Заголовок

ХТОСЬ

Сором хилитися, долі коритися! Час твій прийде, з долею битися. Сон пропаде…

 

Zoom.

Хтось біленький. Заходить і підключається до конференції.

Хтось чорненький вже чекає. З рожевим вином.

-Ольчик!І в честь чого знову п’єш? Студенти довели чи роман не пишеться?

-Що ж! тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив! Хтось сам так написав…А я любила, люблю, і знову лист  йому пишу…

– Обіймаю. Та коли ми вже офлайн погуляємо, треба конче розважитися. Я за інструментом своїм хоч, а ти між віртуальними романами та роботою онлайн потребуєш відновлення… Де там вже про землю писати, коли вже тієї землі за карантинами та інтернетом не бачиш…

– Лесик, як я за тобою скучила…

 

Зелені літери пливуть раптом по екрану.

«І на сьомий день Шуму, що підняв Європу, набрало силу давнє пророцтво. Ольго та Ларисо, Ви маєте згадати ваше попереднє життя та знайти в цьому Одинокого Мужчину Української Літератури. Бо з  тих часів, коли Франко створив цей титул, українська література потерпає від необхідності передати далі це звання спадкоємцю. Сім днів тепер маєте, аби врятувати жіночі плечі від  цього тягаря»

Маячня!

Вірус!

Наші акаунти зламано!

          Синхронність вигуків дівчат майже досконала – недарма товаришували стільки років.  Ще з студентських часів, коли познайомились на у студії, де Леся співала етнічних пісень, а Оля як майбутній фаховий філолог практикувала. Інколи Оля навіть заздрила Лесі – здавалось, тендітна русява дівчина живе лише музикою, а мови опановує десь між іншим, навіть не потребуючи для того зусиль. Захотіла – і защебетала.  

Шотландська кицька чорненької Олі втекла, натомість Лесина триколірна вилізла і втупилась в екран наче проганяла нечисту силу.

Ноутбуки вимкнуто.

Травень все ще заглядає у вікна. І київські каштани, і львівські вулиці пахнуть дощем. Це тобі не кримське море, де кілька років тому, перед війною, Леся познайомилась з Сергієм. Оля зітхнула, пригадавши захоплені листи подруги тієї пори. Рідну душу зустріла, еге ж. Поправила темну косу – он вона, Оля, вже кілька разів зустрічала ті чоловічі душі, але й досі неодружена, бо чоловіки спорідненість душі розуміють лише на відстані. А от тіла…Ну чому, чому той одружився з молоденькою «куркою», чому варто їй, Олі, спізнати дійсно гідного для її інтелекту хлопця, як «привіт, френдзона!». І до психотерапії Леся її затягнула , але щось не щастить все одно. Психолог щось каже про налагодження взаємин з батьком, але що ті стосунки з батьками, коли дівчині кортить взаємної пристрасті з молодими  та власної родини, а не примирення з батьківською?

Одна зірка палає, мов пломінь,

Білі хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промінь,

Вона дивиться в інші простори…

   Це з Лесиного. І який то дар писати не лише музику, а й поезію?

Пхнула роздратовано свої книжки та рукописи. Ось тут повість про Марусю Чурай, незакінчена ще, а тут переробка ще однієї. Має бути публікація ще однієї незабаром, як все складеться, хоч і доводиться уривати час від викладання. Нові постаті сучасних жінок – вольових, освічених, хай навіть і звуть їх феміністичними (яка тавтологія – феміністична жінка! А мужня жінка нікого не дратує…).

І чому це до неї, Ольги, питання про сучасного лицаря української літератури?

О, комбатантська проза! Там будь-який автор лицар, що дійсно воював!

 

Леся взялась за свої вперті акорди. Це завжди заспокоювало. Тихі години праці ліпше за психотерапію вгамовували перепади настрою. Надто тепер, коли Сергій зі своїми білоруськими проблемами зачаївся та озивався лише зрідка, поглинутий справами протестними. Пояснював, що і для неї так буде безпечніше, адже диктатор є диктатор, й близьких зачепить, кров його не спинить, а її, Лесина справа, не війна, а мистецтво. Хоч Леся й волонтерила як могла, але і батьки, і друзі нагадували про перестороги лікарів. Не для того батько оплачував санаторії та курорти для покращення стану легень, щоб дочка могла загрожувати собі в’язницею.

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Так, сила потрібна. Лагідна, мов хвиля теплого моря. Така, що забере твої безпорадні сльози та подарує сміх. Сміх радості, щастя, любові, перемоги над ворогами. Катя з і своею зеленою шубою на сцені, коли так багацько дівчат у сріблястих міні-платтячках – це сила. Оля, що розповідає студентам нашу українську літературну класику – теж. Навіть ті універсальні чорно-білі клавіші роялю, коли вони звучать нотами наших композиторів – сила. Певно, хто завше жив у часи спокійні, врегульовані правилами, захищені від сваволі, той міг бути слабким. А в бурі твої жалощі не чутно.

        І хіба то має значення, хлопець чи дівчина володіє силою, аби лиш сила та на добро йшла? Дивне питання. От ввели фемінітиви, а тепер шукає через чужий жарт Одинокого Мужчину. І від чого б це рятувати жіночі плечі? Хай чоловіки пишуть літературу, а жінки читатимуть? А жіночий голос? Стільки боролись…

 Наступного ранку вже звичайна пошта прислала від невідомого кожній  по пакунку. Ноутбуки увімкнулись після вчорашньої пригоди без проблем, усі чатики та месенджери працювали як слід, все без пригод, наче й не було нічого. Може й минулося, й забулося, наче дивний сон від перевтоми під супермісяцем, але ж ні.

Наздогнало отим пакуночком.

У кожному пакунку були блокнот та альбом. Чисті. З набором олівців та запискою.

«Бачу, Ви вважаєте, що це жарт чи глюк. І не хочете братися за коронування лицаря Самотнього образу Української Літератури. Але ж ні. Справа серйозна, тому на доказ своєї сили позбавляю Вас обох онлайну на добу, натомість вийдіть на вулицю та замальовуйте й записуйте все, що здивує й збудить натхнення, надто  чоловічі постаті . Де ремонтних сервісів можете не звертатись – вони або будуть зайняті, або безсилі розчаклувати доступ до інтернету, доки доба не мине.»

Дівчата вмить  одна одній повідомили, але ж і дійсно, доступу до мережі нема, бо електроенергії теж через аварію катма. Домовились почаювати  в кафешці та розслабитись кожна, але не коритись тим чудернацьким вимогам.

Так, час прийшов,  і сон пішов, бо сором втрачати нагоду прогулятись.

А на вулицях люди як люди, шастають, за висловом одного очільника владного, до книгарень заходять мало. Малювати кортіло хіба що квіточки та листочки, а не мужні профілі з книжками, бо профілі хоча й траплялись, але якось без книжок. Вдома кицьки теж пропонували себе моделями. Лесі знову закортіло допрацювати свій мюзикл «Мавка». Ота з проблема з формою, бо зміст більше підійшов би для опери чи балету, але  рух, рух…Лише сучасні рухи вдовольнили б Лесю, її герої не мали бути застиглі.

         Я сиджу на могилі і дивлюсь на столичне шосе.

Повій, вітре, повій, ріднесенький…Туди, де полишив дівчину…Повій, вітре, з батьківщини…Хай знає, що я їй вірнесенький…

Слова самі пливуть. Кому це я вірнесенький? Батьківщині чи дівчині?

А Марія? Осіннє листя шепотить її ім’я. Подумай сам, хто тобі та Марія. Оця тутешня, з  косами, водою зрошеними…

       Чи мені Лесі та Олі замало?

       Затіяв собі цю інтригу з машиною часу. Дівчата жили собі спокійнісінько, і жодна не переймалася тим, що має в собі душу видатної попередниці. Влаштовую їм завдання – і наступним буде зустріч з їх мріями. Але для цього мені потрібна магія та дотик до минулого.

       Як все починалось з нашим орденом та змовою?

       Ніч таємна, місяць уповні, як за рецептами відьом. Ти спав. І в твою дрімоту впліталась пісня, рожева від нестямної жаги. Так, пробивались до тебе ті ноти, місяць кривався, дух твій неспокоєм переймався. Ліпше вже вовки б вили на цьому звіринці, ніж дівочий голос різав.

            Музика не вітру, а слабкості.

Байкове кладовище. Сонце, що вирізає деталі  – від  трави до помпезних пам’ятників. Вдови й вдівці, що забронювали собі місце поруч під гранітом.

Ось де роки – лише цифри. Вчись арифметиці тут, вчись словам про вічність. Тут могила Лесі, сюди її несли на жіночих руках.

Життя вплітає під свої промені  і чорне морозиво, і розмови про кухонне приладдя. Сучасність, одначе. Холодна скорбота переходить у фінансові розрахунки. Живих турбує все – і що скажуть родичі мертвих про портрети, і як подбати про квіти – штучні й ті, що вже опадають пелюстками зі зрізаних стебел.

Ви ніколи не думали, як вигідно зводити живих людей до рівня мерців? І як багато прагне рівня вже неіснуючих істот?

Що лишається по людині? Спогади, з яких вирізано буденне. Навіть якщо там артефакти – людина вже не встане на свій захист. Не заперечить. Беззахисна. Це британська королева розписує сценарій своїх похорон й влаштовує репетиції. Та сільська бабця, що нагадує, наливаючи чай, у якій хустці її ховати.

Всі рівні перед вічністю. Перед темрявою, що настає для кожного. Але деяким покривало накидають ще коли на поверхні тверді (а не під нею). Загадково? Звичайно. Звичайно, коли розписують твій життєвий план по цифрам. І коли ти не знатимеш, що робити, бо не потрапив у ту луночку років, де мала б здійснитися власна сім’я чи кар’єра. Або навпаки: здійсниш план, а роки ще лишаться. І паніка. Як так, на цьому десятку років ти ще ворушиш ногами, але чого чекати? Підвищення пенсії?

Колись переказували – на клітку з папугою й дитину, у якої напад, треба накинути чорну матерію, тоді втихомириться. Чому? Подумає, що ніч та й засне? А як заколисати чорними словами ще змалечку?

Слова на цвинтарях глибокі. Блищать імітацією золота, викарбувані в металі та камені. Здається, тут місце лише для найважливіших. Імена. І ще може та роль, що виправдовує пишноту пам’ятника. І пам’яті.

Після смерті все вирішують за  нас – і в тому вже немає нашої свідомої волі. Можеш бути атеїстом-фізиком – і спочити у абатстві, бо так вирішить нація. Вона долучить тебе до музею, до пантеону фігур, чиї думки поруч з тобою були, але розминулись фізично у часі сторіччями.

Пам’ятники ще ставлять інколи вигаданим літературним фігурам – але у інших місцях. Не на знак спочинку, а на такої собі матеріалізації. З ідей – в один ряд з тим, що раніше було плоттю.

Чорні слова…Хто не чув про ту драму, де вбивці вливали жертві отруту до вух під час сну? А скільки отруйних слів вливають живим?

Вчись у цвинтарів. Вчись тому, що душі й думки запалюють ті, що знайшли протиотруту чорним словам. Що опирались на власну силу, а не чужі приписи й сподівання.

Не думай, які слова по тобі лишаться – головне, щоб зараз вони у тебе були світлі.

Сьогодні я провідую тебе, Лесю. Ти маєш воскреснути.

Крові не треба, ані ДНК. Досить, аби в тебе та твоєї подруги Олі Кобилянської народжувались духовні дочки. Ти про це знала напевно, коли взяла собі за прийомну дочку Марусю та не наважувалась народжувати рідних по крові дітей. Дух передається у словах, у твоїй Мавці, у відчуттях.

Ще трохи – і ті дівчата отримають присвяту. Вони повірять у свою місію не просто творити, а бути Великими.

А моя місія – їх вести.

У той момент, коли вони здолають мої витівки й підуть своїм шляхом – назад вороття не буде. Їх не спинить ніхто.

А хто я? Хтось.

Захисник Хтось, магічно закодований у листуванні понад сто років тому.