Протокол: ЖИВИ

Перша операція — бойова вилазка на передову.

Над головою черговий спалах та чорний дим. Навколо — вогонь. Гвинтівка відтягує руки. Ноги кам’яніють. Серце стискається у грудях. Дихати важко. Очі виглядають силуети побратимів. Хтось застиг, хтось тікає. Крізь шум чути віддалені голоси, пронизливі крики, плач.

Глухий звук — падає союзник!

Ворон стискає автомат. Озирається зляканими очима. Земля під армійськими берцами тремтить. Усередині щось ламається, обсипається до ніг. Перед очима пролітає життя і застигає образ матері. Тієї, що забрав «новий світ». Тієї, що вбили імплантами в окупації.

Вороги знову завдали удару. Увірвалися на територію. Стали знищувати, поневолювати, забирати все дороге серцю! Народ не встиг втекти. Ті, хто відродили випалені вщент міста, знов опинилися під гнітом, загинули, потрапили вченим до рук або стали бездушними машинами для геноциду.

В епоху технологічного прогресу, війна стала ще більш жахливою.

Навколо розірвані тіла, калюжі крові. У ніздрях — сморід горілої плоті. На язиці — смак заліза. Маска не рятує, очі сльозяться. Кисті рук і ноги тремтять. Біг у броні видається непосильною задачею. Ворон, у свої дев’ятнадцять, щойно завершивши підготовку, не очікував опинитися в такому пеклі. Пряме зіткнення! Посадка майже у кільці. Зверху накриває град металу. Кулі свистять з усіх боків. Міста не видно. Все горить кривавим вогнем.

Його відкидає вибуховою хвилею. Кров і бруд прилипають до обличчя. На горлі ніби затягли джгут. Від зіткнення із землею хрускають ребра. Тіло охоплює біль. Думки зникають, свідомість огортає паніка. Вона множиться, намагається забрати контроль. Але інстинкти піднімають Ворона. І він біжить! Біжить під обвуглене дерево. Далі перебіжка у бік позиції. Жар плавить шкіру. Дим не дає дихати. У вухах чути лише пульс. Кілька метрів до вцілілих союзників. Секунда для осмислення.

Вибух. Поштовх зі спини. Тяжкість сталі боляче впивається в кістки. Ворон встигає побачити, як стовп вогню піднімається у повітря. Як хвиля землі поглинає побратимів. Його друзі, його нова сім’я. Гучні крики пронизують слух на мить раніше. Тіло вперто тисне зверху, не дозволяючи підвестися.

Друге влучання. Ще секунда.
Людей поглинає!
Не захистив!
Не впоралися!
Загинули!

Третій залп. У горлі застигає крик. Андроїд скручує за спиною руки. Уламок у плече, інший дряпає чужий металевий бік. Ще один шматок прилітає у скроню. Гаряча кров заливає око.

— Активовано протокол евакуації, — лунає механічний голос над головою. — Не чиніть опір. Запущено програму порятунку, — неприємним, порожнім тоном.

Спроби вирватися блокуються. Але затятий випад і Ворон майже виривається. Подумки біжить до мирних. Відволікається. Упускає момент! Несподіваний удар ззаду.

В очах темніє остаточно.
 
***

 Писк приладів. Дихання на межі. Холодний дотик. Вегас швидко моргає, впізнає білу стелю, загальмовано відсмикує руку. Напарник випрямляється.

Очі у очі. Блакитна крижина стикається з теплом кори. Мовчання.

Залізяка пирхає. Наче й справді навчився глузувати. Відволікається на фрукти, починає чистити мандарин. Де тільки відкопав? Вегас повільно моргає.

 Жах потроху відпускає.

Так і хочеться запитати: чому ти досі снишся? Шість років минуло, а в його голову під покривом відпочинку, під маскою сновидінь все ще пробираються уривки давно прожитих й сто разів згаданих спогадів. Немов від того, що він знов їх перегляне, проживе в моменті, щось зміниться. Нічого — ось і вся споконвічна відповідь.

Вісім років нової війни. Вісім років на полі бою. Безліч травм, ненависні модернізації та приставний напарник в лиці андроїда. Поліпшене око аналізує стан обов’язкового конвоїра. Спалах імплантатів привертає увагу хлопця.

— Чого витріщився? — каркає Вегас, першим відводячи погляд.

Не хоче, але бачить, як розумна залізяка ховає насмішкуватий погляд за світло-коричневою шторою розпатланого волосся. Ще через секунду до його губ підсовують кислу скибку. Екзотичний фрукт, справжнього майже ніде в їх час не дістати, але цей… Цього разу за язик кусається насичений цитрус, а липкий сік стікає біглою краплею до щелепи. Залізяка тут же прибирає ту підлість кісточками долоні. Усміхається.

Безглуздя. Вегас прожовує мандарин і заплющує очі.

— Забирайся, — стомлений наказ, доля міркувань штучним мозком і тихі кроки до дверей. — Мені гидка твоя турбота, — з надломом, писк пульсу.

Секунда тиші. Глухо ляскає електропривод. Він залишається на самоті.

***

— Та чого ж ти не можеш просто зникнути? — вибухає Василь, змахуючи долонею.

— Не дозволено, — коротко відповідає андроїд.

Бісить. Він психує, ударяє стіну — тонкий метал іде відблисками.

— Просто звали звідси, — знову намагається, ледве балансуючи на милицях. — Дай мені спокій хоч ненадовго, дурна ти машина!

— Ні, — коротко, холодно.

Василь зітхає, тулить голову до грудей. Запитує:

— Чому? — пауза. — Я тобі наказую.

 Очі знаходять чужі — порожні прірви. Сироти обсипають передпліччя.

— Не припустимо. Протокол догляду за хворим потребує цілодобового супроводу.

Василь зітхає, зводить погляд до стелі. Молиться тому, у кого вже два роки не вірить. З того самого першого виходу на бойове завдання. Але все одно просить. Прибрати це нестерпне роботизоване творіння подалі від його (і так розхитаних!) нервів.

— Мені донести тебе до палати? — порушує тишу.

Він міцно жмуриться. Ну, що за тупість?

— Ні, — буркає, розвертаючись на одній ступні.

Перший протез відчувається чужорідним, не хоче йти на контакт. Прямо, як цей конвоїр за спиною. Слідує крок у крок, виконує наказ не попадати в поле зору, але завжди підпорядковується програмам. Бездушна машина. Нову ногу хитає, від довгого лежання зводить м’язи. А напрацьовані милицями та вправами руки (і спина, щоб її, прокляту, хто забрав собі) гудять втомою, посилаючи в кожну клітину імпульс роздратування на пару з онімінням. Коліна підгинаються. Андроїд ловить за передпліччя.

— Дякую, — озивається на автоматі Василь і ледве не ляскає себе по лобі.

Яка тупість. Але обов’язковий партнер ненадовго зависає. Останнім часом все частіше явище. Через секунду — рвано киває, зсунувши брови до перенісся.

Як людина, слово честі!

Василь пересмикує плечима і, струсивши його холодну долоню зі шкіри, повільно крокує далі. Він іноді замислюється, що робот надто намагається копіювати чужі емоції, ніби хоче стати схожим на людину. Це наганяє параної, але варто тому вичудити щось звичне, прописане програмами, як тривога відпускає. Хоча от позбутися його присутності все одно хочеться нестерпно. Тут уже ніякі дивності не применшують бажання. Півроку в академії та два на службі — вони надто довго поряд.

***

Скрегіт заліза гидко забиває вуха. Ворон звично, вивірено за роки війни орудує автоматом, навіть не зважаючи на кулю. Імпланти в спині іскрять, але не доносять до мозку біль. Рухи швидкі, точні. Око з покращеною оптикою дозволяє потрапляти точно в ціль. Хриплі вставки розмов за спиною. Окопи обсипають землею.

Ворон не звертає уваги. Відстрілюється в рухливі цілі. Туші важко падають ниць. Холодний розрахунок, нуль емоцій, чіткі вказівки. Сьогодні він керує усією групою. Залізяка витягає з того світу бійця — швидкий погляд, граната за межі.

Ідуть із трьох сторін. Над головою свистять уламки. Один зачіпає щоку з дрібними смугами пластин. Крапля крові стікає до щелепи, капає на забруднену форму. Указ міняти дислокацію. Рація шипить перебоями ефіру. Друга група ледве тримає тиск.

Довгі хвилини й вони вже біжать під посадкою. Мінне поле зліва, підлий ліс з розтяжками праворуч та град пальби зі спини. Ще трьохсотий. Двохсотий. Ще один.

Летить снаряд. Наростає гуркіт, Ворон втрачає поля зору союзників.

Відлік до влучання, залізяка вискакує звідкись збоку. Він ледь встигає зрозуміти, що відбувається, як чужа грудина вибухає іскрами. Прикрив. Пішов на межі вкладеного сценарію, пожертвувавши власною обшивкою. Нова хвиля куль.

Наздоганяють із лісу, потрапляє у поле. Побратими починають панікувати, голоси стають гучніше, кроки швидко віддаляються в різні боки. Вибух. Детонує міна. Вигук та вибух. Розтяжка. Інші прикривають один одного. Вмирати не хочеться.

Напарники перевіряють підопічних. Перша допомога. Час прискорює плин.

Картинки сприйняття змазуються. Спалах, загоряння, спалах, вибух. Частка миті й Ворон відокремлюється, окриками провокує слідувати за собою. Граната.

Накриває зверху. Він загальмовано піднімає погляд. Знедолений кіборг і людяна залізяка опиняються на лінії вогню. Нові протези в спині замикає, віддає імпульсами в роботизовані ноги й прострілює головним болем через електроди під шкірою. Ворон знає, який протокол на цей випадок. Миті до ракети.

Мозок думає швидше. Не виживе — коліна підгинаються. Потрібно позбавити мук смерті — погляди перетинаються. Якщо не можеш урятувати солдата — знищ.

Карі очі спалахують хвилюванням, сталеві руки підхоплюють неслухняне тіло. Вегас дивується, насилу переборюючи поволоку туману у свідомості. Кровить під плечем. Думки плутаються, згасають у темряві. Поглиблення. Він падає, вихоплює, як над прірвою розтягується напарник, найвірніший, хоч і трохи шкідливий, союзник.

— Навіщо? — зривається хрипом з губ.

— Живи, — з тремтінням у хлоп’ячому голосі.

Звуки вибухів стихають, глухне весь світ.

— Просто живи, Василю, — на межі чутності, щирістю в серці.

Давно його ніхто так не називав. У мозку спалахує та заїдає інше ім’я.

— Фросте, — чи то з останніх сил, чи то вже в непритомності.

Ім’я, яке він одного разу дав своєму напарнику.
Дарунок на місце пустого «двадцять чотирнадцять».

***

Сонце сліпить зір. Вегас протирає очі, струшуючи (ось уже років зо три, з проклятого котла на лінії зіткнення) синє волосся. Свіжа долоня виблискує сталлю, блищить під сонцем і цікавим поглядом. Він суне руку ближче, дозволяє напарнику торкнутися. Фрост залишає колупати насіння кавуна й дбайливо проводить пальцем.

— Як це відчувається? — з цікавістю, але все ще обережно.

Вони знову у шпиталі. Знову наодинці.

Вегас посміхається. Розповідає. Він вчить його бути людиною. Терпляче навчає андроїда людяності і сам згадує, як це — давати в грудях місце почуттям.

Здається, сам не зрозумів, як визнав у вимушеному союзнику друга. І… людину.