Патефони, трішки диваків і абрикосове варення.

Глава перша.

в якій я, переважно, байдикував, а також вперше в житті зіткнувся з тим, що не в змозі пояснити.

Як завжди в суботу, я йшов додому, відвідавши найкращій пивний магазин в Жешуві, що розташувався позаду Ринку. Я майже не вживаю алкоголь. За винятком пива і то в дуже обмеженій кількості. 

Цей ритуал я повторював всі шість років, що я жив в цьому маленькому, та дуже старому і мальовничому місті. Тільки щосуботи й тільки зранечку. Бо решту часу займала моя праця. Я є листоношею у старій дільниці містечка. Тож, окрім того, що я знав кожну особу свого району, я міг користатися привілеєм вживання фірмового велосипеда та шкіряної торби через плече, притаманній кожному листоноші.

Погода була сонячна і досить тепла, як на початок квітня і я весело крокував бруківкою коротенької вулиці Божнічей, на якій неповоротко розташувалися дві синагоги – стара і нова. Хоча обидві й були недієві, я любив ці два старих будинки. Вони нагадували мені про старі часи, коли тут, в Жешуві жило чимало євреїв. В моїй торбинці завзято передзвінькувались дві пляшки пива, наче акомпанемент до цвірінькання численних пташок. 

По лівій стороні вулиці був парк. Але він мені не подобається. Чомусь він завжди дмухає мені в обличчя важким запахом. Може це через огидний пам’ятник? Чи через те, що колись на цьому місці був старий єврейський цвинтар, знищений німцями в часи війни.

Та я дуже люблю два будинки, що тісняться скраю парку по вулиці короля Яна третього Собєського. Ті, що навпроти музичної школи, де колись був єврейський суд. Я, правда, не знаю історії цих будинків – ані коли вони були побудовані, ані хто в них мешкав.

Якщо з вулиці ці два будинки найзвичайнісінькі, яких в місті досить багато, то зі сторони парку вони просто прекрасні, хоч й потребують ремонту. Вони вдвох складають літеру n, створюючи пречудовий внутрішній дворик. Балкони першого поверху місцями поржавілі – мабуть, ще бачили перших мешканців. 

Сучасні пластикові вікна і кондиціонери трохи псули атмосферу. Додайте до них новеньке чорне БМВ, що стояло прям тут за залізними воротами й гараж з червоною брамою, що притулився до одного з будинків – і ви майже втратили це дивовижне відчуття затишку і комфорту. Та горщик з квіткою, що стоїть в рогу і запах смажених прозяків одразу ж кажуть вам, що це подвір’я живе своїм життям. 

Я вже майже минув моїх кам’яних улюбленців, коли краєм ока побачив щось дивне. Між двома будинками втиснулися зелені двері. Закладаюся – я їх ніколи до сьогоднішнього дня не бачив! А роздивлявся це подвір’я я неодноразово досить уважно 

Я пригледівся і двері в ту саму мить зникли. Що? Що відбувається?

Я звернув з тротуару і попрямував в сторону подвір’я. Хвіртка була відчинена і я вперше опинився у цьому дворику. Зелених дверей не було! Я походив з рогу в ріг і навіть помацав холодну стіну. Десь в горі зі скрипом відчинилася кватирка. Протяг.

Та ні – мені, мабуть, попаморочилося в голові! Я розвернувся на вихід. І знову щось зелене затанцювало на периферії мого ока. Я різко обернувся і майже вперся лобом в старі дерев’яні двері. Вони весело підморгнули мені білою табличкою.

«Міністерство Справ Дітей, Що Втекли. Години праці: Пн-Пт, 09:00 – 16:00» Прочитав я.

Я потягнув за ручку, та було зачинено. Постукав – нуль відповіді. Доведеться завітати сюди в понеділок. Якщо, звісно, ці двері знову покажуться мені.

Тільки но я опустив погляд на годинника, як зелені двері разом із дивакуватою табличкою миттю зникли. Неначе роблячи з мене дурня. Цегляна стіна саркастично дивилася на мене, мовляв: «Старий, ти чого? Гайда додому – випий свого пива й ляж поспи!».

Може й дійсно мені треба більше спати? Бракувало опинитися на шпиталю з такими галюцинаціями! 

Я розвернувся і попрямував в бік дому. Старий парк зустрів мене прохолодою. Високі старі дерева розгойдувалися на вітру, поскрипуючи, нагадуючи про старі часи. Під гіллястим дубом заховавсь крихітний дерев’яний будиночок – мене завжди брала цікавість, хто в ньому мешкає? Можливо його поставили для самотнього їжака, що жив в парку?

З-за лавки викотив на тротуар робот доставки. Я вже кілька разів зустрічав містом маленьких електронних приятелів, що розвозять їжу. Жовта коробка з колесами підморгнула мені однією фарою, пропускаючи мене, тож я поспіхом обійшов її, щоб не затримувати комусь обід.

В центрі парку, на самоті, посеред невеличкої площі, височів пам’ятник радянським визволителям. Хоча був він не такий вже самотній – зграї голубів використовували його яко громадський туалет, роблячи його вигляд ще менш привабливішим.

Одразу на рогу, за парком, мене зустрів будинок Управління Міської Зелені. Призначення будинку вгадувалося не стільки через синю табличку поряд з входом, як через море квітів, якими був обліплений фасад. Де окрім Управління Міської Зелені можна ранньою весною зустріти таку кількість квітучої зелені?

Біля Будинку Культури, величної сторічної будівлі, притулилася моя улюблена французька кав’ярня. Я ледь не спокусивсь зайти на капучино з круасаном, та треба було вертатись додому.

Залізничний вокзал вкотре зустрів мене металевим парканом. Кілька років тривала реконструкція. Можливо його вже давно б закінчили, якби під фундаментом будівничі не знайшли залишки минулої епохи, серед яких тепер радісно копирсаються археологи. 

На вокзальній площі старенький дідусь і широкополому смішному капелюсі годував крихтами голубів. Хоч скрізь і висіли знаки про заборону підгодовування птахів, та вони були проігноровані. 

Таксисти стояли біля автобусної зупинки і пили каву. Виглядало на то, що клієнтів в цю годину було не аж так багато. Під’їхав автобус і з його даху вилізли вуха, як в тролейбуса. Нові технології. Електричні автобуси, яким час від часу треба було підзаряджатися.

Тунель під коліями був абсолютно порожній. Враховуючи, що зараз суботній поранок – воно і не дивно. Чекайте. А ні – он біжить до роботи кондуктор електрички! Його темно-синій строй з червоними пагонами видно здалека. Торбина з касовим апаратом смішно б’є його по боках. Який сенс поспішати? Без нього все одно ніхто нікуди не поїде.

На тій стороні колій мене зустріла моя дільниця. О так, її я знав як свої п’ять пальців! Дитячій садочок, в якому ось-ось почнуть голосити й носитися маленькі терористи (я любив називати дітей саме так – маленькі терористи. Я не мав нічого проти дітей, та своїх не мав, хоча в мої 33 роки про це можна було вже замислитись). Побачивши мене, діти обліплювали паркан, радісно махали мені та голосили, як навіжені. Як тільки вони мене не називали: “мишеношом”, “листошоломом”, “мошлошом” і навіть “лисим шо-шо”. Це була одна з моїх улюблених забав – послухати нові прізвиська з-за паркану. Свого часу, я, навіть, записував їх до зошита!

Навпроти садочку, серед дерев, заховалася піцерія “Везувій”. Як на мене, то їхня піца була самою звичайнісінькою, такою самою, як і в більшості піцерій міста. Та її власник завжди хваливсь тим фактом, що їхній піцайоло виграв якійсь там конкурс, чи то в Наполі, чи то на Сицилії, на кшталт “Найсправніший піцайоло Світу”. Я жартома називав піцайоло “піцайолопами”. Так, так – в мене своєрідне почуття гумору.

За піцерією – пекарня, господарчий магазинчик і місце моєї роботи – моя рідна пошта! Завтра побачимося!

А ось і мій будинок. Сама звичайна п’ятиповерхівка, яких півстоліття тому набудували в великій кількості. Останнім ноу-хау стало добудовування до таких будинків ліфтів, яких вони були позбавлені від початку. Та мій будинок був далеко не в перших рядах списку реновації, тож на свій четвертий поверх довелося підійматися пішки.

В поштовій скрині були тільки рекламки. Світлодіодний інтернет, курси самооборони, газетка з акціями магазину техніки, мікрокредити й, чекайте… двері? На маленькій брошурці намальовані зелені двері. Щоправда, зовсім не такі, які я бачив сьогодні, та такий збіг мене трохи збив з пантелику. 

Я викинув всю рекламу до смітника, що стояв біля поштових скриньок спеціально для таких цілей і піднявся до себе. Першим ділом я спробував знайти інформацію про невідоме мені “Міністерство” – “Сторінка не знайдена. Помилка 404”. Дивно.

Хотілося відкоркувати пляшечку холодненького пива, та в мене було ще купа роботи. Треба заповнити звіт за минулий тиждень, а до того скласти план на наступний. 

Наступний тиждень мав бути досить напружений. Початок місяця, а значить – безліч кореспонденції. Переважно для пенсіонерів. Бо хто ще на сьогодення користається з послуг традиційної пошти? 

Я просидів до самого вечора у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, перебираючи тонни паперу. А врешті закінчивши, я зрозумів, що на вулиці почало темнішати. Ввімкнулися вуличні ліхтарі, підсвічуючи кімнату. Засвітивши торшер, я взяв з полиці книжку й улігся на дивані, поставивши обок омріяне пиво. 

Книжка йшла важко. А дві випиті пляшки, швидко відправили мене в сон. Мені напевно щось снилося, та жодних подробиць, прокинувшись, я не зміг згадати. Ніколи після алкоголю я не пам’ятав своїх сновидінь.

Неділя минула так, як завжди минає неділя. Прокинувся пізно. Трохи гуло в голові. Або після випитого звечора, або від того, що я не звик так довго спати, а сьогодні я спав майже до обіду. 

Швидкий омлет з еспресо. І до церкви. Так, я щонеділі ходжу до церкви. Скоріше через те, що мені подобається знаходитися серед всіх цих доброзичливих людей, ніж через власну віру. 

Було багато людей і бракувало повітря. Органіст, виглядало на те, що був не виспаний і не попадав в ноти, та це компенсовувалося дитячим хором, який дуже мило затягував церковні пісні.

Священник промовив довгу проповідь, яку я слухав одним вухом. Щось про прощення та милосердя. Та мої думки щоразу верталися до зелених дверей. Навіделося? Почав з’їжджати з котушок? 

Закінчивши проповідь, священник почав читати інтенції парафіян. Хтось просив про швидке одужання від хвороби. Хтось про легкі пологи. Божевільна Марта (жіночка років сорока, в якої кілька років тому, здається, загинула дитина), як завжди, просила про повернення доньки додому.

Не дочекавшись кінця Служби, я вийшов з церкви. Під входом жіночка сиділа на землі й просила милостиню. Не розумію, хто дає гроші подібним персонам. Всім жеж відомо, що це шахраї!

Я почемкував додому. Почав падати дощ. Дуже влучно я вдягнув сьогодні плаща з капюшоном, який цілий час намагався насунутися мені на очі.

Настрій був кепський. Гадаю, це було пов’язано з тим, що завтра треба було знову йти на роботу. В додаток, мене обляпав проїжджаючий повз автобус. 

Залишок дня лінувавсь. Подивився кіно, повечеряв. Хотів почитати книжку, та не зміг себе пересилити. На цій лінивій ноті я відправився спати.

Прокинувшись, я точно пам’ятав свій сон. Він був дуже яскравий і правдоподібний. Аж з перебором.

Я знову був на тому ж подвір’ї по вулиці Божнічей. І цього разу зелені двері нікуди не ховалися. Навпаки, вони були настіж відчинені. За ними проглядався світлий вестибюль, викладений бежевою кахельною плиткою. А на сходинках ґанку сиділа дівчина. На вигляд, років дванадцяти. Світле довге волосся. Величезні блакитні очі. І посмішка. Сьогодні рідко хто буде так щиро посміхатися незнайомій людині. Клітчастий сарафан і світло рожеві босоніжки. Вона вперлася ліктями в коліна, поклавши підборіддя на кулак.

– Привіт! Знову завітав? – привіталася дівчина. Оскільки окрім нас двох на подвір’ї не було нікого, то очевидно, що зверталася вона до мене.

– Привіт! Хіба ми знайомі? – відповів я. Дівчина виглядала привітно. І я не знайшов жодних причин бути неввічливим.

– Ти заходив позавчора. Та Міністерство суботами зачинено, – дівчина вказала пальцем на табличку на стіні позаду, – а вчора з тобою розмови не вийшло – сни вони такі, знаєш. Мене звати Мая!

– Я Павло! – зробив крок в сторону нової знайомої та простягнув долоню, та дівчина зупинила мене.

– Уві сні не варто! – пояснила вона. Чому саме не варто я не зрозумів, та вирішив не сперечатися з більш досвідченою сноходицею. Я не придумав що запитатися.

– Ти до нас ще зайдеш? – перервала тишу дівчина.

– А треба? – засумнівавсь я, згадуючи як зелені двері втікали від мого погляду.

– Авжеж треба! Аби хто до нас не приходить… І взагалі рідко хто приходить… – Мая сумно подивилася кудись мені за спину.

– Ну, тоді спробую завітати! – я посміхнувся, намагаючись підняти дівчині настрій, хоча далеко не був впевнений, що мені хочеться.

– Приходь обов’язково! – Мая підвелася зі сходинки, помахала мені рукою і, зробивши кільки кроків назад, зачинила з гуркотом за собою зелені двері.

Власне від цього гуркоту я прокинувся. На вулиці сміттєвоз випорожняв сміття у своє нутро, гупаючи залізними контейнерами об асфальт. Я подивився на екран телефону – було 5:32.

Глава друга.

в якій я розносив пошту, а також наважився розібратися з тим, що це діється.

Я не любив понеділки. Та, гадаю, мало хто їх любить. Особливо понеділкові поранки. Подивився на годинника. Трясьця! Треба бігом вдягатися!

Не встигну навіть випити кави! Одягнув футболку, і схопивши джинси побіг чистити зуби. Ледь не впав у ванній, намагаючись з зубною щіткою в роті натягнути штани.

Добре, що до роботи було зовсім близько! Тож запізнитися було шансів небагацько.

Ще трохи сонний я завітав на пошту, забрав робочу торбу з кореспонденцією, відчепив свого велосипеда з парковки й вирушив тихими вулицями Старомістя розвозити пошту. 

До того, як цей район був побудований тут було село, яке чомусь називалося “Руським”. Я весь час хотів знайти про це інформацію в Інтернеті, та забував.

Колесив від будинку до будинку. Від дівчини, що радісно вихопила з моїх рук листа, до жіночки з червонощоким малюком на руках, яка все ніяк не могла знайти свої документи, щоб отримати свого рекомендованого листа. Та я трохи її знав і не став мучити її пошуками.

Хотілося спати, тож я купив в кіоску каву і булочку з маком. Я не дуже любив мак, та нічого іншого на прилавку не залишилося. Принаймні свіжа. А щоб його! Продавчиня наступала мені цукру до кави. Ненавиджу солодку каву – цукор вбиває увесь смак. Недопивши, я викинув стаканчик до коша, сів на велосипеда і вирушив далі.

Врешті я під’їхав до будинку номер 12 на вулиці Гусарській. П’ятиповерхова будівля, завдовжки в три під’їзди, була досить стара й авжеж потребувала ремонту. Сусідній будинок був обставлений будівельними лісами, тож найближчим часом дійде черга й до ремонту цього.

Я сів на лавку біля дверів другого під’їзду. Стояла тепла квітнева погода, яскраво світило сонце, змушуючи мене жмурити очі. На стіні хтось знову намалював графіті – щось з війни двох місцевих футбольних клубів, чиї фанати один одного ненавиділи. Якісь матюки. А комусь тепер це замальовувати.

У моїй сумці було лише два листи для мешканців цього будинку. Один — для пані Адамець від пенсійного фонду. Востаннє вона скаржилася мені, що її задовбують з підписанням нового договору про накопичувальні внески. Загалом, мила говірлива, одинока бабця, та не варто було заходити з нею в розмови, бо вони могли тривати годинами.

Другий лист був для пана Колмана. Старий високий, трохи огрядний чоловік, чиї найкращі роки давно минули. Усе своє життя він працював стрілочником на залізничному вокзалі, що був зовсім поруч.

Єжи Колман був досить дивною особистістю. Часто можна було зустріти його посеред вулиці в старих потертих спортивних штанях, шльопанцях на босу ногу та розстебнутій картатій сорочці. Так він ходив практично в будь-яку погоду й пору року. Хіба що взимку, в мороз, вбирав зверху шкіряну куртку з емблемою залізничного депо. Такі куртки колишні працівники отримували в подарунок на одну з річниць виходу на пенсію.

Іноді можна було почути, як він голосно розмовляє сам із собою, причому половина його слів була матюками. Та як тільки він помічав, що поруч хтось є, одразу припиняв діалог зі своїм внутрішнім “Я”, мило посміхався й казав свою традиційну фразу: “Сьогодні видався пречудовий день, чи не так?” Він казав це незалежно від того, була погода справді гарна чи зовсім кепська.

Пан Колман мешкав на четвертому поверсі. Ліфта в цьому будинку, авжеж, не було, і мені страшенно не хотілося підійматися сходами, щоб, задзвонивши у двері, з’ясувати, що дід знову пішов у своїх “дуже важливих справах”, як він сам це називав. 

Тож я сидів на лавці й чекав. Чекав, коли колишній залізничник почне пчихати. Можливо, у нього була алергія — ймовірно, на котячу шерсть, адже в нього вдома мешкали дві кішки — Псотка і Луна. Єжи Колман завжди показував мені своїх кішок, коли я приносив йому листи. Сам він стверджував, що в нього хронічний рефлекторний реактивний риніт. Я ніколи не чув про таку хворобу — думаю, він її вигадав. Пчихав він лише вдома, тому часто виходив на прогулянки — нібито свіже повітря допомагає йому від його недуги.

Я сидів на лавці й чекав, коли пан Колман почне чихати. Пчихав він часто й так голосно, що його було чути не лише під під’їздом, а й через дорогу. Можу лише уявити, як це було бути його сусідом.

Не минуло й двох хвилин, як згори з відчиненого вікна пролунало: “Ааааапчхиии!” Однак пан Колман удома. Я нехотя підвівся з дерев’яної лавки й поплентався до дверів під’їзду. 

Старі сходи неприємно скрипіли під моїми черевиками. Червона вицвіла фарба місцями зійшла, і сходи виглядали трохи моторошно.

Я зупинився перед дверима номер дванадцять. Чого я не залишив свою важку торбу внизу? Треба віддихатися. Ніколи не любив підійматись пішки по сходах.

Я зрештою подзвонив у двері. З глибини квартири почулися лайливі сперечання:

– Ханя, відчини ці кляті двері! – здається, Ханьою звали його дружину. Цілком приємна жіночка.

– Сам відчини, лайдаку! Нема мені що робити.

За мить двері відчинилися, і переді мною постав Єжи Колман. Цього разу він був лише в сімейних трусах. Побачивши знайоме обличчя, він широко усміхнувся й сказав:

— Гарний день сьогодні видавсь, чи не так?

Між його ніг прослизнула чорна кішка. Чи то Псотка, чи Луна (я досі не можу запам’ятати, котра з них хто) — намагалася вислизнути на сходовий майданчик, але господар ногою перекрив їй шлях.

— Добрий день, пане Колмане! Вам лист! — я простягнув старому конверта.

Той подякував і заховався у своїй квартирі, ледь не загубивши в під’їзді одну зі своїх кішок. Здається, все ж таки це Луна.

На годиннику була майже друга дня. А значить вистачить на сьогодні ходіння. Треба було поспішити, раз я хотів встигнути до загадкового Міністерства (звичайно, якщо табличка мене не обманювала).

Авжеж, я поспішав. Цікавість брала верх. По дорозі закинув торбину на пошту до своєї шафки. Решту листів віднесу завтра.

На перехресті біля Головпоштамту мене ледь не переїхав зелений бус достави. Водій гнівно показав мені через шибу кулака, хоча я не був впевнений, що це сталося через мою неуважність – я був майже переконаний, що перебігав дорогу на зелений колір світлофора.

На Будинку Культури висіло оголошення про творчий вечір однієї місцевої поетеси, чиї вірші я обожнював, та на ходу не встиг прочитати коли буде зустріч. Бог з ним – знайду інформацію в Інтернеті.

Пройшов повз Міську Адміністрацію, яка вже теж планувала закінчувати робочий день. По широких сходах працівнички, цокаючи підборами, поволі втікали додому. 

Пробігся через сумний парк, оточений старими, спокійними та трохи втомленими будинками з міжвоєнної епохи, що дивом пережили війну. Ковзнув поглядом по пам’ятнику, що звисока презирливо дивився на поспішаючих перехожих.

Ось і мої кохані будиночки. Хвіртка була прочинена, немов чекаючи на гостів. На подвір’ї стояв червоний спортивний байк, ліниво похилившись на один бік. Та вся моя увага була прикута до зелених дверів, що цьогораз нікуди не ховалися від мене. Старі, потерті, з латунною ручкою. Не змінилася і табличка. Я подививсь на годинник: 14:27. Встиг, та ще й запасом. 

Двері піддалися відразу, без жодного опору. За ними відкрився невеличкий хол, світлий, чистий, з високою стелею, яку підпирали дерев’яні балки. Пахло старими книжками, яблучним пирогом і чимось таким, що я не одразу впізнав — запахом крейди.

Двері в кінці холу відкрилися і з них до холу вибігла Мая. Сьогодні на ній був джинсовий комбінезон, рожева футболка з великим написом “NASA” і темно сині кеди. Волосся було зібрано у хвостика, в на обличчі танцювала щира посмішка.

— Привіт-привіт! — Мая підбігла до мене і міцно обійняла.

Синопсис