Господарі пам’яті

Джошуа вперше почав підозрювати, що божеволіє, коли його дівчина, Джессіка, забула про сам факт існування Кайла. Свого рідного брата.

Мертвого брата, якщо вже бути точним. Власне, через це Джошуа з Джессікою і познайомився. Бо вона найняла його розслідувати смерть Кайла, підозрюючи, що це було вбивство.

Їхня перша зустріч трапилась три тижні тому, вісімнадцятого квітня. Джошуа добре пам’ятав, як вона розчахнула двері його кабінету та стрімко увійшла, без вагань крокуючи до гостьового крісла. Крісло це було старим та продавленим, Джош свідомо обирав саме таке, наслідуючи, як йому здавалося, Шерлока Холмса. Щоб клієнти та свідки почувалися незручно, відволікалися на це, втрачаючи концентрацію та розповідаючи більше, ніж треба.

Але Джессіці було плювати на крісло. Здавалося, що то міг би бути стілець Мойсея – цій привабливій високій білявці з глибокими зеленими очима, аристократичним носом, повними губами бантиком та милою родимкою над лівою бровою було абсолютно байдуже. Потиснувши детективу руку – її долоня міцно, впевнено стиснула його пальці – та різко сівши, Джессіка нахилилася уперед до Джошуа, заглядаючи йому в очі, та промовила:

– Привіт. Подейкують, що ти – найкращий приватний детектив у місті.

Джош мимоволі усміхнувся. Так, йому було чим пишатися: за три неповні роки існування детективного агентства “Правдолюбці”, яке він відкрив, втративши роботу в поліції, воно мало чимало гучних успіхів. Джошуа тричі згадували в пресі: після викриття ретельно прихованого адюльтера головного судді, коли він знайшов убивцю помічника сенатора та під час розслідування фінансових махінацій корпорації “Осіріс”, що кінець-кінцем призвело до її банкрутства. Чудові результати, справді. Було чимало й інших розкритих справ, не таких публічних. Але найкращим у місті його назвали вперше.

Та треба було відповідати потенційній клієнтці, тож Джошуа поважно мовив, натягнувши на лице, як він сподівався, професійну міну:

– Дякую. Чим я можу допомогти? Розкажіть, що трапилось.

Хоча певні підозри він вже мав. Клієнтка була вдягнена в елегантну чорну сукню до колін, чорні ж туфлі та вугільний шовковий палантин. Тож мова піде про смерть. Смерть людини, близької цій молодій жінці.

І він не помилився – наступними словами, що злетіли зі звабливих губ його співрозмовниці, були:

– Джошуа, я хочу найняти тебе розслідувати смерть мого брата. Копи кажуть, що це нещасний випадок, але я їм не вірю.

– Добре, агентство займається справами такого профіля, але я одразу мушу попередити: з великою ймовірністю поліція права. Так, помилки звичайно трапляються, але не дуже часто. Особливо не у великих містах. Повірте мені, я знаю.

Джошу коштувало певних зусиль стримати гіркоту на останніх словах. Хоча й минуло вже три роки, йому все ще боліло за минулою роботою, за розслідуваннями вбивств, коли усі можливості поліцейського департаменту були до його послуг. І рана, яку завдало йому передчасне звільнення, за весь цей час так і не загоїлась.

Поспіхом відкинувши ці недоречні думки, він провадив:

– Тобто, якщо моє розслідування підтвердить нещасний випадок, я сповіщу вас про це і закрию справу. Як би вам не хотілося, щоб підозри були правдиві. Ми не з тих, хто тягне гроші з клієнтів, даруючи хибні надії, – це була правда, якою Джошуа неабияк пишався, – я недарма назвав агентство “Правдолюбці”. Якщо вам підходить, то можемо продовжувати.

Молода жінка сумно усміхнулась у відповідь:

– Ні на що менше я й не сподівалась. Дуже хочу, щоб це було нещасним випадком. Тоді я зможу лишити це в минулому, – Джош звернув увагу, як на мить зціпилися її зуби, але Джессіка опанувала себе і продовжила, – зможу жити далі. Прийму світ, в якому більше немає мого брата. Але я не вірю. Багато чого не сходиться. Насправді, ніщо в цій справі не сходиться.

Фокусуватися на її словах потребувало чималих зусиль, бо невимушеність рухів Джессіки, активна жестикуляція, відверта демонстрація внутрішнього болю – щира, без масок, без награності – чомусь заворожувала Джоша, викликаючи майже гіпнотичний ефект. Струснувши головою, щоб зібратись, він сказав:

– Добре, почнемо спочатку. Ви не проти, якщо я ввімкну диктофон?

– Звісно, давай.

Запустивши запис, Джошуа спитав:

– Як ваше ім’я?

– Джессіка Діппет.

– Як звали жертву, вашого брата?

– Кайл Діппет.

Він мимоволі підняв брів:

– Ви незаміжня?

На обличчі Джессіки майнула швидкоплинна усмішка:

– Була, ми розлучились два роки тому. Але я не змінювала прізвище, якщо саме про це ти питаєш.

Джош кивнув. Він і сам не знав, чому перейшов на тему її шлюбу, вона вигулькнула інстинктивно. Але зазвичай інстинкти, його чуйка ніколи не підводила.

– Коли помер Кайл?

– Шість днів тому.

– Розкажіть обставини його смерті.

Джош подумав, що їхня розмова зараз схожа на матч з пінг–понгу. А Джессіка тим часом почала говорити:

– Кайл працює… працював у Вейнмарському університеті. Він був науковцем, фізиком. Вивчав властивості нових матеріалів, щось там квантово–екзотичне. Я в цьому зовсім не розбираюсь.

– А ким ви працюєте?

– Я хірург. Офтальмолог. Служу в Медичному центрі імені Рональда Рейгана.

Джошуа мимоволі відчув захоплення. Він завжди вважав роботу хірурга чи не найскладнішою в світі: навіть дрібна помилка може коштувати людині життя чи здоров’я. А операції на оці… Це просто щось неймовірне.

Окремо він звернув увагу на слово «служити». Незвичний вибір опису свого місця роботи, якщо ти не військовий. Але не час було відволікатись, Джош продовжив опитування:

– Як помер Кайл?

Вже вимовляючи, подумав, що треба було пом’якшити тон: все ж Джессіка тільки-но втратила брата. Але вона незворушно відповідала:

– У його лабораторії шість днів тому трапився, як мені сказали, нещасний випадок. Я не знаю деталей, бо ці дослідження засекречені. Кайл казав, що фінансування надходить від державних агентств. Підозрюю, це було АНБ, бо він згадував криптографію. Але без деталей: брат та його колеги підписували договір про нерозголошення.

– Добре, а який саме нещасний випадок?

– В тому то й справа: я не знаю! Мені нічого не кажуть. Ховали його в закритій труні, мене навіть в морзі не пустили до тіла! “Розпорядження поліції” – теж мені! Ба більше, Ірен, його асистентка, на похоронах сказала дуже дивну фразу. Промовила щось на кшталт “те, що трапилось тоді, неприродно, неможливо. Він не міг так загинути. Так не буває”. Коли я спробувала її розпитати, дівчина вибачилась та швидко пішла. Здається, Ірен була налякана. Можливо, тобі вона скаже більше.

Джошуа зауважив, як вона стиснула кулаки, розповідаючи про неможливість побачити тіло брата. Він чудово розумів Джессіку: поки щось не опиниться перед твоїми очима – воно не стає реальним. Здається обманом, якимось дурним жартом. А їй побачити, прийняти правду так і не дали.

– А що сказала поліція?

– Нічого конкретного. “Нещасний випадок під час експерименту”, – зло перекривила вона детектива, – дурня якась! Ірен проговорилася, що він навіть до свого робочого місця не дійшов.

– Що ще казала його асистентка?

– Це все. Про робоче місце вона згадала в надгробній промові, але та була короткою. Розповідала, яким геніальним та добрим він був, як несправедливо померти так рано, що його талант вкрали у людства. А тоді почала про те, що нечесно загинути, навіть не розпочавши робочий день, не дійшовши до столу – але розридалася та не змогла продовжити. Коли пізніше я підійшла до Ірен, видала ту фразу про неприродну смерть та швидко пішла. Я знайшла в телефоні брата її номер, але слухавку вона не бере.

Джошуа занотував, що треба взяти у Джессіки номер цієї Ірен. Диктофони це звісно добре, але техніка завжди може відмовити. Старі добрі олівець та нотатник не підведуть ніколи.

– Зрозуміло, Джессіко. Як звуть офіцера, що веде розслідування смерті Кайла?

– Офіцер Рамірез. Але ти дарма кажеш про розслідування, наче воно й досі триває. Коли я телефонувала їй сьогодні, детектив сказала, що вони закрили справу, як нещасний випадок.

– Можеш сказати ще щось важливе?

– Більше нічого. Ось, – і вона впевненим рухом простягнула йому складений листок паперу, – я записала сюди усю інформацію, яку маю: номери телефонів та адреси – мою, Кайла, офіцера Рамірез, Ірен, Проктора…

– Проктора?

– Проктор Девіс, другий помічник Кайла. Того дня його не було на робочому місці. І на похорон не прийшов, як і їх четвертий співробітник. Насправді, я опитала кожного, кого змогла. Коротше кажучи, тут все, що я знаю. Якщо тобі знадобиться додаткова інформація – завжди допоможу.

Джоша наче блискавкою пробило, коли його пучки торкнулись пальців Джессіки при передачі списку. Дивно: вони ж тільки-но познайомились. Щоб приховати збентеження, детектив поспіхом розгорнув листок: дійсно, уся згадана нею інформація, записана рівними, наче під лінійку, рядами, красивим, практично каліграфічним почерком. От тобі й каракулі лікарів. Список був структурованим, колег Кайла вона виділила окремим блоком.

Джошуа не міг не визнати, що Джессіка чим далі, тим більше йому подобалась. На її місці він би так само сегментував інформацію, діючи послідовно та планомірно. І вона розділяла його пристрасть до паперових документів – рідкість в цифрову епоху! Навіть можливі мотиви виписала! Але треба бути професійним.

 – Добре, Джессіко, дякую. Чи була у Кайла… подружка – чи бойфренд?

Він розумів, що якби жертва мала серйозні стосунки чи дружину, то його друга половинка була б в цій кімнаті разом із сестрою. Джессіка відповіла без вагань:

– Останні пару років – нікого. Принаймні, він нікого не згадував.

– Ви були близькі?

– Так, достатньо близькі. Кайл на рік молодший за мене. Батько покинув нас, коли йому тільки-но виповнилось два. Мати померла, коли брат поступив до МТІ. Ми завжди підтримували один одного, стояли удвох проти усього світу. Кілька разів на тиждень вечеряли разом. Час від часу катались на конях на вихідних. А тепер його більше немає.

Джош відчув, скільки гіркоти вона вклала в ці прості слова. Але її очі лишалися сухими. Він звідкілясь точно знав, що Джессіка взагалі не схильна плакати.

– Добре, наче це все, що мені потрібно для початку розслідування. Я приступаю негайно.

– Нічого меншого я й не чекала, – повторила вона.

І Джессіка, кивнувши, наче це дійсно було самоочевидним, одним плавним рухом здійнялася зі старого крісла. Джошуа зазвичай подумки кепкував з клієнтів, дивлячись, як незграбно вони намагаються вибратися з його настирливих обіймів. Але не в її випадку. Джошу багато зусиль вартувало дивитися в її зелені очі, не опускаючи погляд на груди, що привабливо натягнули сукню, тільки-но молода жінка розпрямила спину.

Потискаючи їй руку на прощання, Джошуа під впливом незрозумілого навіть для себе самого імпульсу промовив:

– Джессіко, я буду радий допомогти тобі розвіяти сумніви та відновити внутрішній спокій після смерті брата. Думаю, це був звичайний нещасний випадок, і я швидко з’ясую усі деталі.

Вона кивнула у відповідь та пішла, давши йому чудову можливість насолодитись виглядом її апетитних сідниць, щільно обтягнутих сукнею.

На той момент Джошуа дійсно вважав це звичайною, рядовою справою. Проста перевірка для заспокоєння дівчини у траурі.

Але життя швидко показало, як сильно він помилявся. У смерті Кайла не було нічого звичайного.

Насправді Джошуа не міг навіть уявити, наскільки глибоко заведе його кроляча нора, відкрита цим розслідуванням.

***

Почав розслідування справи Джош із дзвінка офіцерці Рамірез.

Насправді, тут йому пощастило. Джошуа пам’ятав Марію Рамірез ще по старому життю: вони кілька разів стикались у відділку. Двічі навіть пиячили разом. Не дружили, але по спогадах Марія була гарним професіоналом. Якщо він не помилявся, її прозвали Сантерою – за розвинену інтуїцію. Тож прийшов час вчергове скористатись перевагами поліцейського минулого.

– Маріє, привіт! Це Джошуа Берн, пам’ятаєш мене?

– А–а–а, Ведмідь, звісно. Як тебе забудеш! Як справи?

Джошуа наче наяву бачив її білозубу усмішку, відчував її крізь слухавку. Схоже, офіцер була в гарному настрої, гріх не скористатись такою нагодою:

– Та нічого, все добре. Слухай, маю питання стосовно однієї з твоїх справ. Зможеш допомогти?

– Звісно, буду рада! Це ж не через вбивство Ортеги, так? Ту справу передали федералам, чувак виявився справжнім мафіозі!

– Ні, ні, не про нього. Я хотів спитати про смерть Кайла Діппета.

– А, ти про це.

Джошуа аж смикнувся, відчувши, як миттєво змінилася атмосфера по той бік слухавки: з неї наче крижаним вітром потягнуло. Голос Марії тепер звучав холодно, відсторонено. Він знав, що усмішку з її вуст наче повінь змила. Офіцер тим часом, поміркувавши секунду, відрубала:

– Джессіка найняла, так? Нещасна не може прийняти правду. Цю справу закрито. Кайл помер від нещасного випадку! Немає про що казати. Просто забудь про це.

І одразу ж, не даючи йому змоги й слова вставити, Марія, вже більш неформальним тоном промовила:

– Слухай, Джоше… Ми сто років не бачилися. Може зустрінемось сьогодні у барі, хильнемо по пиву, розкажеш, як твої справи? Я звільнюся о восьмій.

Нутром Джошуа відчував, що це запрошення пов’язане зі справою Кайла. Джессіка під час їх ранкової зустрічі зовсім не скидалася на особу, нездатну прийняти правду. Навпаки, він думав, що вона, до прикладу, почувши, що має неоперабельний рак та жити їй лишилось півроку, просто почала б складати список справ, які хоче встигнути завершити за ці шість місяців.

І ще він запідозрив, що Рамірез чомусь не хоче розмовляти про Діппетів телефоном, ба більше – не хоче, щоб і він питав про цю справу.

Тож Джошуа швидко погодився, пообіцявши ввечері прийти в обраний нею паб.

***

Розслідування вбивства починається з місця вбивства. Це аксіома. Тому, закінчивши розмову з Марією, Джошуа лишив Джамаля, свого помічника, за головного, та сів у машину, направляючись до Вейнмарського університету.

Час було дізнатись більше про роботу та смерть Кайла Діппета.

За півгодини після того, як Джошуа розчинив парадні двері університету, він уже не був настільки впевнений, що це відбудеться. Почалося все непогано: на вході його радо перенаправили до науково–дослідного корпусу фізики, в якому розміщувався інститут квантових наук та інженерії. Саме в ньому і працював брат Джессіки, там була його лабораторія. Місце його загибелі.

Студенти, яких зустрічав Джош, крокуючи територією кампуса, радо усміхалися усім навколо, енергійно жестикулюючи та заклопотано обговорюючи свої такі важливі справи. Вони дружньо кивали детективу, певно приймаючи його за одного з викладачів.

А от у науково–дослідному корпусі усмішок поменшало. Пройти далі холу було неможливо без ID–картки з відповідними дозволами, за цим пильно стежила пара охоронців, що чергувала біля турнікетів. Джошуа звернув увагу на їх кобури: бойова зброя, жодних тобі тазерів. Незвично для університетської варти.

Хоча Джош сподівався, невимушено поспілкувавшись з ними про тяготи роботи та бешкети студентів, отримати безперешкодний доступ до будівлі, нічого не вийшло. Охоронці, тільки зачувши про приватне розслідування, зробили кам’яні лиця. “Не можна”, “заборонено без доступу”, “лише для авторизованого персоналу”. Довелося почати тиснути на них, вимагаючи когось покликати. Нарешті, після десяти хвилин вельми інтенсивних, неприємних перемовин один з охоронців відійшов зробити дзвінок, поки інший мовчки намагався просвердлити очима дірку посеред лоба Джоша.

За кілька хвилин з ліфта вийшла Ірен Тремблей. Джош одразу впізнав за фотографіями цю низеньку, коротко стрижену під хлопця, дуже худу брюнетку з нульовим розміром бюста, що завдяки білому халату здалеку скидалася на лікаря–підлітка: він, як гарний детектив, зробив домашню роботу. Спочатку переглянув сайт інституту квантових наук та інженерії, щоб зібрати дані про колег Кайла. З’ясувавши, що брат Джессіки був доцентом та очолював окремий структурний підрозділ інституту – лабораторію синтезу квантових матеріалів – Джошуа виписав у блокнот імена та прізвища усіх його співробітників. Їх, окрім самого Кайла, виявилось тільки троє: квантовий інженер Вікас Шарма, постдокторант Проктор Девіс, якого згадувала Джессіка. Та асистент–дослідник Ірен Тремблей, аспірантка та помічниця Кайла Діппета. Та, чиї слова спонукали Джессіку розпочати це розслідування.

Дивлячись, як Ірен, нервово крокує від ліфту до турнікетів, Джошуа звернув увагу, наскільки вона змарніла. Наче постаріла на кілька років: під очима залягли темні кола, на лобі з’явились зморшки. Змінилась постава – Ірен почала горбитись, ніби намагаючись здаватися нижчою на зріст.

Різниця на око Джоша була разюча: він вивчив соціальні мережі усіх співробітників лабораторії включно з нею, хоча профілі Ірен по малоінформативності могли посперечатись хіба що з профілем самого Кайла у Фейсбуці – там не було нічого, окрім перепощених мемів з котиками. А в інших мережах брат Джессіки взагалі ніколи не реєструвався. В Ірен же був Інстаграм: аспірантка нечасто щось публікувала, та кілька свіжих селфі все ж знайшлося. Але жодного посту після смерті її боса.

Підійшовши, міс Тремблей – Джошуа перед візитом пробив її по усіх базах і знав, що ця дівчина ніколи не виходила заміж – окинувши детектива швидким поглядом, мовила до охорони:

– Пропустіть його. Гостьовий візит.

Джош очікував суперечок, але охоронці лише кивнули. За хвилину він, отримавши гостьову перепустку, пройшов нарешті турнікет, крокуючи за своєю низенькою провідницею.

В ліфті Ірен мовчки натиснула кнопку з цифрою «4», приклавши до зчитувача ключ-карту. Коли вони досягли потрібного поверху, Джошуа побачив вузький коридор із сірими стінами, повний замкнених дверей.

Ірен, все ще не промовивши жодного слова після короткої репліки до охоронців на вході, пішла вперед, показуючи дорогу. За сотню кроків вона різко спинилася біля однієї з дверей. Джош звернув увагу, що тут перепустки не діяли: Ірен нахилилася до сканера справа від входу в кімнату, запустивши сканування ока. Біометричний сенсор, а значить, двофакторна аутентифікація, цікаво. Не кожен банк мав таку складну систему безпеки.

Приміщення за цими дверима розчарувало детектива: звичайнісінька офісна кімната, шафи, стіл з комп’ютером, стільці. Він очікував побачити щонайменше потужні лазери та розчленованих дітей в банках з формальдегідом. Єдиною відмінністю від звичного офісу була відсутність вікон: в цій кімнаті їх заміняли абстрактні картини.

Ірен всілася за стіл, втомлено опустивши чоло на руки. Джош влаштувався навпроти неї, нахилився вперед, наскільки можливо повторюючи позу аспірантки Кайла для швидкого налагодження зв’язку.

– Навіщо ви тут?

Питання захопило Джошуа зненацька. Жодних привітань, прелюдій. Детектив похапцем вийняв з кишені диктофон, показав Ірен, ввімкнув, дочекавшись її кивка. Що ж, прямо – так прямо:

– Мене звати Джошуа Берн. Я приватний детектив, розслідую смерть містера Діппета. Мене найняла його сестра, Джессіка.

Він очікував фрази на кшталт «немає тут чого розслідувати», на зразок того, що вже почув від Марії, але Ірен знову його здивувала:

– Так. Добре, що їй не все одно.

Дідько, весь план Джоша обережно підвести її до дивної фрази на похороні тільки що полетів під три чорти. Довелося імпровізувати:

– Ірен, чому це добре? Що трапилось з Кайлом?

– Кайл… – Джошуа напружився, очікуючи одкровення, – Кайл помер.

Мовивши це, Ірен замовчала, закривши очі. Ось тобі і одкровення.

– Так, я знаю. Але ж ви казали…

– Що?! – дівчина аж вскинулася. – Я нічого не казала! Ані вам, нікому!

– Чому ви так нервуєте?

Не менш різко, ніж вона завелася, Ірен раптом розслабилася, наче заводна іграшка, що витратила увесь заряд. Її відповідь прозвучала тихо, майже меланхолійно:

– Ви ще питаєте.

– Так, питаю. Бо не розумію. Можете пояснити?

Аспірантка сумно усміхнулася:

– Так, хоча який сенс? Кайла вже не повернеш.

– Але я намагаюсь зрозуміти, що трапилось. І Джессіка, його сестра. Вона хоче знати правду. Це важливо для неї!

Ірен гірко скривила рота:

– Звісно важливо. Що ж. Я розповім вам все, що хочете дізнатись. Все одно мені вже нема чого втрачати.

– Чому це?

– Кайл був моїм… а тепер його немає. Немає мого друга, боса, мого наукового керівника. Кінець моїй дисертації. Та й лабораторію закривають. Певно мені доведеться повернутись до Квебека.

– Вашу лабораторію? Лабораторію синтезу квантових матеріалів? Але чому? – здивовано перепитав Джош.

– Через його смерть. Усі обставини. Але це не головне, що я втратила, – пригнічено промовила дівчина, – ви знали, що ми зустрічались?

Джошуа напружився, вивчаючи лице Ірен. Це пояснювало, те, як на диво інтимно вона вимовляла ім’я Кайла. Її стан, її смуток. А також робило її головною підозрюваною у справі, бо аспірантка мала і мотив – у відносинах завжди є мотив –  і можливість. Але казати їй про це він не збирався:

– Ні, не знав. Як давно?

– Майже півроку.

– Але чому… – думки Джоша не встигали за ситуацією, – чому Кайл нічого не казав сестрі? Чому ви не… не знаю, не постили загальних фото в соцмережах?

Ірен поблажливо усміхнулася, наче детектив був несповна розуму:

– Ви дійсно не розумієте? Через програму. Через це, – і вона обвела рукою усе навколо.

– Через лабораторію?

– Лабораторію, грант, дослідження, так. Якби хтось дізнався, що ми зустрічаємось, могли виникнути сумніви щодо моєї компетенції. Підозри, що Кайл, – Джошуа відмітив, яким болем було просякнуто це ім’я для Ірен, – обрав мене не через високу кваліфікацію, а за… іншими критеріями. А це кинуло б тінь на нього, поставивши проєкт під удар. Тому ми зберігали усе в таємниці.

– Так, я розумію, звісно. – голова Джошуа працювала в експрес-режимі, перебудовуючи лінію допиту свідка. – А чому ви не сказали про це Джессіці на похороні?

– А навіщо?! – в голосі Ірен несподівано прорізалась злість. – Щоб вона жаліла мене? Чи навіть подумала, що я претендую на частину майна?!

– А було на що претендувати? – питання вирвалося з рота Джоша перш ніж він встиг його обдумати.

Але Ірен не образилась:

– Не знаю. Їхні батьки померли, але про якесь багатство Кайл ніколи не згадував. У нас були інші теми для розмов.

– Які?

– Ми. Робота.

– До речі, а чим ви займались в цій вашій лабораторії синтезу квантових матеріалів? Чому було присвячене ваше дослідження?

Вже задавши питання, Джош зрозумів, що їх розмова хаотично скаче від теми до теми. Але може воно й на краще: Ірен складніше буде збрехати. Дівчина тим часом промовила:

– А, це неймовірна річ! Насправді новаторська тема. Якщо коротко, ми виявили новий стан матерії – квантовий рідкий кристал.

– Квантовий рідкий кристал?

– О так! – відчувалось, як сама згадка про дослідження захопила Ірен, наче в ній замінили джерело живлення. – Цей стан виникає на межі напівметалу Вейля та спінового льоду при температурах лише трохи вище нуля. В ньому проявилась електронна анізотропія, тобто порушується обертальна симетрія, електрони рухаються асиметрично, можете собі уявити?

– Стійте, стійте! Можна англійською, будь ласка? Для людини, що не закінчувала університету!

– Ох… вона запнулася, підбираючи слова. – спробую пояснити. Ми створили, на межі двох вкрай екзотичних матеріалів, новий стан матерії, розумієте? Зовсім новий.

– Як це, новий стан? Що це за стан?

– Я ж сказала, квантовий рідкий кристал. Або просто кврістал, так ми його називали. Неофіційно, звісно.

Джошу все це звучало нісенітницею на науковому, але треба було розібратись, хоча б поверхнево:

– І що це за стан такий? Це через таяння того вашого екзотичного льоду при нагріванні вище нуля?

На його подив, Ірен коротко розсміялася, одразу затуливши рота рукою та винувато поглянувши на Джошуа:

– Ой, ні-ні. Це не той нуль, не та шкала!

– Шкала? – тупо перепитав Джош.

– Ви, певно, подумали про Фаренгейти? Або навіть Цельсії? А я мала на увазі Кельвіни, близькість до абсолютного нуля. По Фаренгейту там температура нижча за мінус чотириста п’ятдесят градусів!

Джошуа спробував уявити холодильник, який може створити таку крижану атмосферу. Не вийшло.

– Гм, добре, лишимо температуру. Так в чому ж суть?

– В стані, стані матерії! – терпець Ірен почав уриватись. – От які стани будь-якої матерії ви знаєте?

Детектив одразу відчув дежавю, наче повернувся на урок фізики в школі. Напруживши пам’ять, він мовив:

– Ну… е-е-е… твердий, рідкий та газоподібний.

– Так, правильно, правильно! І ще плазма, звісно, – вигукнула Ірен. – Всього чотири. І так завжди було. Ну, майже завжди, з тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року. Саме тоді відкрили плазму. А ми – ми знайшли, створили п’ятий! Вперше за півтора століття, розумієте?

– А-а-а… – протягнув Джош, і дійсно починаючи осягати масштаб їх роботи, – думаю, тепер дійшло.

– Отож! Це відкриття на Нобелівку! Наші імена стали б всесвітньо відомі! Ми вже планували, як застосувати ці квантові рідкі кристали, наприклад, в космосі…

– В космосі?

– Так, звісно, там не довелося б окремо знижувати температуру, можна було створити просто неймовірні квантові датчики… Я не кажу вже про віддалене отримання стану систем, це могло б призвести до революції в системах захисту інформації!

Джошуа одразу згадав, як Джессіка натякала про фінансування від державних агентств. Тепер він починав розуміти, що їх могло так зацікавити.

Але в цей момент захоплений вираз обличчя Ірен різко змінився на сумний, наче вона згадала щось вкрай погане:

– Але все пішло шкереберть.

– Шкереберть?

– Так, – тепер Ірен виглядала розчавленою, знову спершись головою на руки, – спочатку сам кврістал…

– Що трапилось?

– Так, кврістал. Він почав поводитись… неочікувано. Так, це нова форма матерії, щось небачене жодним науковцем в світі, неминуче мали бути сюрпризи. Але не настільки ж…

– А що відбувалось? – Джошу й справді стало цікаво, що виробляв цей таємничий кврістал.

– Багато чого. І абсолютно непередбачувано. – тепер Ірен виглядала розлючено, наче неможливість спрогнозувати поведінку нового матеріалу ображала її до глибини душі. – Барахлили камери, відео виходили зашумленими. Глючили усі наші датчики та сенсори, хоча кврістал був інертним, не мав жодного випромінювання. Принаймні, жодного відомого нам – привіт, Маріє Кюрі!

І вона коротко, гірко реготнула над зрозумілим лише їй та цій Марії жартом. Джош подумав, що треба не забути розпитати про цю Марію детальніше, можливо мова про їх колегу з сусідньої лабораторії? Ірен тим часом провадила далі:

– Були й інші дивні речі. Предмети поряд рухалися, ставали легшими… А коли ми пропустили через кврістал невеликий постійний струм, лабораторний стіл частково… змінився! Сам матеріал стола, розумієте? Він став кобальтовим в радіусі десь п’ятнадцяти дюймів!

– Так, певно це незвично, – мовив Джош, розмірковуючи, чого все це так дивує молоду науковицю. Кінець кінців вони відкрили новий стан матерії, звісно все буде видаватись химерним.

– Незвично?! Ви не розумієте, це… В столі зовсім не було кобальту, лише залізо, вуглець, кремній, трохи фосфору…. Ми розпилили його, детально дослідили, це просто неймовірно! Мова не про банальну зміну хімічної формули під зовнішнім впливом, ні – я кажу про трансформацію ядер атомів! Тут один хімічний елемент в прямому сенсі слова перетворився на інший!!

Джошуа спробував зосередитись на її науковій тарабарщині:

– А це рідкість?

– Рідкість – ха! Рідкість!! В хімії це вважалось, та й вважається неможливим навіть теоретично!

– Але ви ж не хіміки. Ви фізики, – зауважив Джош.

– Так, ваша правда, – Ірен переможно відкинулась на спинку стільця, – і фізикам вже вдавалося досягти цього результату, ще в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році. Перший ядерний вибух, пам’ятаєте?

– Ох, – Джош відчув, як усе всередині нього стиснулося, – тобто ви створили нову атомну бомбу?!

– Ні, боже… – молода вчена з розчарованим виглядом почала масажувати скроні, знову змушуючи Джоша відчувати себе учнем, що погано вивчив урок, – навіть близько ні. Хоча звісно потрібно було б детально досліджувати можливості та властивості кврісталів, вивчити усе. Шкода, що цього не трапиться. Принаймні, не тут.

– Бооо? – запитливо протягнув детектив.

– Бо проєкт закрили після смерті Кайла, я ж казала! Лабораторію опечатали, директор розіслав листа, що все обладнання буде списане та утилізоване!

– Але ж ваше відкриття?!

– Так, – Ірен пригнічено похитала головою, – так. Я намагалася переконати їх, казала, благала… Але все марно. Я одна нічого не можу. Керівництво університету, наші партнери – усі припинили відповідати на мої листи! А Проктор не виходить на роботу, не відповідає на дзвінки та імейли. Ві взагалі сказав, що йому запропонували нову роботу і цей проєкт його більше не цікавить.

– Ві? Вікас Шарма? – напружив пам’ять Джош. – Квантовий інженер, четвертий співробітник вашої лабораторії?

– Так, цей мене, принаймні, не ігнорує. Але на похорон Кайла не прийшов, та й взагалі після його смерті я бачила Вікаса лише раз: він забирав свої речі з лабораторії. Покидьок.

Це було вкрай цікаво, бо дивна поведінка близьких людей після чиєїсь смерті завжди є важливим маркером. Джош часом підозрював, що вбивці несвідомо хотять, щоб їх знайшли, розкрили. І він зазвичай успішно їм допомагав. Тож і Вікас, і Проктор заслуговували найретельнішої уваги. Ці двоє наче слідували класичним інстинктам поведінки в стресовій ситуації: тікати та ховатись.

– Вікас не казав, куди переходить працювати?

– Так, процідив, що його запросили до Лос-Аламоської національної лабораторії.

– А щось… щось ще здалося вам дивним в його поведінці?

– Так, – задумливо кивнула Ірен, – він уникав розмов зі мною, особливо коли я казала, що він зраджує Кайла й усе, чого ми тут досягли, усе, над чим ми працювали, найважливіше відкриття цього століття. Що іншої такої можливості може й не бути. Він… він виглядав стурбованим, занепокоєним. Так, здавалося, мої слова його… налякали.

Цікаво, цікаво, треба буде натиснути на цього Вікаса, але це почекає. Може, в неї є ідеї?

– Хммм, а чим саме ви його так нажахали?

– Не знаю, – Ірен струснула плечима.

Детектив подумав, що вірить їй: аспірантка схоже дійсно не розуміла, чого так налякався її колега. Що ж, далі відкладати не було куди, тож Джошуа перейшов до основної теми, яка його цікавила:

– Ірен, розкажіть будь ласка подробиці про смерть Кайла.

Як він і очікував, питання не було для неї легким. Джош помітив, як дівчина міцно стиснула губи. Але зволікати не стала:

– Так. Звісно. Що саме ви хочете почути?

– Все, власне. Чим більше подробиць ви згадаєте, тим краще. Будь-яка дрібниця може допомогти.

– Добре. Звичайно.

Джошуа дивився, як вона, зібравшись з силами, розпочала розповідь.

***

Шість днів тому Ірен Тремблей зранку першою з команди зайшла до будівлі науково-дослідного корпусу. Перекинувшись парою фраз з охоронцями, вона покрокувала до ліфту, потягуючи через трубочку свій корисний, але такий несмачний солоний овочевий смузі, подумки намагаючись згадати, коли востаннє надягала на роботу цю блузку. Ірен  залишила трохи одягу в Кайла, щоб після ночівлі в нього приходити до лабораторії в іншому, свіжому вбранні. Але тепер їй здалося, що цього тижня вона вже її носила. Чи ні? В цей момент аспірантка почула оклик:

– Хей, Ірен! Мої найщиріші вітання!

Озирнувшись, вона побачила Вікаса: низенький круглолицій уродженець Нью-Делі зі шкірою кольору молочного шоколаду, добрими очима-гудзиками, білозубою усмішкою та великим кирпатим носом смішно дріботів за нею короткими ніжками, намагаючись наздогнати. Він енергійно розмахував руками і взагалі виглядав дещо комедійно, але Ірен давно вже зрозуміла, що розум Вікаса гостріший за лезо бритви та швидший за японські потяги-маглеви.

– Привіт, Вікі! Як ся маєш?

– О, юна принцесо, наш короткострижений янголе, мої справи просто неймовірно чудові! Всю ніч я не закривав очей ані на мить, міркуючи над проблемою калібрування моїх прекрасних кріостатів – і думаю, що знайшов рішення! Найбільш елегантне з усіх можливих! Обіцяю, що вже сьогодні після обіду температурна похибка знизиться вдвічі!

Ірен лише усміхнулась у відповідь. За місяці співпраці вона вже звикла до квітчастої манери спілкування Вікаса: він міг плести мереживо слів годинами. Але якщо щось обіцяв – завжди сумлінно виконував.

Піднявшись ліфтом, Ірен з Вікасом попрямували до основного приміщення лабораторії синтезу квантових матеріалів. Кайл, як вони й домовились перед виходом Ірен з його дому, написав у загальному чаті, що затримується на десять хвилин. Тож вона з квантовим інженером мали трохи часу, щоб підготуватись до першої серії запланованих на сьогодні експериментів з кврісталами.

Крокуючи коридором, вони продовжили свою регулярну жартівливу суперечку:

– Ірен, світило, що осяює мій шлях! Прошу, сьогодні заходь до лабораторії першою, стань моєю дороговказною зіркою!

– Ві, будь ласочка, я заходила першою минулого разу! До того ж тобі варто визначитись: чи я твоє сонце, чи зірка?

Але Вікаса нелегко було збити з пантелику:

– О найяскравіша жінка цього інституту! Певно ти, оточена сотнями фанатів твоєї краси, випадково пропустила усі заняття з астрономії. Сонце то і є зірка!

– Викрутився, підлабузнику. Але я була першою минулого разу, тож тепер тобі доведеться торувати шлях!

– Мій діаманте серед усіх жінок світу! Якщо така твоя воля, я скорюся. Припаду до твоїх ніг.

Ірен усміхнулася:

– Саме так. Така моя воля.

Тож, діставшись входу в лабораторію, вона пропустила Вікаса першим до сканера сітківки. Відвернулася, поки він вводив індивідуальний шестисимвольний пін-код: за їх контрактом вимагалось обов’язкове застосування двофакторної аутентифікації. Система контролю доступу коротко пискнула, обробивши дані, засвітила зелений індикатор та відкрила двері шлюзової камери.

– Побачимось по той бік, мій янголе небесний! – вигукнув Вікас, заходячи всередину та закриваючи за собою двері.

Ірен недбало кивнула квантовому інженеру крізь віконечко, думками повернувшись до своєї блузки. Чи того разу вона все ж одягала іншу, з мереживом?

Аспірантка розсіяно поглядала, як Вікас Шарма знімає піджак. Але вся її увага знову сфокусувалась на ньому, коли коротун, розгинаючись, вдягнувши ліву бахілу, випадково зачепив ліктем одну з УФ ламп, після чого та згасла. Ірен ледь не вдавилась з несподіванки, довелось прокашлятись, розпліскуючи на стіну зеленаві краплі смузі. Треба буде покликати прибиральника. Ну принаймні на систему контролю доступу на потрапило.

Герметичні двері шлюзу не пропускали жодного звуку, але, судячи по поведінці Вікаса, він не забився. Зараз інженер, чомусь поглянувши вгору, чухав потилицю, роздивляючись несправну лампу, обережно штовхнув її пальцем. Не запрацювала. Тоді він знизав плечима та знову нахилився, щоб натягнути праву бахілу.

Ірен розуміла, чому він не надто засмутився; вона також не була стурбована. Шлюз  побудували для запобігання потраплянню всередину лабораторії пилу та вологи, він був повністю герметичним, оснащеним системою очищення повітря, іонізаторами та цілою купою УФ ламп. Несправність однієї з них не несла жодного ризику: просто треба буде замовити заміну на складі. Але це якраз один з обов’язків Вікаса, тож була тут певна справедливість: він пошкодив лампу – він же і займатиметься ремонтом.

Нарешті квантовий інженер без подальших пригод дочекався, поки відкриються внутрішні, автоматичні двері шлюзу, та покрокував до лабораторії. Ірен, знудившись стояти – треба таки було дати Вікасу пропустити її першою – без зволікань ввела власний код, водночас відсканувавши сітківку.

Поки вона вдягала бахіли, халат та шапочку всередині шлюзу, Ірен звернула увагу, що змінився звук повітряного насосу. За весь час роботи в лабораторії вона звикла до його невпинного рівного гудіння, але зараз насос працював з перебоями: шум то наростав до звичного рівня, то повністю затихав, то взагалі змінював тональність. Усе це нагадувало океанські хвилі. Аспірантка запідозрила, що саме тому Вікас поглядав угору. Що ж за день сьогодні, все барахлить! Добре, що це теж входить в сферу відповідальності їхнього інженера. Схоже, сьогодні у Вікаса буде напружений графік!

Зайшовши всередину лабораторії, вона викинула ці дрібні несправності з думок. Після шокуючого перетворення матерії стола на кобальт команда колегіально вирішила поки відкласти експерименти зі струмом, зосередившись на інших властивостях кврісталів. Тож Ірен треба було завершити оновлену програму на Python для керування сьогоднішніми дослідами. У Вікаса також вистачало задач: він вже з головою поринув у роботу, пораючись з генератором мікрохвиль.

За пару хвилин вона почула сигнал сповіщення з телефона. Поглянула на екран: Кайл був вже тут! Він часто так робив: писав повідомлення, підходячи до шлюзу. Як він жартував, даючи команді останню можливість попліткувати про боса перед його приходом.

Ірен обернулася – і дійсно побачила через вікно, що директор їх лабораторії, її науковий керівник, її найкращий друг, її хлопець, доктор філософії, доцент Кайл Діппет, сяючи усмішкою, стрімко підходив до дверей шлюзу. Зустрівшись з нею поглядом, він, вітаючись, весело змахнув рукою. Вона нахилила голову у відповідь. Милуючись, як раптовий протяг куйовдив його розтріпане волосся при вході в шлюзову камеру, Ірен вчергове позіхнула про себе: як було б добре, якби їм не доводилось приховувати відносини! Вдавати, що вперше зустрілися сьогодні, наче й не було чудової ночі разом, наче вони не цілувалися на прощання годину тому.

Задумавшись, вона не відвела погляду, поки Кайл швидко проходив шлюз. Тому побачила усе, від початку і до самого кінця.

Коли відчинились внутрішні двері шлюзу, Кайл, зустрівшись поглядом з Ірен, усміхнувся іще ширше. Він зробив крок в її бік, ставши на металевий поріг шлюзу. І послизнувся.

Ірен побачила, як раптово розширились його очі, коли нога проковзнула, наче на катку. Як Кайл втрачає рівновагу, починаючи завалюватись на підлогу. І як він похапцем хапається за поручень, встановлений в шлюзі саме для подібних випадків.

Але за частку секунди він скрикнув від болю, відпустивши поруччя. Кайл впав, вдарившись при цьому плечем о панель керування шлюзом. Ірен почула, як з динаміка панелі пролунав звук попереджувального сигналу. А двері почали закриватись.

Кайл, вельми спортивний хлопець, спробував підвестись єдиним різким рухом, але бахіла ковзнула знову і він повалився долілиць, наче в дитячому мультфільмі або старій комедії.

Його голова опинилась прямо на порозі, поміж дверей, але Ірен у той момент це зовсім не стривожило: сенсори не дозволять створкам зійтись, поки поміж них є сторонній об’єкт, будь-яка перешкода. Єдиним, що на той момент хвилювало Ірен, було чи не забив її коханий поперек, чи не вивихнув ногу?

Вона зустрілась з Кайлом очима – він, піднявши голову, дивився скоріше розгублено. Наче не розумів, що відбувається. Ірен назавжди запам’ятала цей погляд. Бо він був останнім. За мить двері шлюзу зійшлися, розчавивши голову Кайла так, що кров та мізки розплескалися на кілька метрів всередину лабораторії.

І тоді Ірен Тремблей почала кричати.

Синопсис