Заголовок

Найгірше, що може статися, коли терміново потрібно завершити важливу справу – це ступор.

Найгірше, що може статися, коли палко бажаєш видати власну книгу – страх чистого аркуша.

Найгірше, що може статися, коли ти автор-початківець і обіцяєш собі написати оповідання на конкурс – відчуття, що чиста сторінка Гугл Докс глузливо дивиться на тебе у відповідь.

Коли ти пам’ятаєш обіцянку перемогти себе і знову почати писати.

Коли ця обіцянка дана найважливішій для тебе людині, але пальці продовжують так само безсило лежати на клавіатурі.

Коли поруч з ноутбуком затишно блимає святковою гірляндою новорічна ялинка, а до кінця року залишається кільканадцять годин. І до виконання обіцянки – стільки ж часу.

Бачиш, як екран зненацька блимає неприродно-яскравим синім кольором, і перетворюється на… дзеркало?

Бачиш своє обличчя, і тут-таки помічаєш безліч дрібничок, що відрізняють тебе від майже-тебе.

Бачиш, що твоє більше-не-відображення простягає руку крізь мерехтливу плівку вже не дзеркала – порталу.

І на стіл перед тобою лягає книжка. А з обкладинки дивиться той самий герой, надто впертий, щоб зникнути після короткого оповідання. Герой, який залишився на повний пригод роман.

Підводиш очі на себе з … паралельної реальності? Хочеться вірити, що з майбутнього…

Твій візаві посміхається, прикладає до вуст палець у таємничому жесті і зникає, залишивши найцінніший у світі трофей – надруковану книгу твого авторства.

Втім, придивившись, розумієш, що не можеш прочитати жодного слова. Звісно, бо обрати серед кількох варіантів назву для майбутньої книжки так і не вдалося.

Коли перегортаєш першу, чисту сторінку, розумієш, що одна фраза – коротка присвята – виразно читається навіть зараз.

«Д., за те, що повернувся з перемогою.
Як і обіцяв»