквально було у моїй рідній Франції до війни, та мені вистачало на пристойне життя і гарний одяг. Я знав, що не пропаду ніде, навіть у старенькій кривавій Англії.

Ясноока повелителька моїх бажань пообіцяла мені, що українки чаюватимуть зі мною завтра. Я не міг стриматися. Мене мучило чекання. Всю ніч я ходив в горах, подалі від своїх тендітних істот, аби не зіпсувати того моменту, коли вони нарешті поведуть мене у свої покої. Наступного дня я прийшов до них по обіді.

На подвір’ї стояли два великі столи, поєднані в один і застелені скатертинами. За столами у вишитих сорочках чи хустках сиділи українські жінки і одна румунська родина, власники готелю – Андрей, Марія і їхні діти. Луї сів на відведений йому стілець і озирнувся.

— Андрей, оце наш пан шановний спонсор з Лондонщини про якого ми тобі казали,— мовила до вусатого чоловіка Анастасія.— Катю, переклади йому!

Катерина переклала. Андрей схвально закивав головою і спитав коли Луї збирається віддавати гроші. На це Луї витяг з нагрудної кишені пачки купюр з зображенням Її Величності й склав їх у вежу на столі. Андрей потис йому руку. Марія поцілувала в обидві щоки. З готелю вийшла Наталя й принесла тацю з печивом і цукерками. Слідом за нею вибігла сива пані, несучи чайники в обох руках.

— Це він з Лондона, якраз прийшов на чай о четвертій,— пояснила всім присутнім Катя.

Луї, який сидів поруч з нею, нахилився ближче, важко ковтнув і спитав, як її звати. Вона відповіла і познайомила його з усіма присутніми.

— Ми оце столи винесли, Андрей. Ти не обіжайся. Но кухня у тебе тут маленька, ми всі не поміщаємось. А тут до Вербної неділі рукою подать, а треба ж буде отпразнувать. В номерах тісно, а оце ми придумали як зробить в самий раз,— мовила пані Наталя.— Ну, пить нічого крєпкого ми не будемо. Бо скоро Великдень, не можна ж до того пить. Але чайку трохи бахнем. Не Ерл Грей, звиняйте, но тоже нічого. Так шо підіймайте чашки дами і мужчіни, за нашого дорогого гостя Луї, який поддержав наших хлопців копійкою і ще за Джонсонюка, шоб він сто год жив.

Луї був не дуже голодний і їв мляво. Раз чи два в нього чухалась нога і він нахилився під стіл аби почухати її. При цьому коли нахилявся він з печивом в руці, то виринав вже без. А якщо в руках його була повна чашка чаю, то підіймалась вже порожня.

Катерина розпитувала Луї про Лондон. Жінки гомоніли про щось між собою. Раптом пан якого звали Андрей і його дружина на ім’я Марія взялися допитувати прибульця: що він тут робить, як опинився, чим займається. Луї відповів їм, що шукає свою рідню в Топліці й тримає котяче кафе. На що подружня пара перезирнулись між собою, тяжко похитали головами й пообіцяли дати йому трохи грошей на квиток додому. Вони порадили йому піти до настоятеля монастиря, аби глянути старі свідоцтва про хрещення. Тут усіх, хто народжувався, хрестили, а архів той гарно зберігали. Луї кивнув і більше нічого не сказав.

На прощання пані з України дали лондонцю трохи яблучного пирога, загорнутого у вишиті серветки. А Луї подякував їм українською за гостину. Коли він йшов від них, вони махали йому одними руками, а іншими витирали сльози, усі впевнені, що світ не без хороших людей.

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

Коли я відійшов на безпечну відстань, то вкинув пиріг у річку. Навіщо я їм дякував тоді, я не знав. А вони – знали. Я віддав їм цілу тисячу! Мої музи не запросили мене у готель! Не розумів я чи побачу їх знову, чи зможу бодай колись втілити свій план і йшов дорогою до свого номера з похнюпленою головою, спотикаючись раз на три кроки.

Та згодом я зібрався з силами й вирішив будь-що дістати своє. Пізно було мені відступати. Ті жінки знали мене, а я знав їх. Сидів з ними за одним столом і позаземна Катерина була біля мене. Її сонна артерія манила мене як зоря. Її запах п’янив мене більше ніж німецька кров’янка. Залишалось ще трохи. Я мав отримати від них запрошення! Наступного разу я вирішив спитати де в них туалет.

День був хмарний і я прийшов до українок рано вранці. Щойно ступив за паркан, як мене схопила пані Наталя. Вона повела мене з собою в місто і дуже довго говорила про речі, які я не міг розібрати. Та не покоритися її волі, не дослухатися до свого бажання,і я не міг: наче був слухняним рабом, а пані Наталя – моєю господинею.

— І оце ж погрузка у нас сьодні. Ви так воврємя прийшли, Луї, дорогий. Я вже думала гукать монахів чи не гукать. Бо Андрей поїхав, а грузить треба багато. Там канєшно хтось буде на складі, але людей всігда не хватає.

Вони йшли вздовх річки у центр міста. Коли проходили повз церкву, Луї зі вчепився жінці в руку, але Наталя нічого на це не сказала, продовжувала говорити своє.

— Оце ж служить він в ТРО, бо по здоров’ю в ЗСУ не взяли. Сказали: дєд, ти там нікому не нужен зі своїми болячками, а він так хотів. І оце ж вліз в очєрєдь він, до тих, кого не брали, а тоді…

Раптом Луї підсунувся до Наталі ближче. Трохи ближче. Зовсім близько до її шиї.

— А ми взяли дітей в руки, та і бистро до Ісакчі. А оттуда в Бухарест і…

Зненацька, перед міським Домом культури, схожим на щось середнє між концертним залом, зоомагазином і церквою адвентистів сьомого дня, вони зупинилися. При вході у ту будівлю висіли прапори Румунії, Європейського союзу та України.

— Оце ж так і живем тепер. А це наш штаб.

Наталя зайшла всередину – Луї затримався ззовні, переминаючись з ноги на ногу.

— Ти чого застряг, іди сюди давай.

Після цих слів він зайшов, щасливий, як дитина. Вдвох вони пройшли до кімнати, повністю заставленої ящиками й коробками. Там було багато мийних засобів в пачках, пляшок води і румунів. Ті пили чай, говорили. Луї взяв запропонований ними напій у пластиковому стаканчику, нахилився і швидко вилив його у вазон.

Через деякий час приїхав фургон і Наталя наказала Луї завантажувати разом з румунами речі, при цьому показуючи жестами як саме він має це робити. Коли справу було зроблено, вдвох з Натальою сіли на переднє сидіння до водія й поїхали на вокзал. Там Луї знову разом з румунами багато завантажував речей у потяг, що стояв на пероні, а Наталя в цей час щось довго переказувала провідникам, махала руками так, наче хотіла попрацювати вітряком.

— Свєта, я тобі пришлю весь точний список. Ти мене поняла? Ти главне перевір чи все доїхало. Вони ще гуманітарку понаносили. Да. Все. Цілую! Слава Україні!— сказала Наталя у свій телефон, а тоді довго махала потягу, який їхав до Сучави.

Коли вони повертались до готелю, Наталя постукала Луї по спині, мовила:

— Ви британці, такі хароші люди. Джентельмени просто.

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

І з того всього, що сталося того дня, я зрозумів, що Наталя ставиться до мене приязно і переживає, аби я не вдавився. Коли ми дійшли назад до готелю я хотів було попроситися в туалет, але до нас вибігла Катя і попередила, аби ми були дуже тихими, бо у немовля ріжеться перший зубчик і воно погано спить. Я не знав, що людські немовлята мають такі ж проблеми, як і новонавернені вампіри. Мені стало щиро його шкода. Я порекомендував дати йому посмоктати баранячу ногу.

Отож сіли ми за столами в садку. Сива пані Галина посадила мене тримати їй пряжу, поки вона в’яже шкарпетки. Вони були завеликі для її власних ніг, але я нічого їй про це не сказав. Я сидів так не одну годину, а вона хвалила мене за посидючість і стриманість. Сказала, що я нагадую її покійного чоловіка, особливо коли той лежав у труні. Так я провів серед цих жінок ще один день, але знову не отримав свого.

Про наступний візит я пошкодував не один раз і навіть не десять. Коли я прийшов до прекрасних дів, вони взялися одразу шмагати мене лозинками з верби, як неслухняного хлопчика. Їхні діти гналися за мною аж до самої річки, а я біг від них, наче від пекла, бо гілля те лишало на мені страшні опіки. Після цієї невдалої зустрічі я не міг спокійно лежати і сидіти. Моє тіло не витримувало контакту з будь-якої іншою поверхнею. Отож довелося мені проводити час у старовинний спосіб – висячи догори дригом.

П’ять ночей по тому рани мої загоїлися, але лишили по собі великі рубці і я став схожий на варену ковбасу, з якої зняли сітку. Після тих мук, які мені заподіяли, я не міг прийти знову до моїх дів. Я хотів цього і боявся, адже лозини їхні були найпевніше при них. Але з часом моє жадання взяло гору. Вночі я вийшов на вулицю, аби пройтися до готелю українок, але наткнувся на натовп людей. Вочевидь, саме тоді у місті проходила весняна демонстрація або дуже велика вечірка місцевого клубу з плетіння кошиків. Тож я вирішив не потикатися назовні й перевірив погоду на завтра – “місцями хмарність”. Це словосполучення звучало як надія.

Наступного дня я прийшов до своїх панянок щойно сонце заховалося за хмарами. Прекрасні діви сиділи за застеленими столами на подвір’ї точно так само, як колись розпивали зі мною чай, але цього разу там ніде було вільних стільців. Бо разом з моїми панянками сиділи також Андрей, Марія і натовп незнайомих мені румунів у вишитих сорочках. Всі вони галасували, їли, пили, часом билися яйцями і я не знав як реагувати на побачене.

Наталя міцно обійняла Луї й силоміць повела до столу. Він сів на її стілець, здригнувся. У центрі столу горіла біла свічка і Луї дивився на вогник з острахом, раптом вскочив. Пані Наталя смикнула його за сорочку, знову посадила на своє місце й нависла над ним, наче пишногруда хмара.

— Куди ти собрався! Голодним ти від нас не підеш!— сказала вона усміхнено.

— Христос Воскрес!— мовила до нього англійською Катерина і Луї зблід ще на кілька тонів, хоч здавалося бути блідішим не можливо.

— Зараз ми тебе відгодуємо. Начинать треба зі свяченого. Настя, подай мені тарєлочку для Луї.

Згодом пані Наталя поставила перед ним тарілку, схожу на багатоповерховий палац. Основою його був м’ясний пиріг. Пиріг той переростав у смажене м’ясо ягняти з зеленою цибулею, поверх нього лежали картопля, гуляш, суп, три яйця, фаршироване листя капусти, хліб чорний, білий і нарешті на верхівці – хлібчик, у який пані Наталя тицяла вказівним пальцем.

— Їж-їж давай. Все друге – потом. Давай пасочку.

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

Оскільки вона дуже прискіпливо слідкувала за тим що я роблю, а всі навколо теж були зайняті споживанням їжі, я не міг їй відмовити, не міг просто кинути вміст тарілки під стіл і розчавити його черевиком, як я робив те раніше. Тож я взяв до рук гарячий верхній хлібчик, який обпікав мені пальці, й швидко вкинув до рота. Пані Наталя уважно дивилась, як я жую і чекала доки проковтну. Я зробив це. Але щойно пиріг опинився у моєму роті, відчув дивне поколювання й печіння, а коли проковтнув, то поколювання й жар продовжили мучити мене зсередини. Пані Наталя не відходила ні на мить – все наповнювала мою тарілку, коли я звідти брав якусь страву. І не видно було тій їжі кінця й краю. А я слухняно їв аж доти, доки перший хлібчик, котрий я проковтнув, не опустився у мій мертвий шлунок, і здавалося, тієї миті там скаути розпалили вогонь.

Я різко встав й відчув, що горю. Все всередині мене палало. І сам я невдовзі перетворився б на дрібку попелу, якби різко не вскочив, байдуже на манери, і не побіг до річки. Я впав просто у воду і почав жадібно її пити, аби загасити пожежу всередині. Так я пив, пив, пив, а українки й румуни дивились на мене з берега, дехто з них – хрестився. І коли я зник під водою, бо соромився виходити до них після всього цього конфузу, ніхто не підійшов до мене, аби перевірити чи випливу я назад. Випірнув я лише вночі, підійшов до паркану готелю, постояв там і побачив Катерину, що прибирала брудний посуд зі столу.

— Можете не ховатися,— сказала вона.— Я вас бачу.

— Катерино, я…

— Ви – вампір. Отець Аврам так сказав, щойно вас побачив, а ми ще сміялися. Він каже, таких тут в Трансильванії багато, тому ж люди і набудували скрізь церков для захисту. Тому ж у нас в готелі і навішано під стелею букетиків часнику не лише для автентичності місця.

— Вибачте, Катерино.

Вона взяла до рук свічку з вогнем і підійшла до мене. Я відступив на кілька кроків.

— Боїтеся цієї свічки?

Я кивнув.

— Бо це вогонь з церкви.

— Катерино, вибачте, я не хотів зробити вам нічого поганого. Я не їм людську кров.

— Чому ж ви вешталися під нашими вікнами вночі? Я вас бачила! Не брешіть, що не приходили!

— Бо я…Я не знаю.. Мене тягнуло до вас! Я не хотів! Мене притягують такі емоції, як відчай і смуток. Немає нічого у світі солодшого для мене, ніж людина у цьому стані! Я хотів бути серед вас!

Катерина опустила погляд. Від неї знову повіяло звабливим ароматом.

— То он воно що…— тихо сказала вона і розвернулась, аби піти геть.

— Чекайте! Катерино! Ви були такі добрі до мене! Ніхто так не дбав про мене, як ви!

Вона мовчала.

— Я хотів би вам віддячити! Що вам треба? Гроші?

— Не треба нам ваші гроші.

— А що тоді?

— Нічого.

Вона пішла. Я залишився стояти, прикутий до місця. Якби в мене було серце, воно б розбилося цієї миті, але я не відчував нічого, крім пустки. Звичний для мене стан.

Через деякий час двері готелю відчинилися, звідти вийшла Катерина разом з пані Натальою.

— Спитай у нього давай,— підштовхнула старша жінка дівчину.— Ми ж довго думали. Він такий сильний – так ящики піднімав мені, одним мізинцем. Сама бачила. Давай. Питай, карочє. Якраз оптіка через пару днів приїде.

Катерина зітхнула і звернулась до Луї англійською.

— То це правда, що ви не п’єте кров людей?

— Так, вже понад сотню років. Я харчуюсь кров’ю дрібних тварин. Можу вас запевнити, що я…

— Але ви ж могли б?

— Що?

— Але ви ж могли б знову пити кров…деяких людей?— повторила вона.

— Я не зн…

— А вас можуть вбити, скажімо, артилерія чи танк? Якщо ви раптом, ну суто випадково, наступите на міну, ви ж не помрете?

— Напевно ні. Я не пробував, але чув такі історії про Другу Світову війну. Проти вампірів звичайна зброя не дієва.

Катерина повернулась до Наталі, показала їй великого пальця, піднятого вгору, на що жінка сплеснула в долоні.

— Хай приходить на слєдущу погрузку!

— Ви вільні наступного тижня?— спитала Катерина.

Зі щоденника Луї Вінсента Руа

Я не знаю, як опинився у потязі. Однієї миті я завантажував коробки і ящики у вагони, а наступної стояв біля пані Наталі, вона клеїла мені на спину якийсь бланк. Якби я міг розгледіти себе в дзеркало, то напевно зміг би прочитати що там було написано, але мені лише доводилося здогадуватися. Пані Наталя просила не знімати того листка аж доти, доки я не дістанусь кордону. Саме таким мусив бути мій шлях: від Сучави – на автобус – на кордон з Україною. Катерина казала мені, що там я знайду своє справжнє призначення і все в моєму житті стане на свої місця, якщо раніше таким не було. Я мав просто їм довіритись і не знати чому я й справді вірив. І коли вони махали мені, а потяг зі мною рушив подалі від цих неземних створінь, я тільки тоді отямився: що наробили зі мною ці жінки? Голову мені скрутили! Чому я так беззастережно робив все, що мені накажуть..

У Сучаві мене зустріли інші українки і радів їм так само, як радів тим, котрі жили в Топліці – пахли вони незрівнянно. Усі навколо ставилися до мене дуже добре: нічим не годували і гілочками не били. Прикордонникам на українській стороні я згодом показав папірчик на своїй спині – вони довго сміялися. Той папірець з мене зняли лише мої побратими в підвалі і коли я спитав що там написано, вони мовили: “Особливо небезпечна зброя для 112 бригади ТРО”. І відтоді життя моє дійсно стало на свої місця. Я отримав сенс жити далі. Я так і не зрадив своїм принципам. Кров людей я більше ніколи не пив.