Доказ для аксіоми

                                                                                 

Як довго я дорогою йду!

А все ще я знаходжусь біля себе.

Г. Седельников 

 

 

Вимушена необхідність

 Не знаю, чи потрібно все це розповідати вам. Саме це, повністю, без застережень, не пропускаючи подробиць, і саме – вам. Адже багатьох ця історія зацікавить лише на хвилину. Але як тільки вона підійде до кінця, її, швидше за все, відразу ж забудуть. То чи варта моя розповідь якихось зусиль? Яка в тому потреба?

Упевнений, що варта, і потреба в тому є!..

Люди, в більшості своїй, часто проживають своє життя, як можуть, намагаючись скрашувати його своїми бажаннями, або ж навпаки, наполегливо обмежуючи їх. Звичайно, існує ще один шлях, той, який щодня змушує нас йти по ньому в невідоме майбутнє. Напевно, саме його і варто було б назвати долею. Але мало хто з людей здатний визнати одну єдину істину, заховану десь там, в глибині нас самих. А тим більше, попрямувати за нею.

«Ми є лише тим, ким ніколи себе не вважали, і навряд чи здатні коли-небудь стати цим». Саме ця аксіома утвердилася в мені через багато років… І навела свої незаперечні докази за допомогою безлічі дуже простих випадковостей.

Але як у будь-якому математичному правилі, в ній є особливий виняток: на світі є щасливчики, яким дано стати самими собою.

Вибрати шлях пошуковика мене змусив аж ніяк не сліпий випадок, а нагальна необхідність. Гіперсвітловий рейдер «Білий Сіріус», до якого я мав честь бути приписаним, стартував у другу комплексну експедицію в сектор Крайніх зірок. Основними завданнями, поставленими перед десантними бригадами і групою науковців, було проведення робіт з початкового топографування, первинна геологорозвідка і поверхневе ознайомлення з екологічними нішами заданих районів планети в системі подвійної зірки Лідії-II. Планета значилася під рідкісним для цього Сектора грифом ЗП (землеподібна). Вилетівши з задвірків Системи, через стартову платформу ТП-трассера (транспозитаційна установка для відправки в гіперпростір космічних кораблів середнього і великого тоннажу), ми, через сорок залежних діб в гіпері, наблизилися до області дослідження. І вже дійшовши на крейсерському режимі до гравітаційних меж зірки, почали свій фінішний шлях. Пілоти відпрацювали добре, але така довга, абсолютно не регламентована адміністрацією, тритижнева затримка починала погано позначатися на внутрішньокорабельній дисципліні. Однак, потрібно було віддати належне зусиллям плотів, ми вийшли на орбітальний радіант планети якраз вчасно, з поправкою в цілу добу. Викинувши в атмосферу з десяток сателітів, хлопці з дослідницької групи буквально через двадцять годин оголосили аврал до висадки і підготовки десанту.

Керівник експедиції та голова адміністративної групи науковців Борислав Пчехов виявився абсолютно не зібраною, але дуже педантичною людиною. Саме йому я повинен бути вдячний за те, що потрапив до лав пошуковиків, і зовсім не за своїм бажанням. Покидати самостійно еліту Космофлоту, відділ Дослідження та розвідки (ВДР), мало хто погодиться з власної волі. Звичайно ж, життя постійно ставить перед кожним вибір, змушуючи жертвувати нібито дуже надійним і непорушним заради чогось туманного і абсолютно незрозумілого. Але щоб ось так, просто, тільки для того, щоб зайняти місце іншого пілота  – про це ще варто було б добре подумати. Нехай навіть і змінюючи суворе підпорядкування в складі довгих експедицій на абсолютно вальяжні умови вільного розкладу робіт.

Все відбулося дуже просто, без інтриг, застережень і домислів. Драйвери, що належали до десантних бригад, були розподілені ще заздалегідь, попарно на кожну з трьох машин. Атмосферні монокорпусні «Манти» чекали на них у звужених вантажними  контейнерами екзо-створах «Сіріуса». Та й самі хлопці льотних пар вже починали виявляти своє нетерпіння, перекидаючись бравурними і порожніми жартами. Мені ж дістався середньотоннажний кк «Ірбіс», з корд-курсовим напарником, з вельми нудними коригувальними вказівками від нього на додачу. Виліт для мене призначили тільки на третю добу після того, як десантники і наукова партія припаркуються на поверхні.

Кожен, хто добре знайомий із сучасною флаїнг-технікою, прекрасно знає, що «Ірбіс», втім, як і важкий «Тор», — чудові машини, такі собі ішачки для роботи у Феротеррі будь-якої планети або досліджуваного об’єкта. Тільки ось до повітряних слайдів їхні технічні таланти абсолютно не пристосовані. Чисті небесні горизонти планетоїдів, позбавлених атмосферного покриву. Ну, або ж, вельми рідкі потоки, що віддалено нагадують повітряні фронти. Саме це і є ті критерії, на які вони розраховані. Ось це я і намагався донести до капітана, а після і самому Пчехову. Капітан тільки розводив руками, наполегливо і розмірено пояснюючи мені, недолугому, що на голову експедиції він не має впливу. Що ж, мені не залишали вибору, крім того, щоб підкоритися і смиренно виконати свій професійний обов’язок.

Перевіривши центрування мас, координатні дані і зведення погоди по атмосферних фронтах, я в звичайному режимі вивів катер з екзо-створа корабля і вируливши на призначений горизонт пірнув в «колодязь». Все йшло досить непогано, і спочатку небесний покрив був незаймано чистий і прозорий. «Дно» абсолютно чітко проглядалося як візуально, так і топографічно. Приладова сітка мірним зеленим світінням заспокоювала розшатанні нерви. Я намагався втішати себе тим, що досить добре знаю машину. Але все ж, чорт забирай, мені так хотілося попрацювати на десантних «Мантах», ставши в основному ешелоні перших викидів на поверхню. Хвилювання змінилося злістю, потім незадоволеністю, і нарешті, заспокоїлося покорою.

Перевантаження почалося досить рано, на висоті, абсолютно не властивій планетам земного типу. Флаїнг трохи погойдувало, потім поступово почалася хитанина, яка перейшла в сильне трясіння. Довелося стабілізувати катер роботою  реверсивних двигунів, та так, що «Ірбіс» норовив за рахунок гравітації вистрибнути назад на орбіту. Піднявши ніс, збільшуючи деферент на корму і допомагаючи невеликими закрилками, я намагався гальмувати всім корпусом машини, прориваючи щільні шари атмосфери, даючи лише невеликі імпульси на основний двигун. Нічого подібного з флаїнгом такого класу ніхто у всьому Космофлоті ніколи не виконував. І тільки тому, що в цьому не було потреби. Чорт вас забери, – я був перший! Саме від цієї думки у мене і почався істеричний сміх.

Оператор зв’язку, який чергував тоді на містку, вже після того, що сталося, намагався дізнатися правду про моє «веселощі». Але навіщо йому мої виправдання? Чи зможе хтось дійсно зрозуміти того пілота, машина якого абсолютно відмовляється підкорятися відточеним вірним діям і мчить до загибелі? Навряд чи! Якщо тільки ця людина не є пілотом.

Закінчилося все плачевно: обладнання, разом з катером згоріло, впавши з висоти в два кілометри. Це вже був не політ, не нестримне планування некерованого флайінгу, а схоже на звичайне падіння приреченого астероїду. Моя рятувальна капсула-кокпіт повільно приземлилася на гальмівних парашутах за двадцять кілометрів від місця аварії. І свій «щасливий» вивих у ключиці, який тільки розлютив Пчехова, я отримав, намагаючись плечем вибити блістер кабіни, зриваючи заклинені замки.

Знайшли мене швидко, і тут же, за вказівкою голови експедиції, відправили «з очей геть». Весь час, що залишився до згортання експедиції, я провів у лазареті, мучаючись у двоспальному відсіку від самотності і бездіяльності. Як пояснював, відверто вибачаючись, у своїх промовах наш медиколог, все це було «для поліпшення самопочуття, душевної стійкості і самовиховання». Не потрібно було мати і семи п’ядей в чолі, щоб ясно зрозуміти, з чиїх вуст виходило подібне формулювання. Ось так, мій черговий вихід у Далекий Екстерр закінчився повним фіаско. Чи варто було сумувати, гризучи себе за можливі і неможливі помилки в передпольотній підготовці, або за недотримання технічних даних довіреної машини? Перелопачувати кожну мить того вильоту, і тільки заради того, щоб поставити під сумнів свої власні професійні навички. Не знаю, не хочу згадувати про це!.. Можу лише сказати одне – ніхто з хлопців нашої групи, і тим більше капітан, не засуджували мене. Співчували – так, скупим словом, але частіше мовчанням і кивком голови.

На зворотний курс ми лягли через тридцять п’ять діб, досить довгий термін для ув’язнення в стерильних стінах, і досить довгий для експедиції, аж ніяк не ретельного зондування. Спочатку мене перевели до вахтових помічників на навігаційний місток. Але коли «Білий Сіріус» перейшов на крейсерську швидкість, і у механіків флаїнг-техніки почали виникати закономірні питання до пілотів, після прискіпливих оглядів, то – до консультативної групи, що підпорядковується ремонтникам. Питань виявлялося багато, і всі незрозумілості стали залишати на потім, до прибуття в Систему, там розберуться вже точно. Все одно, через кілька діб майже для всього контингенту рейдера, що перевозився, маячив шістдесятиденний курс глибокої гібернації. Адже автономний стрибок через гіпер дуже енерговитратний, на відміну від початкового, за допомогою трампліну ТП-трасера.

Дивно, але чому, практично всі внештатки відбуваються так раптово, і саме з таким підґрунтям, в якому завжди знайдеться місце певній трагічності, яка абсолютно позбавляє людей можливості вибору. Дванадцята доба розгону виявилася для всіх на «Сіріусі» нещасливою. Зв’язківці з подивом на обличчях доповіли капітану про отриману депешу. У розпорядженні вимагалося скоригувати дані і виправити курс на кілька градусів у відносній картинній площині. Відповідно змінювалася і осьова крейсерської. Йти в інший, малодосліджений район Далекого Екстерра означало діяти не сумнівно, але необачно.

Не потрібно мати багато розуму, щоб зрозуміти найпростіше – повернення затримувалося. Але те, що могло статися напевно, переносилося на невизначений термін. Бакен для дозаправки повинен був знаходитися в передбачуваному секторі, куди перенаправляли рейдер. Гарантувати ж його чітку роботу ніхто не наважувався – старий, колись прикордонний стаціонар, перебував у законсервованому стані, омиваючись нейтринною радіацією найближчої зірки. Та він і був виставлений там тільки для того, щоб фіксувати безпечні межі випромінювання. Все інше так, заради невизначеної випадковості. І як виявилося, така випадковість, нарешті, дозріла…

З Анджеєм і Вальтером мені довелося познайомитися вже досить пізно, на відміну від інших, тих, хто мав хоч якесь відношення до їхнього порятунку. І сталося це якось спонтанно, без особливого представлення, пафосу і шанобливого героїзму.

Гучна сирена вахтових склянок час від часу проносилася коридорами і ярусами рейдера. Корабельне життя входило в свій звичний режим. Вже добігали кінця п’яті доби розгону. Наш рейдер покинув застарілий стаціонар і тепер вже однозначно і безповоротно направив свій форштевень, у вигляді лижі виносної пілотажної рубки, в бік Термінал-Центру. Пошуковий бот, що став причиною наших переживань і невдоволень, був з легкістю втиснутий в малогабаритний ангар «Сіріуса», а його екіпаж відправлений на медогляд. Виконавши кілька пілотажних кульбітів перед старим бакеном, гіперсвітловик, скинувши частину активної речовини у свої пастки, входив у звичний крейсерський режим перед гіперстрибком.

Вальтера госпіталізували відразу, без розмов і безглуздих питань з чиєїсь сторони. Втім, усьому цьому була серйозна і поважна причина – він страждав важким отруєнням з побічним ефектом легеневої аневризми. До того ж почали проявлятися психологічні ефекти сильного роздратування і спонтанної параноїдальності. А перелом гомілки сам хворий розглядав, всього лише дріб’язковим наслідком власної розхлябаності. Як виявилося, пішовши з Анджеєм в черговий рейд на заданий об’єкт, вже під саме його закінчення, Вальтер вирішив самостійно дообстежити пустельне плато. Сталася звичайнісінька сварка, що, за словами самих пошуковців, часто трапляється в дубль-групах. Добравшись до апексної точки, він на деякий час спробував перекваліфікуватися в археолога. Його розкопки на тому і закінчилися – у щілину, що відкрилася після нетривалої роботи лопатою, пішов пісок, ну і невдачливий герой разом з ним. Дрібний пил забив не тільки кисневу маску, але і легені, що разом з нестерпним болем у нозі створило больовий шок і втрату свідомості. Анджей, як завзятий пошуковець, прочекав бузотера-напарника дванадцять стандартних годин, майже витримавши необхідний регламент, передбачений для аварійки, а потім вивів великоколісний «Кайман» і рвонув на швидкості, орієнтуючись на стабільний маяковий сигнал похідного флайінгу. Вальтера довелося відкопувати і з особливою обережністю витягувати з ущелини. Як виявилося, вивернута і зламана в декількох місцях нога застрягла між каменями. Слава Богу, основною геологічною складовою цього плато був ракушняк, який досить легко кришився. А далі – все було просто: екстрений зв’язок з Центром, скидання оперативних даних і швидка евакуація. Анджей потім розповідав, немов виправдовуючись, за те, що сталося:

– Шкода, навіть дуже. У нас ще залишалося сорок дві години для повноцінного моніторингу… Але я ж не лікар, не спец-медиклог з реанімації! Звідки мені було знати, що з ним?!

І щоб не зриватися на крик, він відвертався…

Ложемент першого пілота був дуже зручний і приносив мені якусь наївну дитячу насолоду від того, що я перебував у ньому. Його обивка була сильно стерта, але це ніяк не впливало на мій настрій. Олег, ремонтник, з яким я вже два дні возився з «Мантою», з бортовим номером «два», що брудно бліднув на великому кормовому плавці, щось бурмотів собі під ніс і натужно дихав мені в саме вухо. Стукнувши по мініатюрному навушнику, я поспішив:

– Що там, хлопче?

Цього разу він знову посадив мене за приладову панель, але тепер уже змусив перейти на ручне управління. Виростивши з підлокітників ріжки штурвалів, я почав йому допомагати. Наполегливу вимогу залишити в спокої рукавички сенсорки, він підкріпив міцним словом і повчальним помахом пальця.

Потрібно було перевірити роботу елеронів і посадкових закрилків. Вони відмовлялися синхронізуватися і здійснювали спонтанний вихід з площин монокрила, йдучи в повний різнобій, і насилу відгукувалися на систему пілотування.

– Зроби відхилення вправо, – наказав Олег.

Легко обхопивши правий ріг, я ніжно натиснув великим пальцем на нього.

– Є!

– Тепер перейди на підйом, – продовжив він.

– Виконано, – відповів я.

– Двома відразу, – майже викрикнув ремонтник.

– Є, кеп, – абсолютно відверта посмішка лягла на моє обличчя. Деяка озлобленість напарника іноді смішила настільки, що я насилу стримувався.

– Все?!.

– Так! – у відповідь вигукнув я. – Тільки не так голосно, напарник, весь ефір заб’єш.

– Та й біс з ним, навіщо він потрібен?.. Дурниця якась! – лаявся Олег. – Гаразд, вилазь. Будемо думати.

Вибравшись з крісла і залишивши все як є, я, під тьмяним світлом аварійки, пройшов вглиб салону. Зробив всього кілька кроків від площини плашера з ложементами, зупинився, і вчепившись в обидві ручки на стелі, з силою смикнув їх в сторони. Масивна панель оглядового люка відкидалася назовні. Мені необхідно було відшукати комутаційний розподільник, який  знаходився на фюзеляжі «Манти» зверху, на відміну від інших типів кк (космічних катерів), де основні блоки функціонування розташовувалися в основному знизу. Та й Олегу варто було підказати про це.

– … І що ж мені з того? – пронеслося по всьому ангару відлуння знайомого голосу з надсадними нотками. – Я, висловлюючись по-вашому, віддам одного з пілотів, і тоді, залишуся ні з чим? У мене штатний розклад, і незаповнені польотні протоколи. Всі повинні прибути на місце. А там, після, кажіть і вимагайте що хочете. Але… – настала коротка тиша, – без мене.

– Ну чому? – голосно відповів співрозмовник. – У вас їх ціла сімка…

– Трійка. Двоє в лазареті, один на реабілітації, решта на підміні вахтенних.

– Це всього п’ять! Де решта? – прямо запитав молодший голос.

І саме в цей момент я побачив Пчехова, який відмахувався від Анджея.

– А ви, як я бачу, вмієте рахувати?

– Намагаюся, – вже спокійніше сказав Анджей. – Мені просто дуже потрібен пілот, і бажано універсал.

– Ох же у вас і заявки!.. – Опустивши голову, Пчехов задумливо потирав лоб.

– Я так розумію, що нам особливо не варто сваритися? Як ви думаєте, Борислав? – лукаво щурився Анджей.

– Думаю, – багатозначно відповів Пчехов. Він повернувся і тут же звернув на мене увагу: – О! Так ось і він, той самий…

Швидкі кроки застукали по пластику ангара.

– Хто? – залишаючись на місці, пошуковик нічого не міг зрозуміти. Він шукав очима те місце, куди вказував Пчехов.

– Він, пілот вищої категорії, – зриваючись на крик з нотками сарказму, глава адміністрації і начальник експедиції швидко підійшов до флайінгу.

Олег від незрозумілості ситуації, з плямами сажі на обличчі, виліз з-під крила «Манти».

– Мені ремонтники не потрібні, – сказав Анджей, вже підійшовши. Засунувши руки в кишені комбінезона, він з невдоволенням дивився на нас з Олегом. – Я сам непоганий…

– Навіщо вам Вольнов? Він так, опосередковано тут, – відповів Пчехов. – Прошу знайомитися: Пауль Еберг. Саме та людина, яку ви так шукали. Наказ про переведення буде готовий буквально протягом години.

Вставши в ту ж вичікувальну позу, що і його співрозмовник, Пчехов підняв очі і підборіддям вказав на мене.

– Він? – запитав з сумнівом у голосі Анджей, оглядаючи «пропозицію».

– Точно так, – бравурно відповів Пчехов. – Прекрасний драйвер. Як вам?..

– Побачимо, – відповів пошуковик.

– Ну, – Пчехов зробив хитру паузу, – тепер, сподіваюся, у вас зникнуть до мене будь-які претензії.

Він не питав ні Анджея, ні тим більше мене, а нахабно і відверто стверджував.

У відповідь на це пошуковик розвернувся і в повній тиші повільно пішов геть, чи то розчарований виглядом свого нового напарника, чи то змирившись з тим вибором, який все ж необхідно було прийняти.

                                                                                        Прибуття

– Чому саме тут? – я поставив найпростіше запитання, яке спало на думку відразу після приземлення. Пейзаж, що відкрився, насторожував мене і здавався досить гнітючим.

Анджей зацікавленим поглядом дивився на оглядовий екран. Там, по той бік міцної обшивки нашого бота густо зеленів ліс, який підпирав гострими верхівками дерев бірюзу високого неба.

– Вважай, це випадковість, – безтурботно кинув він.

– Гаразд, – погодився я, прекрасно розуміючи, що подібне ніяк не в’язалося з статутними правилами Пошукової служби. І різко підвівся з крісла, скидаючи з себе раптове заціпеніння. Попереду чекала розвідувальна місія терміном у сто дев’яносто дві години.

Поки моя основна робота обмежувалася лише примітивною допомогою: розгортанням штурм-табору, стеженням за даними від двох зондів, скинутих ще на орбіті, та підтриманням зв’язку з самим Анджеєм під час його чергових відлучень. Простіше кажучи, на мене покладалися обов’язки такої собі сестри-господарки, яка створює затишок і спокій в житловому кемпері, і понуро чекає повернення з чергової вилазки свого напарника. Хоч бери і фартушок з виточками одягай!

Першим виходити я не наважився, побоюючись зовнішніх умов чужої екосфери. Така перестраховка ґрунтувалася на власному досвіді минулих десантів. Адже, відверто кажучи, за  плечима у мене було кілька комплексних експедицій і пара вантажних доставок на поверхні інших планет. І ті «подружки», яких мені довелося відвідати, страждали, аж ніяк, не мирним характером. Ця також могла опинитися серед них, і цього не варто було виключати. Зовнішність, дуже часто, буває вельми оманливою.

– Не барись довго, драйвер. Виходимо!.. Все тут нормально, – спробував підбадьорити мене Анджей. І проходячи до люка, легко поплескав по спині: – Свій перший рейд відпрацюєш без особливих ускладнень. Не барись!

Планета зустріла нас прохолодою і неймовірно п’янкими запахами, чарівним коктейлем з хвої, ягід і вогкості. Нечастий вітер пробігав крізь дерева, десь зовсім високо, розгойдуючи тонкі верхівки вікових стовбурів. Після чого лунав тріск, і все знову завмирало на деякий час. По переду нас могутнім густим частоколом, зливаючись в одну суцільну непрохідність, розкинувся рідкісний чагарник.

– Де ми? – запитав я, озираючись.

– Це  Лунмас. Планета, яка чекає на наш найсправедливіший Вердикт.

Мені здалося, що це було сказано з певним сарказмом.

Вже трохи розбираючись у специфіці Пошукової служби, я прекрасно розумів, про що говорив Анджей. Зібрані матеріали, об’єктивні дані моніторингу поверхні та екосфер, аналітичні викладки, і – звичайно ж, – логічні висновки та погляди на потенціал об’єкта, що інспектується, самого пошуковика – ось чим насправді був Вердикт. Іноді він ставав вироком досліджуваної планети, ще рідше шансом стати колонізованою провінцією. І як не шкода, лише одиницям випадало щастя бути залишеними поза увагою людського роду. Адже, як відомо, хомо сапієнс, який підштовхується своєю технократією, вимагає ресурсів, ареалів проживання, а найголовніше, привілей залишати за собою позначену своєю присутністю територію. Ось тому-то Контора, як про себе називали пошуковикі Службу, продовжувала бути затребуваною.

Швидко вивантаживши з твіндека малогабаритний глайдер, Анджей вирушив на патрулювання. Я ж зайнявся встановленням табірного кемпера, розставленням силового периметра, де за допомогою світлових вішок чітко позначалася його межа, і приготуванням вечері за заздалегідь затвердженим ще Вальтером раціоном.

Якщо говорити чесно, то мені ніяк не хотілося перетворювати себе на подобу Робінзона. Те, що відбувалося зі мною тоді, здавалося якоюсь насмішкою, порожньою прогулянкою у загублений світ, в якому ти можеш з легкістю загубитися, залишившись назавжди, поступово перетворюючись на зарослого і збожеволілого дикуна. І звістка про тебе вже ніколи не досягне меж Цивілізації. Бути десь на самому краю Всесвіту, в цілковитій глушині і в повній самоті, – що може статися страшніше з людиною, яка звикла жити в шумі мегаполісів серед метушливого натовпу. Чому у мене так і не вистачило рішучості протистояти Пчехову? І якби я погодився на його шантаж, то відразу, без страху потрібно було кинути злощасний рапорт прямо йому в обличчя. Нехай переводив хоч у диспетчера, хоч у позаштатні пілоти монтажних служб. Тепер ганяв би ліхтери однією єдиною доріжкою, вгору-вниз, туди-назад, з будівельниками в вузлові термінали, що гойдаються на орбіті якоїсь третьосортної планетки…

Від похмурості подібних перспектив і розгляду зовсім не райдужних картин моєї можливої кар’єри, мене зупинив сильний тріск. Вітер знову зірвався, пробігши по чагарниках і пригинаючи гнучкі стовбури до землі. Вгорі відлунням затремтіли гілки і зламані з шумом впали донизу. Це, чомусь, налякало мене. Закріпивши в м’якому дерні останні дві вішки, я повернувся назад до кемпера.

У той момент я абсолютно, від слова зовсім, не очікував побачити когось. Це виявився чоловік невисокого зросту, одягнений у потерту руду малицю, такого ж кольору замшеві штани з почорнілими і блискучими колінами, і облуплені від часу піми. Його сальне волосся на маленькій круглій голові окремими пасмами тремтіло від вітру, очі були вузькими, а все обличчя вкривали безліч дрібних зморшок. З усього ставало ясно, що років людині було чимало, набагато більше за мої. Однак, він йшов абсолютно впевненою і м’якою ходою вздовж стіни лісу, яка повстала праворуч, звідти, де щойно впала величезна гілка. Підійшовши зовсім близько, гість довго дивився на мене. Потім коротко свиснув, ніби комусь, і запитав:

– Господар є?

Його мова звучала з явним акцентом, але слова на солінгу (загальний мовний формат спілкування та соціальної комунікації) виходили чіткими.

– Скоро буде.

– Знову Карлтхаш шукає. Ашш! – розлютився непроханий гість.

Похитуючись, він повернувся назад    .

– Стій! – крикнув я. – Ти хто?

Різко зупинившись, він озирнувся і абсолютно спокійними очима подивився на мене.

– Скажи, Алат приходив. Хотів говорити, про птаха говорити. Йому треба – нехай чекає. – Потім підняв голову, подивився по сторонах, немов побоюючись чогось. – Роби вогонь, буде тихо. Пайню боїться вогнь.

І пішов, розчинившись серед найближчих заростей кущів. Вони немов зелені хвилі поглинули його, не залишаючи навіть миготливої тіні.

Глайдер зайшов на посадку з тилу табору, з боку лисої частини невеликого плато, порослого дрібною травою. Анджей припаркував машину якраз на краю периметра, перед самими світловими вішками, які в наступаючих сірих сутінках стали видні більш чітко. Напарник був відсутній близько двох годин, що дало мені достатньо часу для хвилювань. І все через власну дурість і боязнь виказати просту людську слабкість. Що може бути простіше, візьми та скористайся звичайним радіозв’язком. Так ні…

Зайшовши в периметр, Анджей озирнувся, підійшов до розпалюваного багаття і запитав:

– Це навіщо? – кивнув на вішки.

– Безпечніше, – буркнув у відповідь я.

– А ти чого злий такий? – спробував весело запитати він і переклав потертий гермошолом під пахву.

– Так, ходять тут…

– Був Алат?.. Зрозуміло, – кивнув з розумінням Анджей. – Вода в душовій є?

– Перевіряй, – сказав я. – Гаряча.

Він попрямував до кемпера. І вже з-за спини долинуло:

– Правильно зробив, що багаття розпалив.

Те, що вітер вже зовсім вщух, я якось і не помітив. Чи було це пов’язано з багаттям, чи все сталося само собою – про це не думалося. Сутінки поступово згустилися в щільну темряву. Багаття, що розгоралося, почало потріскувати сухим хмизом, викидаючи вгору метеликів вуглинок. Вони злітали і відразу зникали в ночі, ледь відірвавшись від високих язиків полум’я, немов перетворюючись на такі далекі зірки. І варто було тільки підняти погляд вгору, там, над самою головою, над деревами, ти міг бачити те, що не було дано розгледіти нікому, навіть на найоснащенішій оглядовій палубі сучасного космолайнера: безмежний, неймовірного простору ебеново-чорний небосхил весь був усипаний сяючим пилом і великими блискітками світил Чумацького Шляху. Невідомі сузір’я зливалися в суцільну в’язку вражаючого малюнка. Хотілося ось так, піднявши очі вгору до нічного неба, нескінченно дивитися на зірки.

– Божевільна краса, – сказав Анджей, підійшовши до вогню. На ньому був махровий халат. Він також став милуватися відкритим нескінченним простором. – Заснути і залишитися тут назавжди.

Йому зараз вдалося висловити саме ті почуття, які охоплювали мене, але я ніяк не міг чітко висловити їх, скласти у вірні слова.

– Зірки дивитися? – раптом пролунав уже знайомий голос. – Вогонь робити зірки, кидати на небо, сам бачив.

– Чому периметр не спрацював?! – я приголомшено витріщився на напарника.

– Я вимкнув… А навіщо він нам? Від кого ховатися? Чи нам варто чогось боятися? – Анджей продовжував стояти. – Його, наприклад?

Я невдоволено похитав головою і подивився на того, хто прийшов. Гість підійшов до багаття, потім схрестивши ноги сів, і витягнувши палаючу гілку з розгорілого полум’я, підкурив тонку довгу люльку. Запах диму був неприємний, пахло паленою вовною і чимось дуже сухим.

– Вітаю, Алат! – посміхнувся Анджей. – Що за гидоту ти куриш?

– Тобі треба? Дам. Тютюну нема. Сетеки міняти нема. Є Алат. Алат шукати трава і коб`ю. Є дим. Ось і курю.

Світло від багаття затанцювало на обличчі гостя, висвітливши його задоволену посмішку.

Трохи нахилившись до мене, Анджей, прикриваючи рот долонею, промовив:

– Сетеки живуть у невеликому селищі за п’ятсот кілометрів звідси. Селяться разом, окремо бояться. Коб’ю, різновид місцевого гриба. Більше нагадує мох.

– Чому тихо говориш? Я говориш правда. Він розуміти.

– Розуміти, – посміхнувшись, сказав я.

– Довго чекав? – запитав гостя Анджей.

Старий затягнувся і мовчки випустив велику хмару диму.

– Напевно, – відповів він і замовк.

– Зрозуміло, – Анджей підвівся. – Піду, принесу вечерю. Необхідно дотримуватися місцевих звичаїв: спочатку частування, потім розмови.

– Навіщо сюди прийшов? – раптово запитав Алат, коли Анджей зник у кемпері. – Погане місце. Треба йти. Довго не бути.

– Чому? – запитав я, постійно озираючись на яскраву смужку світла від прикритих дверей, у пошуках хоч якоїсь підтримки для власної впевненості та безпосередньої легкості в розмові.

– Боятися. Ти вже боятися. А потім гірше буде. Треба йти.

Анджей з’явився скоро, несучи в руках піднос з бутербродами і крем-супом.

– Не лякай, старий. Тут добре…

– Погано, – зло плюнув Алат. – Ашш! Айн-ойун тут бачив? Його місце.

– Це де перевал?

– Потім говорити, – старий докурив і вибив в долоню попіл з люльки. Потім різко кинув у багаття, – і золотий пилок тут же розчинився в повітрі. – Нум-торуш, – з повагою прошепотів він.

Перевівши погляд на Анджея, який теж спостерігав за гостем, я спробував дізнатися, що відбувається. Той здивовано знизав плечима, але порушувати тишу не наважився.

Тим часом Алат підтягнув ближче до себе піднос, взяв тарілку, вмочив палець у суп і облизав його. Слідом за тим почав щось шепотіти, і врешті-решт, закінчивши короткий діалог зі стравою, відпив і тут же сплюнув поруч із собою.

– Не сподобалося? – перервав мовчання Анджей.

– Айн-ойун тепер знає, що я тут. Він не чіпати Алат, він знати Алат.

Далі старий почав присербувати суп, старанно насідаючи на бутерброди з сиром і шинкою. Апетит для свого віку старий, без жодних сумнівів, мав просто чудовий. Піднос, буквально за кілька хвилин спорожнів, прикриваючись лише самотньою тарілкою із залишками юшки.

– Навіщо шукав? – запитав Анджей. – Дізнався щось?

– Алат багато знати. Ходити багато, бачити. Коней гнати на Тардашлик.

– Не хитруй, старий. Ти б даремно не прийшов. Дорога на пасовище звідси в п’ятдесяти кілометрах. – І трохи помовчавши без особливого бажання промовив: – Далеко ж іти…

– Чому так кажеш? Не віриш Алату? Я коней гнати…

– Гаразд, не сердься… Розповідай, – м’яко запропонував Анджей.

– Немочь, – гість винувато опустив голову, але його очі чомусь похмуро дивилися на мене. Крізь язики згасаючого багаття я з побоюванням спостерігав за тим, що відбувається.

– Це своя людина. Йому можна знати. Він зі мною.

– Ами не знати його. Вони лякати Хара-той. Велика птаха Юрунг відлітати.

– Добре, – Анджей з досади стиснув губи. – Пауль! Гість просить піти тебе… Тільки, будь ласка, без образ, – він розвів руками.

– Ідіотські забобони місцевого колориту? Що ж, – спокійно змирився я, – допотопна дикість знову взяла верхи над цивілізованою ввічливістю.

Підвівшись, я потряс занімілими ногами і, кульгаючи, покрокував геть, спати, немов обругана собака. Голова, що почала боліти – Анджей припускав, що це тимчасовий наслідок кисневого перенасичення – вже заспокоїлася, і сон потроху почав полонити мене.

– Образився? – Анджей застебнув халат.

– Та ну вас з вашою тарабарщиною.

Сон навалився на мене дуже швидко, майже відразу, і був абсолютно без сновидінь.

Підозріло бадьоро піднявшись рано вранці, я прийняв душ і в одних плавках поспішив до виходу. У коротких і вузьких коридорчиках нашого мобільного гуртожитку за минулу ніч встигли з’явитися нові речі, пластикові бокси і криві пірамідки виставлених консервів, які так і норовили постійно підлізти під ноги.

Двері кубрика Анджея були прикриті. Однак мою спробу вийти назовні напарник зупинив сонним голосом:

– Там холодно. Випав сніг…

Протяжне позіхання перервало раптовий монолог господаря. Гублячись у сумнівах, я все ж зважився виглянути назовні. Двері насилу піддалися зусиллям, так і не розкрившись повністю. Прямо під комінгсом синів чистий і рівний, ніби зріз торта, щільний шар снігу. Мороз, спочатку, не відчувався, але потім накинувся тисячами дрібних голок. З розчаруванням я повернувся до себе, намагаючись розпланувати майбутній день.

Сніданок, за розкладом, мав бути тільки через годину. Але скільки ще проспить Анджей, я не знав. Можливо, що у кожного пошуковика свій, вельми вальяжний режим, універсально пристосований до будь-яких планетарних умов, вироблений роками і свободою в діях на заданих об’єктах. Але мені-то, яка від цього радість? Постійно залежати від примх Вітовського, я не збирався. А тому не став змінювати власні, вкорінені в Космофлоті звички.

Анджей незабаром з’явився, заспаний і розпатланий, прийшовши на камбуз до закінчення моєї ранньої трапези. І з ходу тут же буркнув:

– Ти – гучний… Розбудив.

Зваривши велику чашку кави, він сів навпроти мене, притулившись спиною до перегородки.

Я мовчав, чекаючи лише одного, що він озвучить розпорядок сьогоднішніх робіт. Але Анджей спокійно продовжував поглинати каву, немов автомат, ніби зовсім не відчував її смаку.

Він повільно повернув голову в мій бік. Його очі були спокійні і уважні.

– Збирайся. Через двадцять хвилин виходимо. Встигнеш?

– Що брати? – запитав я, намагаючись не видати хвилювання.

– Підемо на «Ящірці», – сказав Анджей. – Там вже все є. Поведу – я!

Дивно, навіщо було робити вилазку на наземній машині, якщо вчора був виведений і повністю готовий до польотів двомісний глайдер. Тим більше, з урахуванням опадів, що випали, я вважав подібні капризи напарника дитячими примхами. Залишивши маленьку їдальню, я пройшов у кубрик і став шукати свій «Тушкан», термо-комб для робіт на поверхні. Гідне обмундирування обслуговуючого персоналу екзо-трюмів на кораблях і працівників, які допомагають у штурм-таборах під час висадки. Самі десантники зневажливо ставилися до подібного екіпірування, вважаючи його кумедним. Одягнувшись і перевіривши міцність шва-блискавки, я вийшов з каюти.

– А де шоломи для комба? – вигукнув я.

Здивований Анджей виглянув з отвору своєї каюти. Оглянув мене і відразу ж почав реготати.

– Я ж нормально питаю! – злість швидко опанувала мною. – Чи знову щось не так?!

– Ти куди зібрався? – вгамовуючи сміх, запитав Анджей. – Ми не на висадку зібралися…

– Там – холодно, – виправдовуючись констатував я.

– Але ж не абсолютний нуль, – вже тільки посміхаючись, сказав Анджей. Він зайшов назад і крикнув: – Давай бігом!

І лише потім я зрозумів, що зовсім «не так!» виявилося зі звичайним екіпіруванням для виходу – мій напарник був одягнений радикально інакше: теплі штани, великий світлий светр з високим коміром, заправлений в них і який надавав Анджею якусь фактурність, на ногах чоботи з хутряною підкладкою. Тепер потрібно було щось подібне знайти у своєму гардеробі.

Виїхали ми із затримкою, причиною якої став, звичайно ж, я. Всередині стояв запах технічного мастила, пластику і затхлого повітря. У крихітному салоні, біля багажної перегородки валялися брудна ганчір’я та зламаний бокс з декількома ключами і незрозумілими для мене інструментами. У зовсім недовгій поїздці всі ці залізяки видавали набридливий гуркіт, який я наполегливо намагався не помічати. Так, з амортизацією у «Ящірки» були проблеми.

Мабуть, намагаючись мене якось підбадьорити і, нарешті, пояснити сенс нашої поїздки, Анджей вирішив розповідати про планету, все, що йому було добре відомо.

Деметру, як за старою звичкою іменами померлих богів називали всі нові об’єкти під грифом ЗП, виявили за статистичними звітами. Документація про сканування транзитним зондом заданого району Далекого Екстерра пролежала в Архіві Космофлоту більше сорока років. І лише перепровірка даних по певному сектору Простору для доповнення польотних лоцій вантажних балкерів, змусило чергового зайнятися нудною роботою і скрупульозно переглядати подані матеріали. Експедиційний корпус ВДР обмежився лише одним короткочасним рейдом на планету, залишивши після повернення свій розлогий Вердикт: «Дозволено», і передав документи пошуковикам. Керівництво Контори діяло ще більш прагматично – поставило ревізію планети в довгу чергу своїх пріоритетів. І все знову опустилося в імлу очікування.

Новачків на подібні, забуті об’єкти, які залишилися в дослідженому тилу простору, намагалися не посилати. У них було занадто багато порожнього прагнення і непотрібної активності, що дуже впливало на якість поданих рапортів про інспекцію і обов’язково вимагало вторинних перевірок. Ветерани ж відхрещувалися від такої роботи, не бачачи в цьому ніякої складності для себе, як професіоналів, і відповідно, не маючи просування в кар’єрі.

Першим з пошуковиків на Лунмас – так трохи згодом на місцевий манер стали називати Деметру, – був відряджений Альфред Грехем, космен зі стажем, але з сумнівною репутацією хорошого аналітика. Свої законні сто дев’яносто дві години він перервав, пояснивши тим, що не є ні дендробіологом, ні фахівцем з контактів. І якщо перше ще можна було пояснити тим, що практично всі материки планети вкривали суцільні простори хвойних лісів, то друга причина виглядала чи то дурною примхою невдалого службовця, чи то простою відмовкою.

Як виявилося, на планеті існувало кілька поселень людей. Звідки вони там взялися і чи дійсно належали до роду хомо сапієнсів, ніхто не міг дати зрозумілої відповіді. Тільки пізніше ретельна перевірка дала результати. Століття тому був спланований і реалізований вельми сумнівний проект під назвою «Фенікс». Суть його зводилася до того, щоб заселяти виявлені екзопланети з грифом ЗП поселенцями. Проблема була лише в одному, – технологічно земна цивілізація в ті далекі роки ще не знала перельотів, заснованих на гіпер транспозитації. Так у нескінченно далеке плавання без повернення, у простори Галактики пішли три модульних субсвітовика. Вочевидь, пошуковики, а до них адміністрація ВДР, яка промовчала про аборигенів, і натрапили на результати Проекту.

На зміну Грехему, який недбало відмахнувся від завдання, була відправлена дубль-група під командуванням Вальтера Нуна, рядового пошуковця зі стажем і звичайним послужним списком. Саме він підтвердив дані звіту Альфреда і в наданій первинній записці попросив про перенесення винесення Вердикту. А також вказав на необхідність залучення ІКД (Інститут ксенологічних досліджень) до справи і ущільнення його групи представником цієї організації. Керівництво з легкістю задовольнило його прохання…

Вдруге Нун відвідував планету вже без свого напарника, з відрядженим під його опіку ксенологом. Спеціалістом Інституту виявилася жінка середнього віку з досить примхливим характером. Вкрай скромні умови перебування на Лунмасі її дратували і відлякували. Частково її варто було зрозуміти, обстановка чужої екосфери, особливо тайги в розпал літа – комахи і звірі – кого завгодно можуть довести до божевілля. Тим більше, якщо ти покидала свій офіс всього кілька разів у житті, не далі пансіонатів неземних курортів.

Заміну вибулій панночці знайшли досить швидко: Вальтер відразу подав прохання про переведення Вітовського в його групу. Чому саме його, Анджей так і не зрозумів, дізнавшись лише вже після свого першого відвідування Лунмаса, про згоду начальства на численні вимоги Нуна.

Вельми дивно все це виглядало. Для Анджея залишалося незрозумілим, навіщо Вальтеру знадобився саме він, людина зі знаннями геологорозвідки, фахівець з позашляхової техніки, але який абсолютно не мав навичок моніторингового спостереження і був не здатний скласти навіть простий аналітичний розклад. А вже тим більше, він ніяк не підходив на звання ксенолога і контактолога. Його вирвали з дубль-групи Семченко, з яким він працював вже дев’ять місяців і на той момент проводив черговий рейд в пустелі на Куматі-IV.

Робота там була звичною і рутинною, тож Анджей просто намагався хоч якось дотягнути своє перебування на планеті. Правда, що варто було визнати, один епізод зміг його порадувати: серед піщаних відкладень, біля невідомої формації мегалітів він виявив рідкісний для тих місць камінь, який спробував вивчити та ідентифікувати. Вже після, пропускаючи його через спектрограф і рентгеноскоп, Анджей дивувався його властивостям. Але що найголовніше, ні зішкріб, ні тим більше розпил для проб і вивчення через мікроскоп знахідка не піддавалася. Вирішивши зайнятися цією проблемою після повернення, Анджей засунув камінь у свій комб і відправився до Центру, відповідно до виданого наказу про переведення. І вдало забув про «уперту каменюку», не вказавши про знахідку у звітах.

Їх перший рейд на Лунмас, Анджея з Вальтером, був досить дивним і зводився до роботи з місцевими, на що сам Нун і робив наголос. Анджей намагався дізнатися про таку підозрілу цілеспрямованість, але напарник тільки відмахувався, кажучи, що така вказівка вищого керівництва Контори. Потім, у своєму звіті Вітовський вказав про це, і тоді йому дали ознайомитися з якимось документом, в якому значилися інструкції про необхідні дії співробітника Пошукової служби, який виявив інші форми життя, або матеріально-технічні об’єкти інших культур. І нібито все як завжди – нічого підозрілого, з подібним ознайомлюють майже кожного в Службі, хто працює в рейдах. Але ось тільки чому це сталося саме після його першого відвідування Лунмасу? І чому їхній наступний рейд був призначений на Арес-I, а на Лунмас відправили іншу групу? Питань з цього приводу в Анджея з’являлося все більше…

«Дряний камінь» нагадав про себе лише тоді, коли Вітовський почав натягувати свій пошарпаний «Тушкан» для виходу на поверхню. До цього йому доводилося працювати в іншій кліматичній широті Ареса, і потреби в гермокомбі не було. Вже проходили встановлені регламентом години на паузу, а Нун не подавав про себе звістки. І хай йому грець, з Вальтером, нехай це навіть його ідіотський принцип не давати про себе знати, після всього, що вони наговорили один одному, і де кожен вважав себе правим. Але Анджей не хотів ставати сволотою. І як прилетіли на Арес разом, так і повинні були полетіти разом!

Подальша історія мені вже була добре відома: тріщина, пил, аневризма легенів і застрягла переламана нога…

Після п’ятнадцяти діб крейсерського ходу на субсвітовій «Білий Сіріус» увійшов у зовнішні межі зірки і скинув наш бот за три астрономічні одиниці від об’єкта.  Звідти ми вже дійшли до Лунмас своїм ходом.

– Все, виходимо! – зупинивши «Ящірку», сказав Анджей, очікуючи дивлячись на мене.

– Де це ми? – запитав я, втупившись у лобове скло.

– Перевал Ойнюгтан,  –  енергійно відповів Анджей. Він витягнув з-під себе теплі рукавиці і почав відкривати двері. – Он бачиш, за деревами широкий зріз скелі? Нам туди.

Придивившись і намагаючись розглянути кам’яну стіну крізь рідкісні велетні стовбурів, я спробував визначити відстань до неї. Було не менше кілометра.

– Далеко ж, – сказав я відразу. – Машиною десять хвилин їзди.

– Не можна, – спокійно відповів Анджей і зістрибнув у сніг. – Айн-Ойун не дозволить.

– Хто?!

Всі ці містичні штучки починали мені набридати. Мало того, що місцеві назви викликали у мене естетичне невдоволення, – абсолютно не звичні ні на слух, ні на вимову, – так ще й дурні забобони змушували йти по холоду і снігу.

– Он бачиш, на стіні тінь? Це великий чорний шаман. Боги прикували його, щоб він ніколи більше не виходив у світ. Він стереже Хара-той.

Подивившись уважніше, я побачив гігантську темну фігуру висотою не менше двохсот метрів, немов намальовану вугіллям. Розпластавшись, вона підняла свої тонкі руки в загрозливому жесті. Дрібний, але частий сніг, що посипав нас білою крупою, не давав чітко розгледіти далечінь. Вітер став трохи сильнішим. Та й погода починала псуватися на очах.

– Навіщо ми туди йдемо? – я від злості сильно грюкнув дверима.

– Необхідно взяти проби біля скелі, – Анджей закинув на плече невеликий рюкзак.

– Це тобі той місцевий підказав?

– Алат? Він багато базікає. Бачить мою зацікавленість, ось і базікає всяке… Хоче свою дочку за мене видати.

Я голосно розреготався і пішов слідом за Анджеєм. Він не образився, а тільки сказав з іронією:

– Адже це і є романтика. Буду жити на природі, ганяти коней, влаштовувати табори, виховувати купу діточок… – він зупинився і замовк. Потім, піднявши задумливий погляд до неба сказав: – А ночами дивитися на зірки і згадувати вас усіх.

– Поезія, – з сарказмом відповів я.

Сніг виявився не щільним і легко провалювався. Випало його багато, трохи до колін, але йти було досить непогано.

Офіційно відомих поселень на планеті було всього п’ять: два належали до народу сетеків, ще в одному великому селищі жили кері, з яких походив наш нічний гість Алат. Решта два знаходилися на сусідньому з цим материком острові, і там мешкали нанки. Але об’єднувало всі ці розрізнені селища не тільки торговий обмін і так зване асимілююче споріднення. Міфологія, побудована на місцевих звичаях, традиціях, а головне, загальна, за словами Анджея, родова пам’ять. Саме це він і помітив під час свого першого прильоту на Лунмас.

Пройшовши крізь невелику смугу великих дерев, продираючись через густі зарості молодняку, ми, чортихаючись і відпльовуючись, нарешті вийшли на простір. Снігу тут майже не було, так як вітер вільно гуляв тут. Оголені камені, яких виявилося навколо безліч, підставляли вітру і снігу свої оближені пліши. Сніг рідко затримувався в провалах між ними, де темніла зелень дерну і моху.

– Дивись!.. – підвівся я, вказуючи на двометрову піраміду, складену зі сланцевих плиток.

– Це, швидше за все, один з гуріїв перших поселенців, – відповів Анджей. Повернувшись до мене, він пояснив: – Сигнальний знак, схожий на наші вішки. Іноді під ними залишали припаси або інструменти, як допомогу тим, хто заблукав. – Він змахнув сніг з обличчя. – Значить, йдемо правильно.

Ми підійшли ближче. Між змерзлими плитками стирчало кілька гілок, на яких тріпотіли стрічки згнилої тканини.

– А це що? – запитав я, торкаючись клаптів.

– Як ти вчора сказав, – забобони місцевого колориту? Так здається? – Анджей зняв рукавицю і теж доторкнувся до тканини. – Охоронні грамоти тих, хто наважився прийти сюди.

Я знизав плечима і вирішив продовжити шлях. Але зробивши кілька кроків, зупинився ошелешений.

– Тут, здається, хтось і дорогу проклав до твого шамана.

Тепер дивуватися довелося Анджею. Він підійшов до мене і подивився під ноги. Абсолютно різні камені, від дрібних до великих брил, були укладені один до одного впритул, ідеально збігаючись у стиках. Такого мені ніколи не доводилося бачити. Викладена дорога йшла трохи під ухилом вниз і губилася в метрах ста, повертаючи біля нижнього ялинника вправо.

Я зібрався було йти, але зробивши крок, зрозумів, що мене щось тримає. Швидше за все, вирішив я, зачепився за гілку з гурія. І смикнувши свою малицю сильніше, спробував знову йти.

– Стій, – голос йшов з-за моєї спини і ніяк не міг належати Анджею.

Я помітив, як він підозріло дивиться на того, хто стояв позаду мене.

– Відпусти, – майже крикнув я. Обернувся і побачив перед собою дівчинку-підлітка. – Звідки ти?

Вона була дивно одягнена: у коротку паницю і шкіряні штани, заправлені в піми, високі легкі чоботи з вивернутим назовні хутром. У такому одязі навряд чи далеко підеш у холод і сніг.

– Стій тут! – сказала вона. Дівчинка навіть не намагалася мене роздивлятися, а просто не відриваючи погляду дивилася своїми чорними очима прямо в мої зіниці. Погляд був не злий, але наполегливий. Я не витримав і відразу відвернувся. – Піде тільки він.

З незрозумілої для мене причини Анджей продовжував мовчати.

– Чому?.. Чому тільки він? – здивовано запитав я.

– Він знає. У нього є ільт. У тебе його немає, то навіщо питаєш?

– Ми разом йдемо, – відповів я і здогадався, що вона не зовсім правильно зрозуміла відповідь.

– До Псатхи двоє не ходять. Тільки один. Псатха чекає одного. Його, – і вказала знову на Анджея. – У нього є ільт. У тебе немає. Навіщо тоді йти?

Я трохи отямився від несподіваної зустрічі.

– Гей, напарник, що тут відбувається? Може, мені взагалі забратися з об’єкта?

– Припини, Пауль. Тобі все одно доведеться повернутися до всюдиходу і почекати до ранку.

– Хто це?

– Не важливо, але сперечатися з нею абсолютно марно. Або я піду один, або ми обоє повернемося ні з чим, – сказав Анджей. І вже зовсім тихо промовив біля мого обличчя: – Якщо взагалі залишимося живі.

– І що мені тут робити? – розлютився я.

– Дивись на небо. Стережи. Яранга буде плисти, там вгорі. Багато яранги. Сам побачиш. Потім йому розповіси.

– Що це за нісенітниця? – запитав я в серцях.

– Іди, – спокійно сказав Анджей і, потиснувши мені руку, віддав свій рюкзак. – Вранці повернуся і все тобі розповім. Обіцяю.

І, повернувшись, він, немов жертва на заклання, пішов вниз, слідом за дівчинкою.

Мені довелося йти назад, до «Ящірки». Я трохи звернув не туди і промахнувся на якісь сотні метрів, і блукав близько години навколо машини, хоч і звірявся за пеленгом. Погода виправилася, і стало напрочуд дуже ясно, а від сонця стало йти благодатне тепло. Час я почав вбивати частими перекусами і сном. Але вишукувати щось там, на небі, дотримуючись чужих порад, абсолютно не збирався. Зате вночі прокинувся незрозуміло чому, вийшов розім’ятися і побачив кілька палаючих куль, що пролітали в абсолютно дикій траєкторії. Потім довго була тиша і спокій. Через якийсь час свої неймовірні танці в небі почали дивні гігантські світлові нитки. Вони немов змії спліталися одна з одною, потім розпускалися різнокольоровими віялами, зливалися в диски і неймовірні в’язки та мережива. Зхлопнувшись в блискавці, вони з дикою силою окремо вдарили по перевалу. І у мене не було ніяких сумнівів, що вони вдарили саме по зображенню чорного шамана. Тріск і гуркіт стояв неймовірний.

Потім все знову заспокоїлося на кілька хвилин.

Я вражено дивився на небо і нарешті помітив дивні, немов виниклі з порожнечі, металеві відблиски. Ледь помітні кільця маякових вогнів хвилями пробігали по колу, освітлюючи величезні диски невідомих об’єктів. Їх виявилося всього три. Зливаючись з темрявою і залишаючись практично невидимими для очей, вони в повній тиші пройшли над перевалом. Світлові стовпи, що вдарили в небо, абсолютно з нізвідки, немов розірвали ніч і потягли за собою дивні створіння.

Я спав довго і прокинувся від того, що сильно ломило шию і поперек. Проводити свій сон в розкладених кріслах далеко не те саме, що у власному ліжку. Я спокійно приготував собі каву, вийшов назовні і, насолоджуючись морозцем, став чекати Анджея. Попутно пригадуючи, що ж все-таки сталося цієї ночі. Чи було побачене реальністю, чи моєю розіграною уявою, гіпнозом дивної дівчинки з чорними очима, чи просто сном? А може зміною екосфери, повітря або високогір’ям? Можливо…

Сівши назад у кабіну, я взявся за гарячий кухоль і остовпів. Після розставання з напарником, за показаннями бортового хронометра, минуло більше двох діб. Такого не могло бути! Я постукав по приладовій панелі, сподіваючись, що годинник бреше. Але корд машини монотонно відрапортував про точність часу. Злякатися по-справжньому я просто не встиг. Тишу голосно розірвав зумер зв’язку і в кабіну ввірвався голос Анджея:

– Ти в порядку, Пауль?.. – І трохи оптимістичніше: – Вже на підльоті! Тримайся!

Пригинаючи чахлий чагарник і піднімаючи снігову завісу, поруч з «Ящеркою» почав опускатися наш рейдовий глайдер.

           Псатха
                                                                           (Розповідь Анджея)

Дорога, викладена полігональною кладкою, повертала ліворуч, хоча спочатку, ще біля пірамідки кайару (містичний знак духів), ми з Паулем чітко бачили поворот праворуч. Дівчинка йшла попереду мене на відстані трьох-п’яти кроків, абсолютно не обертаючись. І скільки я не намагався її наздогнати, ніяк це не виходило. Погода почала швидко виправлятися і вже через хвилин двадцять стало зовсім ясно, а сонце, що з’явилося, почало припікати. Тепер я розумів, чому моя супутниця була так легко одягнена, і сам розстебнув свою малицю.

Звернувши, ми вийшли на невелику просіку. Куди поділася викладена дорога, я так і не встиг помітити. Стежка вела до широкої галявини Твердої річки. Камені і брили тут були досить великими, врослими в грунт, і визирали з-під землі то пологими гладкими вершинами в метр заввишки, то грубими уламками з гострими ребрами. Між ними стирчали гілки кущів, які так і норовили скинути тебе вниз, міцно чіпляючись за одяг, коли ти намагався дострибнути до наступного кам’яного пня. Скільки вдалося таким чином подолати кілометрів, я не міг сказати. Тільки втома і біль у ногах вже були неймовірними. Ледве дострибнувши до наступного каменю, я сів і відразу кинув погляд на зап’ястя. Після того, як ми розлучилися з Паулем, минуло вже більше трьох годин. З часом щось було не так!..

– Зачекай! – крикнув я, перевівши подих.

Дівчинка спритно повернулася назад і уважно дивилася на мене.

– Чому сидиш?

– Куди ми так поспішаємо? – не вірячи своїм очам, я знову подивився на годинник – нічого не змінилося, хіба що час перемістився на хвилину вперед.

– Треба встигнути до ночі. Псатха чекає на тебе. Каже, що Айн-ойун може схопити тебе і забрати ільт. Я теж піду.

– Але ж ми йшли до Айн-ойуну. Він там, на перевалі…

– Ні, – різко сказала дівчинка. – Чорний шаман усюди. Він може погнатися за тобою. Мене не буде, він тебе забере. А до Псатхи ще довго йти.

– А чому тебе не буде?

– Я ходжу тільки вдень. Це моя дорога. Там далі буде кайар, мені йти не в змозі.

Дівчинка повернулася і спритно поскакала знову по каменях. Кряхтячи, наче старий, я підвівся і зовсім незграбно застрибав за нею. І лише коли ми, нарешті, подолали цю прокляту річку і пішли по м’якій траві, я зміг трохи перепочити, все ще продовжуючи йти і боячись відстати. Поверхня піді мною почала пружинити і колихатися. Як виявилося, ми йшли тепер по болоту. Правда, воно давно заросло, так що перехід виявився досить швидким і без особливих пригод.

Сонце почало ховатися за верхівками дерев, лукаво проглядаючи крізь гілки і все нижче спускаючись до горизонту. Широка дорога, притиснута з обох боків рідким лісом, усипана м’яким килимом листя і пожухлою хвоєю, вела вперед і вдалині стискалася невеликою ущелиною. На невисоких скелях стирчали кілька абсолютно самотніх  ялин.

Продовжуючи йти швидким кроком, я оглядався, намагаючись хоч щось помітити, для свого повернення, але виявився досить поганим слідопитом. Від такого темпу ходьби я сильно зголоднів і почав шкодувати, що з такою легкістю розпрощався з рюкзаком, в якому був термос з припасами. Я й подумати не міг, що  перехід буде таким довгим. А сам ще сподівався, зустрівшись з Псатхою, повернутися до Пауля за якісь пару годин. Тому й сунув йому ношу, що заважала. Але таких інтенсивних переходів у своєму зрілому житті, чесно кажучи, не міг пригадати.

– Гей, – обернулася дівчина, зупинившись. – Тримай, – вона щось простягнула на долоні. – Так швидше йти будемо.

Глибоко дихаючи, я підійшов до неї. Вона простягала мені невеликий шматок засохлого в’яленого м’яса.

– Їж! Так скоро йти.

Ледве надкусивши і розжувавши дане, я поспішив за дівчиною.

– Послухай, – покликав я, коли ми вже пройшли ущелину, – як тебе звати? Багато пройшли разом, а імені не знаю…

– Пугос, – вона зупинилася.

Що вело мене тоді вперед: страх загубитися і залишитися один на один з якимось містичним злом чужої планети? Або моя допитливість, наполеглива спроба дізнатися те, що так давно мене цікавило і ховалося саме на Лунмасі? А може, зрозуміти не тільки хід, але й весь сенс того, що сталося останнім часом зі мною?

Останнє питання було зараз більш пріоритетним. Та й у кишені моєї малиці лежав, напевно, той самий ключ, який міг би відкрити багато загадок – камінь з Кумата-IV. Адже його дівчина назвала ільт. Здається, на місцевих діалектах подібне слово означало життєву силу. І міцно стиснувши камінь, так що він боляче врізався в долоню, я прискорив крок.

Перебираючи в пам’яті минуле, довелося згадувати багато подій, намагаючись вибудувати їх у якусь логічну послідовність. Чи випадково був знайдений мною цей загадковий мінерал?

Перш ніж відшукати цей злощасний камінчик, ще там, на Куматі, я переглянув звіти Семченка з геодезичною розвідкою. Він підсунув їх мені, бо не любив, коли напарник практично цілодобово сидів в експрес-лабораторії бота і «займався пробірковою маячнею». Довелося виїжджати на місце, роблячи гак в півсотні кілометрів повз сипучі піски, щоб дістатися до місця. А там – абсолютно нічого не виявилося. Лише кілька поодиноких мегалітів, незрозуміло звідки взялися посеред широкої площі пустелі. Майже прямокутної форми, висотою метрів п’ять. Грубі борозни на їх поверхні були чи то відколами, чи то грою природної ерозії. Один з них зацікавив мене і, зробивши деякі виміри, саме тоді поруч з ним я і підібрав то самий осколок…

Подібна випадковість наштовхнула мене на ще одне припущення. Адже для мого направлення на Лунмас був необхідний перехід з однієї дубль-групи в іншу. А такий процес якраз не вітається в Конторі ні начальством, ні самими пошуковиками. А саме цього уперто вимагав Вальтер, абсолютно не розуміючи своєї наполегливості.

Я почав згадувати Нуна, його невживчивість, запальність і деяку зверхність, ставлення до чужої думки, грубуваті жарти – риси характеру, які абсолютно не припали мені до душі. Він з легкістю проміняв свого напарника, з яким пропрацював кілька років, на іншого співробітника. Навіщо? Або, що ще точніше – чому?

За роки служби і безліч рейдів він жодного разу не потрапив у жодну критичну ситуацію. А тут… Адже тільки завдяки мені він залишився живий. Доля, чи закономірність? Швидше, запланована випадковість…

Ще через годину шляху сутінки почали ставати похмуро-сірими. Тепер же мене турбувало щось інше – нічна розповідь Алата про Великого птаха Хара-той. І те, чому так стереже перевал Айн-ойун. Алат говорив, що один з його пастухів бачив Чорного шамана, який відкрив кам’яну стіну і випустив Хара-той. Звідти, з гори, йшло яскраве світло, били блискавки, які розірвали небо і проковтнули Великого птаха. Щось подібна історія надто нагадувала мені алегоричний переказ про спостережуваний гіперпросторовий стрибок невідомого об’єкта безпосередньо з поверхні планети. Невже людство нарешті зможе вступити в контакт з іншою цивілізацією?..

Розмірковуючи, я зовсім не помітив Пугос.

– Тепер далі йди сам. Он туди, – вона вказала на скелю, яка ще виднілася зовсім недалеко скелю, яка стіною перегородила наш шлях. – Там живе Псатха. Він чекає на тебе. Сказав, щоб я провела.

– І що, тепер мені йти одному?

– Мені далі не можна. Там кайар.

Тільки тепер я зміг розгледіти по лівому краю дороги складену пірамідку  ще одного гурія.

– Я тут жити, там немочь, – і підійшовши до кладки сланцю, тут же розчинилася за нею.

Знайти житло Псатхи виявилося досить легко – втоптана стежка від кайара вела прямо до підніжжя скелі. Від самої її основи починалися ледь помітні грубо витесані сходи з дуже високими щаблями, усипаними дрібним щебенем. Вони піднімалися на кілька сотень метрів і зникали біля самого входу ледь помітної печери. І перш ніж увійти, я ошелешено підняв очі вгору: над входом темніла та сама гігантська постать Айн-ойуна, Великого Чорного шамана, втиснута в камінь перевалу Ойнюгтан. Яким чином вона тут опинилася? Або ж подібне мистецтво було досить поширене у фольклорі та культурі місцевих жителів? Над цим я не став довго розмірковувати і, відсунувши завісу зі шкір, пройшов всередину. Там уже горів вогонь, і його тепло та відблиски поширювалися по всій печері. Диму майже не було, і пахло травами та шишками. Перед багаттям сидів старий і тримав довгу люльку. Його величезна тінь танцювала за ним по стіні і склепінню.

– Ти прийшов. Правильно зробив, вчасно. Я посилав за тобою пугос, духа. Вона тебе охороняла від Айн-ойуна.

Я здивовано мовчав, але, дотримуючись поваги, зробив вітальний уклін.

– Віддай мені ай-лун. Тепер він тобі не потрібен.

– Що?

– Той камінь, який ти підібрав. Його треба повернути землі. Він вів тебе до мене. Я сказав йому, щоб він шукав тебе і вів, як дурну коняку.

– А що ж таке ільт?

– Це те, що є в тобі, і в мені. У всіх. Тільки Псатха знає про це, шамани знають, ети і Великі боги, а людина – ні…

Що відбувалося далі в печері, Анджей не розповідав. А на мої наполегливі спроби вивідати, тільки приклав палець до моїх губ, запечатавши їх так, що я більше не зміг вимовити жодного слова, пов’язаного з Псатхою.

Після проведеної ночі в печері шамана, Анджей повернувся в табір досить дивним чином: спустився вниз, пройшов по звичній дорозі і вийшовши до знайомого порослого плато, яке не впізнав під покривалом снігу, натрапив на кемпер. Зайняло це не більше години. І перше, що зробив – одразу ж застрибнув у глайдер і, не знаючи справжнього часу, кинув у форсаж машину, злетівши свічкою в небо.

Занадто багато питань накопичила в мені ця історія. І найголовніше з них: хто ж ми є насправді? Чи здатні ми в щоденній метушні розгледіти саме ті камені, які приведуть нас туди, де ми будемо справді істинними? Чи захочемо, не дивлячись ні на що, піти за своєю внутрішньою силою? Анджей зміг, адже він так хотів залишитися на Лунмасі…

Можливо, вийде і… у мене!

…і у вас також! Сподіваюсь на це.