День Серця

Світло від лампочки таке яскраве, таке сліпуче, що хочеться замружитися. Але сьогодні я не маю права цього робити. Тож вдивляюся в холодні люмени до болю в очах.

За стіною, в галереях та залах міста, вирує карнавал на честь річниці Перемоги. Міріади вогників кружляють високо попід стелями, гірлянди оперізують світлоколони, притлумлені до свята. Ллється музика і веселий сміх, чепурні люди сплітають кола. І в кожного на грудях брошки-сердечка.

Я поправляю чорну пов’язку на рукаві. В мене вона замість брошки. Вона та ще кам’яна чарка навпроти лампи.

Світло ріже очі, аж паморочиться. Світ ніби знову дробиться на міріади шматочків. Як дев’ять років тому…

Я бачу поле бою тисячами фасеток. У широкому коридорі горять наші та їхні флормехи разом із садівниками; палають компаньйони та їхні артанімали. Хоча, це в нас садівники та компаньйони, у вижерців – скобельники та погоничі… Сотні, тисячі тіл. Але коли чиєсь життя спиняло рециркуляційні племена?

Ми програємо, нашим імпульсним флормехам катастрофічно бракує енергії. Їхні коріньтраки прохромлюють землю, намагаючись висотати ще бодай краплину, аби вистачило на новий залп.

Мої нейросимбіонти працюють на межі можливостей, синхронізуючи больові пороги, вестибулярний апарат та сотні очей-фасеток. Тихо прошу частину рою прикрити імпульсник. Кожним нервом відчуваю, як прощаються джмелики й мчать на вижерську броню. Мить – і їхні жала коротять біотоки ворожого танку. Їм нестерпно болить. Мені нестерпно болить.

Ця атака почалася одразу після вибуху на станції. Певно, остання. Для нас… Без енергії ми не встоїмо. А її катастрофічно бракує.

Виклик. Приймаю.

– Передай імпульсникам повну бойову. Зараз буде енергія…

Це останнє, коли почув батька. Потім дізнався, що вижерці вчинили теракт на станції, перебили соковицю в Утробі. Можливо, мали спільників серед наших, можливо, завели диверсантів – але вони точно знали, що запасної соковиці ми не мали. Її тільки вирощували. Тож диверсія мала лишити нас можливості спротиву.

Батько був Майстром Живлення, або доглядачем Кореня, як звали його колеги. Тож одразу після вибуху помчав на станцію. Лише його симбіонти могли зростити соковицю. Він став її частиною. Пожертвував собою. І дав енергію для Перемоги.

Я знову зводжу погляд на лампочку. І вона блимає.

– Привіт, тату, – шепочу.

Я знаю, його серце досі б’ється там, в Утробі станції. І цей проблиск – його посмішка і вітання з річницею Перемоги.

Я випиваю гірку чарку і вимикаю світло.

Зустрінемося за рік, тату.