Елесів дарунок

“Ворушіться, бісові діти!” – Головний ельф хльоснув нагаєм у повітрі біля Елесевого обличчя. Той смикнувся і прокинувся. 

Олесь бачив цей сон щороку перед Різдвом. Він тоді знову опинявся вдома, робив з братами іграшки для людських дітлахів. Каторжна праця – випилювати з дерева. Ельфи стирали пальці в кров, зціпивши зуби від болю, крадькома витирали руки полами брудної сорочки. Аби не помітив Головний! Бо тоді він ставав над “винуватим” та лупцював його батогом.

Це придумав Елесів друг Тараель: перетерпіти катування й прикинутись мертвим. Зачаїтись і не дихати, доки твоє тіло не вивезуть із майстерні й не скинуть у прірву – ельфи так уміють. Далі йти босоніж засніженими горами, перетнути межу між світами. Втратити магію назавжди й розпочати життя, як маленькі люди. “Ні в кого ще не виходило, – залякував Головний. – Усі загинули.” Але Тараель вірив, і змусив повірити Елеса.

Напівпритомних дітлахів забрала родина хуторського фельдшера. Олесь і Тарас росли дружно, стали батькам рідніші за рідних. Аж доки позавчора Тараса не збила вантажівка. Вони переходили дорогу, коли водій виринув з-за рогу, різко загальмував, ковзнув по кризі й боком летів на хлопців. Тарас відпихнув Олеся, та сам не врятувався. Уже добу лежав у кімнатці фельдшера непритомний. 

“Перевозити його не можна, не витримає. Я викликав швидку з району, вже везуть обладнання й ліки. Але… Бачиш, завірюха яка піднялася. Чи доїдуть вони? Чи доживе…” – так батько говорив матері, тримав за плечі, а вона плакала. Олесь усе чув – сховався за дверима. “Нам тепер допоможе тільки диво.” 

Сьогодні йому знову наснився Головний, і раптом хлопець усміхнувся до себе: “Диво допоможе!” Одягнувся тепліше, лишив батькам записку й пішов у гори. Проривався крізь хуртовину до межі та кликав ім’я Головного. Падав обличчям у сніг, підіймався і йшов. Коли востаннє послизнувся, провалився у сон, там стояв перед Головним та просив за Тараеля. “Допоможу, – сказав, – але повернешся до мене.” 

Машина швидкої стояла посеред білого марева. “Доведеться чекати, не видно дороги. Геть нічого не видно!” – кричав водій диспетчеру. Раптом придивився та викрикнув у телефон: “Бачу світло! Дорожні ліхтарі чи що… Пробую проїхати.” Хотів наздогнати той вогник, але не міг. Просто їхав за ним уперед і дорогою жодного разу не схибив. 

Олесь додому не повернувся. Коли буря стихла, біля гір знайшли його задерев’яніле тіло. А Елес випилював дітям подарунки і тихо усміхався.