Банко

Перший розділ
— Коли весь світ готувався відпочивати в суботу, інший світ намагався уникнути кінця світу. Це не було щось типу апокаліпсиса, або метеорита, але світ добряче перевернувся з ніг на голову, — саме так відповіла б Банко, якби її запитали чим займалася ці пів року.

Та нікого це не цікавило, й сама дівчина навряд погодилася б це знову переповідати. Навіть не могла точно зрозуміти, коли саме все пішло не так. Отже, чи є місце на Землі де на запитання “хто ти”, відповіді немає? 

Є на Землі один таємний острів де змішалося все. Змішалися люди різних націй, які вже забули свою батьківщину. Злилися в одне традиції, віра та культура. Тут люди говорять всіма мовами світу, а на кожній вулиці свій діалект.

На прилавку маленького ресторанчика поряд з японськими стравами, стояли французькі, українські та кілька китайських. Не знайшовши страви собі до смаку, сварку заварив один італієць.

— Допоможи мені, — вигукнула французькою темноволоса дівчина, що працювала тут офіціанткою, — я геть не розумію, що він хоче!

Цей ресторанчик знаходився на березі моря. Тут завжди яскраво світило сонце та було тепло, лише інколи з моря дув холодний вітер, який похитував на деревах листя. Якби не вони, то не було б взагалі ніякого затінку, під яким повісили гамак — це було найулюбленіше місце іншої дівчини, яка теж тут працювала.

Дівчина одягнена в чорні шорти з червоною гавайською сорочкою. На світлому волоссі лежали чорні окуляри, а шкіра була засмаглою від сонячних променів. Вона була доволі лінивою, тому здавалося, що більшу частину дня просто спала в гамаку, накривши обличчя книгою про міфологію, яка завжди була на одній і тій же сторінці. “Оживала”лише під вечір, але все одно більшість просто стояла та приймала замовлення у відвідувачів, так, як знала багато мов та діалектів. Це дозволяло їй говорити з усіма навколо, хоч не надто цього хотіла.

— Що сталося? — дівчина ліниво підвелася.

Італієць щось швидко говорив італійською, а час від часу в його балаканині проскакували слова німецькою. Когось би іншого це збило, але не ту дівчину. Якщо прислухатися до людей на вулицях, то всі так говорили. Двома, або більше мовами. Перескакували, як та коли хотіли.

— Він хоче фрітату, — переклала дівчина, та зібралася йти, — це класична італійська страва, яка готується з усього, що залишилося в холодильнику.

Темноволоса угукнула шукаючи блокнот аби записати це, подякувала та подивилася навкруги роздивляючись підписи біля страв. Меню було написано вручну та перекладено кількома найпопулярнішими мовами у цій частині міста. Читала швидко поки ще напарниця не пішла, бо вдруге напевне не догукається. 

— Зачекай! В нас же цього не має, так? Банко, скажи йому, благаю!

Дівчина й не поспішала йти. Знала, що її ще покличуть. Банко, щось сказала й італієць, сказавши щось на останок, гнівно пішов геть. 

— Тобі варто вивчити ще кілька мов, це значно полегшить життя і тобі, і головне мені, Жанно, — дівчина обіперлася на прилавок. Виглядала, чи нікого не буде більше.  

— Легко сказати та не так легко зробити. Тут хоч свою рідну мову не забути, — офіціантка схопилася за серце, дуже розхвилювалася.

Сказала так Жанна, тому що сама була француженкою та понад п’ять років працювала в цьому ресторанчику, а власник, та в додачу ще й головний повар, на дивне ім’я — Уме-ельв був японцем, тому для зручності всі спілкувалися японською. Ім’я було дивним та спершу завжди здавалося, що чоловік і сам його вигадав. Окрім Жанни та Банко тут працював ще й  тринадцятирічний хлопчина Джун. Він був щось накшталт курєра, але цю роботу виконував дуже рідко, тому увесь час крутився на кухні. Хлопчина був… а хто знає. Смуглявий та й все. Батьків не знав, а дізнаватися хто за національністю дорого.

На цьому острові кожен мусив знати своє походження. До того ж — чітко. Як запитають: дві, то говорити дві, якщо три, отже три. Цього закону дотримувалися не всі. Ті люди, які “на обличчі” мали риси кількох націй, то ставлення отримували вже нижче. Навіть якщо не заслуговували. Керували островом лише “чистокровні” представники.

У цьому ресторанчику працювали люди, які до пуття не знали про своє походження. Та всім було байдуже, для інших вони вже були “ніким”. Всі, окрім Жанни, яка категорично відмовилася змінювати своє справжнє ім’я, мали японські. Усіх назвав особисто пан Уме-ельв. Жанні подобалося тут працювати, але хотіла залишити щось на згадку про свою батьківщину. Дівчина хоч і говорила, що корінна француженка, але якби це було справді так, то однозначно тут не стояла б. Хлоп’яті було байдуже, до того ж його ім’я йому не подобалося, тому швидко погодився. А Банко добровільно погодилася. Якою мовою говорила в дитинстві — не пам’ятала, здається одразу кілька знала. Та й зовнішність така, що зрозуміти не можливо якої вона нації, однозначно змішаної. Тому й не помітила, як у тому папірці, що називають паспорт, стала японкою.

Всі хто жили на цьому острові, до цього за певних життєвих обставин, якось сюди потрапили, а дехто вже й народився тут. Деякі люди навіть не вірять, що це реальний світ. Не відомо, до того ж де саме в океані знаходиться цей острів.

Повертаючись до дівчат, можна, сказати, що життя в них було дуже різне, тому говорячи, що Жанна має вивчити ще кілька мов, Банко знала про що говорить.

— Гадаєш, той італієць дуже зіпсує нам репутацію на майбутнє? Сьогодні, вже зрозуміло, що нікого не буде, — запитала Жанна відганяючи “Меню” мух навколо.

Між собою говорили французькою. Банко було це не складно, а Жанні приємно.

— Не думаю, — дівчина сиділа поруч, читала книгу та вдавала, що та не цікава, — зараз знайде якесь по вулиці кафе та з’їсть свій омлет, тай забуде. Навряд довго пам’ятатиме.

— Це було б не погано. Й так проблем вистачає. До речі, там сьогодні мають привезти нові інгредієнти да твоєї улюбленої пшеничної локшини.

Після цих слів дівчина повеселішала. Цей острів був доволі великим і ділився на міста на села. Їхнє місце можна було б назвати невеликим містом, а ресторан знаходився на самому краєчку, тому перед вихідними Жанна, Банко та Джун приїздили в центр, аби розважитися. Молодість як-не-як, до того ж могли дозволити. Роботодавець не був проти, якщо в робочий час добре виконують свою роботу.

Одного разу вони забрели у ресторанчик, чимось схожий на їхній, і кожен там знайшов страву по душі. Тому коли приїздили завжди заходили туди. Ціни теж були приємні.

Йдучи вулицею, в око завжди впадало те як змішалися всі культури світу. Надворі вже був темний вечір, на небі з’явилися зірки. Між будинками, вулицею на натягнутих мотузках висіли декоративні ліхтарі подібні китайським. Неонові вивіски заманювали, особливо коли не розумів, що там написано. Навколо було людно. Одягалися хто як, жили біля океану, отже загалом це були якісь легкі сорочки накинуті на голе тіло, шорти та в’єтнамки, або ж босоніж по піску. Хтось ще намагався зберегти “своє рідне”, а комусь було байдуже. За одягом вони всі були однакові. Вулицею линули пісні, різні музичні інструменти, які перекрикували один одного. Над людськими головами висіли вивіски крамниць та ресторанів. На одній було написано щось іспанською, це й був той ресторанчик.

Жанна, Банко та Джун зайшли туди з щойно купленими по дорозі речами. На столі лежало одне на всіх меню. Хлопець був всеядним тому, навіть не читаючи, тикнув кудись на сторінку і сказав, що він буде це. Дівчата сварили його за це. Тицьне кудись, а грошей не вистачить, що тоді робити? Жанна читала в голос французькі страви та давала короткий до них коментар, а Банко чекала офіціанта давно вже вирішивши, що братиме.

За пів години на столі стояли три тарілки. За цей час до ресторану прийшло ще більше людей, всі столи зайняті. Було шумно, бо всі говорили. Хтось навіть голосніше ніж дозволено. Джун теж розповідав якусь цікаву, але наймовірніше, вигадану історію. Він був ще тим базікалом, але дівчата вже не запам’ятовували, що там було. Цілий вечір з ним вилазив головним болем. Жанна посміхалася, а потім різко перестала та подивилася кудись за спину Банко. Дівчина їла свою улюблену локшину та не помітила цього одразу. Її штовхнув під лікоть хлопець. Не відриваючись від страви Банко повернулася.

На вході стояли кілька кремезних чоловіків, які явно когось шукали. За одягом їх можна було сприйняти за місцевих, але ще ніхто не заходив обережно озираючись навколо. Банці здалися вони знайомими.

— Вам не здаються вони знайомими? — перехилилася через стіл та запитала, щоб підтвердити свої здогадки.

Жанна уважно, але не помітно вдивлялася в чоловічі обличчя. Так вона не помітно збирала плітки навколо. Джун втупився в стіл ніби щось намагався згадати.

— Це ж не вони приходили на минулому тижні до пана Уме-ельва? — запитала дівчина. — Ми ще наткнулися на них коли виходи, пам’ятаєш?

Банко дістала свій кишеньковий годинник. Навпроти циферблату було невелике дзеркало, через яке вона слідкувала за тими дивними чоловіками. Вислухавши Жанну пригадала та погоджуючись кивнула.

— Думаєте, що вони колектори? — запитав Джун та заперечливо похитав головою. — Я відмовляюся вірити в те, що бос зміг програти свій ресторан. До того ж він не грає… Нібито… Ну, при мені точно — ні.

Програти щось у покер в цьому місці не було незвичною справою. Кожен випробовував свою вдачу та намагався заробити легких грошей, та це вдавалося лише одиницям, інші ж залишалися біля розбитого корита. Правду кажучи, Банко теж кілька разів встигла спробувати. 

— В будь-якому разі це нам не потрібно. Не вистачало приїхати додому з купою проблем. Непереливки можуть бути навіть тоді, коли боржник це власник цього ресторану, — Банко захлопнула кришку годинника. Дівчина бачила, що вони наближаються все ближче, тому вирішила що краще піти, — ви йдіть першими.

Жанна та Джун не сперечалися, не довелося навіть двічі повторювати та підганяти. Нахиливши голови вони між столами прошмигнули на вулицю. Через кілька хвилин Банко теж вийде, але перед цим розвідає обстановку. Її локшина вже охолола та стала не надто смачною. Дівчина мішала її дерев’яною паличкою коли відчула чиюсь руку на своєму плечі.

Банко ніяк не відреагувала, бо знала, що рано чи пізно вони до неї все ж дійдуть. Тому була повністю спокійною та готовою. До того як вона прийшла працювати офіціанткою, навчалася в одного старого самурая. Справжнім самураєм того чоловіка назвати не можна. Він був сам по собі, хоч і працював у невеликій школі на іншому боці острова. З невеликим бажанням навчав основам бойового мистецтва, мішаючи всі які тільки знав. Охочих було ще менше, але через свою впертість Банко добилася індивідуальних занять. Тому крім гарного володіння різних мов, знала ще й бойове мистецтво. Особливо любила джіу-джитсу.

Наставник мав деяке почуття гумору, але через нього, сприймати навчання було важко, бо не зрозуміло коли говорив серйозно, а коли жартував. Та все ж чомусь той навчив.

— Ніколи не наривайся на бійку з суперником якого не зможеш перемогти, — сказав одного разу.

Під цим мав на увазі, що не варто наражатися на бійку без важливої на те причини, та на суперника якого бачиш вперше й не знаєш їхньої сили. Можливо семпай мав щось інше на думці, але Банко розуміла це саме так. А ще зрозуміла, що єдине що вона в змозі зараз зробити — це більш-менш благополучно втекти, поки Жанна та Джун її чекають десь у провулку.

— Це твоє ім’я? — звернувся бородатий чоловік, що тримав міцно свою руку на дівочому плечі.

Інший чоловік поклав на стіл білий папірець, на якому було щось написано. Там було її ім’я, від цього стало ще гірше. Якщо вони з того як зайшли одразу почали шукати її, то ймовірно знають і обличчя, тому заперечувати може бути безсенсово, але питання чому взагалі шукають, не давало спокою тако ж.

— Ім’я, то моє, але ви впевнені що вам потрібна саме я?

Спочатку Банко бачила лише трьох чоловіків, а тепер їх стало у двоє більше. До того ж тепер її оточили коло столу.

— Впевнені. Дівчина, років до двадцяти, з європейськими рисами на обличчі та до того ж з японським ім’ям.

Банко могла посперечатися стосовно свого імені, але навряд це було зараз доречно.

— До двадцяти? Невже я маю такий молодий вигляд?

— Дехто хоче з тобою поговорити.

— Цікаво. Ніби у фільмі. Стосовно якого питання? — дівчина нервово кидала на них погляди.

— Згодом зрозумієш…

— Мені потрібно знати чи це загрожує моєму життю, вам не здається це логічним?

— Тебе й так занадто довго чекали, — договоривши, цей єдиний чоловік, який говорив, щось махнув рукою іншим.

Банко вирішила не чекати більш слушної нагоди, тому або вона втече зараз, або вже ніколи. Поки чоловіки підходили ближче, дівчина вивернулася. Рука, що тримала її за плече, сковзнула і той чоловік від несподіванки вдарився об стіл. В цей час Банко вилила, хоч і холодну, але солону лапшу на двох інших, що стояли навпроти. Таким чином затримала їх до того поки не розбереться з іншими. На кілька секунд здалося, що ці чоловіки наймані вбивці. Вже надто добре вони билися, як на простий люд. Її рятувало лиш те, що чоловіки здається просто супротиву не очікували. Без цього нічого не вдалося б.

З ресторану вийшло кілька десятків наляканих відвідувачів, а іншим, напевне, було цікаво чим це закінчиться тому залишилися. Чи то Банко занадто голосно кидала посуд, чи то хтось з працівників повідомив, але дуже швидко в залі з’явився власник. Маленький чоловічок, якого спочатку ніхто навіть і не помітив, якби не почав голосно наказувати зупинитися. Не дивлячись на його статус, зупинятися ніхто не збирався. Зупинилися чоловіки лише тоді коли їм наказав інший високий, але за віком молодший, парубок, якого на диво послухалися. Він мав довге чорне волосся зібране у низький хвіст, хитро примружені темні очі та прямий ніс, через якого можна судити, що він грек, або має грецькі корені. А одягнений у чорний костюм, який аж ніяк не підходить до такого місця як це.

— Що ви тут влаштували? Який же гармидер! Хто ж за це все заплатить? — взявся за голову власник.

— А нехай той хто це влаштував, той і платить! — підказав демонстративно на вухо, але щоб всі почули, грек та подивився на дівчину.

— А я тут ні до чого! — відказала Банко поставивши на підлогу стіл, яким кілька секунд тому хотіла відбиватися. — Це сталося випадково та не з моєї вини!

Власник поглянув на гостей, тих які мали сміливість залишитися. Однозначно він не довіряв жодній зі сторін, тому сподівався скинути відповідальність з себе, мовляв, нехай народ вирішує. Думки остаточно розділилися. Ніхто не хотів переходити дорогу греку, бо якщо ці здоровані його слухаються, то головний. Банко не подобалося до чого дійшла звичайна вечеря, все могло погано закінчитися.

Чоловіки теж виправдовувалися, тому дівчина спокійно заховалася за ними. Бігала швидко, тому планувала прошмигнути доки біля дверей нікого немає. Парубок давно вже зайшов до середини, тому вихід був вільним.

— Нехай дівка платить, або відпрацьовує! — почулося.

Це було останнє попередження. Банко зірвалася з місця та побігла до дверей. Її проводили десяток здивованих очей. За крок до вулиці, здається, що з під землі з’явився грек. Він єдиний здивованим не був. Дівчина не помітила, як той зробив підніжку. Зрозуміла лиш тоді коли відчула пісок на зубах. Озирнулася та побачила, що була за кілька метрів від ресторану. За нею розтягнувся слід на піску, як вона падала. Одяг у піску, здерті коліна та руки, окуляри десь загубилися по дорозі. Це вперше за останні роки хтось зміг їй зашкодити. Та ще й так легко просто. Тому це було ще більш образливо, але це швидко змінилося на злість. Банко відчула неймовірне бажання зідрати його зухвалу посмішку…

Але тільки встигла про це подумати, хлопець опинився поряд. Він не хвилювався та геть не переймався станом дівчини. Міцно схопивши за руку потягнув знову до ресторанчику. На підлозі лежали відвислі щелепи. Цей світ звичайно жорстокий, але так грубо поводитися з дівчиною, могли… та ніхто так не міг! Поведінка грека була й так дивна, а зараз отримав статус головного мерзотника.

Парубок подивився на власника та промовив:

— Пропоную таке вирішення цієї, однозначно, неприємної ситуації: ми все компенсуємо, але ця панянка поїде з нами.

Грек поглянув на Банко. В хлоп’ячих очах пробігло здивування. Дівчина однозначно хотіла замахнутися та добряче дати хоча б ляпаса, але зуміла стримати себе. Навіть не нагрубила одразу.

— Нічого собі велике цабе, — обурилася, — чого я маю тебе слухати? Можливо, то для когось ти людина впливова та поважна, але точно не для мене…

— Добре, тоді інший варіант: ти все одно поїдеш з нами, але в додачу матимеш кілька синців до тих, що вже маєш та немаленький борг. Що тобі подобається більше?

Дівчині не подобалася самовпевненість цього парубка. Зрозуміло, що він чудово знав, що Банко обере перший варіант, але говорив це так ніби переміг у всьому. Краєм ока проглянула навколо. В середні залишилося лише кілька відвідувачів, власник, грек та шестеро чоловіків. Помимо цього було кілька розбитих тарілок, які перші трапилися їй під руку, покоцаний стілець та стіл. Не довелося довго думати, аби зрозуміти, що грошима розрахуватися за це все Банко не взмозі.

Другий розділ
Допоки той хлопчина домовлявся з власником, Банко ледь знову не посварилася з чоловіком, який до цього ставив їй питання. До того ж він був найбільшим та найсильнішим, та здається головним між ними.

— Просто скажіть мені куди йти і я сама дійду, — сказала Банко, яка була зовсім незадоволена закінченням сьогоднішнього вечора.

Коли виходила з ресторану, оком накинула кілька кіл перевіривши чи немає поряд Жанни та Джуна. Як на зло, вони стояли майже біля входу. Навколо стояли люди, залишалося вірити, що їх між ними не помітять. Повернутися вони мали утрьох, це була умова пана Уме-ельва. Тим більше, що автобус останній вже поїхав, наступний лише рано вранці.

Банко повернулася, щоб запитати куди йти далі, а руками, які заклала за спину, махала ніби говорячи, що б вони забиралися звідси. Залишатися було небезпечно. Сподівалася, що клепки вистачить що хоча б десь не так помітно сховатися.

Перед рестораном стояв великий чорний автомобіль. Банко ніколи раніше таких не бачила. В середині, не враховуючи водійського місця, сидіння було один навпроти одного. Через дзеркало дівчина стежила за Жанною та Джуном. Намагалася робити це не помітно, бо поряд сидів той чоловік. З ними про щось говорив темноволосий хлопчина. Той самий, що був в ресторані. Грек, але точно сказати все одно не можна. Банко не помітила коли він підійшов, напевне, прошмигнув, коли сиділа в авто.

— Хто він? — запитала дивлячись тепер у вікно.

— Гермес.

Банко не приховуючи здивування повернула до нього голову. Вона, напевне, лише другий раз в житті чує, що людина має ім’я бога. Чомусь, завжди вважала, що це занадто зухвало. Дивно, якщо батьки так назвали, а якщо сам обрав, то варто бути ще обережніше.

Відчинилися двері. У машину сів хлопець. Це був Гермес. Він сів навпроти Банко та посміхнувся. Авто зрушило з місця.

У салоні стояла тиша. Через певний час перший заговорив Гермес:

— Чому не запитуєш куди тебе везуть? Невже не цікаво?

— Ніби ти скажеш, — Банко не звертала на нього уваги, — все що цікавило, я майже дізналася. Ти ось, наприклад, звешся ім’ям бога, скромно, що сказати… Везете в сторону великого міста, а навіщо, ще не знаю. Але це не надовго…

— Ті двоє, твої знайомі? — різко перевів тему Гермес.

— Я знаю лише їхні імена, не більше. Випадково зустрілися…

— Вони так теж сказали.

— Можливо тому, що це правда? — закотила очі.

— Я в змозі відрізнити брехню від правди, — посміхнувся.

Тепер Банко подивилася на нього. Кілька секунд думала чи варто сказати, чи взагалі промовчати.

— Звичайно, — вирішила все ж сказати, — кому як не грецькому богові спритності, обману і навіть злодійства, таке не знати. Хоча навряд це твоє справжнє ім’я, просто прізвисько, але чомусь так сказали, тому треба бути обачними.

— Хочеш про це поговорити? Не боїшся, що я запитаю про твоє?

Банко замовкла. Неочікувано втратила контроль над ситуацією, але гірше, що мало собі яму не вирила.

Гермес, нахиливши набік голову, поглянув дівчині в очі, та не запитуючи нічого, просто сказав:

— А ти й справді добре розбираєшся у міфології!

Ці слова змусили задуматися. Банко не розуміла, що їй робити. Вона й справді зналася на міфології, але чи варто це показувати іншим. Можливо, саме це вони й шукають? У будь-якому випадку краще помовчати, рівно до того часу, поки все не довідається.

Автомобіль їхав та їхав змінюючи пейзаж за вікном. Від’їхали недалеко та зупинилися. Щось перекрило дорогу, водій скликав всіх допомогти. В салоні залишилися Банко з Гермесом. Дівчині було цікаво тому витягнула шию.

— Обирай, — сказав поряд Гермес.

Він підсів поряд разом з аптечкою. В руках тримав дитячі пластирі. Дитячі, бо були з картинками, різноколірні та з тваринками. Банко хотіла посміятися коли уявила цих серйозних дядьків з такими пластирами на руках та обличчі, але втрималася.

Так, як дівчина нічого не обрала, то Гермес сам вирішив які пластирі її прикрашатимуть. Заліпив всі рани, навіть ті до яких не причетний.

— Боляче було?

— Пощастило. Зуби ти мені пластирами не заліпив би, — образити не хотіла, але було справді боляче та образливо.

Гермес щиро посміхнувся та продовжив заліплювати рани.

— Я багато, що зробив для цієї посади, тому не можу дозволити комусь не виконувати моїх наказів. Навіть, якщо ти не моя підлегла. Якби не це, то рано чи пізно чекай бунту.

Банко це розуміла. Та й злилася вона не на нього, а на себе. Це ж треба було відбитися від кремезних чоловіків та набити носа через підніжку! Розповісти ой як соромно комусь буде.

Гермес пересів на своє місце, ніби там так і сидів. До авто повернулися чоловіки, а дівчина так і не дізналася, що там було.

За вікнами авто мелькало велике місто. Банко була тут здається лише раз і то, не в самому центрі. Тому майже нічого не бачила. Із захопленням, але так що б не було помітно, розглядала неонові вивіски магазинів, скляні хмарочоси та людей навколо. Не саме приємне місце. Велике місто занадто тиснуло на неї своєю величчю. Та варто зізнатися, що воно ближче ніж здавалося. Дівчина вкотре переконалася, що живе на дуже маленькому острові.

Навпроти, дрімав Гермес, правильніше сказати — вдавав, або Банко не могла повірити, що так можна спати. Спав сидячи, спину тримав рівненько, а очі напівзаплющені. Дівчина як згадає себе… Та нащо він взагалі здався? Спить мовчки та й добре.

Банко похитала головою, чомусь авто було їй не зручним, боліла шия та спина. Та якось рухатися — не поспішала, не хотіла привертати уваги. Чоловік, що сидів поряд, здається, жодного разу й не моргнув. Хлопець одного разу назвав його Тенгу — істотою з японської міфології, напівлюдина, напівптаха, чиє обличчя пташине або людське. Й справді, якщо придивитися, то якісь пташині риси на обличчі були. Але чи саме через це його так назвали? Банко зрозуміла, що за сьогодні, ще не один раз почує такі прізвиська. Цікаво навіть стало чи немає вона якогось. Бо це як шифр, чи щось накшталт того…

За своїми роздумами не помітила, як авто зупинилося, а Тенгу вже навіть встиг переступити через поріг. Клубок з різних думок ніяк не розплутувався. Куди її привезли? Навіщо? Що Гермес сказав Жанні та Джуну? Та чи з ними все добре? Чи зможе вона повернутися додому, а на ранок на роботу?

Та чому у всіх міфічні імена?

Звичайно, що можна здогадатися, але ж це будуть лиш власні надумані здогадки, а не відповіді. Реальність, бо ж виявиться іншою, геть не такою.

Автомобіль зупинився біля маленького ресторанчика, яке сховалося між багатоповерхівками. На диво, доволі затишного. Дерев’яні меблі, світла колірна гама та озеро поряд, від якого віяло холодом. Та наймиліше було побачити на воді каченят. Все зроблено для того, щоб людина відволікалася та не помітила важливого. Була вже ніч, освітлювали це все великі ліхтарики. Людей зовсім не було, лише посередині зали за столом сидів чоловік, а навколо були охоронці. Банко привели до нього та запропонували сісти на стілець, але вона відмовилася, все ж стоячи буде легше тікати.

Не зважаючи на милу атмосферу в повітрі Банко відчула проблеми. Великі та довготривалі проблеми. Проблеми від яких хотіла втекти та байдуже що найближче — вікно виходить прямо на озеро.

— Перепрошую, але я не вдягнена для такого дорогого ресторану, — вказала Банко на свою гавайську сорочку побачивши ціни в меню, що висіло на стіні, — до того ж лиш недавно вечеряла.

Смішно чи ні, але в дівочій голові й справді промайнула думка, що цей бандит просто вирішив нею заплатити за вечерю. Можливо змусять фізично працювати, або ж розберуть як пазл. Нирки до речі подорожчали…

Чоловік був кремезним з чіткою азіатською зовнішністю та, здається, любить смачну кухню. Гермес привітався та представив Банко, а згодом назвав і чоловіка — Дзімму. Дівчину не здивувало таке ім’я, лише те що воно належало цьому чоловіку. Дзімму — це перший Імператор Японії, синтоїстське божество та легендарний полководець, ось що знала дівчина, а він здавався доволі добродушним, хоча й в це вірити повністю неможна.

— Ти ж чудово розумієш японську? — запитав Гермес.

Банко здивувалася. Гадала, що окрім імені хлопчина з Грецією немає нічого спільного. Він гарно говорив японською, тепер зрозуміло з таким, то босом. Але грецька, якою щойно говорив, з його вуст була мелодійнішою, хоч здавалося, що говорив нею доволі рідко.

Та яке було його здивування коли дівчина відповіла теж грецькою:

— Невже ще не зрозуміло? Увесь час говорили, а тепер з’явилися сумніви?

— Ти не японка, отже ідеально говорити не зможеш, тому краще одразу кликати перекладача й не гаяти на те часу, — відповів.

— Зараз час гаєш лиш ти!

 Дівчину розізлило те, що Гермес почав розпитувати за те, що міг спитати у салоні авто. Якщо це й справді важливо, то могли б навіть не запитувати, а посадили б поряд. Невже так вчиняють професіонали?

Розізлилася, різко відповіла, але залишилася незворушною. Можливо, якесь незадоволення пролетіло на обличчі, але вже як є. Навколо стояли чоловіки та спостерігали за молодими людьми. Й справді здавалося, що всім навколо до сорока якщо не більше. Дзімму спостерігав за ними, хто знає чи він щось розумів, але з кожним словом був ще задоволеніший.

— Годі, наша гостя втомилася мабудь, — заговорив бос японською, — все й справді так, як розповідали. Навіть ліпше.

З юності Банко не любила як її хвалили. Від цього завжди були проблеми, нехай краще сварять. Гермес хижо посміхнувся та відійшов. Так само зробив чоловік, який стояв поряд з дівчиною.  

— Тобі, напевне, страшно, тому що нічого не знаєш, — сказав Дзімму дивлячись на дівчину.

— Ну чому саме “нічого”? Дещо, то й вже знаю, — Банко нахилилася та прошепотіла: — У вас, здається, клуб міфічних імен, але моє ім’я просте, походження якого мені не відоме, тому гадаю я тут зайва…

— Ми — якудза.

Слова від яких кров застигла в жилах. Дівочі очі сіпнулися та розширилися. Банко не приховувала страху. Сперечатися з японською мафією було дурне рішення, а жартувати й поготів. Різко захотілося сісти на той стілець, якого недавно пропонували. Народ тут змішаний й культури теж. Тому велика кількість японців не робила з них одразу якудзу. Могли б бути звичайними бандитами, в яких так довго вірила Банко. Звичайно, що в неї як і в інших людей були певні грошові борги, але не наскільки ж великі, що б цим зацікавилася мафія. Іншої причини знайти не могла.

— Розумію твою тривогу, це шокує, — сказав Дзімму та повернувся до своєї страви. Здавалося, що він стежив за кожним рухом та словом, хоч так і не здавалося спочатку.

— Не впевнена, що можу чимось допомогти, — Банко розуміла, що навряд виконає його прохання, бо хто знає, що може попросити. Та навряд це буде щось приємне.

— Це Гермес, — чоловік вказав на хлопця, що стояв поряд, — це Тенгу та Намазу. У всіх інших теж схожі імена. Люди зараз рідко згадують про своє походження, традиції та культуру, тому більшість не звертають на це увагу. Але не ти…

Дзімму замовк, тримаючи певну паузу даючи Банко роздивитися всіх присутніх.

— Це зручно, називати своїх людей на честь богів та міфічних істот, так одразу зрозуміло, що в особи за характер та що можна очікувати, — з останнім словом чоловіка дівчина з коса глянула на Гермеса. — Він до речі своє ім’я заслужив. Названий на честь грецького бога, а міг би зовсім ніяк. Хоча справжнє ім’я таке мені смішне, що хоч стій хоч падай. Але навіщо так заморочуватися?

Гермес крадькома посміхнувся, здається не зрадів тому, що зачепили його ім’я, але показувати цього не хотів. Чомусь Банко ніяк не могла зрозуміти, що від неї хочуть. Однозначно тут зв’язано все з міфами, але чому? Дайте вже нарешті відповідь.

— У цьому великому місті, існує не лише японська мафія. Тут немає друзів, всі прагнуть забрати ласий шматочок, тому доводиться переховуватись та шифруватися. Та це складна система, вона тобі не потрібна. Але можеш нам допомогти, іншими словами вигідна співпраця.

Тепер ніби все зрозуміло, за певними знаннями міфології, можна вичислити хто головний, а хто підлеглий. Знань у Банко вистачало, аби розуміти про що йшла мова. Та не зрозуміло як саме вона їм може допомогти.

— Міфологія доволі складна тема, з нудьги її вчити просто так ніхто не захоче, — думав вголос Дзімму та доїдав страву. — Ти знаєш хто такий Цукуйомі?

— Здається, це бог місяця.

— Так. Нам потрібно його знайти. Ми й раніше використовували таку схему. Кур’єри називалися іменами різних богів, а наша людина, яка зналася на міфології, їх знаходила. Так товари й передавалися, рівно до того часу, як його вбили, — Дзімму дивився як дівчина повільно зблідла на обличчі. — Варто знайти заміну, та через похибку це важче ніж раніше. Знайти всіх міфознавців, задача не складна, якщо вони працюють за цією спеціальністю…

— Ви хочете, що б я знайшла для вас Цукуйомі? – обурилася Банко. — До того ж так відкрито говорите, що мене можуть вбити. Звичайно, що вам це зручно, бо ніхто не знає про моє захоплення міфами. Та мафія — це болото з якого важко вибратися!

— Допоможеш лише цього разу, більше ніхто тебе турбувати не буде. Звичайно, якщо добре впораєшся, — Дзімму став занадто серйозним, його очі стали гострими лезами, які різали шкіру немов папір. Дівчина захвилювалася, що розізлила його, — до того ж це не просто прохання, а вигідна співпраця. Ти ж не знаєш нічого про себе. Не знаєш своєї родини, вважай, що не знаєш і себе.

Думками Банко насварила себе, але стримати обурення вже не могла. Ба більше на смертний вирок вже своїм гострим язиком наговорила.

— Вперше таке чую. До того ж я не прагну знайти свою сім’ю…

— І через це думаєш, що на тебе ніщо не може вплинути? — запитав хитро. — Гермесе.

Парубок, що кілька хвилин тому кудись виходив — повернувся з чорною папкою в руках, дістав з неї дві фотографії, а також з десяток білих папірців. На одній була Жанна з сестрою, а на іншій Джун. Здавалося, що ці старі фото були взяті з сімейного альбому. Банко не здивувалася коли їх побачила, і не важко було здогадатися, що розмова дійшла до шантажу. Це було так передбачувано, що аж смішно.

Цю дівчину та хлопця Банко знала не так вже й довго, але вони вважали один одного родиною разом з паном Уме-ельвом. Всі окрім Банко. Для неї це просто люди, які трапилися на життєвому шляху. Правду кажучи, хоч і не приємну, та їй було все одно, що з ними всіма буде. Багато разів говорила, що в родину з ними гратися не буде. Але відповідальність, як старша, відчувала, тому просто все лишити не могла. Якщо тим більше за її провини, щось станеться.

Це була класична спроба шантажу та у більшість випадків вона найдієвіша. Але склалася підозра, що пан Дзімму знав, що на Банко це може не справити очікуваного ефекту, тому на столі лежали ці папірці. Вони зацікавили одразу, спочатку дівчина подумала, що то документи про підписання укладеної умови. Думала так до того, доки не помітила маленьке фото у лівому кутку. Переглянувши фото Жанни та Джуна переключилася на… досьє. Досьє про себе. Банко неабияк це насторожило, особливо фото, яке було зроблене в підлітковому віці, а тако ж ім’я. Там було написано багато інформації й до того ж цікавої. Дівчина нахилилася ближче до паперу, в руки брати не посміла. Не встигла прочитати бодай слово, як побачила спалах. Перед очима розлетілися клаптики паперу, у вухах задзвенів вистріл. На кілька секунд серце зупинилося та припинило качати кров у мозок, руки та ноги. Думки стали туманними, ноги ніби з цукрової вати, які не втримали та Банко гучно впала на стілець. Все ж пропонували не дарма.

Кілька секунд й дівчина почала знову думати. На столі залишилась дірка від кулі, від якої досьє розірвало на маленькі шматочки. Підвівши очі Банко побачила пана Дзімму. Чоловік підвівся зі стільця та тримав пістолет. Поки що ні на кого не направлений, але Банко здалося, що кілька секунд тому він дивився прямо на неї. Звук від вистрілу не чула років зо п’ять, але тепер щось пригадала все.

— Розумієш, дитинко, — чоловік розглядав пістолет, ніби хвилювався, що на ньому могла залишитися якась подряпина, — ти випадково потрапила у серйозну гру. Як ти розумієш, то вийти з гри неможливо. Хоч знаєш поки що геть не багато, але й це має залишитись в таємниці. Навіть моє обличчя.

Банко відчула холод, що покрив шкіру коли чоловік вставив у пістолет нові патрони. Здавалося, що він навмисно залишив лише одну кулю. Ніби грався. Можливо не діставав би його зовсім, а можливо чекав слушної нагоди. Але думка, що то могла б бути куля для Банко…

— Тим паче, що язик в тебе довгий та гострий, — посміявся чоловік.

Руками дівчина схопилася за стілець, очі заплющила та почала рахувати кожну секунду. Аж раптом почувся один регіт, потім інший, а згодом здавалося, що вся кімната насміхається над нею.

Розплющивши очі побачила, що ледь не всі чоловіки зареготали. Гермес лиш єхидно посміхався. Дзімму сміявся найбільше, але згодом його попустило та наказав зупинитися всім.

Знову запала тиша, чувся лиш шум води. Чоловік розвалився на стільці та задумливо розглядав стіл.

— Отже, — почав, — нам і справді треба гарний міфознавець, тому в тебе є три дні подумати. Далі все вирішуватиметься без врахування твоєї думки.

Розмова, нарешті, дійшла завершення. Якби просто погодилася б, то через хвилин десять була вільною. Це обговорення тривало не менше ніж годину дві, а то й більше. Чи просто Банко так здавалося. Вийшла у пригніченому настрої. Навіть говорити ні з ким не хотіла. Проігнорувала жарти Гермеса. Коли сіла в салон, то відчула неймовірну втому. Очі ледь не самі по собі заплющувалися. Голова стала важкою від думок.

Дорогою думала у що в’язалася та до чого це доведе. Тепер, хоч і лише на певний час, стала однією із японської мафії. Та чи закінчиться все це на цьому? Чи буде вона знову вільною людиною, коли виконає завдання? Знову питання.

Її відвезли до того самого ресторану. Дівчина не хотіла, щоб вони знали де її дім, хоча якщо треба буде дізнатися, то це буде не складно. Під рестораном її все ж чекали Жанна та Джун. Банко здивувалася побачивши їх, бо минуло години чотири. Вже була не ніч, а починався ранок. Світало.

Банко не могла вигадати, що розповісти. Яке можна було б вигадати переконливе виправдання всьому цьому? Дівчина так задумалася, що не помітила, як з авто, разом з нею вийшов Гермес.

Жанна та Джун сиділи на бордюрі та побачивши Банко француженка радо зіскочила.

— Перепрошую, — заговорив Гермес, — мені треба було викрасти вашу подругу, хоча я радо викрав би вас.

Парубок говорив це виключно Жанні. Стояв та радо посміхався, а бідолашна дівчина не розуміла жодного слова. Переступала з ноги на ногу та позирала за допомогою до подруги.

— Вона не розуміє грецьку, — пояснила Банко, — французька, японська, або ж англійська. До того ж я бачила, як ви говорили. Можете не прикидатися.

— Гаразд, — Гермес погодився без зайвих слів, що не могло не радувати та продовжив японською: — якщо тобі цікаво про що говорили, то я хотів запропонувати допомогу. Ти не хотіла слухати мене, тому я одразу зрозумів, що розмова буде довгою. Та твої друзі відмовилися.

Банко неймовірно втомилася й хотіла пошвидше додому спати. Але приймати допомогу у Гермеса не хотіла більше, тому відмовилася, а Жанна та Джун зробили це вже вдруге. Хоча останній довго вагався.

Гермес вдруге не пропонував. Забрав своїх людей, зайшов до ресторану, щоб переконатися що все владналося. Що було далі Банко не бачила, бо вони попрямували до зупинки. Молоді люди сиділи на зупинці та мовчали. Жанна та Джун нічого не запитували, лише інколи позирали чи все добре, на Банко, яка сиділа обіпершись головою та думала про своє. Минуло кілька годин й нарешті приїхав перший ранковий автобус. Людей геть не було. Лише стареча, три бабусі тихенько сиділи, а молодь в такий час відпочиває від бурхливого життя.

— Якщо хочеш, то я можу тебе замінити, згода? — запитала Жанна, яка сиділа поряд. — Поспиш на кілька годин більше.

— Ні, дякую, — відмовилася, — мені вистачить відпочити. До того ж ти теж не спала, й все з моєї провини.

Переконувати двічі не довелося. Жанна радо посміхнулася. Вона теж втомилася та хотіла відпочити, ба більше в ресторанчику вона працює значно більше. Приїхавши додому пішли відразу спати, вечір виявився важким, а на ранок щось вирішить. Ще в автобусі домовились, що правди не говоритимуть. Вигадали лиш те, що надто захопилися прогулянкою та пропустили останній рейс.

На ранок дівчина не могла зрозуміти, чи якудза була лише сном, чи явністю. Тому запитала у Жанни, а та як почула про мафію засипала питаннями, на які не було відповідей. Тому Банко вдала ніби це все наснилося, тому не варто брати в голову. Чомусь лиш через певний час до дівчини прийшла думка, що це була геть погана ідея. Подруга тепер була нервова та ніби струна, яка сіпалася від кожного слова.

Правду кажучи, робота йшла погано. Думки Банко забиті іншими клопотами, тому забути щось дуже легко. Добре, що відвідувачів було не багато і робочий день швидко закінчився. Повернувшись у свою кімнату побачила на столі конверт. На ньому було написано її ім’я, а розгорнувши, дістала папірець складений удвоє, та прочитала:

— “Що б швидше знайти, треба знати, що шукаєш”.

Далі був абзац про Цукуйомі. Без фото, лише загальна характеристика без жодної конкретики. Пан Дзімму напевне подумав, що вона й так зрозуміє, коли його побачить, а це лише щоб звіритися. Прочитавши дівчина розізлилася та швирнула конверт на ліжко. Їй ніби дали вибір, але в той час неймовірно тиснули, щоб обрала те, що потрібно, а не те що надумає.

Банко сховала це в найпотаємніший куточок своєї кімнати, а потім взявши свою книгу з міфології спустилася на кухню. Вона жила на другому поверсі ресторану так, як і Жанна, і Джун та пан Уме-ельв.

На кухні, до нового робочого дня, готувався пан Уме-ельв. Банко пощастило, що він був сам, бо довелося б проганяти Джуна, а це доволі важко зробити. В кімнаті стояв смачний запах, можливо, це завтрашній сніданок.

— Як почуваєшся, Банко? —  запитав власник. Він радо наспівував якусь дитячу пісеньку. — Ти сьогодні, якась не зібрана…

— Це через вас, — дівчина стояла на порозі та заходити всередину не збиралася. Вона очікувала, якоїсь відповіді, але чоловік мовчав тому продовжила: — ви продали мене мафії.

— Це питання?

— Ні.

Пан Уме-ельв навіть не підняв очей. Він і далі з легкою посмішкою продовжував готувати. Сказати, що Банко була розчарована, то — не була. Її совість теж не була чистою, тому можливо колись би вчинила б так само.

— Це не рідкісний випадок. Власники ресторанів, кав’ярень, готелів та такого іншого, можуть віддати свого співробітника за ануляцію боргу, або його зменшення. Іншого пояснення я не маю, але ніхто крім вас не знає, що я люблю міфологію, бо це ви подарували мені цю книгу, — дівчина витягла зі спини книгу, яку прихопила у своїй кімнаті.

Чоловік зрозумів, що вона так легко відступати не збирається, тому вимкнув газову плиту та поглянув на дівчину. Банко стояла спустошеною. Очі втомлені та порожні. Пальці міцно тримали книгу.

— Ти маєш рацію. Це виглядає жахливо, несправедливо, але ти ще молода, — господар так легко говорив, ніби це були заготовлені слова, — ти можеш обрати ким хочеш бути, а я ні. Ти ще не бачиш, але світ почав змінюватися та я хочу вихватити собі ласий шматочок. Розумієш? Світ змінюється та той хто має статус, статки та вплив легко прилаштуються…

Синопсис