Заголовок

Іра знову їхала тою самою безлюдною лісовою дорогою. І погода стояла майже така сама — сира і холодна. І десь тут має бути те саме місце…
Ось воно! Сосни, пошрамовані автоматною чергою. А більше вже ані сліду. Якби не кинджал в бардачку, Іра би думала, що їй все примарилося.
Те саме місце. Тільки тоді був лютий березень, а тепер грудень і завтра Різдво. От лиш чи достатньо Різдва для ще однієї зустрічі?
***
Четвертого березня Лебедин залишився без електрики. П’ятого на місто скинули авіабомби. Шостого в Ірину CherryQQ посадили жменю сусідських дітей і сказали, що їх треба вивезти. Коли Іра тисла на газ, то не відчувала рук.
Вона майже доїхала до Псла, коли позаду спершу почувся рев мотору, а тоді гахнув постріл, луснула шина і машину знесло на обочину.
— До лісу, хутко! — гаркнула Іра дітям. В спини їм полетіло “Стаяаааать” і автоматна черга, яку зупинили сосни. Вони б не змогли втекти, але…
— …Значковий товариш Роман Рогович до ваших послуг, панночко.
Над чотирма трупами росіян стояв… козак. У пошматованій тонкій свиті, зі скривавленою шаблею. У смушевій шапці і шароварах, ага.
— В-ви звідки взялися? — пробелькотіла Іра і ступила крок вперед, щоб загородити собою дітей.
— З Лебедина, — посміхнувся козак, — Ви ж не видасте москалям втікача?
— Втікача?
— Так в Лебедині ж Меншиков нині судить старшин, що лишились вірними Мазепі. Якщо це можна назвати судом.
Іра похитнулася:
— І який, по-вашому, зараз рік?
— 1708, — насторожився козак, — А по-вашому?
— 2022. Але з москалями ми теж воюємо. — Іра кивнула на вбитих, — Дякую.
Роман стягнув шапку і скуйовдив волосся:
— Оце так я втраааапив…
***
На її машину козак дивись, як на монстра, але колесо замінити допоміг. І щез у лісі раніше, ніж Іра встигла отямитися. Тільки дав їй кинджал на прощання, бо “дорога далека, а панна самотня”. І більше Іра його не бачила. Та і як його тепер знайти?.
Повз проїхав старенький пікап, загальмував біля Іриної машини і з нього вискочив чоловік у пікселі.
— Панно Ірино! — гукнув він,- я знав, що сьогодні зустріну вас тут!
— Романе… Це ви?
— Я, — кивнув той, підходячи, — Вихідний маю. знаєте… я тоді подумав, що як повернутися у свій час гадки не маю, але ж воювати за Україну можу і тут.
Іра ступила крок уперед і обійняла його.