Заголовок

— Виходь, — різкий голос вивів мене з роздумів, а сильний поштовх вибив тверду підлогу з-під ніг. Я вилетіла з карети, наче кинутий мішок з картоплею.  Зв’язані руки не допоможуть, тому я приготувалась поцілувати землю. Але хтось впіймав мене та поставив на ноги.

— Тар, ця дівчина, можливо, твій порятунок, а ти хочеш її уколошкати не дочекавшись результату, — промовив чоловік. Його голос здався мені знайомим. —  Далі я сам.

Невідомий стягнув з моєї голови мішок, і я побачила перед собою свого рятівника. Молодий чоловік у синьому балахоні, тепер капюшон не прикривав обличчя, і я могла роздивитись бога зблизька. Він нічим не відрізнявся від простих людей, крім очей, що мали колір аметисту та, звісно ж, безсмертя.

— Мірандо, моє ім’я Доріан. Я проведу тебе до Оселі, — промовив безсмертний та, підхопивши мене під руку (звільнити від мотузок він і не збирався), повів у відомому йому напрямку. Допоки ми йшли, побачила у далечині величезну, але вже майже зруйновану, споруду з якимись великими тарілками та дротами.

— Це збудовано ще до Дару, — пояснив мій конвоїр, прослідкувавши за моїм поглядом, а потім різко зупинився та запитав: — Ти знаєш щось про Дар?

— Це дарунок Всесвіту, що призначався для процвітання людства, його порятунку від неминучої погибелі. Але… — раптово запнулась, не знаючи чи варто говорити далі.

— Продовжуй, — спокійно промовив він.

— Але натомість поділив людей на дві касти: богів та рабів, Акеа та белау.

Доріан нічого не відповів, просто повів далі.