Аномалія у Едемі

Чудернацький агрегат переді мною видав серію різких пострілоподібних звуків і почав гудіти. Чорний пластик запітнів, заклекотіла вода, і гаряча темна рідина краплина за краплиною наповнила тріснуту чашку. Машина щось проверещала, блимнула діодами та спресувала використаний напівфабрикат у брикет. Я підніс чашку до губ і відсьорбнув.

Перший ковток кави — мій незмінний ранковий ритуал понад десятиліття. У відповідь на мої вмовляння працівники музею знайшли, мабуть, єдину на всю планету кавомашину, що ще працює. Кава щоразу трохи різна: не завжди смачна, далека від ідеалу. Але саме в цій недосконалості — смак минулого. Смак реального. Сьогодні відчувався ледь помітний вапняний присмак.

Я відійшов від шафи з апаратом і пройшов через невеликий кабінет до платформи-тераси. Меблі й речі навколо відтворювали XXI століття — пластикові копії, звісно, мого утримання не вистачало на справжнє дерево. Та мушу визнати: сучасний друк відтворює фактуру майже бездоганно. Двері розсунулися автоматично та беззвучно, і до мене долинув тихий весняний шелест велетенського саду, на який перетворилась ця частина музею. На платформі очікувало сучасне крісло, що повторювало форму тіла. Я повільно сів, передчуваючи звичний початок свого ранку на Землі.

Під платформою буяли ряди зелених насаджень, стовбури, уквітчані листям та квітами, тягнулися десь за обрій. Над деревами кружляли аеродрони, що імітували бджіл. Сто років тривають спроби повернути екосистему до самопідтримуваного стану, але досі безуспішно. Та тут — тихо, порожньо. Ідеально для кави.

Раптом платформа завібрувала, і почувся гул двигунів, що швидко обірвався. Швидше за все, пілот шатлу, уникаючи астрономічних штрафів, увімкнув антиграви. У мене залишалося ще кілька хвилин тиші.

Трохи згодом я підвівся та попрямував до шафи, щоб змінити невагомий «нічний» комбінезон на парадний комплект. Біла сорочка, яку не треба прасувати, чорний офіційний костюм, блискучі черевики. Для сучасників я виглядав ще одним музейним експонатом. Але справжня кава вимагала відповідного вигляду.

На терасу піднялась висока дівчина в темно-синьому костюмі, тканина жакета та брюк грала ледь помітними фіолетовими переливами. Волосся — бездоганно укладене, контактні лінзи з веселкою (остання корпоративна мода), в руках — брендований планшет з написом «Еталон М-корп». Вона виглядала як офіційне звернення в людській подобі. Я підійшов до крісла і зробив рукою запрошувальний жест. Візитерка трохи сіпнулась, коли дрони з музейними знаками притягли ще одне крісло та невеликий столик.

— Доброго ранку. Вітаю вас на Землі. Будете каву? — я дозволив собі трохи помилуватись її збентеженістю. Крісло заохочувало прийняти розслаблену позу, а це, ймовірно, суперечило обраному стилю ведення спілкування. Вона мимоволі кілька разів ковзнула поглядом по столу, кріслам, другій чашці, що приніс дрон. Брови ледь-ледь поповзли вгору.

— Вітаю, пане Корецький. Перепрошую, мене трохи… збентежило ваше оточення. Мене звуть Лія Верен, я представляю тут Раду директорів корпорації «Еталон». Я… не очікувала повної відсутності у вас сучасних девів ДР*. Інформація про мій приліт та нашу зустріч мала чекати у вас на пошті, але, вочевидь, ні.

Дев — від «device», розмовна назва приладів для доповненої реальності (скорочується до ДР чи AR). На час подій оповідання вже є офіційним терміном.

— Трохи дезорієнтує, так? Жодного тегу на предметах, на кілометри навколо лише вільний простір і нефільтроване повітря, — я підійшов до столика та взяв свою каву. — Пропоную вам поки що відкласти планшет і взяти до рук чашку. Відчути її тепло. Спробувати. Смак може вам не сподобатись, але ми не дізнаємось, поки не скуштуємо, правда? Насолоджуйтесь моментом. Вимкніть лінзи ненадовго, тут вони не дуже вам знадобляться.

— Це обов’язково? Наша розмова…

— Вважайте, це моєю примхою. Інакше розмова не відбудеться взагалі. Я вам для чогось знадобився. Це настільки важливо, що міжпланетного дзвінка виявилось недостатньо. І настільки конфіденційно, що вимагає присутності корпоративного представника рівня Ради директорів однієї з найбільших М-корп*. Вам доведеться погодитись.

М-корп — міжпланетні корпорації, корпоративні утворення, що надають послуги за межами однієї планети (у нашому випадку — колоній у межах Сонячної системи).

Лія спробувала сісти повільно й з гідністю, але крісло під нею м’яко просіло, і вона мало не пролила каву. Дрон поряд спритно підхопив чашку маніпулятором, тож з другої спроби їй таки вдалося вмоститися. Візитерка вимкнула лінзи: веселкові очі зникли, натомість з’явилися звичайні сіро-блакитні. Вона зробила ковток. Я повернувся на своє місце, спостерігаючи, як Лія намагається зберегти контроль над образом. Можливо, вона демонструвала більшу збентеженість, ніж насправді відчувала, бо кава цього разу вийшла справді непоганою.

— Тепер можна продовжувати, — я вдивлявся у сонце над нескінченним зеленим морем. Лія на кілька секунд увімкнула доповнений зір, але знову вимкнула. — До якої колонії ми летимо?

— Як ви…?!

— Ваш шатл не відбув. Пілот чекає. Ви тут особисто — отже, хочете переконати мене вирушити з вами. «Еталон» не веде діяльності на Землі, це не ваша спеціалізація. Відбулось щось, що виходить за межі загальної логіки, інакше ваші АШІ* впоралися б самостійно. Ви потребуєте моєї особистої присутності та експертизи, а я на пенсії довше, ніж вам реальних років… Думаю, якесь дуже значне фіаско. Хтось помер?

АШІ — асистуючий штучний інтелект. Поширена у часи оповідання технологія ШІ, що допомагає аналізувати великі обсяги даних. Не моделює особистість.

— Пане Корецький… — вона занервувала. Звичайна реакція, коли хтось руйнує задуманий сценарій. Віддаю належне її професійності — досі вона трималась відмінно. — Добре. Ви праві. Ми маємо смерть за дуже загадкових обставин на «Аріадні». І я хочу запросити вас долучитись до розслідування як експерта.

— Коли М-корпи відправили мене на пенсію як «останнього поліцейського» й закрили відділок на Церері, я не просто так обрав Землю. Я не хотів бачити, як справу мого життя спрощують до алгоритмів. Я відмовився від сучасних девів, від корпоративного пакету відновлення. Навіть новини читаю через старий браслет. Хотів дожити вік серед таких самих музейних експонатів, як і я сам. То чому я маю летіти зараз?

— Я… — веселкові переливи пробігли крізь її зіниці. — Визнаю, була трохи самовпевненою. Звикла, що логотип корпорації на одязі сам по собі достатньо заохочує до співпраці. Виправляюсь.

— Ви прочитали моє досьє. Там є пункт, що я ціную відвертість.

— Так. Але не лише тому. АШІ не змогли розкрити злочин. Вперше за історію колоній та їх застосування. Є тіло. Є всі дані. Але система вважає це… неможливим. У вас є шанс довести, що М-корпи помилялись, коли відправляли вас на пенсію.

— Померлий — реальна людина?

— Найреальніша. Дуже холодна.

— І ви маєте в цьому особистий інтерес. Можливо, цілите на посаду асистентки директора чи навіть крісло. Більшість Ради від вас відмахнулась, визнавати помилки вони не вміють і не хочуть. Та й помилка в межах статистики… Але ви готові ризикувати.

— То як? — вона подалась уперед, сіро-блакитний погляд майже вперся в мене.

— Згода. Сподіваюсь, ваш статус дозволить мені не зважати на бюрократичні формальності, — я підняв свою чашку. — Але спершу доп’ємо каву.

***

Покидаючи свою «комірчину почесної відставки» на Землі, я все ж таки спромігся викопати в завалах ностальгічного мотлоху (друковані фото, папки зі справами на фізичному пласпері, численні носії даних усіх форм, розмірів та ємностей) майже антикварні ДР-окуляри. Лія, коли їх побачила, попросила подивитись зблизька й щиро дивувалась, що вони взагалі працюють. А вони не тільки працювали, а ще й дозволяли багато налаштувань, яких у більш сучасних девах просто не передбачили («для зручності користувача»). З ними я міг бачити ДР-шар оточення і не «проходити крізь стіни», але так само міг просто опустити погляд і повернутися в сіру Реальність.

У нашому випадку — дійсно сіру, навіть у бізнес-класі М-корабля*. Я був немов занурений у два світи одночасно. Один — яскравий, мерехтливий, наповнений простором цифрового Всесвіту, де подорожують, сидячи у кріслах, пасажири. Просто парк розваг, ще й з індивідуальними налаштуваннями, коли можна замкнутися у віртуальну «кімнату» аж до посадки. Другий — повний металу, пластику, кабелів усіх кольорів, важких переборок між відсіками, завжди знервованих стюардів, запахів озону та чистячих засобів.

*М-корабель: космічний корабель, що здійснює міжпланетні перельоти. Не сідає на поверхні планет. Для подолання відстаней використовує двигун, що згортає простір. Ця технологія дозволила збудувати станції навколо інших планет. 

Преміум-клієнтам «Скайвей М-корп» на період подорожі надавали вставки в ніс, навушники й власну модель ДР-окулярів, щоб пасажири не нудьгували. Пасажирам загального відсіку щастило менше, та й їхні ДР-дева були гіршої якості. Економ-клас обходився навіть без цього. Але бізнес-клас давав ще й можливість замовити снеки та напої, чим я й скористався, щоб згадати смак бренді.

Подорож не мала тривати довше чотирьох годин. Якщо все проходить вдало, поштовхів відчувається лише під час стиковки на орбіті. Люди навколо занурилися у марення цифрових світів, я ж намагався триматись за єдиний доступний мені шматок реального — у псевдоскляному келиху. Лія явно вивчала якісь дані, веселкові лінзи спалахували так, що це було видно крізь напівзаплющені повіки.

Те, що ми наближаємося до точки стрибка, я зрозумів, коли до мене підійшов стюард і максимально ввічливо поцікавився, чи не хочу я зосередитись на ДР і віддати йому склянку. Біомонітори корабля, мовляв, фіксують моє дихання та серцебиття, і вони відрізняються від показників інших пасажирів. Тому, щоб запобігти можливим негативним наслідкам… Довелось віддати.

Після стрибка я зачинився у вбиральні та якийсь час вивчав власне обличчя у невеликому дзеркалі. Трохи запалі темні очі, широка щелепа, поголена майже стерильно. Сітки зморшок, які можуть прибрати в будь-якому медзакладі. Життя не балувало мене, але й вік не надто поспішав брати своє. Я живу в світі, де мене можуть бачити в усіх деталях таким, як я хочу показати. Інколи навіть бачити те, чого я показувати не хочу. Тому я, навпаки, буду символізувати невідворотність Реальності…

Щось бренді, схоже, виявилося зайвим. Уже коли ми прямували на вихід, Лія спитала, чому я не налаштовую зовнішній вигляд для інших ДР-девів навколо, але поринати в трохи депресивну філософію остаточно розхотілося. Я нічого не відповів.

***

Станція «Аріадна» зустріла нас привітно. Прозорий ліфт — ліфтова платформа-кліть — виніс нас одразу до представництва, цілої секції «Еталону». Біло-мармурові (тобто сіро-металеві) стіни з золотими та багряними візерунками (яскраво-помаранчевими й чорними обмежувальними знаками та номерами секцій станції) у теплому освітленні (читай — біло-синьому та приглушеному) вели до приймальні та кабінету, який облаштувала собі тут Лія.

Спартанське оточення космічної станції обернулося чорно-синім «хайтеком» з блакитними світильниками, безліччю серверних станцій (взаємодія з якими через ДР дійсно давала доступ до інформації) та панорамним «вікном» з видом на Венеру (з зовнішньої камери у реальному часі). Крісла й невеликий диван вишневого кольору «під шкіру», робочий стіл. І, як не дивно, у не-доповненій реальності все виглядало так само, тільки Венера була на телестіні.

Одразу по прибутті до кабінету прослизнув технік із символікою «Еталону» та передав мені планшет. Я занурився в справу, сівши в одне з крісел, Лія розмістилась за своїм столом, більше вивчаючи мене.

— Отже… Коул Дайсон, двадцять три роки, інженер електричних систем, службовець М-корп «Вєнус Проксіміті», аватари ДР, соціальні мережі… Знайдений мертвим у секції №… зі слідами ураження електричним струмом. АШІ відділку Сектору правопорядку станції «Аріадна» дійшли висновку, що стався нещасний випадок, — я автоматично простяг руку в повітря на рівні свого звичного столику.

Лія блимнула лінзами. Від стіни відділився дрон із маніпулятором, у якому тримав склянку. Мабуть, у стіні сховано холодильник чи кухонну систему. Склянку він доніс до моєї руки — рідина виявилася синтет-кавою. Приторною, як цукровий сироп. Та що поробиш.

— Перевірка медичної картки, обстеження «МедіКомОмні»… Причина смерті — травма. Уражено внутрішні органи. Його тричі вдарили чимось гострим… Додаткова перевірка відділку — помилка рапорту, відсутні дані, що підтверджують версію медичного АШІ.

— Я запросила уповноваженого з Сектору правопорядку… але там практикант, щойно заступив. Робота вважається простою…

— Сподіваюсь, з лікарями ситуація не аналогічна. Я так розумію, ми вже маємо взаємні позови від ВП та МКО щодо роботи їхніх АШІ, але ніхто не хоче визнавати свою неправоту. Хоча фізичний огляд підтверджує медичні висновки. Чому ви хочете замовчати інцидент?

— Ем… — Лія запнулась. — Більшість даних базується на положенні ДР-деву Дайсона, включно з пересуванням та медичними показниками. І виходить, що система запобігання нещасним випадкам мала б його попередити чи навіть викликати медиків… Але вона не спрацювала.

— Дякую, Ліє, ви вчитеся говорити прямо. Але не звикайте, у вашому світі це непрактично, — ковток приторного напою. — Сенсори ДР не спрацювали, бо він насправді був в іншому місці. Це поки припущення, та давайте переглянемо відео з камер…

Через дві години вдивляння у падіння до шахти з оголеними силовими кабелями з різних ракурсів у двері кабінету протиснувся службовець правопорядку. Я ледь утримався, щоб не залити кавою покриття підлоги.

— Уповноважений Сектору правопорядку… — голос бадьорий, як у старшого підлітка. Власне, брунатне волосся в різні боки, величезні очі та майже дитяча посмішка хлопця теж вказували на вік, сповнений ентузіазму. Я пошкодував, що не можу відправити Лії повідомлення без свідків. — Лазарус Сол.

Я піднявся з крісла та, перш ніж Лія встигла відповісти передбачену формальність, підійшов до «поліцейського».

— Лазарусе, я дуже радий познайомитись. Марк Корецький, наразі… консультант у особливих справах корпорації «Еталон». Ми працюємо над випадком смерті на станції. Це дуже прикро, що так трапилось у твою зміну, але нам доведеться попрацювати разом, — я потис йому руку своїми та трохи нахилився.

І тут зрозумів, що він виглядає й сприймається оточуючими зовсім інакше. Мої окуляри показували його ж, але наче перенесеного у власне майбутнє — високого, статного та готового дійсно уособлювати закон. Аватар, на який «Вєнус Проксіміті» не пошкодувала коштів. 

— Ви дійсно Марк Корецький? Старший детектив Корецький? Останній поліцейський? — Лазарус неочікувано широко посміхнувся й щиро зрадів. — Я передивився всі ТриДі* про вас, та всі клаптики, навіть найкоротші й найрідкісніші. Знаєте… Я хотів бути схожим на вас. Тому і подав заявку на цю роботу, та ВП затвердили її серед багатьох кандидатів. Я впевнений, що ми тепер точно впораємось із цим інцидентом якнайкраще.

*ТриДі: формат тривимірного кіно. Розмовне.

— Лазарусе, де ви навчались?

— ВП започаткувала розширений курс з обробки даних правоохоронними АШІ, я сам пройшов понад десять додаткових. Також інженерні курси, щоб краще розуміти, як працюють системи станції. Вони дуже цікаві…

— Добре… Які твої інструкції у випадку, наприклад, численних насильницьких злочинів?

— Це просто! Я маю активувати «протокол другий червоний», дати дозвіл на застосування правоохоронних дронів другого рівня та заблокувати секції, де вчиняються такі злочини. Чекати повідомлення від АШІ, що правопорушення припинено. Але це дуже рідкісна настанова, вона ще жодного разу не…

— Не застосовувалась. І я сподіваюсь, що й не буде застосовуватися. Просто згадалося… — я нарешті опанував себе та відпустив руку «колеги». — Тепер мені треба якомога чіткіше та детальніше з’ясувати щодо інциденту наступне…

Налаштування моїх архаїчних ДР-окулярів потребувало голосового введення, а цього я дозволити собі не міг. Довелось довго «мучити» браслет, поки вдалося запустити потрібні системи.

«Ліє, це лінія зв’язку голос–текст. Ларинго-акустичний модуль. Мене все одно не чути, в усіх у вухах вкладки. Іноді треба буде ось такий сеанс зв’язку. Інакше я у цьому гібриді цирку та дитячого садка не витримаю».

«Ви невеликої думки про офіцера Сола, як я подивлюсь. Але він дійсно мав найвищі показники у тестах, найвищий показник психологічної стабільності, хоча й проходив по нижній віковій межі. Вже має кілька винагород…»

«Я бачив таких двадцятирічних на початку моєї службової кар’єри… А потім їхню кремацію».

Лія не відповіла.

— Лазарусе, я зараз дивлюсь звіти від Сектору правопорядку та від медиків. У них щось не збігається. Які б висновки зробив ти?

— Так… Там дійсно якась помилка. Я не зміг отримати оновлений звіт від АШІ, бо медичні дані ніяк не могли бути вірними при наведених обставинах. Також я мав припис від ВП зробити ці дані… закритими. Тоді як ви їх отримали?

— За службовим доступом… — я погано орієнтувався в корпоративних зв’язках тут, на «Аріадні». Чий голос тут буде вирішальним — добувної корпорації чи корпорації інтер-зв’язку, на чиїх серверах крутяться всі дані? Помилитись не можна.

— …що наданий представником Ради директорів корпорації «Еталон», — завершила Лія. — Ми, як зберігачі інформації, маємо запобігати злочинам та сприяти їх розкриттю.

«Дякую, Ліє».

«Це спрацює ненадовго. Десь на сорок вісім годин. А там… переможців не судитимуть».

— От. Тому… нам треба оглянути місце смерті бідолашного інженера Дайсона.

— Нема питань… Надсилаю посекундне моделювання оточення від АШІ…

— Ні, Сол. Ми йдемо на місце події.

***

Щоб дістатися потрібної шахти, нам довелося скористатися десь десятком ліфтових платформ та транспортерів. Навіть пару секцій пройти Основним Кільцем, але я наполіг, щоб ми покинули його якнайшвидше. Простір цього коридору був заповнений людьми, які кудись йшли у своєму темпі, сиділи, спілкувалися. У їхньому спільному сприйнятті коридор виглядав як широка дорога, наповнена рекламою, кав’ярнями, численними магазинами. У всі боки простягалися зелені газони з впорядкованими насадженнями дерев, кущів та квітів. Було чути, як десь цвірінькають птахи, зверху пропливало щось схоже на хмари. І десь уже на межі зору велетенської зали восьмикутні вікна давали панораму навколишнього космосу та велетенської кулі Венери.

Мої окуляри дозволяли бачити все, як є. Юрбу в однакових комбезах персоналу станції, що рухається по розміченому тунелі з приглушеним освітленням. «Магазини» та кав’ярні ставали нішами у стінах. Замість зелені — сіро-блакитна стіна. Замість простору — люки в інші секції. Колись упровадження девів врятувало колоністів від психозів та клаустрофобії. Міра була вимушеною, але спрацювала.

Я дозволив собі трохи посміхнутися, побачивши реакцію подиву (дехто навіть відсахнувся від мене) в оточуючих. Вони бачили не унікалізований аватар високої якості, а стандартну «заглушку», яку створювали мої окуляри. Манекен, ще й примітивної деталізації. На налаштування чогось більш пристойного пішов би так необхідний нам час. Водночас неспівпадіння доповненої реальності могло викликати й погані наслідки для психіки. Тому перебування у натовпі я намагався скоротити до хвилин. Героєм чатів “після вечірньої вахти” я і так уже став.

Останні десятки метрів довелося майже проповзти через частину технічної магістралі. АШІ, що спостерігав за цією частиною станції, вимикав струм та відкривав люки, щойно ми з’являлися. Подорож завершилась над вертикальною круглою шахтою, повною кабелів. Униз вела міцна драбина, а навколо тягнулися надійні перила.

— Лазарусе, передай мені, будь ласка, тривимірну схему цього місця. Ні, не інтерактивну. Познач, де знайшли тіло. Ось тут ми й почнемо, — я почав спускатися. Місця вистачало тільки для одного. Лія залишилася зверху.

Сліди (мабуть що крові) я знайшов одразу під драбиною. А там, де колись лежав Дайсон, не було навіть пилу. Оглянувши круглу платформу з безліччю силових кабелів, я повернувся до інших. Уже піднімаючись, помітив кілька клаптів синтетичної тканини, що застрягла у верхній частині драбини.

— Спустити тіло можна було тільки тут. Але його сюди принесли не тією шахтою, якою прийшли ми. Сюди ведуть ще дві. Думаю, ось цією, «нульовою»*.

*Маркування напрямків на станції відбувається з використанням кутів відносно Кільця (замкненого тонелю, де створюється штучна гравітація обертанням станції). Відповідно, “нульовий” напрямок тут – це градус, відовідає умовній Півночі на Землі. 

Сол спробував відкрити люк, на який я вказав, але його доступу виявилося замало.

— Тут треба дозвіл головного інженера «Аріадни», Марку. Не так швидко.

Я підійшов ближче, вивчаючи люк. Те, що мені треба, має бути в цієї моделі знизу і трохи правіше… Є. Я зняв панель розміром з долоню, яка прикривала пучок дротів, але, що важливіше, — секцію аварійного відкривання.

— Лазарусе, сподіваюся, ти не пропускав тренувань. Коли я натисну ось цей зелений вимикач — хапаєш ручку та крутиш. Йде важко, я сам не впораюсь.

— Що це? І звідки ви знали, що воно там має бути?! — уповноважений дивився на мої маніпуляції, як на диво.

— Колись мені знадобилося втікати такими переходами. На майбутнє запам’ятай: своє оточення ти маєш знати якомога досконаліше, а не тільки те, що задають вивчати на курсах. Тут усе просто — такі системи однотипні для багатьох станцій. Навіть ставити їх міг один і той самий підрядник, коли монтували «Аріадну» та «Цереру». І завжди мають фізичний спосіб аварійного відкриття, якщо струму не буде. Як зараз, коли далі все вимкнуто.

Я ввімкнув підсвічування в окулярах та освітив шахту одразу за люком. Це місце виглядало запиленим і закинутим. Лінзи Лії змінили колір, окуляри Лазаруса блимнули червоним. Шахта виглядала занедбаною: десь попереду в темряві хлюпав конденсат, наші рухи здіймали хмари пилу. Мене цікавили бурі сліди на «підлозі». Швидше за все, я не помилявся й цього разу.

— Лазарусе, зараз я тобі покажу зони, де треба зібрати матеріал. Дуже важливо — все, що знайдеться. Не покладайся на поради АШІ, маєш зібрати максимум, навіть, здавалось би, неважливе. Всі сліди, особливо — біологічні. Направиш у лабораторію. 

«Маємо дозволи від головного інженера. Також він би хотів пояснень».

«Це треба відтермінувати. Чи інакше можна не сподіватися на його співпрацю?»

«Я непогано знаю пана Моралєса. Але Адам іноді занадто прямий. Нам треба буде його допомога».

«Як виберемось звідси — поговоримо».

Закинута шахта привела нас до ще одного люка, який виявився закритим уже остаточно. Секція «Північ–Захід. Д-11-0304». Ми рухалися від Кільця до обшивки.

***

Відсік «Еталону» виявився зручним, я дав собі трохи відпочинку і задрімав просто на дивані в кабінеті Лії. Я сподівався на пару годин сну, але вже за хвилин сорок п’ять ожив зумер виклику моїх окулярів.

«Це — Моралєс. Я також буду присутня».

Віртуальна кімната мало чим відрізнялась від реальної й цього разу. Я сидів на диванчику, Лія — за столом. Перед нами стояв затягнутий у помаранчевий комбінезон техніка чоловік років під сорок на вигляд. З подивом я зрозумів, що його дев не набагато новіший за мій, тож аватар просто максимально повторював вигляд реальної людини.

Смуглява шкіра, очі з легким прищуром, коротка «платформа» майже рудого волосся, невеликі вуса. Масивний інструментальний маніпулятор на лівій руці, в правій — чашка з логотипом ВМ-корп. У кількох місцях комбінезон схоплений чи то армованим скотчем, чи то скобами (здається, він забув про це). Виглядає як людина, що любить працювати руками. Великими, накачаними руками.

— Пане Корецький, мої вітання. Я вперше за багато років бачу, що на станції відбувається щось… непрогнозоване. Чи можу я знати, що ви та… представниця «Еталону» забули в секції «Північ–Д»?

— Можете, пане Моралєс, — подала крижаний голос Лія. — Я подам свій звіт по завершенні розслідування. А ви подасте запит. І якщо Рада дозволить…

— Розслідування, так? — Моралєс відпив кави й скривився. — Тобто мені ще чекати, поки Сол прийде все вивідувати зі своїми зарозумілими АШІ, а потім зверху і Сінгер звалиться, та влаштує перевірку… усього, що бачить! І що відбуватиметься, я дізнаюсь із пліток та вичищених новин? Та годі вже! Вам треба моя допомога? То карти на стіл!

— Адаме… — Лія виглядала здивованою. — Давайте ви себе опануєте, і ми продовжимо? Так розумію, у вас щось не ладиться з адміністратором Сінгером? Ми можемо допомогти одне одному й у такого роду питаннях.

— Пані Верен, ви прекрасно знаєте, що без мого дозволу кудись, крім Кільця та своєї секції, ви не зможете потрапити, якщо я того не захочу. А втручання у справи ВП-корп я не можу проігнорувати. Сінгер уже двічі мене відривав від роботи, він жадає пояснень! А в останню зміну ми ледь позбулися проблем, які б зробили з половини цієї станції вентиляційну решітку!

— Пане Моралєс, я на цьому світі досить довго й звик говорити без корпоративних танців, — я підвівся. — Нам дійсно треба ваша допомога. І, так, ми розслідуємо «нещасний випадок» з Коулом Дайсоном, вашим підлеглим.

— А з ним хіба не все ясно?! Він порушив правила безпеки та не пережив наслідків. Дайсон уже майже рік знаходився на нижній межі показників, але уникав психолога. Підводив свою команду, постійно втрачав концентрацію. Я відсторонював його від роботи тричі, направляв у рекреаційну зону. Там його ніхто не бачив. Постійно кудись зникав так, що навіть його дев знайти було нереально. 

— У тому-то й справа. Я можу отримати звіт від Сектору правопорядку, але, чесно кажучи, не довіряю цим даним. Мені треба знати, де був Коул Дайсон останні три дні. Не де був його дев, а де перебував він фізично. Припускаю, що це не одне й те саме.

— Дані з камер? Сенсорна система технічних відсіків і шахт? Власне, опитати інших членів його команди?

— Навряд чи вони довірятимуть мені чи Лії. Ніхто не хоче погіршення показників. Та й часу в нас небагато. Думаю, якщо Сінгер прийшов до вас, то він прийде і до Сола. І дуже скоро — сюди.

— Що не так з цим випадком? — Моралєс насупився.

— Ви — розумна людина, Адаме, — я потягнувся за своєю кавою.

— Це не нещасний випадок, — тепер в очах головного інженера засвітилося розуміння… і острах.

— Ми не можемо цього довести. Поки що, — тепер голос Лії звучав заспокійливо. — І без твоєї допомоги не зможемо. А головне — хто б це не був, він на свободі. І все ще на станції.

— Сінгер ніколи цього не визнаватиме, — зауважив Моралєс. — Його станція має бути бездоганна. А «Еталон» не має виграти у корпоративних перегонах. А може, то ваших рук справа, пані Верен?

— За медичними даними — точно ні, — насправді я не був таким упевненим, як казав. — До того ж, більшості М-корпів треба, щоб це й залишалося нещасним випадком. Навіть «Еталону», особливо якщо злочинець використовував деви, щоб приховати свою активність чи особу.

— А вам що треба, пане Корецький?

— Правда, Адаме. На кого б я не вийшов.

— Що ж… — Моралєс зітхнув. — Я не знав Коула особисто, тільки в діловому спілкуванні. Але злочинець має бути покараний. То яка допомога вам потрібна? Одразу скажу — я не гарантую, що зможу її надати. Але спробую.

— Дякую, Адаме, — я встав, щоб трохи розім’ятися. — Ми попрямуємо в технічні секції, треба доступ до них. А до того — треба співставити інформацію із звіту АШІ Сектору правопорядку та зібрану за моїми вказівками, і це має робити окремий, відособлений АШІ. Це потребуватиме доступу до камер та всіх сенсорних систем, що працюють, навіть якщо вони давно поза полем зору АШІ.

— Що ми шукаємо?

— Те, чого «нема», але воно існує.

Моралєс та Лія подивилися на мене однаковим поглядом. Наче мені потрібна медична допомога.

***

«Аріадна» в основному займалася видобутком та збагаченням добутих на Венері копалин, а також виготовленням сплавів та сполук в умовах зниженої гравітації. Місцеві «шахтарі» насправді не виходили з чистих лабораторій, максимум — керуючи дронами на поверхні. Звісно, найбільш стабільними та спокійними були пілоти, бо вони бачили, хоч і чуже, але небо. Проте більшість персоналу була замкнена у чотирьох стінах житлових блоків навколо Центрального Кільця станції.

Реакторна зона, очисні та виробничі секції розташовувались ближче до центру велетенського «бублика» станції. У «нульовому» сегменті Кільця був адміністративний центр, а у «сто вісімдесятому» — секція шлюзів та вантажна зона. Пристати до станції можна було в цих двох місцях, які окремо приймали пасажирів та вантажі.

Камери та сенсори — усюди. Носії девів — усюди. Де може сховатися зловмисник? Але станція — це фактично мережа технічних шахт, тунелів, переходів; іноді великих, а іноді — таких, куди тільки дрон пролізе. Якби я був злочинцем — знайшов би закинуті технічні секції чи лази, у які після монтажу станції ніхто й не заглядав. Знайти такий тим більше шансів, чим ближче до обшивки станції він розташований.

Залишаючись з нами на зв’язку в кабінеті Лії, Моралєс запустив АШІ інженерного сектору у відокремлений режим. Механічні «очі» сенсорів, значно чутливіші за будь-які споживчі деви, тепер дивилися в кожен кут станції. З моменту запуску станції ці обчислювальні потужності не використовувались так. Це не омине уваги адміністратора Сінгера, тож ми мали поспішати.

Але години текли, а результатів не було. Дані АШІ Сола не збігалися з даними камер Моралєса. Коул Дайсон був одночасно в себе в кімнаті та в овитій силовими кабелями технічній шахті. І обидва АШІ не могли пояснити, як він потрапив з кімнати в шахту.

Мені починало здаватися, що кава скоро потече з вух.

— Ми не туди дивимось. Та щось упускаємо.

— Марку, ти зараз впустиш чашку з кавою на пульт, — Лія взяла мене за лікоть, притримуючи неслухняний посуд. — Може, нам треба більше зосередитись не на тому, де зловмисник, а на тому, хто він і навіщо йому все це?

— Головне тут — його нема. Взагалі ніде.

— А це цікаво… — лінзи Лії почали видавати зацікавлене мерехтіння. — У мене є ідея. Адаме, треба показники живлення до кожної секції. Запроси АШІ в напрямку від центру до обшивки. Починаючи від шахти, де знайшли Коула. Шукаємо аномально високе споживання там, де не має бути чому споживати.

— Формую запит… Пошук триває…

Аватар Моралєса раптом почав розпадатися на окремі пікселі і зник. Натомість у кабінеті з’явився інший гість. Високий та худорлявий чоловік років «золотих двадцяти п’яти». Ідеальний металево-сірий комбінезон, брендований «Вєнус Проксіміті», сидів на ньому як друга шкіра. Чорне волосся без жодної сивини, обличчя зірки вірт-шоу.

— Радий вас бачити, пане Корецький! Ліє, ти, як завжди, неперевершено виглядаєш! Маєш кращого космет-хірурга, ніж я, визнаю, — голос тік, переливався, огортав з усіх боків. — Та годі реверансів. Ми маємо справи.

«Вимкни його голосовий асистент. Це просто неможливо!»

«Можу тільки для себе. Передаватиму текстом».

— Отже, я формально вітаю вас із прибуттям на станцію «Аріадна». На жаль, ми маємо прикре непорозуміння щодо нещасного випадку з одним із інженерів станції. Та можу вас запевнити, я не маю потреби в додаткових розслідуваннях чи іншій допомозі на МОЇЙ станції, — посмішка почала рости на обличчі гостя наче наднова. — Тож не маю наміру вас більше затримувати.

— Дякую, Гаррете, ти також чудово виглядаєш сьогодні. Бездоганний тембр, — у інтонації Лії закралось щось від кішки. Чи акули, якби вони могли розмовляти. — Рада директорів корпорації «Еталон» має власні інтереси в цій ситуації. Враховуючи, що більшість персоналу станції є користувачами девів моєї корпорації, я маю впевнитися в тому, що вона не понесе збитків унаслідок злочинної діяльності. Тож використовую своє право на доступ до МОЇХ засобів збереження інформації та інформаційних протоколів і алгоритмів.

— Що ж, це допустимо, — сяйво посмішки не вщухало. — На сорок вісім годин. До того ж, я буду змушений повідомити Раду «Еталону», що потребуватиму іншого представника на «Аріадні». Щоб уникнути конфлікту інтересів. Точніше… я це вже зробив.

— Як… цікаво, Гаррете, — Лія витримала посмішку Сінгера. — Але якщо виявиться, що хтось із персоналу ВМ вчинив певні дії, що призвели до… скоєння злочину з використанням девів «Еталону», то я також не матиму іншого вибору, крім як повідомити Раду. Та зобов’язати ВМ відшкодувати всі фактичні та репутаційні збитки. Тому… і я ніяк не маю наміру тебе тут затримувати.

Аватар Сінгера потьмянів та зник.

— То що це все означало? — я поправив ДР-окуляри.

— Що я покладаюся на твої здібності, Марку. Від цього дуже… дуже залежить тепер моя кар’єра. Випадок виявився складнішим, ніж здавалося, так?

— Не думаю. Але тепер — складнішим. Так розумію, ні Моралєс, ні Сол нам тепер не допомагатимуть?

— Схоже на те… — лінзи Лії кілька разів блимнули. — Моралєс відкрив «Північ–Д»! Але каже, що пряма заборона може надійти з хвилини на хвилину. Треба встигнути.

***

Але нам знадобилося більше години, щоб урешті-решт дістатися закинутими технічними шахтами до того, що ми шукали. Кімната була облаштована майже під обшивкою. Хтось провів чималу роботу, щоб зберегти герметичність та радіаційний захист.

Двометровий куб простору включав у себе комп’ютерний термінал, кабелі якого виходили в стіну у напрямку Кільця. Тут ми знайшли дві купи ковдр, залишки раціонів і скривавлений сталевий шуп-тестер.

— І сказав Господь Каїнові: «Де Авель, брат твій?» — я намагався якомога менше залишати своїх слідів та відбитків, зберігаючи докази для дронів Сектору правопорядку.

— То якась цитата? — Лія виглядала збентежено. — Ти наче не релігійний.

— Яка ж релігія в добу великого розселення? — мені знову хотілося кави. Чи бренді. Чи бренді з кавою. — Ми матимемо особу злочинця через кілька хвилин. Просто знайди спосіб передати дані в медичну лабораторію.

— То тебе можна привітати?

— От і дізнаємось. Передавай.

«Юліан Шейн, двадцять чотири роки, спеціаліст з підтримки роботи аналітичного АШІ адміністративного центру, найвищі показники в навчанні серед групи, бездоганна робоча діяльність. Стійкий психологічний профіль. Місцеперебування… помилка».

Коли ми виринули з технічних переходів у більш фільтроване повітря Центрального Кільця, нас привітали два чорних аеродрони Сектору правопорядку. Я знав цю модель — від них не втечеш. До нас підійшов Лазарус Сол.

— Я дуже вибачаюсь, пане Корецький, Ліє… Але маю прямий наказ доправити вас на М-корабель, що відходить на Землю. Прямий наказ адміністратора Сінгера.

— Але ж час ще не вичерпався, — Лія була природно здивована.

— Адміністратор Сінгер зауважив, що ваше перебування в секції «Північ–Д» є порушенням регламенту пересування, тому він наполягає на тому, щоб ви покинули станцію… Бо забезпечити непорушення регламенту він не може. До того ж, зловмисника знайдено. Але, так, звучить дивно… — Лазарус замислився. Дрони загрозливо задзижчали. — Проте наразі я маю виконати наказ.

Ми вимушено пішли у напрямку ліфтової платформи.

— Не турбуйтесь, квитки куплено за рахунок «Вєнус Проксіміті», — продовжив Лазарус. — Також хочу привітати вас із розкриттям злочину, пане Корецький. Я б ніколи не здогадався запустити аналіз АШІ в такому напрямку, ще й особисто відвідати місце злочину. Я правильно зрозумів, що причина вашого перебування на станції вже відпала, бо ви знайшли злочинця?

— Розумієш, Соле… — якщо летимо тим самим класом назад, має бути той самий бренді. — Я встановив особу злочинця. Але я його не знайшов. Він не нейтралізований.

— Але ж ми маємо всі дані, і тепер його знайти та заарештувати буде дуже просто! Я ніколи не проводив арешт, мені дуже цікаво!

— Повір, це не так цікаво, як може здаватись на перший погляд…

***

Аеродрони поряд із нами раптом зависли і не продовжили рух. Я побачив, як із їхніх корпусів вислизнули чорні провали стволів, зброя з ледь чутним клацанням стала в бойове положення. Протокол 2 Червоний, летальний режим! Що відбувається?!

Водночас Кільце потонуло в галасі та криках тисяч голосів. Люди поряд з нами почали звиватись у неприродних рухах, намагаючись вхопити руками щось неіснуюче, дослуховуючись до лише їм чутних звуків. Хтось забився в істериці, хтось просто, не розбираючи дороги, побіг, поки не вдарився у стіну коридору. Сотні людей по всьому Кільцю наче збожеволіли.

Сол завмер, наче статуя. Мерехтіння його окулярів було хаотичним. Лія лише кілька разів кліпнула. Навколишнє безумство, здається, не зачепило її зовсім. Проте вона теж не рухалася.

— Ось і Юліан Шейн, — процідив я, одночасно кидаючись убік, щоб не бути збитим кимось із жителів станції. Мені довелося тягти Лію за собою. Ми змогли вискочити в найближчий боковий коридор достатньо швидко, але я встиг почути, як дрони відкрили вогонь.

— Ліє, вимкни лінзи. Дивись своїми очима, говори своїм голосом. Чуєш мене? — вона нарешті сфокусувала погляд на мені. — Сподіваюсь, у «Еталону» є якісь захисні протоколи чи аварійні засоби проти подібного.

— Що відбувається?

— Те, чим ти лякала Сінгера. Вам зламали деви. З використанням АШІ, так думаю. Шейн, швидше за все, мав доступ і все ретельно підготував.

— Він не міг для цього використати функціонуючі АШІ.

— Але зміг. Він мав доступ в адміністративному секторі, як мінімум. У вас має щось бути на такий випадок. Інакше вся станція збожеволіє.

— Я… можу вимкнути їх. Усі одночасно. Але це теж призведе до шоку серед персоналу. Функціональними залишаться лише дуже старі ДР-дева, як твій, чи корпоративного рівня, як мої лінзи.

— Що ж, тоді мені дуже пощастило, що я маю такий музейний експонат, як ці окуляри.

— Мені потрібен швидкий термінал. Ми не зможемо вийти на Кільце.

— Повертайся до схованки. Терміналу там має вистачити, Шейн з нього працював достатньо довго.

— А ти?

— Він не має на меті збагачення. Отже, це заява. Він тепер контролює станцію. Залишається довести свою правоту адміністратору. Я впевнений, що зустріну його в офісі Сінгера чи по дорозі туди. Сподіваюсь, Моралєс не втратив глузд у цьому вирі подій і зможе провести мене найкоротшим шляхом і подалі від скупчень людей.

***

Сіро-металеві коридори здавалися безкінечним лабіринтом. Ліфтові платформи, що тепер мерехтіли аварійно-червоним, створювали сюрреалістичні тіні, і Реальність пливла без жодного «зашумлення» від девів. Я намагався не дивитися на те, що відбувалося навколо в змодельованому світі.

Поява перших злочинців у новому середовищі була справою часу, але так невдало збіглося, що першопрохідці використали ще й чи не єдину, окрім систем життєзабезпечення, технологію, без якої колонії не зможуть функціонувати.

Моралєс глузду не втратив, але був повністю заглиблений у те, щоб станція, яка стала філією божевільні, не розвалилася на шматки. Усе потребувало уваги та ручного управління, автоматичні системи виявились не готові до того, що їхні оператори стануть неадекватними. Він передав мені маршрут, який виглядав як набір номерів та скорочень, та я швидко зрозумів послідовність: коридор, поворот, ліфт, номер секції — у різних комбінаціях.

В офісі адміністратора меблі були розтрощені, всюди — друзки від екранів телестіні та відірвані секції, наче тут щось вибухнуло. Сінгер ховався за масивним столом «під чорне дерево». Здається, високорівневі корпорати (чи їхні дизайнери) мислять однаково — кабінет був майже ідентичним тому, що займала Лія. Хіба що кольорова гама замість синього та золотого стала деревом і міддю з вишневими вставками.

Окрім телестіні було ще й фізичне панорамне вікно, проте вид на численні ліфтові шахти за ним ніяк не створював відчуття простору. Перед столом розмістили діючий фонтан, і гості мали сидіти довкола нього. Зараз навпроти столу стояв тільки Юліан Шейн.

Комбінезон станції не приховував худорлявої статури (він явно кілька місяців пропускав обов’язкові фізичні вправи), а розтріпане сіро-зелене волосся тільки доповнювало погляд майже диких очей з-під витончених окулярів.

— От бачиш, Сінгер, я можу одним рухом обвалити всю твою імперію! Щоб ти не робив, не пропонував, не брехав заради інтересів ВП та своїх власних — я здатен це зруйнувати! — він на мить озирнувся, і тільки тоді помітив мене. — Це ідеаліст Коул спочатку допомагав мені, бо ми хотіли «відкрити очі» всім на станції. Вони мали побачити й прийняти Реальність, у якій живуть, без прикрас. Ми всі мали вирватися з-під інформаційного диктату М-корпів! Та жертв було не уникнути — і я погодився з цим. Я змирився. А Коул не зміг, він хотів розповісти все — довелось і його вважати «невідворотною втратою». Ви ж такими категоріями все міряєте, Сінгер?!

— Шейне, це треба припинити, — голос адміністратора без асистента звучав невпевнено. — Я готовий поручитися за тебе перед ВП і запропонувати гідні умови, новий департамент… в одному з новітніх дослідницьких комплексів. Ти виявив екстраординарні здібності та хист до справи. Корпорація готова обговорити твої вимоги… Тільки вгамуй хаос, який ти створив.

— Здібності?! — руки Шейна почали тремтіти. — Я був найкращим. Я мав займати твоє місце, Сінгер! А натомість конкурс виграв ти, чиї показники, як мінімум, посередні. ВП просто посадила свою людину і проігнорувала всіх місцевих. Ця станція — мій дім, а що вона для тебе?!

— Саме так, Шейн. Ця станція — твій дім. Припини його руйнувати, — настала й моя черга вийти з тіні. — А тобі, Сінгер, треба вимкнути «другий-червоний код», поки жертв не стало ще більше.

— Це смішно, хто б ви там не були! — на обличчі Шейна гуляла хижа посмішка. — Він відправив мене в розшук, задав дронам мене як ціль. А я просто визначив собою всіх на станції. Не подумав про це, Сінгер? Я роками працював із вашими АШІ. Мене не бачать камери, мене не існує для правоохоронців, бо алгоритми автоматично видаляють будь-який запис про мене, — але одним рухом я роблю «собою» всіх!

— Навіщо зашумлювати деви всіх на станції, Шейн? Це ж не наближає тебе до мети…

— А от тут ти не правий! Вони будуть змушені зняти окуляри, від’єднати, вимкнути всю доповнену реальність, інакше просто збожеволіють від сенсорного перевантаження. Вони побачать світ, у якому живуть насправді, навіть якщо не захочуть цього. А я скористаюся створеним хаосом, щоб довести, що я набагато кращий, ніж усі корпорати разом узяті! — Шейн сіпнувся до Сінгера, той відсахнувся далі за стіл. Але злочинець просто схопив важке крісло та з усієї сили вкотів його у вікно. Те пішло хвилями й затріщало, але витримало. — Бачиш, ось це реальний звук! І реальна загроза. І ти боїшся — як і всі!

— Віддай мені окуляри, Шейн! — я почав потроху підходити до злочинця. Той, природно, позадкував від мене, обходячи фонтан зі сторони вікна. — Це має припинитися.

— Твій дев просто антикварний, тому мої перешкоди на тебе не діють! Хто б міг подумати, що на станції знайдеться один настільки старий відвідувач? — Шейн почав відволікатися на свій дев. — Та ми це виправимо. Ти знаєш, що «Еталон» закладав у свої деви безліч незадокументованих функцій? І серед них — контроль натовпу. Просто вібрація, що відправить людину в глибокий сон, наприклад. Щоправда, можливі побічні ефекти у вигляді інфарктів чи неврозів майже до божевілля, але коли це турбувало корпоратів? Хочеш, випробуємо на тобі?

— Але ж звук почують усі в кімнаті, Шейн! І тоді нікому буде вимкнути твої алгоритми в роботі АШІ…

— Ви матимете Реальність перед очима! Їжте її, хоч заїжтеся тепер! — Шейн, здається, ухвалив рішення. І без того розширені зіниці знову звузились, він кілька разів кліпнув.

Секунди текли повільно й у повній тиші. Окуляри мали б уже зреагувати, але натомість просто… вимкнулися.

Я кинувся до Шейна, щоб відібрати дев… 

Але перечепився через край клятого фонтану. Тож тільки спромігся штовхнути його. Злочинець не втримав рівновагу і впав у крісло поряд, і воно знову з усією вагою вдарило у скло. Цього разу вікно не витримало.

— Я привезла вам нормальну каву, Марку, — Лія вмощувалась у кріслі навпроти. Здається, вона почала звикати до мого оточення. — І гарні новини. Ми виграли суд проти ВМ — із великим переділом активів і компенсацією.

— Мене б більше порадувало, якби на «Аріадні» вдалося врятувати більше людей, — я демонстративно відсьорбнув каву з розбитої чашки. Кава чомусь віддавала оцтом. — Та справу закрито. Якби вам не вдалося вчасно вимкнути його дев — наслідки могли б бути набагато страшніші. Дякую, Ліє.

— Власне… — дівчина подалась трохи вперед. — Я маю для вас пропозицію. Корпоративний суд Колоній дійшов висновку, що подібні випадки треба попереджати. А для цього має бути структура, не підвладна локальним корпоративним домовленостям. Такий собі незалежний інспектор. Не бажаєте повернутись на роботу? З оплатою, звісно. У рівних долях від усіх М-корпів та максимально широкими повноваженнями.

— Ви знаєте, з чим до мене приходити… Але ні. Я волію насолоджуватись спокоєм тут. Серед музею, де мені й місце.

— Я передбачала це, — Лія посміхнулась. — Але ж допомагати комусь, хто буде робити таку справу, ви не відмовитесь, правда?

— І, так розумію, посаду запропонували вам? — присмак поступово зникав.

— Так. Мабуть, Рада директорів була рада позбутися мене, відправляючи носитись по всіх Колоніях із незвичайними справами. То ви допоможете мені?

— Допоможу, — я встав і взяв зі столу пакунок, який принесла Лія. — І ще дещо: працівники музею знайшли мені старий рецепт… Я нарешті спробую СПРАВЖНЮ каву. На вас готувати?