“Арпеджіо Горизонту”

Остап був ще тим пройдисвітом. Страшенно лінивий, щоб працювати. Та його гострий розум дозволяв вигадувати безліч комбінацій, щоб мінімумом зусиль годувати свого власника. 

Думаєте, він був звичайним крадієм? Чи може грабіжником? Чи ще якимось збуєм? Ні, він був махінатором, якого ще пошукати. За вдалу аферу Остап вважав ту, яку можна провернути щонайменше трьома способами. За менш вдалі він і не бравсь.

По підробних паперах увести з космопорту Праги найбільший зоряний танкер? Та ще і так, що сам директор космопорту з почесною вартою проводжатимуть на пероні? Це залюбки.

Чи може та історія з алмазним рудником в Південній Африці, коли майже тиждень дрони замість того, щоб летіти з цінним вантажем на склад, сідали на борт малесенького корабля-скаута, що завис на орбіті? Так-так, було й таке.

Встиг Остап навіть побути мером Нового Сеулу, столиці Об’єднаної Кореї. Внаслідок чого, з головної площі зник золотий пам’ятник Пан Чі Со.

Таких пригод було безліч в послужному списку хлопчини.

А за фальшиве мінування космопорту Місяця його навіть розшукував Солпол.

Та треба було закінчувати з пригодами. Варто знайти собі мудру, в міру недопитливу дружину. Яка не буде цікавитися походженням мільйонів на рахунках. Можливо, оселитися на орбіті. Хоча ідея з невеличким будиночком на березі Московського моря, Остапові подобалася значно більше.

Ось тільки в останнє злітати до нових друзів у 61 Лебедя. Зеленошкірі залюбки скуповували все, що Остап їм привозив. Їм було абсолютно байдуже походження різних цікавинок. А платили вони щедро. 

Маленькі, з великими очима і короткими чотирипалими руками, мешканці такої близької зоряної системи миттєво отримали від землян прізвисько “гобліни”, що свого часу серйозно розбавило їхнього Імператора.

Остап вже декілька років мав справу тільки з ними. В сонячній системі ставало дедалі складніше знаходити порядного замовника. Та дуже зручно в казино, в околицях Тигардена, під руку трапив Сун. Маленький, навіть як на гобліна, і не дуже розумний хлопчисько. Та з величезним гаманцем. Раз за разом він оплачував різноманітні компанії землянина.

Остап стояв на пірсі маленького острівця десь посеред Середземного моря. Широкоплечий, засмаглий, зі стиртою солом’яного волосся на своїй голові. Він спостерігав, як дроїди завантажують акваріуми з рідкісними дельфінами до трюму вантажного корабля. Було неймовірно складно переконати директора зоопарку Лондона, що дельфіни потребують проходження вакцинації від марсіанської холери.

Згодом космічний корабель плавно відірвався від землі. Остап розвернувся в кріслі пілота.

“Лесьо, тримай курс на 12/18 Юпітер і підготуй двигуни до стрибка.”

Штучний інтелект корабля взяв на себе керування.

“Остапе, ввімкнути музику?” Запитав мелодійний жіночий голос.

“Так, ввімкни Шевченка, “Арпеджіо Горизонту”

Заграла класика. Звуки синтетики перемежовувалися з арфою. Остап розслабився і налив до склянки імбирного пива, новинкою цього сезону. До стрибку залишалося близько п’яти хвилин. Земля швидко віддалялася в ілюмінаторі корабля.

Двигуни почали розігріватися. Та раптом панель керування моргнула і корабель затих.

“Шефе, нас блокують” стривожено пискнула Леся.

Остап вже і сам зрозумів, що щось відбувається не за планом. Загорівся екран і на ньому з’явилося давно відоме хлопцеві обличчя полковника Джеймса Фостера.

“Ну що, паскуднику, догрався?” Замість привітання зашипів з екрана офіцер.

“Це ви про що? Мені вже не можна злітати у відпустку?” Посміхнувся Остап, краєм ока спостерігаючи, як поряд з  його “Калісто” – невеличкої каравели, зависають два фрегати Солполу.

“Ха! Пишеш мене в дурні? Відкривай трюм.” Полковник був серйозно знервований.

“Що ви там хочете знайти, офіцере? Мої плавки та складану парасолю?”

“Не тягни час! Ми знаємо, що ти везеш дельфінів. Цього разу тобі не викрутитися!”

А ось це вже було цікавіше. Про те, що цього разу вантаж складався з п’яти акваріумів з дельфінами знав тільки він, цей клятий гоблін Сун і два дроїди, яких Остап передбачувано перепрошив після того, як вони занесли вантаж в трюм. Тож не залишалося жодних сумнівів – зелений його здав.

“Вже відкриваю” Продовжуючи посміхатися відповів Остап.

Через кілька хвилин шлюз трюму відчинився і власник “Калісто” побачив самого полковника і ще дюжину його вояків в повному облаштунку.

“Запрошую на борт, полковнику!” Остап привітно розвів руки, наче хотів обійняти старого знайомого.

Не промовляючи ані слова, офіцер махнув рукою і трюмом затупотіли ноги у важких черевиках.

Та ані в трюмі, ані в інших відсіках корабля не знайшлося хоча б одного крихітного акваріума. Взагалі нічого. Окрім валізки з купальним костюмом, розкладної дошки для серфінгу і, звичайно, парасолі.

“Як ти це зробив, волоцюго?” Полковник схопив Остапа за комірець і почав трясти. Його червоні щоки роздувалися від гніву. Він був впевнений, що цього разу він піймав найвідомішого шахрая всесвіту на гарячому.

“Лесьо, ти фільмуєш поведінку офіцера? Прошу відправити файл до Цюрихського офісу Солполу.”

Полковник відпустив хлопця і, ледь тримаючи себе в руках, попрямував в бік шлюзу. Його свита поспішила слідом.

Остап поправив комірець, взяв зі столу склянку з імбирним пивом і усівся у капітанське крісло.

“Лесьо, зв’яжись з вантажним кораблем, дізнайся, чи вони ще не приземлилися. Але миттю.”

Хто ж такі сумнівні вантажі стане перевозити власним кораблем? Треба бути повним йолопом, щоб до такого додуматися. Вантажник вилетів з Землі приблизно за годину до “Калісто”.

“Секунду, бос.” Комп’ютер замовчав буквально на секунду. “Ні, ще не приземлилися, будуть на місці через 15 хвилин.”

“Розвертай їх. Бізнесу з зеленими прийшов кінець”