Брат мій Сонце

Коли Анилґі зашпортався і впустив гарпун, Токло спочатку лишень здивувався. Як це його брат, найспритніший і найуспішніший мисливець, міг таке утнути?

А потім Анилґі підвів очі, які сяяли, наче дві світнички з лоєм. І от тоді Токло стало лячно. Бо ж очі, які світяться у темряві, – вірний знак: треба йти до вівтаря і віддати власне життя, аби Сонце знов показалося Народові.

– Боляче, – тихо вимовив Анилґі, й Токло кивнув. Звісно, має бути боляче, бо ж віддавати життя, навіть заради Народу – то не солодкий акутак їсти.

– Я тебе проведу, – так само тихо сказав Токло. Анилґі кинув швидкий погляд і склепив на мить очі – наче вогник блимнув вдалині. Звісно, погодився. Традицію цю – коли обраного до жертовника проводжали рідні – Залізні Люди навіть вітали. Бо ж наодинці з собою людина майже безпорадна. Злі духи навіюють злі думки: чи треба Народові те Сонце? Може, воно й не варте життя? Звісно, Народ могутній, одна людина – як сніжинка на кризі, яка взимку накриває собою Солоний Світ, однак у самої тої людини життя одне-однісіньке. Назад не повернешся, не обіймеш дружину, не візьмеш дитину на нарти… Треба такі думки пильнувати, не дати злим духам нашкодити цілому Народові. Тож і йшли родичі з обраним до вівтаря. Проводжали героя, який виміняє на власне життя ще один рік із Сонцем.

Де знаходиться вівтар – знали всі. На сході, біля палацу Залізних Людей. Там, де крига Солоного Світу поступається місцем землі, твердій та непривітній, проте навесні там все ж таки з’являються зелені пагони, що можуть самі віддати життя, нагодувавши тварин, а ті, в свою чергу, прогодують Народ. А той віддасть частину хутра і м’яса Залізним Людям, отримавши натомість дивні дива: оберіги з прозорих намистин; напої, що відкриють шаманам дорогу до інших світів, щоб порозмовляли з предками… Звісно, аби таке куштувати, треба самому бути шаманом, бо у звичайних людей ті напої геть відбирали розум, але ж корисне! Токло і сам носив амулет Залізних Людей. Любив дивитися, як промені Сонця відблискують в скляних кульках. Та зараз потайки зняв його, ножем розколупав кригу і закинув у дірку талісман, засипав снігом, ще й помочився, аби міцніше взялося. Для його плану талісман Залізних Людей був геть негодящим. Озирнувся: чи не бачать духи? Чи не покарають? Але тим наче було байдуже.

Йшли довго. Щоб пити, розтоплювали сніг, а коли мали змогу вполювати якусь звірину, то й її кров ставала у пригоді. З’їли майже все в’ялене м’ясо. Анилґі час від часу зиркав на брата, але той лише посміхався, хоча й знав, про що старший турбується. Чи вистачить хутра, яке набили нашвидкоруч, аби купити їжу на зворотній шлях? Залізні Люди задарма нічого не робили, нікому не потурали.

Чи вибачиш, братику, коли дізнаєшся? Коли дізнаєшся, що за тебе вирішили долю, та й хто – молодший, завжди слухняний! Чи зрозумієш?..

От і дійшли. Вівтар холодний, холодніший за сніг і кригу: торкнешся – обпечешся. Посеред вівтаря ніж стирчить. На нього треба грудями впасти, аби порадувати Залізних Людей з палацу, аби Сонце вийшло та обігріло Народ. Хуртовина б’є в спину, сльози перетворює на крижані намистини, спонукає впасти на ніж. Анилґі сльози змахнув, посміхнувся осяйно:

– Будь щасливий, братику. Не підведу тебе.

– Зачекай, – Токло каже. – Дозволь обійняти тебе наостанок.

Підійшов до брата, та замість обіймів розгорнув того, собі за спину поставив, а сам до вівтаря кинувся. Вдарив вівтар раз, вдарив другий – не піддається!

– Що ти робиш? – кричить йому Анилґі. – З глузду з’їхав? Відійди!

– Не відійду! Нащо мені, нащо Народові Сонце, якщо тебе не стане, братику?

Анилґі брата від вівтаря намагається відтягти, а той пручається, не відходить.

– Пусти мене, Токло! Дай виконати волю Залізних Людей!

– Не пущу! Нащо Народові підроблене Сонце? Нащо підроблене щастя? Скільки ще вправних мисливців, скільки найліпших майстринь має вмерти, аби Залізні Люди наситилися?

– Таж вони вб’ють тебе! І Народ з тобою вб’ють!

– Нікого не вб’ють! Хто їм тоді хутро носитиме? Хто перед ними плазуватиме? Не вб’ють, а як вб’ють, то й самі виздихнуть.

Анилґі сильніший – відштовхує брата, тягне його за кухлянку, з ніг збиває. Намагається виконати обов’язок перед Народом. Але Токло не здається, пручається. Волає:

– За предків наших Сонце нікуди не ховали, саме сходило! То Залізні Люди винні, то їм свою кров віддаси, не Сонцеві!

З останніх сил вхопився Токло за сталевий ніж, що стирчав з вівтаря. Обпекло йому руки, шкіра до ножа примерзла. Але ж не здався, з останніх сил тримав. І вихопив ніж!

Тої ж миті все загрюкало, загриміло. Здригнувся Залізний палац. На вівтарі тріщина – і по палацовим стінам тріщини. Вівтар розколюється – і палац на частини розпадається. А з руїн Сонце постає. Та таке гаряче, що розтопило всі сніги навколо.

І сміється Токло, і плаче. І не знає, що в нього самого очі тепер палають, наче маленькі сонця, а на руках, якими він залізного ножа торкався, сонячні знаки з’явилися.

Сміється Токло і плаче.

А брат його до грудей притискає.